При­ї­ха­ла моя тьо­тя Іра. З Віль­ню­са. З Єв­ро­пи, ка­гбе.

Den (Ukrainian) - - Актуальне Інтерв’ю -

Тьо­тя Іра має сім­де­сят ро­ків і, су­дя­чи з її роз­по­від­ей, стіль­ки ж про­блєм і бо­ля­чок. Пла­ка­ла­ся ма­мі на те­му, шо вну­трєн­ні ор­га­ни не від­по­від­а­ють зов­ні­шнім пра­гне­н­ням тьо­ті Іри, а ге­рон­то­ло­гія в Ли­тві вє­сьма по­вєр­хно­стна і чо­тко орі­єн­то­ва­на на вну­трєн­ній мір ко­шель­ка.

Тьо­тя Іра по­лу­чи­ла ша­ле­не за­до­во­ле­н­ня від на­шої ра­йон­ної по­лі­клі­ні­ки, ко­тру ми щи­та­є­мо юдо­лью сльоз і пі­ча­лі, по­то­му шо ви­гля­дає во­на, як сан­про­пу­скник до мор­га. Але тьо­ті Ірі на­ша по­лі­клі­ні­ка по­да­ри­ла клі­ні­чне за­до­во­ле­н­ня від убі­тих ре­фор­ма­ми ме­ди­ци­ни ай­бо­лі­тів, ко­трі от фо­на­ря ді­а­гно­сту­ють бо­лєзнь, і пен­сій­них черг під ка­бі­не­та­ми, де мо­жна взна­ти, як ту бо­лєзнь не­до­ро­го ви­лі­чи­ти на­ро­дни­ми ме­то­да­ми, свя­тою во­дою і мо­ли­тва­ми до чу­до­твор­ців. Но то та­ке.

Во­пшим, тьо­тя Іра має стра­шні про­блє­ми у Віль­ню­сі. Пер­ше — во­на ні­ко­ли і ні­де не пра­цю­ва­ла, бо бу­ла же­ною пол­ков­ні­ка, жи­ла у во­єн­но­му го­род­ку і її ро­бо­тою бу­ло ви­хо­ву­ва­ти двох до­чок-бли­зню­чок: Га­лю і На­та­шу. Цю ро­бо­ту тьо­тя Іра спи­хну­ла на до­чку спив­шо­го­ся пра­пор­щи­ка і при­свя­ти­ла лу­чші ро­ки сво­го жи­т­тя пе­ре­сил­ці сімейних фо­то­гра­фій до­ро­гій ро­ди­ні в Кре­ме­нець.

До­чки ви­ро­сли, за­кін­чи­ли шось еко­но­мі­чне і ви­йшли в 1987 ро­ці за­між за ру­ских льо­тчи­ків. Тьо­тя Іра бу­ла настільки ща­сли­ва, що за­си­па­ла ро­ди­ну фо­тка­ми зя­тів у фас, про­філь і , да­же, з бо­ку ви­хло­пної тру­би. Осо­бен­ним ши­ком щи­та­лись фо­тки, де ру­скі льо­тчи­ки цю­ня­ють в па­лив­ний бак і ку­рять на ци­стер­нах з авіа­цій­ним паль­ним. Баб­ця так і ска­за­ла:

— Роз­кі­шні до...и! Ну, але шо по­ро­биш — ру­скі — во­ни та­кі, хоть і тро­хи на лю­дей по­хо­жі.

Во­пшим, тьо­тя Іра жи­ла со­бі в Ли­тві стан­дар­тним ти­хим со­вє­цким ща­стям. Ко­тре за­кін­чи­лось, щой­но со­вок на­вер­нув­ся. Ру­скі льо­тчи­ки бу­ли пе­ре­ве­де­ні ра­зом з са­мо­льо­та­ми ку­да-то в Евен­кскі є... Жу­ткі ли­тов­ці роз­хе­ра­чи­ли во­єн­ний го­ро­док і да­ли сов­кам рік на вивчення мо­ви, істо­рії і Кон­сти­ту­ції.

Це бу­ло не­ми­сли­мо. Тьо­тя Іра з дру­ги­ми уз­ки­ми і уз­ко­го­во­ря­щи­ми за­про­те­сту­ва­ла і рі­ши­ла, шо здо­хне з го­ло­ду в тій сра­ній Ли­тві, но вчи­ти ні­чо­го не бу­де. По­то­му шо їй і так ха­ра­шо, і не­ма чо­го ото та­ко­му ма­лень­ко­му го­су­дар­ству так по­кру­пно­му ви­ма­ху­ва­тись.

Га­ля і На­та­ша, як на­сто­я­щі жо­ни ру­ских льо­тчи­ків, ви­їха­ли в Евенк­ські є... Но ока­за­лось, шо та­мо­шній во­єн­ний го­ро­док від­рі­зня­є­ться від ав­тен­ти­чно­го стой­бі­ща олє­нє­во­дів ли­ше тим, шо ря­дом з юр­та­ми сто­ять са­мо­льо­ти, а в єди­но­му кір­пі­чно­му до­мі на­хо­дя­ться шко­ла, лі­кар­ня, дє­тсад, клуб, сіль­ра­да, ЖЕК, склад авіа­бомб, про­ду­кто­ва лав­ка, ка­бі­нет зоо­те­хні­ка, во­єн­на про­ку­ра­ту­ра і ма­га­зін з вод­кою.

Га­ля і На­та­ша рі­ши­ли, шо в Ли­тві, хоть і жизнь-дрянь, і ру­со­фо­бія, но бі­га­ти з ді­а­ре­єю в за­ро­слі кар­лі­ко­вої бе­різ­ки — то­же не лу­чший ва­рі­ант. При­хо­пи­ли з со­бою сво­їх ру­скіх льо­тчи­ків і вер­ну­лись до Віль­ню­са.

Цей пе­рі­од у фо­то­гра­фі­ях не був від­обра­же­ний тьо­тьою Ірою. По­то­му шо ру­скі льо­тчи­ки, ма­стє­ра фі­лі­гран­но­го сця­н­ня в бак і ку­ріль­щі­ки во­злє ци­стерн, не бу­ли до­стой­но оці­не­ні ли­тов­ською вла­дою. Їм то­же да­ли рік на мов­ну і со­ці­аль­ну ада­пта­цію.

Га­лю і На­та­шу спа­сло еко­но­мі­чне обра­зо­ва­ніє і во­ни пі­шли тор­гу­вать в ово­щні ря­ди на ри­нок. А ру­скі льо­тчи­ки устро­ї­лись на ав­то­мий­ку. Там їм ви­да­ли кра­сі­ву го­лу­бу фор­му і на­вчи­ли ми­ти ма­ши­ни шам­пу­ньом.

Тьо­тя Іра тут же зре­а­гу­ва­ла пе­ре­сил­кою фо­то­гра­фій в Кре­ме­нець: ось які в ме­не зя­ті, на кру­тій фір­мі ро­блять.

Шам­пунь ха­ра­шо пі­нив­ся і вку­сно па­хнув яблу­ка­ми. Ру­скі льо­тчи­ки по-ти­хо­му пе­ре­ли­ва­ли той шам­пунь в ба­но­чки з-під «Кор­ва­ло­ла» і не­сли до­до­му, де ним ми­ли­ся всі, вклю­чно з ко­та­ми Жу­жою і Вєнь­кою, со­ба­кою Па­мі­ром і оса­ми, ко­трі злі­та­ли­ся на за­пах яблук.

А по­том ру­ских льо­тчи­ків під­ло і не по-че­ло­вє­чє­скі за­пи­са­ли на ві­део­ка­ме­ру. Ну, як во­ни, по при­ви­чці, цю­ня­ють в ре­зер­ву­ар з диз­па­ли­вом. Впа­я­ли штраф і ви­гна­ли з ро­бо­ти. Щас во­ни то­же на рин­ку па­ле­ти з ово­ща­ми тя­га­ють. Так і жи­вуть. — Іздє­ва­ю­тся над на­ми, — ка­же тьо­тя Іра.

Ні пен­сії при­лі­чної, ні ме­ди­цин­ської стра­хов­ки, всі в одній квар­ти­рі в яко­мусь віль­ню­сько­му «шан­хаї». Вну­ки до ли­тов­ської шко­ли хо­дять, а там же всьо не по ру­скі, ді­тям сло­жно вчи­ти­ся. Пов­на сра­ка, ка­ро­че.

Але во­ни не зда­ю­ться. Три­ма­ю­ться і ві­рять, шо ско­ро все по­вер­не­ться взад. Їх пу­тін під­три­мує, ру­ский центр їм ство­рив, шоб во­ни в ньо­му ма­трьо­шок ма­лю­ва­ли, спів­а­ли ру­ских пі­сень, пи­ли ру­ску вод­ку і ви­пи­лю­ва­ли ве­ли­кі лож­ки для за­чер­пу­ва­н­ня май­бу­тніх благ у все­лен­сько­му ру­ско­му мі­рі.

— Нас за лю­дєй нє щі­та­ют, Вє­ро­чка. — А ми ж ру­скі.

— То­чно? — пи­тає моя ма­ма. — І дав­но та­ке з то­бою? Мо­же, до вра­ча тре­ба яко­го? В ме­не є один ха­ро­ший, в го­ло­ві ду­же силь­но роз­би­ра­є­ться.

— Вє­ро­чка, ми — ру­скіє от Кі­єв­ской Ру­сі. От пєр­во­би­тно­го об­ще­ства ру­скі.

— Б.., — ка­же ма­ма. — Во­но за­ра­зне! — Што? — пи­тає тьо­тя Іра. — А ото пом­ниш, як та­то ті­ко з Си­бі­ру вер­нув­ся? Ко­ли ми пер­шу ко­ро­ву з те­ля­тка ви­ро­сти­ли? До та­та то­ді КГБ хо­ди­ло пе­ре­ві­ря­ти, чи він на Си­бі­рі ви­пра­вив­ся, чи все в по­ряд­ку в ньо­го з по­ні­ма­н­ням ін­тер­на­ціо­на­лу. То та­то ж ту ко­ро­ву Ма­трьо­шкою на­звав. При­хо­дить КГБ, пи­тає в та­та, чи не сни­ться йо­му кри­їв­ка, а та­то Ма­трьо­шку гу­кає. І ка­же:

— Ба­чте, як ви­пра­вив­ся, в ме­не да­же ко­ро­ва ру­ска.

— То дру­ге жи­т­тя бу­ло, ка­же тьо­тя Іра. — Я пом­ню.

— А пом­ниш, як ти під гру­шкою за­сну­ла, а Ма­трьо­шка те­бе обі­сра­ла?

— Ой! Да, вам то­гда смє­шно бу­ло.

— Та то­ді бу­ло смі­шно. А те­пер от, Ір­ко, не ду­же. Бо во­но, та­ки, за­ра­зне. — Што за­ра­зноє? — Ру­ске гам­но — за­ра­зне, — ка­же ма­ма. — Во­но то­бі то­ді, пев­но, в го­ло­ву за­те­кло і там за­гра­ло.

— Ти стра­шний чє­ло­вєк, Вє­ра. Как і тє лі­тов­ци, што нам жить нє да­ют.

— Б...! Хто вам чо­го не дає? — ка­же ма­ма. — Та ви­вчіть мо­ву, істо­рію, шо там ше, здай­те ек­за­ме­на, по­лу­чіть гро­ма­дян­ство — і жи­віть по­люд­ськи.

— За­чєм, Вє­ра? Ми же ру­скіє!..

Пу­блі­ку­є­ться мо­вою ори­гі­на­лу

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.