Дзвін­ка ТОРОХТУШКО: «Я – аде­ква­тна бун­тар­ка»

Тер­но­піль­ська пи­сьмен­ни­ця і бло­гер — про дже­ре­ла сво­єї екс­пре­сії та ва­ди на­ціо­наль­но­го ха­ра­кте­ру

Den (Ukrainian) - - Актуальне Інтерв’ю - Ла­ри­са ОСАДЧУК, Тер­но­піль

Бло­ге­ра, тер­но­піль­ську по­е­те­су і про­за­ї­ка Дзвін­ку Торохтушко (справ­жнє ім’я — Лю­бов Бу­рак) «День» від­крив на сто­рін­ках «Фейс­бу­ку». При­вер­ну­ло ува­гу її «Ро­дин­не», де ав­тор­ка під со­усом на­ро­дної екс­пре­сії і гро­те­ску по­дає гло­баль­ну для укра­їн­сько­го су­спіль­ства про­бле­му ру­си­фі­ка­ції й «пос­тсов­ка». Ге­ро­ї­ня опо­віда­н­ня — до­чка бан­де­рів­ця тьо­тя Іра, про­жив­ши дов­ший час у Віль­ню­сі, ста­ла вва­жа­ти се­бе «рус­ской», а се­стра-кре­мен­чан­ка, так би мо­ви­ти, на­ма­га­є­ться при­ве­сти її до тя­ми. Як роз­по­ві­ла «Дню» Дзвін­ка Торохтушко, істо­рія ціл­ком ре­аль­на і на­прав­ду ро­дин­на.

Зав­дя­ки сво­їм до­те­пним, ча­сто без­ком­про­мі­сним до­пи­сам у со­ці­аль­ній ме­ре­жі Дзвін­ка здо­бу­ла все­на­ро­дну по­пу­ляр­ність, а її «Мо­ли­тва» обле­ті­ла всю Укра­ї­ну, сол­да­ти чи­та­ли її у блін­да­жах на пе­ре­до­вій. Те­пер — це пі­сня, що ста­ла спіль­ним про­е­ктом з гур­та­ми «Та­Ру­та» і «Гай­да­ма­ки» та ком­по­зи­то­ром Бо­ри­сом Се­ва­стья­но­вим. Ряд­ки «Мо­ли­тви», які пе­ре­да­ють від­чу­т­тя сол­да­та на по­лі бою, з’яви­ли­ся то­ді, ко­ли три­ва­ли най­за­пе­клі­ші про­ти­сто­я­н­ня за До­не­цький ае­ро­порт, де бу­ли чо­ло­вік па­ні Лю­би — го­лов­ний ка­пе­лан Укра­їн­сько­го до­бро­воль­чо­го кор­пу­су «Пра­вий се­ктор», свя­щен­но­слу­жи­тель УГКЦ отець Пе­тро Бу­рак, ни­ні — ка­пе­лан 5-ї окре­мої та­кти­чної гру­пи « Во­линь » , і дру­зі пи­сьмен­ни­ці. Зго­дом на вій­ну пі­шли стар­ші си­ни — Іван і Мар’ян (усьо­го в сім’ї ше­сте­ро ді­тей). Хло­пці слу­жи­ли в ар­ти­ле­рії Укра­їн­ській до­бро­воль­чій ар­мії. По­вер­ну­ли­ся то­рік пі­сля кон­ту­зії.

Дзвін­ка Торохтушко — ав­тор двох по­е­ти­чних збі­рок («За­кві­тну де­ре­ві­єм», «Зву­ки і зна­ки»), спів­ав­тор збір­ки па­трі­о­ти­чної по­е­зії «Го­лос кро­ві» та збір­ни­ка «Час В». Остан­ні два ви­йшли дру­ком у 2015 ро­ці. То­ді ж по­ба­чи­ла світ каз­ка «Сві­тля­чок-охо­ро­нець», про­то­ти­пом якої є за­ги­блий в зо­ні АТО бо­єць, друг ро­ди­ни Ан­дрій Дрьо­мін ( по­зив­ний — «Сві­тляк»). А то­рік, на ХХІІІ Львів­сько­му фо­ру­мі ви­дав­ців, Двін­ка Торохтушко пре­зен­ту­ва­ла свій пер­ший ро­ман «Ма­сік».

Роз­мов­ля­є­мо про вій­ну та про­бле­ми укра­їн­сько­го мен­та­лі­те­ту.

«ЧИТАЙТЕ «ЗАХАРА БЕРКУТА». ОСЬ ВАМ ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА...»

В одно­му з інтерв’ю Дзвін­ка го­во­ри­ла, що не лю­бить Тер­но­піль. На моє за­пи­та­н­ня, чо­му, пі­сля пер­шої спон­тан­ної ре­а­кції пи­сьмен­ни­ця від­по­ві­ла:

— Я від Тер­но­по­ля очі­ку­ва­ла біль­шої від­кри­то­сті, біль­шо­го сві­тла. Ка­пли­чки на ко­жно­му ро­зі — це до­бре, але ко­ли в цер­кві б’ємо ло­бом у під­ло­гу, а ви­хо­ди­мо з цер­кви — «ду­ля в ки­ше­ні», і жи­ве­мо так са­мо да­лі. От за це я дій­сно йо­го не лю­блю.

За остан­ній рік, скіль­ки їзди­ла Укра­ї­ною — про­бле­ми син­хрон­ні. Во­ни всі цен­тра­лі­зо­ва­ні. Вза­га­лі, зна­є­те, я спо­ді­ва­ла­ся тої де­цен­тра­лі­за­ції трі­шки. Ме­ні по­до­ба­є­ться ідея те­ри­то­рі­аль­них гро­мад. Ко­ли з лю­дьми спіл­ку­є­шся, во­ни пи­та­ють: «А як ви ба­чи­те те­ри­то­рі­аль­ну гро­ма­ду?» Ка­жу: «По­чи­тай­те Фран­ка. Читайте «Захара Беркута». Ось вам територіальна громада з лі­де­ром, за­са­да­ми, з ре­лі­гі­єю, з істо­рі­єю. Оце во­но».

«НАЙБІЛЬША ПРО­БЛЕ­МА В МАЙ­БУ­ТНЬО­МУ»

— Ви­про­бу­ва­н­ня вій­ною й укра­їн­ське су­спіль­ство. Як ви це від­чу­ва­є­те? Ваш чо­ло­вік — ка­пе­лан, ва­ші си­ни слу­жи­ли у вій­ську, і це ро­бить вій­ну для вас тро­хи ін­шою, ніж для ко­гось. Як зро­би­ти так, що­би «тем­пе­ра­ту­ра спів­пе­ре­жи­ва­н­ня» по кра­ї­ні бу­ла близь­кою, адже за­раз во­на не­рів­но­мір­на?

— Я це на вла­сній шкі­рі від­чу­ваю. А тем­пе­ра­ту­ра спів­пе­ре­жи­ва­н­ня і не бу­де рів­но­мір­ною. Ну, от не­дав­но бу­ла в Кре­мен­ці. Це, з одно­го бо­ку, як ка­жуть в Тер­но­по­лі, «чер­во­ний» Кре­ме­нець, з ін­шо­го — там уже ку­па мо­гил ге­ро­їв. Вла­сне, це ми зі «Сві­тля­ко­ви­ми» ба­тька­ми (за­ги­блий во­їн АТО, друг ро­ди­ни. — Авт.) їзди­ли. Во­ни бу­ли на від­крит­ті пам’ ятни­ка за­ги­бло­му ге­рою з Бі­ло­кри­ни­ці — В’яче­сла­ву Мель­ни­ку. Та­то йо­го, Оле­ксандр Мель­ник, пі­шов в до­бро­воль­чу ар­мію. Він за­раз там во­ює, і от си­но­ві зро­бив пам’ятник на цвин­та­рі, але це одна ча­сти­на жи­т­тя Кре­ме­неч­чи­ни у вій­ні. Ін­ша ча­сти­на — це, пе­ре­про­шую за сло­во, по­фі­гізм. Тоб­то: ме­не не тор­кну­ло­ся — сла­ва Бо­гу. І це скрізь по Укра­ї­ні є. Про­сто в Кре­мен­ці во­но ще пі­ді­грі­ва­є­ться мо­сков­ським па­трі­ар­ха­том. При­ї­ха­ла от моя ті­тка, та са­ма тьо­тя Іра, про яку я лю­блю пи­са­ти, во­на про­сто зна­хід­ка для лі­те­ра­то­ра, і тьо­тя Іра за­хо­ті­ла до По­ча­є­ва. У По­ча­є­ві мо­ля­ться « за пре­кра­ще­ние ме­ждо­усо­би­цы», і, від­по­від­но, та ча­сти­на на­се­ле­н­ня, яка пе­ре­бу­ває під впли­вом мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, так і вва­жає, що в нас гро­ма­дян­ська вій­на. Тоб­то фа­кти­чно — « ме­ждо­усо­би­ца», і во­ни мо­ля­ться за її при­пи­не­н­ня. Їм важ­ко по­ясни­ти, що там є ре­гу­ляр­ні ро­сій­ські вій­ська. Для них це «ша­хта­рі й бан­де­рів­ці».

Плюс до цьо­го, зви­чай­но, вин­на на­ша цен­траль­на вла­да, яка не на­ве­ла чі­тко­сті в цьо­му пи­тан­ні. Ан­ти­те­ро­ри­сти­чна опе­ра­ція. У нас що, міль­йо­ни те­ро­ри­стів там? Ми во­ю­є­мо че­твер­тий рік. Нас не ро­зу­мі­ють у сві­ті че­рез те. Я спіл­ку­ва­ла­ся з ди­пло­ма­та­ми, які ка­жуть: «Нас за­пи­ту­ють, що у вас від­бу­ва­є­ться? Чо­му вій­ну з важ­кою ар­ти­ле­рі­єю, з тан­ка­ми на­зва­ли ан­ти­те­ро­ри­сти­чною опе­ра­ці­єю?... Чо­му ви її вій­ною не ви­зна­ли?» На то­му є бі­знес, ве­ли­кий бі­знес. Оці спро­би бло­ка­ди, які бу­ли, во­ни про­сто роз­бур­ха­ли той «чи­ряк», але «чи­ряк» ли­шив­ся, хви­ля зга­сла і все да­лі про­дов­жу­є­ться.

Але є ще ін­ший чин­ник впли­ву в цій вій­ні — за­ро­бі­тча­ни. У нас не за­кри­ті кор­до­ни з Ро­сі­єю. Пе­ред Ве­ли­ко­днем їду в Кре­ме­нець до ма­ми і їдуть зі мною лю­ди, які пра­цю­ють у Мо­скві. Ко­ли я пи­са­ла про те, що цю вій­ну ми не ви­гра­є­мо, то на ме­не лю­ди у «Фейс­бу­ці» на­ки­ну­ли­ся: «Як?!! Та ми пе­ре­мо­же­мо!!! Ми ві­ри­мо!» Ка­жу: «Я теж ві­рю, що ми пе­ре­мо­же­мо. Ми пе­ре­мо­же­мо, але ми її не ви­гра­є­мо. Її ви­гра­ють за­ро­бі­тча­ни. На­віть якщо ми спо­пе­ли­мо Мо­скву до цур­ки, до ка­ме­ня, до трі­со­чки, во­ни при­йдуть і від­бу­ду­ють, то­му що їм за це за­пла­тять». На жаль, ба­чу цю кар­ти­ну са­ме так. Найбільша про­бле­ма, на мою дум­ку, на­віть не за­раз, не у вій­сько­во­му кон­флі­кті, не у зброї, не в жер­твах. Я її ба­чу в май­бу­тньо­му. Це бу­де при­ми­ре­н­ня. Нам, на­шим ді­тям, ро­ди­нам за­ги­блих до­ве­де­ться жи­ти в одній дер­жа­ві з ти­ми лю­дьми, че­рез яких це все ста­ло­ся, і до­ве­де­ться ми­ри­ти­ся. Оце бу­де най­важ­че.

«ШУКАТИ ІН­ШИХ ВА­РІ­АН­ТІВ НЕ ХО­ЧУТЬ, ВИМАГАТИ ЧО­ГОСЬ БОЯТЬСЯ...»

— В інтерв’ю одно­му зтер­но­піль­ських ви­дань ви за­ува­жи­ли, що вас дра­тує до­бро­віль­на вбо­гість укра­їн­ців. Яке по­хо­дже­н­ня цьо­го яви­ща? Як це лі­ку­ва­ти?

— Во­но не лі­ку­є­ться. Тоб­то лі­ку­є­ться фа­кти­чно са­мо­лі­ку­ва­н­ням. На­ші лю­ди лю­блять ка­за­ти: від нас ні­чо­го не за­ле­жить, ми так і бу­де­мо жи­ти, ми та­кі бі­дні, ми та­кі не­ща­сні, сі­рі, убо­гі. На­справ­ді ці лю­ди ні­чо­го не хо­чуть мі­ня­ти. Во­ни не хо­чуть шукати кра­щу ро­бо­ту. При­зна­чи­ли мі­ні­мал­ку ось та­ку, на яку ви­жи­ти мо­жли­во тіль­ки в цих рам­ках, і во­ни жи­вуть, шукати ін­ших ва­рі­ан­тів не хо­чуть, вимагати чо­гось бояться і та­ким чи­ном ство­рю­ють оці рам­ки до­бро­віль­ної вбо­го­сті. Най­стра­шні­ше, що є для ме­не осо­би­сто, це го­ро­ди. Я ко­ли ма­мі ра­хую що­о­се­ні вар­тість кі­ло­гра­ма кар­то­плі, ма­ма ка­же: «Все. На­ве­сні са­ди­ти не бу­де­мо». Ве­сною по­чи­на­є­ться те са­ме. Це ча­сти­на ті­єї до­бро­віль­ної вбо­го­сті. На­справ­ді це лю­дям не дає при­бу­тку, це — від­би­рає час.

— Вам до­бре вда­ю­ться іро­ні­чно­са­ти­ри­чні тво­ри. Хто для вас є орі­єн­ти­ром у цьо­му і хто ці­ка­вить в укра­їн­ській і сві­то­вій лі­те­ра­ту­рі?

— Не знаю, на­скіль­ки во­ни до­бре ме­ні вда­ю­ться. Во­ни на­справ­ді бу­ли тіль­ки на сай­ті «Рє­пка­клуб » , бу­ли у « Фейс­бу­ці » . Там своя чи­та­цька ау­ди­то­рія. Так, во­но іно­ді та­ке щось пи­ше­ться, ко­ли є на­стрій. Орі­єн­ти­ра­ми тут важ­ко ко­гось на­зва­ти. До ре­чі, про це теж ко­лись пи­са­ла, як я ста­ла пи­сьмен­ни­ком: по­про­си­ла у Свя­то­го Ми­ко­лая пи­са­ти десь при­бли­зно так по­се­ре­ди­ні між Гла­зо­вим і Хо­тке­ви­чем. Отак во­но десь у ме­не. Ме­не Бо­зя по­чув. Я би ска­за­ла, що орі­єн­ти­ра­ми в са­ти­ри­чно­му на­пря­мі чи гу­мо­ри­сти­чно­му є той са­мий Пав­ло Гла­зо­вий, та­кож О. Ген­рі. Ко­лись ме­ні ду­же по­до­бав­ся наш ав­тор із Кре­мен­ця Ві­ктор Пі­дгур­ський. Він пи­сав до­сить лег­кі, гар­ні, при­єм­ні гу­мо­ре­ски, тер­но­піль­ський пи­сьмен­ник Пе­тро Со­ро­ка ко­лись теж та­ким за­хо­плю­вав­ся. Ну, хо­ча я не чи­тач гу­мо­ру. Про­сто бу­ла в ме­не та­ка жит­тє­ва си­ту­а­ція, ко­ли во­но пи­са­ло­ся та­ке.

— За­ра­зне пи­ше­ться?

— Ні, за­раз не пи­ше­ться. Ме­ні вза­га­лі ду­же важ­ко бу­ло пі­сля кон­ту­зії хло­пців. Во­ни ві­ді­йшли від неї швид­ше, ніж я. Ду­ма­ла, я силь­ні­ша. На­справ­ді ці їхні про­бле­ми по ме­ні ду­же силь­но вда­ри­ли. Во­ни якраз во­ю­ва­ли і, на­пев­но, то­му «Ма­сік» важ­ко так са­мо пи­сав­ся.

— Ва­ша істо­рія про «при­їзд тьо­ти Іри зВіль­ню­са» ста­ла су­пер­по­пу­ляр­ною у «Фейс­бу­ці». А ві­до­мий ді­яч Єв­ген Марчук на­віть на­пи-

сав, що це — «го­то­вий сце­на­рій для фі­ло­соф­сько­го філь­му, під час пе­ре­гля­ду яко­го зал бу­де ре­го­та­ти до сліз». Чи не ду­ма­ли про та­ке? І якщо б вам до­ве­ло­ся пи­са­ти сце­на­рій про укра­їн­ську су­ча­сність, то яким був би цей фільм?

— Ду­же при­єм­но, зви­чай­но. До ре­чі, я не чи­та­ла цьо­го, не тра­пи­ло­ся ме­ні та­ко­го від­гу­ку, ду­же при­єм­но, що Єв­ген Марчук від­гу­кнув­ся. Так. У ме­не кри­ла по­чи­на­ють ро­сти і німб чу­ха­ти­ся. (Усмі­ха­є­ться.) От про сце­на­рій я не ду­ма­ла, але як­би йо­го хтось за­мо­вив, то, на­пев­не, це бу­ла би та­ка ду­шев­но-гу­мо­ри­сти­чна са­га. Як і укра­їн­ське жи­т­тя зре­штою. Во­но та­ке є: сьо­го­дні пла­чеш, зав­тра — смі­є­шся, щось тра­пля­є­ться, десь ти щось ба­чиш, чу­єш. Так. Цей сце­на­рій був би при­бли­зно та­ким, як істо­рія про тьо­тю Іру.

«ВО­ЛИНЬ — ВІД СЛО­ВА «ВО­ЛЯ»

— Оскіль­ки в на­шій кра­ї­ні на про­жи­т­тя лі­те­ра­ту­рою не за­ро­биш, то за­йма­є­те­ся пе­ре­кла­да­ми, і для цьо­го са­мо­туж­ки ви­вчи­ли чо­ти­ри слов’ян­ські мо­ви. У спів­пра­ці зТе­тя­ною Ком­лик у ва­шо­му до­роб­ку ро­ман бі­ло­ру­ської пи­сьмен­ни­ці, пу­блі­ци­ста, ла­у­ре­а­та Но­бе­лів­ської пре­мії злі­те­ра­ту­ри Сві­тла­ни Але­ксі­є­вич «Цин­ко­ві хло­пчи­ки». Який ін­те­ле­кту­аль­ний до­свід отри­му­є­те від ці­єї ро­бо­ти?

— Я не про­фе­сій­но вчи­ла мо­ви. Про­сто ді­ти ро­сли, я в цей час ма­ло пи­са­ла. Ми то­ді жи­ли в Дні­про­дзер­жин­ську (за­раз Кам’ян­ське). По­бли­зу не бу­ло де з ді­тьми гу­ля­ти, то ми їзди­ли в парк. З ма­мо­чка­ми спіл­ку­ва­ти­ся ме­ні бу­ло зав­жди важ­ко, і я про­сто чи­та­ла. Бра­ла в бі­бліо­те­ці поль­сько­го ко­стьо­лу і чи­та­ла в ори­гі­на­лі щось поль­ське, че­ське тра­пля­ло­ся. По­тім це ста­ло за­хо­пле­н­ням, і якось за ро­ки ви­вчи­ла мо­ви. Що­ро­ку мій друг Юрій, який ко­ле­кціо­нує ма­ну­скри­пти, ру­ко­пи­си, при­во­зить їх із Єв­ро­пи, пе­ре­ва­жно з яки­хось мо­на­сти­рів. Той пер­га­мент мо­же бу­ти на­пів­зо­тлі­лий. Юрій пе­дан­ти­чно, під мі­кро­ско­пом ко­жну лі­те­ру ви­прав­ляє. Ми з ним ви­рі­ши­ли зро­би­ти та­кий ре­прин­тний про­ект. Я пе­ре­кла­даю йо­му це все. От основ­на моя пе­ре­кла­да­цька ді­яль­ність. Звід­ти ви­не­сти в ін­те­ле­кту­аль­но­му пла­ні мо­жна ба­га­то, то­му що це сер­йо­зні на­у­ко­ві ро­бо­ти. От Юр­чик при­їхав ми­ну­ло­го лі­та і при­віз два про­сто бом­бе­зні ма­ну­скри­пти. Якщо не по­ми­ля­ю­ся, бе­не­ди­ктин­ський мо­нах у ХІV сто­літ­ті на­пи­сав про те, що в жін­ки не­має ду­ші. То все сер­йо­зно. А по­тім там ще бу­ли та­кі до­сить ці­ка­ві ре­чі, роз­ду­ми над Свя­тим пи­сьмом, над яки­мись урив­ка­ми з ньо­го. Во­ни десь да­ють ду­хов­ний ріст і від­чу­т­тя епо­хи, від­чу­т­тя, чим жи­ли, на­при­клад, десь там у Чор­но­го­рії в ти­ся­ча шіс­тсот яко­мусь ро­ці. Це дій­сно до­сить ці­ка­во.

— Якось ви ска­за­ли, що, ма­буть, є «та­ки прав­ди­вою во­ли­нян­кою». Що вкла­да­є­те в це озна­че­н­ня, окрім то­го, що на­ро­ди­ли­ся у Кре­мен­ці, який ще на­зи­ва­ють Во­лин­ськи­ми Афі­на­ми?

— Я лю­блю жи­ти, від­чу­ва­ти цей жит­тє­вий ритм. По­мі­ти­ла ці­ка­ву рі­зни­цю між со­бою і сво­ї­ми най­ближ­чи­ми по­друж­ка­ми-га­ли­чан­ка­ми: я опти­мі­сти­чні­ша тро­шки за них, якось лег­ше від­хо­джу, не лю­блю сва­ри­ти­ся. У Тер­но­по­лі це, до ре­чі, обо­жню­ють. У Кре­мен­ці — не ду­же, а в Тер­но­по­лі цим жи­вуть, іно­ді ро­ка­ми «ду­ю­ться», усе, як має бу­ти, «все ду­же по­бо­жно». Я лю­блю ла­ма­ти вла­сні якісь сте­ре­о­ти­пи, від­кри­ва­ти щось но­ве.

— Тоб­то десь Во­линь від сло­ва «во­ля».

— Ну так — я тро­шки бун­тар­ка, але я вва­жаю се­бе аде­ква­тною бун­тар­кою. У вся­ко­му ра­зі, бун­тую десь рів­но до ме­жі між до­бром і злом. Я її не пе­ре­сту­паю. Ну, Во­линь — во­ля, сво­бо­да. Я це лю­блю.

ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ЛЮБОВІ БУ­РАК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.