«...Здо­бу­деш люд­ських прав»

Іван Сте­шен­ко: чи мо­жли­ва лі­ва та во­дно­час укра­їн­ська пар­тія?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Укра­їн­ські лі­ві. Со­ці­ал-де­мо­кра­ти та со­ці­а­лі­сти. Як ор­га­ні­зо­ва­на по­лі­ти­чна си­ла во­ни з’яви­ли­ся в остан­ній чвер­ті ХІХ сто­лі­т­тя. Без них не­мо­жли­во уяви­ти най­ви­щі зле­ти ви­зволь­ної бо­роть­би в Укра­ї­ні у пер­ші де­ся­ти­лі­т­тя ХХ сто­лі­т­тя, укра­їн­ську куль­ту­ру, осві­ту, на­у­ку, гро­мад­ське жи­т­тя. І в на­сту­пні ро­ки укра­їн­ські лі­ві — по­мі­тна си­ла. Але з ни­ми від­бу­ва­ю­ться якісь ди­во­ви­жні транс­фор­ма­ції.

■ Одна ча­сти­на цих лі­вих від са­мо­го по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя все біль­ше й біль­ше звер­та­ла у бік Мо­скви, вре­шті-решт пов­ні­стю орі­єн­ту­ю­чись на неї, а не на єв­ро­пей­ські лі­ві ідеї, ін­ші без­ком­про­мі­сно за­ли­ша­ли­ся на укра­їн­ських і справ­ді лі­вих по­зи­ці­ях. Але цих дру­гих ста­ва­ло все мен­ше — при то­му, що во­ни до­три­му­ва­ли­ся без­до­ган­но єв­ро­пей­сько­го кур­су, бу­ду­ю­чи свою іде­о­ло­гію на за­са­дах не так мар­кси­зму, як ети­чно­го й де­мо­кра­ти­чно­го со­ці­а­лі­зму. Зре­штою, справ­ді укра­їн­ські лі­ві, за ви­ня­тком кіль­кох ін­те­лі­гент­ських гур­тків, про­сто зни­кли. Ким же є сьо­го­дні ті, для яких їхня по­зір­на лі­ви­зна — ли­ше за­сіб впли­ву на еле­кто­рат, і яки­ми ма­ють бу­ти за сво­єю су­спіль­ною ро­л­лю справ­ді укра­їн­ські лі­ві?

■ Го­лов­ною озна­кою лі­вих є ре­аль­ний за­хист ін­те­ре­сів на­йма­них пра­ців­ни­ків у їхніх від­но­си­нах із пра­це­дав­ця­ми. Ті ж, хто в Укра­ї­ні на­зи­ває се­бе лі­ви­ми, до ці­єї справ­ді за­са­дни­чої про­бле­ми став­ля­ться бай­ду­же, обме­жу­ю­чись гу­чни­ми сло­ва­ми. Во­ни жо­дно­го ра­зу не за­хи­сти­ли тру­дя­щих від на­сту­пу на їхні пра­ва. Во­ни не спри­я­ли і не спри­я­ють роз­ви­тку не­за­ле­жно­го проф­спіл­ко­во­го ру­ху. Між тим Укра­ї­на по­тре­бує по­ту­жно­го укра­їн­сько­го і во­дно­час кла­си­чно­го єв­ро­пей­сько­го за со­ці­аль­но-по­лі­ти­чни­ми орі­єн­ти­ра­ми лі­во­го ру­ху, зда­тно­го за­хи­сти­ти тру­дя­щих і, го­лов­не, ефе­ктив­но ор­га­ні­зу­ва­ти їх для са­мо­за­хи­сту вла­сних ін­те­ре­сів. При­чо­му цей за­хист по­ви­нен сто­су­ва­ти­ся ба­га­тьох пи­тань: на­ду­жи­вань як укра­їн­ських, так і між­на­ро­дних кор­по­ра­цій, зба­лан­су­ва­н­ня від­но­син на­йма­них пра­ців­ни­ків і пра­це­дав­ців (зокре­ма й дер­жа­ви), бо­роть­би з то­таль­ною ко­ру­пці­єю то­що. Про­те по­ня­т­тя «лі­вий» в Укра­ї­ні — це фа­кти­чно си­но­нім прокрем­лів­сько­го ді­я­ча, який за­ле­две зми­рив­ся з не­за­ле­жні­стю сво­єї кра­ї­ни та кра­хом то­та­лі­тар­но­го ре­жи­му.

■ Тим ча­сом кла­си­чна єв­ро­пей­ська лі­ви­ця (не ска­же­ні лі­во­ра­ди­ка­ли та не іде­о­ло­ги «ха­ля­ви» для сво­го еле­кто­ра­ту) ні­чо­го спіль­но­го з цим не має. Во­на, пе­ре­ко­нав­шись в уто­пі­чно­сті та не­без­пе­чно­сті ідей «ди­кта­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту» й «со­ці­а­лі­сти­чної ре­во­лю­ції», взя­ла курс на гли­бин­ні со­ці­аль­но-еко­но­мі­чні та по­лі­ти­чні ре­фор­ми в ін­те­ре­сах усіх тру­дя­щих верств, на до­ся­гне­н­ня яко­мо­га біль­шої со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті, на ети­чне, а не мар­ксист­ське ро­зу­мі­н­ня со­ці­а­лі­зму.

■ Во­дно­час упа­дає в очі, що вла­сне укра­їн­ський лі­вий рух по­чи­нав­ся як рух єв­ро­пей­ський. Ска­жі­мо, Сер­гій По­до­лин­ський у се­ре­ди­ні 1870-х ро­ків за­де­кла­ру­вав ство­ре­н­ня Укра­їн­ської со­ці­аль­но-де­мо­кра­ти­чної пар­тії. Як ре­аль­на ор­га­ні­за­ція ця пар­тія так і не по­ста­ла, за­ли­шив­шись на рів­ні під­піль­них гур­тків одно­дум­ців, які пра­цю­ва­ли у ме­жах ре­во­лю­цій­но­го кри­ла на­ро­дни­цько­го ру­ху, але ем­бле­ма­ти­чним тут є са­ме на­ма­га­н­ня ви­окрем­ле­н­ня укра­їн­ської со­ці­ал-де­мо­кра­тії зі все­ро­сій­сько­го по­лі­ти­чно­го ру­ху як си­ли, ко­тра сто­їть на єв­ро­пей­ських за­са­дах. Ана­лі­зу­ю­чи по­ста­н­ня укра­їн­ської со­ці­ал-де­мо­кра­тії, По­до­лин­ський пи­сав: «Якщо від­но­си­ни між укра­ї­но­фі­ла­ми і ра­ди­ка­ла­ми-ве­ли­ко­ру­са­ми (під ро­сій­ськи­ми ра­ди­ка­ла­ми тут ма­ю­ться на ува­зі ре­во­лю­ціо­не­ри-со­ці­а­лі­сти. — С.Г.) бу­ва­ють чи кра­ще ска­за­ти бу­ва­ли ду­же на­тя­гну­ти­ми, то май­же єди­на при­чи­на бу­ла — не­ви­зна­н­ня з бо­ку ве­ли­ко­ру­сів укра­їн­сько­го на­ро­ду за осо­бли­вий на­род, не­ви­зна­н­ня, що ін­ко­ли зна­хо­ди­ло свій пря­мий ви­раз, ін­ко­ли ж опо­се­ред­ко­ва­ний, напр., хо­ді­н­ня в ма­ло­ру­ський на­род без зна­н­ня йо­го мо­ви...» І да­лі: «Ві­дно­ше­н­ня у(кра­їн­ських) со­ці­а­лі­стів до за­хі­дно­єв­ро­пей­ських, оскіль­ки во­ни існу­ють, те са­ме, що і ра­ди­ка­лів... Пи­та­н­ня про на­ціо­наль­но­сті укра­ї­но­фі­ла­ми розв’язу­є­ться так са­мо, як і за­хі­дни­ми со­ці­а­лі­ста­ми, тоб­то що на­ціо­наль­ність яв­ляє со­бою ду­же зру­чне гру­пу­ва­н­ня для еко­но­мі­чно­го са­мо­управ­лі­н­ня те­пер, і, ймо­вір­но, бу­де яв­ля­ти до­ти, до­ки бу­дуть від­мін­но­сті у мо­ві та ін­ші на­ціо­наль­ні осо­бли­во­сті... Цим, зви­чай­но, ні­як не при­мен­шу­є­ться зна­че­н­ня все­сві­тньої фе­де­ра­ції у всіх тих сто­ро­нах су­спіль­но­го жи­т­тя, які охо­плю­ють все­люд­ські ін­те­ре­си».

■ У ті ж ча­си роз­по­чи­на­є­ться роз­ви­ток со­ці­а­лі­сти­чно­го ру­ху і в укра­їн­сько­му се­ре­до­ви­щі Га­ли­чи­ни. Мо­ло­ді со­ці­а­лі­сти Іван Фран­ко, Ми­хай­ло Пав­лик, Остап Тер­ле­цький та ін­ші — во­ни зва­ли се­бе ра­ди­ка­ла­ми — по­при свою ма­лу кіль­кість, зі­гра­ли ве­ли­ку роль у змі­ні іде­о­ло­гі­чних основ та ор­га­ні­за­цій­них форм на­ціо­наль­но­го ру­ху, у йо­го мо­дер­ні­за­ції та пе­ре­ве­ден­ні на но­ві­тні «єв­ро­пей­ські рей­ки», ви­сту­па­ю­чи збу­рю­ва­ча­ми спо­кою у кон­се­рва­тив­но-тра­ди­цій­но­му га­ли­цько­му су­спіль­стві та зму­шу­ю­чи ви­зна­ча­ти­ся та ді­я­ти по-но­во­му пред­став­ни­ків ін­ших іде­о­ло­гі­чних те­чій. А під­го­тов­ле­на за уча­сті мо­ло­до­го Іва­на Фран­ка «Про­гра­ма га­ли­цьких со­ці­а­лі­стів» (1881 рік) низ­кою тез на­га­ду­ва­ла зна­чно пі­зні­шу Брюн­ську (1898 рік) про­гра­му ав­стрій­ської со­ці­ал-де­мо­кра­тії, от­же, ідей­но ви­пе­ре­ди­ла її.

■ За­га­лом же укра­їн­ська по­лі­ти­чна дум­ка по­ча­ла пе­ре­гляд ра­ди­каль­них кон­це­пцій Мар­кса одно­ча­сно із все­єв­ро­пей­ською і в її ж кон­текс­ті, ви­во­дя­чи не­об­хі­дність ство­ре­н­ня спра­ве­дли­во­го су­спіль­ства не ли­ше з об’єктив­но­го, від во­лі ін­ди­ві­дів не за­ле­жно­го пли­ну ре­чей, аі з мо­раль­них ім­пе­ра­ти­вів люд­сько­го бу­т­тя, з по­треб на­ціо­наль­но­го роз­ви­тку у всій йо­го роз­ма­ї­то­сті.

■ Ця на­ста­но­ва уві­йшла на­віть в укра­їн­ський пе­ре­клад текс­ту «Ін­тер­на­ціо­на­лу», ство­ре­ний Ми­ко­лою Во­ро­ним: «В Ін­тер­на­ціо­на­лі здо­бу­деш люд­ських прав». У Га­ли­чи­ні та­кий по­во­рот лі­вої по­лі­ти­ки до лю­ди­ни і до мо­ра­лі, як уже бу­ло ска­за­но, ро­би­ли Іван Фран­ко та Ми­хай­ло Пав­лик. На Над­дні­прян­щи­ні ця за­слу­га, се­ред ін­ших, на­ле­жить Іва­но­ві Сте­шен­ку.

■ Сьо­го­дні ма­ло ко­му ві­до­ме ім’я цьо­го по­лі­ти­ка, лі­те­ра­то­ра, на­у­ков­ця і гро­мад­сько­го ді­я­ча. А тим ча­сом Сте­шен­ко був одним із най­більш зна­ко­вих по­лі­ти­чних до­стой­ни­ків лі­во­го ру­ху, які ор­га­ні­чно су­мі­ща­ли у сво­їй ді­яль­но­сті прин­ци­пи укра­їн­сько­сті, со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті та мо­раль­но­сті.

■ Іван Сте­шен­ко на­ро­див­ся 24 черв­ня 1873 ро­ку у Пол­та­ві. Він на­вчав­ся у Пол­тав­ській гім­на­зії та на істо­ри­ко-фі­ло­ло­гі­чно­му фа­куль­те­ті Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту, зго­дом ви­кла­дав у Фун­ду­кле­їв­ській гім­на­зії, Фре­бе­лів­сько­му ін­сти­ту­ті, Му­зи­чно-дра­ма­ти­чній шко­лі Миколи Ли­сен­ка та на Ви­щих жі­но­чих кур­сах.

■ Гім­на­зи­стом Сте­шен­ко по­чав пи­са­ти вір­ші — спо­ча­тку ро­сій­ською, а по­тім укра­їн­ською мо­ва­ми, пі­зні­ше на­пи­сав по­е­му «Ма­зе­па» і ви­дав збір­ки по­е­зій «Ху­тор­ні со­не­ти» та «Сте­по­ві мо­ти­ви». Він віль­но во­ло­дів іспан­ською, фран­цузь­кою, ні­ме­цькою, іта­лій­ською та кіль­ко­ма слов’ян­ськи­ми мо­ва­ми і пе­ре­кла­дав Ові­дія, Бай­ро­на, Бе­ран­же, Шил­ле­ра, Пу­шкі­на. Сте­шен­ко та­кож до­слі­джу­вав твор­чість Ко­тля­рев­сько­го, Ко­цю­бин­сько­го, Ста­ри­цько­го, Мир­но­го, Сте­фа­ни­ка і Шев­чен­ка, ре­да­гу­вав ча­со­пис «Шер­шень» та жур­на­ли «Ґедзь» і «Сяй­во», ра­зом із дру­жи­ною Окса­ною уклав і ви­дав укра­їн­сько-ро­сій­ський слов­ник. Йо­го лі­те­ра­тур­ні псев­до­ні­ми — Іван Сер­де­шний, Ів. Сі­чо­вик, Сві­тлен­ко. Він вхо­див до гур­тка «Пле­я­да» і Лі­те­ра­тур­но-ар­ти­сти­чно­го то­ва­ри­ства, був се­кре­та­рем і за­сту­пни­ком го­ло­ви Укра­їн­сько­го на­у­ко­во­го то­ва­ри­ства, обра­ний дій­сним чле­ном НТШ — про­обра­зу укра­їн­ської ака­де­мії на­ук — з 1917 ро­ку.

■ Сту­ден­том Сте­шен­ко за­хо­пив­ся іде­я­ми Мар­кса та Дра­го­ма­но­ва і став спів­за­снов­ни­ком гру­пи «Укра­їн­ська со­ці­ал-де­мо­кра­тія», до якої вхо­ди­ли, зокре­ма, Ми­хай­ло Ко­цю­бин­ський та Ле­ся Укра­їн­ка. Він по­слі­дов­но на­ле­жав та­кож до Ки­їв­ської ста­рої гро­ма­ди, Ре­во­лю­цій­ної укра­їн­ської пар­тії, Укра­їн­ської де­мо­кра­ти­чної пар­тії та Укра­їн­ської со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чної ро­бі­тни­чої пар­тії. 1897 ро­ку Сте­шен­ка бу­ло за­а­ре­што­ва­но за по­лі­ти­чну ді­яль­ність і, пі­сля п’яти мі­ся­ців ув’язне­н­ня, ви­сла­но з Ки­є­ва.

■ У бе­ре­зні 1917 ро­ку Сте­шен­ко став спів­за­снов­ни­ком Цен­траль­ної Ра­ди, ке­рів­ни­ком шкіль­ної і ре­да­кцій­ної ко­мі­сій Ра­ди та чле­ном її пре­зи­дії, а у черв­ні йо­го при­зна­че­но ге­не­раль­ним се­кре­та­рем (себ­то, мі­ні­стром) осві­ти і на цій по­са­ді він­про­во­див укра­ї­ні­за­цію шко­ли. Пі­сля від­став­ки ка­бі­не­ту Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка пра­цю­вав го­лов­ним ін­стру­кто­ром Мі­ні­стер­ства осві­ти. Во­дно­час упро­довж 1917—1918 ро­ків Сте­шен­ко був спів­ре­да­кто­ром «Ро­бо­чої Га­зе­ти». 29 сер­пня 1918 ро­ку Іва­на Сте­шен­ка у Пол­та­ві важ­ко по­ра­не­но те­ро­ри­ста­ми-біль­шо­ви­ка­ми і на­сту­пно­го дня він по­мер.

■ Ось та­кий жит­тє­вий шлях про­йшов по­лі­тик, лі­те­ра­тор, на­у­ко­вець і гро­мад­ський ді­яч Іван Сте­шен­ко. Ще раз по­вто­рю, що на­ста­но­ва­ми йо­го са­мо­го і та­ких, як він, — на від­мі­ну від зна­чно­го чи­сла то­ді­шніх і пе­ре­ва­жної кіль­ко­сті при­йде­шніх лі­вих по­лі­ти­ків, — бу­ло ор­га­ні­чне по­єд­на­н­ня прин­ци­пів укра­їн­сько­сті, со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті й мо­раль­но­сті в по­лі­ти­ці.

■ Утім, ви­гля­дає на те, що сьо­го­дні в Укра­ї­ні пра­кти­чно не­має справ­ді лі­вих по­лі­ти­ків, і це за­ле­жить да­ле­ко не тіль­ки від че­снот цих ді­я­чів. Йде­ться і про за­галь­но­су­спіль­ні на­ста­но­ви, в яких со­ці­аль­не та на­ціо­наль­не ви­яви­ли­ся ро­зір­ва­ни­ми, а «по­лі­ти­чний клас» — гли­бин­но де­укра­ї­ні­зо­ва­ним (хоч мо­же спіл­ку­ва­ти­ся й укра­їн­ською мо­вою). Це — пря­мий на­слі­док як сто­літь ко­ло­ні­аль­но­го ста­ту­су Укра­ї­ни в Ро­сій­ській/Ра­дян­ській ім­пе­рії, так і пос­тко­ло­ні­аль­но­го роз­ви­тку юри­ди­чно вже не­за­ле­жної Укра­їн­ської дер­жа­ви за умов ін­фор­ма­цій­но­куль­тур­но­го до­мі­ну­ва­н­ня у ній ко­ли­шньої ме­тро­по­лії.

■ Ін­ши­ми сло­ва­ми, спра­ва не ли­ше в по­лі­ти­ку­мі, ай у всьо­му су­спіль­стві, у яко­му за ра­дян­ських ча­сів уко­рі­ни­ла­ся своє­рі­дна «со­ці­аль­на ши­зо­фре­нія», за якої со­ці­аль­ні пи­та­н­ня ви­яв­ля­ю­ться не пов’яза­ни­ми з на­ціо­наль­ни­ми, яким во­ни не­рід­ко пря­мо про­ти­сто­ять. А тим ча­сом і на­ція не мо­же бу­ти згур­то­ва­на за умов на­яв­но­сті все­ре­ди­ні у ній кла­со­вих ан­та­го­ні­змів, і со­ці­аль­ні пи­та­н­ня не мо­жуть розв’язу­ва­ти­ся у яко­мусь без­на­ціо­наль­но­му ко­смо­сі, хо­ча б то­му, що розв’язу­ю­ться во­ни пе­ред­усім на рів­ні на­ціо­наль­них дер­жав.

ФОТО З САЙТА MIK-KIEV.LIVEJOURNAL.COM

Про­фе­со­ри-за­снов­ни­ки Укра­їн­ської дер­жав­ної ака­де­мії ми­стецтв у день її від­кри­т­тя, 5 гру­дня 1917 ро­ку. Зокре­ма, О. Му­ра­шко (си­дить дру­гий лі­во­руч), Ф. Кри­чев­ський (тре­тій лі­во­руч), за ни­ми си­дять М. Гру­шев­ський та І. Сте­шен­ко (се­кре­тар осві­ти Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.