Де зна­йти мі­сце для лю­ди­но­люб­ства?

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман НОВОСАД, учень лі­цею Во­лин­ської обла­сної ра­ди

Гли­бо­ке ро­зу­мі­н­ня су­тно­сті сво­єї ві­ри ма­ють оди­ни­ці

Ві­до­мий фран­цузь­кий пи­сьмен­ник Ан­ту­ан де Сен­тЕк­зю­пе­рі ска­зав: «Бу­ти лю­ди­ною — це від­чу­ва­ти свою від­по­від­аль­ність » . Ни­ні ці сло­ва на­бу­ва­ють де­да­лі глиб­шо­го і ва­го­мі­шо­го змі­сту. Адже від­по­від­аль­ність — це зда­тність бу­ти гі­дним сво­їх вчин­ків. Та чи не ста­ло на­ше су­спіль­ство інер­тним, не зда­тним ду­ма­ти про ви­со­ке?

...Що­ра­зу, ко­ли при­їжджаю до Лу­цька, ба­чу дав­но зна­йо­мий мі­кро­ра­йон. У ньо­му в ря­до­чок ви­ши­ку­ва­ли­ся тор­го­вель­но-роз­ва­жаль­ні цен­три, рі­зно­ма­ні­тні су­пер­мар­ке­ти й ма­га­зи­ни. По­руч із ни­ми уже по­над 20 ро­ків бу­ду­є­ться ве­ли­чний храм. Усі ці ма­те­рі­аль­ні бла­га по­ста­ли бу­кваль­но за лі­че­ні ро­ки. За­раз там від­по­чи­ває ба­га­то мо­ло­ді. Якщо, зви­чай­но, це мо­жна на­зва­ти від­по­чин­ком. Май­же що­не­ді­лі мо­ло­ді­жні гу­ля­н­ня су­про­во­джу­ю­ться бій­ка­ми. Суть по­хо­ду до тор­го­вель­но-роз­ва­жаль­но­го цен­тру зво­ди­ться до на­ма­га­н­ня по­хи­зу­ва­ти­ся одя­гом, при­кра­са­ми або ж но­вень­ким га­дже­том. Скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що мо­лодь не мо­же зна­йти ін­шої роз­ра­ди, аніж си­ді­ти на ла­во­чках ком­пле­ксу. Увесь про­стір не­мов про­ся­кну­тий ду­хом ма­те­рі­а­лі­зму. Азар­тні го­ни­тви за но­ви­ми ай­фо­на­ми, но­вин­ка­ми одя­гу чи взу­т­тя. Хто має ка­пі­тал — го­ло­ва сві­ту. І во­дно­час по­руч — во­гник ві­ри. Але де во­на? На яко­му рів­ні зна­хо­ди­ться на­ша ду­хов­ність? Чо­му ма­те­рі­а­лі­сти­чні прин­ци­пи зав­жди бе­руть го­ру над по­чу­ва­н­ня­ми? Ма­буть, так і про­яв­ля­є­ться дух зві­ра в лю­ди­ні. А що ж, жи­ве, на­че тва­ри­на, ко­ри­сту­ю­чись ли­ше ін­стин­кта­ми. А де ж то­ді зна­йти мі­сце для лю­ди­но­люб­ства? Ли­ше ося­гнув­ши ду­хов­ну кра­су, мо­жна до­ся­гну­ти до­ско­на­ло­сті. Що із гро­шей лю­ди­ні? Бі- ди, стра­ж­да­н­ня, по­стій­ні про­бле­ми. Прав­ду ка­жуть у на­ро­ді: «Скар­би із со­бою в мо­ги­лу не за­бе­реш». Як про­жи­ти жи­т­тя гі­дно? Так важ­ко зна­йти се­бе на без­жа­лі­сних ві­хах сві­то­во­го ча­со­про­сто­ру. Са­мов­до­ско­на­ле­н­ня мо­же ста­ти тим за­со­бом, який до­по­мо­же від­шу­ка­ти пра­виль­ний жит­тє­вий шлях. І то­ді не ви­ни­ка­ти­ме та­ких гло­баль­них про­блем. Усі ми — лю­ди від одно­го на­ча­ла. Ко­ли по­лю­биш бли­жньо­го, то й на сві­ті ста­не мен­ше зло­би. По­чи­на­ти тре­ба пе­ред­усім із се­бе. Не че­ка­ти, що хтось за­про­по­нує, а вла­сно­руч жи­ти так, що­би з ча­сом не ста­ва­ло со­ром­но за вчин­ки.

Якось, іду­чи повз одно­го із лу­цьких хра­мів, я ми­мо­во­лі став свід­ком лай­ки двох не­мо­ло­дих па­ра­фі­я­нок. Прав­ду ка­жу­чи, я був силь­но зди­во­ва­ний, як це так, у пе­ред­двер’ї хра­му бру­таль­но ла­я­ти­ся? Чи це від­по­від­ає хри­сти­ян­ським че­сно­там? Двоє пе­ре­хо­жих, які теж ста­ли свід­ка­ми цих по­дій, ка­за­ли: «Чо­го во­на вза­га­лі ту­ди хо­ди­ла?» Храм — це мі­сце, де лю­ди ду­хов­но зба­га­чу­ю­ться, це ча­стин­ка не­ба на зем­лі. Та чи зав­жди ми до кін­ця ро­зу­мі­є­мо, чо­му ту­ди хо­ди­мо? Ча­сти­на від­по­вість, що із при­му­су, ча­сти­на — що про­сто до­три­му­є­ться вста­нов­ле­но­го зви­чаю. Гли­бо­ке ро­зу­мі­н­ня су­тно­сті сво­єї ві­ри ма­ють оди­ни­ці. То й не див­но, що по­ру­шу­ю­ться нор­ми мо­ра­лі. Ма­ло ка­за­ти, що «я ві­рю в Бо­га». По­трі­бно до­бри­ми вчин­ка­ми до­ве­сти свою від­да­ність і щи­рість. Гли­бо­ко за­ми­слив­шись, мо­жна зро­зу­мі­ти, що та­ке ві­ра і що та­ке храм. За­раз ли­ше осві­че­ність і куль­ту­ра є ру­шій­ни­ми си­ла­ми ві­ру­ю­чих. Адже ко­ли є усві­дом­ле­н­ня, то бу­де і ро­зу­мі­н­ня...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.