Ан­дрій СОДОМОРА: «На­ша істо­рія – на­ма­га­н­ня по­вер­ну­ти Укра­ї­ні усмі­шку»

Ві­до­мий пе­ре­кла­дач і пи­сьмен­ник став ла­у­ре­а­том ми­сте­цької пре­мії «Гло­до­ський скарб»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дар’я БАВЗАЛУК, Львів

« Ми­сте­цька пре­мія «Гло­до­ський скарб» — це ва­рі­ант на­го­ро­дже­н­ня одних ми­тців ін­ши­ми без втру­ча­н­ня дер­жа­ви. Пер­шим ла­у­ре­а­том був ко­бзар, зна­вець укра­їн­ської ба­ро­ко­вої му­зи­ки, по­пу­ля­ри­за­тор укра­їн­сько­го фоль­кло­ру, ни­ні за­слу­же­ний ар­тист Укра­ї­ни Та­рас Ком­па­ні­чен­ко. Ме­не зав­жди при­гні­чу­ва­ло отри­му­ва­ти на­го­ро­ду з рук яки­хось дер­жав­них уста­нов. При­чо­му вру­ча­ють її ті, хто про те­бе ні­ко­ли не чув і в очі не ба­чив, а твої книж­ки не чи­тав. Хо­ті­ло­ся змі­ни­ти са­му атмо­сфе­ру дов­ко­ла на­го­ро­дже­н­ня, до­да­ти їй лю­дя­но­сті, щоб від­чу­ва­ла­ся по­ва­га до на­го­ро­дже­но­го», — ка­же фун­да­тор пре­мії, пи­сьмен­ник Гри­го­рій Гу­сей­нов. За­зна­чи- мо, що гро­шо­вий фонд пре­мії ста­но­вить 10 ти­сяч гри­вень, а це­ре­мо­нія на­го­ро­дже­н­ня впер­ше за свою оди­над­ця­ти­рі­чну істо­рію від­бу­ла­ся у Льво­ві. Ві­та­ли ла­у­ре­а­та у Львів­сько­му на­ціо­наль­но­му лі­те­ра­тур­но-ме­мо­рі­аль­но­му му­зеї Іва­на Фран­ка, про що напередодні ди­ре­ктор му­зею Бо­г­дан Ти­хо­лоз на­пи­сав на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ку»: «Зав­тра у дім ге­нія при­йде ге­ній. Жи­вий до жи­во­го. Так, я знаю, яким зде­валь­во­ва­ним є у на­ші плин­ні ча­си по­ня­т­тя ге­нія. Скіль­ки фаль­ши­вої по­зо­ло­ти й ба­ра­бан­но­го па­фо­су з ним пов’яза­но. Скіль­ко­ма му­ха­ми во­но за­си­дже­не і скіль­ко­ма де­ма­го­га­ми спро­фа­но­ва­не. Але. Я знаю, що й про ко­го ка­жу. І ві­рю в те, що де­яким сло­вам ми все ще мо­же­мо по­вер­ну­ти пи­то­ме зна­че­н­ня. Якщо не бре­ха­ти­ме­мо со­бі й лю­дям... Содомора — справ­жній. І це на­зав­жди. Він во­ло­діє та­ким ди­во­ви­жним чу­т­тям сло­ва і та­кою не­ймо­вір­ною ясні­стю дум­ки, що під їхньою ти­хою, м’якою і влад- ною си­лою ні­мі­ють ве­ле­мов­ні ві­тії й ці­пе­ні­ють грай­ли­ві ли­це­дії. І на очах роз­си­па­ю­ться те­о­ре­ти­чні ри­што­ва­н­ня, ви­бу­ду­ва­ні дов­ко­ла за­не­дба­но­го хра­му сло­ва роз­ма­ї­ти­ми ти­ту­ло­ва­ни­ми сло­во­знав­ця­ми й сло­во­про­дав­ця­ми.У по­ста­ті Ан­дрія Со­до­мо­ри не­має ані гра­на по­зи чи па­фо­су. Він та­кий, як є, — скром­ний, за­ми­сле­ний і не­га­ла­сли­вий. Ма­буть, са­ме то­му біль­шість із нас на­віть не здо­га­ду­є­ться, що всі ми жи­ве­мо у час Со­до­мо­ри...»

■ Сам Ан­дрій Содомора отри­мав від­зна­ку з при­та­ман­ни­ми йо­му спо­ко­єм та гі­дні­стю. При­ві­та­ти йо­го при­йшло ба­га­то ві­до­мих та по­ва­жних львів’ян. У за­лі не бу­ло де яблу­ку впа­сти, лю­ди сто­я­ли на- віть у про­хо­ді. Обме­жу­ва­тись тіль­ки вру­че­н­ням на­го­ро­ди ор­га­ні­за­то­ри не ста­ли. То­му за­про­по­ну­ва­ли Со­до­мо­рі про­чи­та­ти не­ве­ли­ку ле­кцію на те­му «Усмі­шка».

■ «Що­до до­по­віді чи ле­кції, то це ні одне, ні ін­ше. Бо те­ма та­ка до­сить див­на — усмі­шка. Не го­ди­ться во­на ні для ле­кції, ні для до­по­віді. На­віть не для бе­сі­ди. І зна­є­те, усмі­шка — та­ка ж не­ося­жна, як люд­ська ду­ша», — з усмі­шкою на ву­стах по­чав пан Содомора.

■ Це­ре­мо­нія на­го­ро­дже­н­ня від­бу­ва­лась у 31 рі­чни­цю Чор­но­биль­ської тра­ге­дії, тож Ан­дрій Содомора не оми­нув і ці­єї те­ми. «Ді­а­па­зон усмі­шки аб­со­лю­тно не ви­чер­пний. Але сьо­го­дні во­на сум­на... 26 кві­тня, день тра­ге­дії у Чор­но­би­лі. На­ші стя­ги у цей день з чор­ною стрі­чкою. На жаль, остан­нім ча­сом во­ни все ча­сті­ше та­кі», — ка­же пи­сьмен­ник.

■ Ан­дрій Содомора на­го­ло­сив, що найбільша за­гад­ка — це сон ди- ти­ни. «По­ди­ві­ться, як спить не­мов­ля. Во­но усмі­ха­є­ться крізь сон. Ян­гель­ська усмі­шка у ди­ти­ни. На­пев­но десь в її сві­до­мо­сті є свій «те­ле­ві­зор», і во­на щось ба­чить. Але що во­на ба­чить, ні­хто ні­ко­ли не ді­зна­є­ться».

■ «Ба­га­то ро­ків на­ма­га­ли­ся ви­би­ти на­шу гі­дність, вби­ти на­шу усмі­шку. Хо­ті­ли стер­ти її з на­шо­го облич­чя, зро­би­ти йо­го не­при­да­тни­ми для ду­хов­ної усмі­шки. Вся на­ша істо­рія — пра­гне­н­ня по­вер­ну­ти усмі­шку Укра­ї­ні. Зро­би­ти так, щоб на­ша кра­ї­на бу­ла усмі­хне­ною — це наш обов’язок. Пе­рей­ду до про­блем осві­ти, де фор­му­є­ться усмі­шка. Осві­та має бу­ти усмі­хне­ною. На­віть по­ва­жні на­у­ко­ві пра­ці ма­ють бу­ти усмі­хне­ни­ми. Але чо­мусь я рід­ко ба­чу, щоб усмі­ха­ли­ся ті, хто чи­тає ди­плом­ні ро­бо­ти. По­мі­тив, що на­ша до­ба від­хо­дить від сві­ту ре­чей, при­ро­ди. На­ша до­ба вір­ту­аль­на. І все ні­би справ­жнє. Ні­би...» — за­зна­чив Содомора.

■ Зре­штою, за обме­же­ний час ви­сту­пу ла­у­ре­ат по­ру­шив низ­ку гли­бо­ких тем: гі­дно­сті укра­їн­ців, та­єм­ни­чо­сті та ба­га­то­гран­но­сті усмі­шки, ін­те­ле­кту­аль­но­го гу­мо­ру, пра­виль­них цін­но­стей та спо­кою ду­ші. Аж див­но, як да­ле­ко по­ве­ла дум­ку те­ма усмі­шки. Від гри пре­фі­ксів і прин­ци­по­вої рі­зни­ці «по­смі­шки» та «усмі­шки» до фі­зи­ки, в яку му­сить все­ли­тись ду­ша, аби усмі­шка бу­ла усмі­шкою, яку ви­кли­кає дум­ка. «Ли­ше рух дум­ки тво­рить усмі­шку, без дум­ки, якої по­про­сту не бу­де. Адже жи­ве­мо в час ана­то­мі­чних усмі­шок, ко­ли ті­ло зов­сім не по­єд­на­не з енер­гі­єю усмі­шки, і це стра­шно. І вза­га­лі є облич­чя, які до усмі­шки не на­да­ю­ться», — під­су­му­вав ла­у­ре­ат Ан­дрій Содомора.

ФОТО ЙОСИПА МАРУХНЯКА

Фун­да­тор пре­мії, пи­сьмен­ник Гри­го­рій Гу­сей­нов (лі­во­руч) та Ан­дрій Содомора

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.