«Пу­ті­на на Дон­ба­сі не че­ка­ли»

На­ро­дний де­пу­тат із До­не­цька На­та­лія ВЕСЕЛОВА — про по­дії тра­гі­чної «ро­сій­ської ве­сни» і сьо­го­дні­шні ви­кли­ки

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ана­ста­сія РУДЕНКО, «День»

Урі­чни­цю «га­ря­чих» кві­тне­вих по­дій на Дон­ба­сі роз­мов­ля­є­мо з на­ро­дним де­пу­та­том На­та­лі­єю Ве­се­ло­вою. Три ро­ки то­му те­ро­ри­сти зі збро­єю в ру­ках на­ма­га­ли­ся за­хо­пи­ти вій­сько­ву ча­сти­ну Ма­рі­у­по­ля і мі­ськра­ду Ста­ха­но­ва, в До­не­цьку укра­їн­ських акти­ві­стів вже са­джа­ли до під­ва­лів, а в Же­не­ві тим ча­сом три­ва­ла зу­стріч Укра­ї­ни, США, ЄС і Ро­сії, яка не да­ла жо­дних ре­зуль­та­тів.

На­та­лія Веселова за­кін­чи­ла Слов’ ян­ський дер­жав­ний пе­да­го­гі­чний ін­сти­тут, ку­ди в бе­ре­зні цьо­го ро­ку га­зе­та «День» при­їжджа­ла з пре­зен­та­ці­єю сво­єї Бі­блі­о­те­ки. Спо­ча­тку во­на пра­цю­ва­ла вчи­те­лем, а по­тім три­ва­лий час — у Слов’ ян­ську і До­не­цьку в Пен­сій­но­му фон­ді та Управ­лін­ні соц­за­хи­сту. 2014 рік до­ко­рін­но змі­нив її жи­т­тя. Во­на зайня­ла­ся во­лон­тер­ською ді­яль­ні­стю, ста­ла пе­ре­се­лен­кою, а по­тім — на­ро­дним де­пу­та­том під дев’ятим но­ме­ром у спи­ску пар­тії « Са­мо­по­міч » за кво­тою ба­таль­йо­ну « Дон­бас » . Як во­на са­ма ка­же, по­тра­пи­ла до спи­ску, то­му що Ган­на Го­пко на­по­ля­гла на до­три­ман­ні ген­дер­ної кво­ти 50:50.

Го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» Ла­ри­са Ів­ши­на ча­сто за­зна­чає, що сво­го ча­су Дон­бас «від­да­ли в лі­зинг» мі­сце­вим олі­гар­хі­чним гру­пам, і на­шо­му ви­дан­ню до­во­ди­ло­ся до­кла­да­ти ве­ли­че­зних зу­силь, аби хоч би то­чко­во про­би­ти про­лом у

цьо­му гу­ма­ні­тар­но­му гет­то. До­во­ди­ться кон­ста­ту­ва­ти, що дер­жа­ва свою ча­сти­ну ро­бо­ти так і не зро­би­ла. Про те, як роз­по­чи­на­ла­ся так зва­на ро­сій­ська ве­сна на Дон­ба­сі, яка ни­ні си­ту­а­ція у при­фрон­то­вих мі­стах та про зна­че­н­ня Фо­то­ви­став­ки «Дня» для ре­гіо­ну — у роз­мо­ві з На­та­лі­єю ВЕ­СЕ­ЛО­ВОЮ.

«ПРО ПІДГОТОВКУ РО­СІЙ­СЬКОЇ НАВАЛИ СПЕЦСЛУЖБИ ЗНАЛИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ»

— Ро­сій­сько-укра­їн­ська вій­на три­ває вже три ро­ки. То­ді, 2014-го, ба­га­тьом зда­ва­ло­ся, що це не­на­дов­го, ось-ось «ро­сій­ську чу­му» зу­пи­нять. Якою для вас за­пам’ята­ла­ся тра­гі­чна ве­сна 2014-го?

— Я на той мо­мент жи­ла в До­не­цьку і сво­ї­ми очи­ма ба­чи­ла, як ма­со­во за­во­зи­ли ро­сі­ян. Це бу­ли ав­то­бу­си ве­ли­кої міс­тко­сті, дво­по­вер­хо­ві, на яких бу­ли та­бли­чки «Мо­сква — До­нецьк (че­рез Бєл­го­род, Ро­стов)». До­не­цьким ча­сто ви­су­ва­ють пре­тен­зії, що во­ни за­кли­ка­ли Пу­ті­на, але ні­хто не хо­че звер­ну­ти ува­гу на те, хто звав на­справ­ді? Це ті за­ве­зе­ні ро­сі­я­ни, які їзди­ли ву­ли­ця­ми До­не­цька з три­ко­ло­ра­ми і кри­ча­ли за гро­ші, тоб­то про­сто ви­ко­ну­ва­ли зав­да­н­ня ди­вер­сан­тів. Спо­ча­тку за­во­зи­ли­ся ци­віль­них осіб, во­ни ви­рі­зня­ли­ся з-по­між мі­сце­вих ме­шкан­ців, то­му що зде­біль­шо­го це бу­ли, пев­но, якісь ро­бі­тни­ки, се­ля­ни, які на­віть з ба­га­то­по­вер­хі­вок ди­ву­ва­ли­ся. З від­кри­тим ро­том ди­ви­ли­ся на всі бо­ки і не мо­гли зви­кну­ти. По­тім по­ча­ли за­си­ла­ти вже під­го­тов­ле­них лю­дей, ди­вер­сан­тів, це бу­ло ви­дно, по­тім — пі­шли вій­сько­ві. До мо­го чо­ло­ві­ка при­хо­ди­ли ко­ли­шні пра­ців­ни­ки вер­бу­ва­ти йо­го і роз­по­від­а­ли, що їм за­во­зя­ться гро­ші з Ро­сії. До то­го ж зі сло­ва­ми «ми не зна­є­мо, ку­ди вже ді­ва­ти ці гро­ші». Чо­ло­вік за­пи­тав: вам і зброю да­ють? А ті від­по­від­а­ли: нам ка­жуть «за­хо­плюй­те вій­сько­ві ча­сти­ни, мі­лі­цію — до­бу­вай­те со­бі зброю са­мі». Усі ці по­дії роз­вер­та­ли­ся на мо­їх очах, і одно­зна­чно без впли­ву Ро­сії вій­ни на Дон­ба­сі б не бу­ло.

— Ко­ли і за яких об­ста­вин ви за­ли­ши­ли До­нецьк?

— Я ви­їха­ла з До­не­цька 29 трав­ня 2014 ро­ку. Чу­до­во пам’ятаю цей день. Я не зби­ра­ла­ся ви­їжджа­ти з мі­ста, їха­ла до одно­го з «Оща­дбан­ків» пе­ре­ка­за­ти гро­ші ро­ди­ні на­шо­го бій­ця, який ді­став по­ра­не­н­ня в бою під Кар­лів­кою 23.05.2014. І в цей час на­зу­стріч їха­ли 5 ро­сій­ських вій­сько­вих Ка­мАЗів. Но­вії мо­ди­фі­ка­ції — це бу­ла одно­зна­чно не укра­їн­ська те­хні­ка. Я не всти­гла до­їха­ти до мі­сця при­зна­че­н­ня, як

ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ли до­не­цькі акти­ві­сти і ска­за­ли, що двох хло­пців із на­шо­го акти­ву за­а­ре­шту­ва­ли, від­пра­ви­ли на під­вал СБУ і йдуть за мною. Я про­сто не ста­ла че­ка­ти, по­ки за мною при­йдуть, хо­ча на той час вже близь­ко мі­ся­ця не жи­ла у сво­є­мо по­ме­шкан­ні. На сто­ро­ні про­ро­сій­ських сил бу­ла і мі­лі­ція, і про­ку­ра­ту­ра, і взна­ти моє мі­сце­пе­ре­бу- ва­н­ня бу­ло не­скла­дно. Я на­віть не зна­ла, ку­ди їду — про­сто ближ­че до Ки­є­ва, то­му що на той час ба­таль­йон «Дон­бас», ти­ло­вим за­без­пе­че­н­ням яко­го я за­йма­ла­ся, дис­ло­ку­вав­ся у Но­вих Пе­трів­цях під Ки­є­вом.

— Як ви вва­жа­є­те, чи був шанс за­по­біг­ти або зу­пи­ни­ти цю тра­ге­дію? Чо­му не від­ре­а­гу­ва­ли СБУ, пра­во­охо­рон­ні ор­га­ни?

— Я спіл­ку­ва­ла­ся з пред­став­ни­ка­ми си­ло­вих служб, які за­ли­ши­ли­ся на укра­їн­ській сто­ро­ні, і во­ни ка­жуть, що си­гна­ли про те, що це ста­не­ться, над­хо­ди­ли. Зро­зумі­ло, що зав­да­н­ня СБУ не лі­кві­до­ву­ва­ти на­слід­ки, а за­по­бі­га­ти. До цен­траль­но­го СБУ, ки­їв­сько­го, на­ді­йшла ін­фор- ма­ція, що щось го­ту­є­ться, ство­рю­ю­ться якісь фор­му­ва­н­ня, за­си­ла­ють ди­вер­сан­тів. І ко­ли зви­ну­ва­чу­ють у тра­ге­дії ли­ше ме­шкан­ців Дон­ба­су, ме­ні що­най­мен­ше смі­шно. Я не ду­маю, що Пу­тін від­ре­а­гу­вав би на якусь ба­бу­сю, яка на­пи­са­ла на кар­то­ні «Пу­тін, при­йди». Про під­го­тов­лю­ва­ну ро­сій­ську на­ва­лу заздалегідь знали спецслужби, зокре­ма укра­їн­ські. Але річ у тім, що Укра­ї­на по-справ­жньо­му на той час так і не здо­бу­ла не­за­ле­жність, за­ли­шив­ши в ла­вах си­ло­вих стру­ктур, цен­траль­них ор­га­нів вла­ди аген­тів впли­ву СРСР, Ро­сії.

І це від­чу­ва­ло­ся не ли­ше на Дон­ба­сі. Схід Укра­ї­ни про­сто від­рі­зняв­ся тим, що був за­кон­сер­во­ва­ні­ший і від­да­ний на від­куп «Пар­тії ре­гіо­нів», а «ре­гіо­на­ли» най­біль­ше вза­є­мо­ді­я­ли з Ро­сій­ською Фе­де­ра­ці­єю. Плюс це був про­ми­сло­вий ре­гіон, за­то­че­ний на збут про­ду­кції до Ро­сії. І ні­хто не зро­бив ні­чо­го, аби пе­ре­орі­єн­то­ву­ва­ти на Єв­ро­пу, ін­ші рин­ки. Тоб­то за­ле­жність від Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції збе­рі­га­ла­ся, і це по­лі­ти­ка не ли­ше ке­рів­ни­ків ре­гіо­ну, це по­лі­ти­ка дер­жа­ви.

«ПИТАННЯМ ПО­ВЕР­НЕ­Н­НЯ ОКУ­ПО­ВА­НИХ ТЕ­РИ­ТО­РІЙ НІ­ХТО НЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ СТРАТЕГІЧНО»

— Ви ча­сто їзди­те до Слов’ян­ська, Сі­вер­сько­до­не­цька та ін­ших при­фрон­то­вих міст та се­лищ. Які про­бле­ми звіль­не­них те­ри­то­рій ви­окре­ми­ли б, що їх дер­жа­ві по­трі­бно розв’язу­ва­ти на­сам­пе­ред і не­гай­но?

— Ко­ли я чую від ко­гось, що оку по ва ні те ри то рії ско ро по вер - нуть і ми по­чне­мо ре­ін­те­гра­цію, то ме­ні це ду­же хо­че­ться, але одно­ча­сно я про­шу звер­ну­ти ува­гу на звіль­не­ні мі­ста, на те, з яки­ми про­бле­ма­ми во­ни сьо­го­дні сти­ка­ю­ться. По­чи­на­ю­чи від від­нов­ле­н­ня ін­фра­стру­кту­ри, за­кін­чу­ю­чи ком­пен­са­ці­єю за зруй но ва не май но, втра че не здо - ров’я то­що. За­раз ви­да­ють ком­пен­са­ції гро­ма­дя­нам, які втра­ти­ли свої до мів ки в Ба лак лії, а та кож у За - кар пат ті в ре зуль та ті по ве ней. А лю­ди, які вже три ро­ки жи­вуть у вій ні, не от ри му ють жод ної під - трим­ки від дер­жа­ви. Ще одна ве­ли­ка про­бле­ма — це без­вла­д­дя в «сі­рій зо­ні», тоб­то те­ри­то­рії, які де-юре є укра­їн­ськи­ми і де на­віть сто­ять укра їнсь кі війсь ка і блок пос ти, але зов сім не має ук ра їнсь кої вла ди. Лю­ди ви­му­ше­ні са­мо­ор­га­ні­зо­ву­ва­ти­ся, вза­є­мо­ді­я­ти з цен­траль­ни­ми ор­га­на­ми вла­ди, між­на­ро­дни­ми до­но­ра­ми. На­віть між­на­ро­дні ор­га­ні­за­ції, які на­да­ють до­по­мо­гу цим ре­гіо­нам, вва­жа­ють за кра­ще вза­є­мо­ді­я­ти із са­мо­ор­га­ни­зо­ва­ни­ми гру­па­ми ме­шкан­ців, ніж мі­сце­вою вла - дою. Це по­ка­зник від­су­тно­сті ефе­ктив­но­сті в ро­бо­ті на­шої дер­жа­ви.

— Чо­му у звіль­не­них мі­стах не від бу ло ся онов лен ня еліт, у вла ді си­дять ті ж са­мі ко­ли­шні «ре­гіо­на­ли » та їх ні при біч ни ки? У чо му про­бле­ма на­стро­їв і як пра­цю­ва­ти з лю­дьми?

— Це на­слі­док від­су­тно­сті по­лі­ти­ки що­до цих ре­гіо­нів. Що­ро­ку 31 гру­дня у но­во­рі­чно­му звер­нен­ні ми чу­є­мо, що про­тя­гом ро­ку оку­по­ва­ні те­ри­то­рії по­вер­нуть, але ні пла­ну, ні стра­те­гії їх по­вер­не­н­ня та ре­ін тег ра ції зов сім не має. Ніх то не пе­ре­йма­є­ться пи­та­н­ня, що бу­де да­лі, ко го при тя гу ва ти до від по ві - даль­но­сті, а ко­го ні? То­му ба­га­тьох пер­спе­кти­ва по­вер­не­н­ня цих ре­гіо­нів про­сто ля­кає.

За раз у нас у прин ци пі за ко но - дав ст во не адап то ва не до умов во - єн но го ча су. Не пе ред ба че но від по - ві даль нос ті за ко ла бо ра цію чи зра - ду Ба­тьків­щи­ні, ду­же скла­дно при­тяг ну ти до су ду на віть тих, хто яв - но ви­сту­пав за при­єд­на­н­ня до Ро­сії чи ор­га­ні­зо­ву­вав псев­до­ре­фе­рен­ду­ми. На прик лад, у то му ж та ки Слов’ янсь ку пі сля

звіль­не­н­ня гро­ма­дя­ни, які там пе­ре­бу­ва­ли і зби­ра­ли ін­фор­ма­цію про тих, хто що ро­бив і ка­зав, де бі­гав із збро­єю, пе­ре­да­ли ін­фор­ма­цію до СБУ. Але вин­них до­сі не при­тя­гну­то до від­по­від­аль­но­сті, що ство­рює ілю­зію без­кар­но­сті. Це ду­же не­без­пе­чно для Укра­ї­ни, і то­му до­сить ча­сто мо­жна по­чу­ти се­па­ра­тист­ські роз­мо­ви, мов­ляв, «на­ші по­вер­ну­ться». До то­го ж та­кі роз­мо­ви лу­на­ють на­віть се­ред пра­ців­ни­ків ви­кон­ко­му. Во­ни від­чу­ва­ють без­кар­ність, ро­зу­мі­ють, що мо­жуть та­ке го­во­ри­ти і їм за це ні­чо­го не бу­де. Питанням по­вер­не­н­ня оку­по­ва­них те­ри­то­рій час за­йма­ти­ся стратегічно. А ми ре­а­гу­є­мо на те, що вже ста­ло­ся, але не бу­ду­є­мо пла­нів на 10, 20 ро­ків упе­ред.

«СПАСИБІ «Дню» ЗА РОЗВІНЧУВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ»

— Як, на ваш по­гляд, по­трі­бно від­кри­ва­ти Дон­бас Укра­ї­ні і Укра­ї­ну Дон­ба­су?

— Пе­ред­усім роз­він­чу­ва­ти сте­рео ти пи. На прик лад, час то- гус то ка­жуть, що До­не­цький край ду­же ру­си­фі­ко­ва­ний. Але якщо ви хоч тро­хи ви­їжджа­є­те за ме­жі ве­ли­ких міст, то спо­кій­но по­чу­є­те укра­їн­ську мо­ву чи сур­жик. Ча­сто зга­дую істо­рію, ко­ли ми їха­ли до на­шо­го ба­таль­йо­ну, ве­зли жур­на­лі­стів «Аль Джа­зі­ри» і десь під По­кров­ськом я за­пи­та­ла в ді­ду­ся: «Как про­е­хать?» А він ме­ні: «Я не ро­зу­мію, що ви ка­же те. За пи тай те ук ра їнсь кою » . Жур­на­лі­сти бу­ли вра­же­ні. Ще раз, Дон­бас — це Укра­ї­на, і Пу­ті­на там не че ка ли. Та кож є сте рео тип, що це ви­клю­чно ша­хтар­ський край, але так ка за ти не пра виль но. На - при­клад, той-та­ки Слов’янськ — там не­має жо­дної ша­хти, про­те чу­до­ві озе­ра, де ви­до­бу­ва­єть сіль, ка­о­лі­но­ву гли­ну, яка йде на екс­порт до Іта лії. Тре ба біль ше роз по ві да ти про До­неч­чи­ну.

Остан­нім ча­сом про­во­дя­ться про­е­кти, спря­мо­ва­ні на те, щоб лю­дей зна­йо­ми­ти з ін­ши­ми ре­гіо­на­ми. І це пра­виль­но, про­бле­ма Дон­ба­су в то­му, що він сво­го ча­су був за­кон­сер­во­ва­ний, взя­тий в мо­но­по­лії тих-та­ки про­ми­сло­вих під­при­ємств. Лю­дям сві­до­мо пла­ти­ли за­ни­же­ну зар­пла­ту, во­ни ін­ко­ли на­віть не мо­гли ви­їха­ти за ме­жі сво­го на­се­ле­но­го пун­кту. Та­ки­ми лю­дьми бу­ло лег­ко ма­ні­пу­лю­ва­ти, по те­ле­ві­зо­ру по­ка­зу­ва­ти стра­шил­ки.

Хо чу по дя ку ва ти за те, що « День » при віз свою Фо то вис тав ку до Слов’ян­ська цьо­го ро­ку. Я всти­гла на ній по бу ва ти, ко ли при їж д - жа­ла, і бу­ла

вра­же­на ду­же ці­ка­вою під­бір­кою ро­біт, яка зв’язує ми­ну­ле і сьо­го­де­н­ня, вті­лює гли­бо­кі обра­зи, зна­ко­ві мо­мен­ти в на­шій істо­рії — від по­лі­ти­ки до жи­т­тя укра­їн­ців, які за­раз за­хи­ща­ють не­за­ле­жність чи ро­блять усе мо­жли­ве в ти­лу. Це ве­ли­ка куль­тур­но-па­трі­о­ти­чна ро­бо­та. Про ко­жно­го ге­роя і бій­ця ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни ми ма­є­мо зна­ти і пам’ята­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.