Оле­ксандр Цин­ка­лов­ський: істо­рія ко­ха­н­ня

У ро­ки вій­ни дру­жи­на Ре­гі­на до­по­ма­га­ла ря­ту­ва­ти чо­ло­ві­ко­ві — як най­біль­шу цін­ність — не гро­ші, а ру­ко­пи­си йо­го на­у­ко­вих праць

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - СІ­МЕЙ­НИЙ АЛЬБОМ УКРА­Ї­НИ Бо­г­дан ЯНОВИЧ, на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Во­ло­ди­мир-Во­лин­сько­го істо­ри­чно­го му­зею іме­ні Оме­ля­на Двер­ни­цько­го

Ім’ я Оле­кан­дра Цин­ка­лов­сько­го по­сту­по­во по­вер­та­є­ться до рі­дної Во­ли­ні. Йо­го на­у­ко­ву спад­щи­ну до­слі­джу­ють вче­ні-істо­ри­ки. Яким же був ві­до­мий кра­є­зна­вець як лю­ди­на? Які по­чу­т­тя пе­ре­пов­ню­ва­ли йо­го ду­шу?

■ Про це ми ді­зна­ли­ся зі спо­га­дів йо­го пле­мін­ни­ці На­та­лії На­за­рів­ни Гра­бар­чук- Цин­ка­лов­ської та з епі­сто­ляр­ної спад­щи­ни істо­ри­ка — йо­го ли­сти пле­мін­ни­ця пе­ре­да­ла до фон­дів Во­ло­ди­мир-Во­лин­сько­го істо­ри­чно­го му­зею. Оле­ксандр Цин­ка­лов­ський — про­фе­сор, ар­хе­о­лог, уро­дже­нець Во­ло­ди­ми­ра- Во­лин­сько­го. Він ґрун­тов­но до­слі­джу­вав істо­рію Во­ли­ні. Пі­шки обі­йшов по­над дві з по­ло­ви­ною ти­ся­чі на­се­ле­них пун­ктів. Це теж лю­бов, ба на­віть при­страсть! Але до на­у­ки.

■ Зі спо­га­дів пле­мін­ни­ці вче­но­го ді­зна­є­мо­ся, що, не­зва­жа­ю­чи на ви­со­ке зва­н­ня, Цин­ка­лов­ський міг одна­ко­во віль­но роз­мов­ля­ти як з про­фе­со­ром, так і з ди­ти­ною. Жит­тє­вим кре­до на­у­ков­ця бу­ли сло­ва: «Лю­ди­на має три ли­ха — ста­рість, хво­ро­би і не­охай­ність. Якщо з пер­шим бо­ро­ти­ся не­мо­жли­во, з дру­гим — час­тко­во, то охай­ним слід бу­ти зав­жди » . Чо­ло­вік справ­ді при­ва­блю­вав усіх, хто йо­го знав, сво­єю шля­хе­тні­стю й ви­шу­ка­ні­стю, які, пев­на річ, пе­ре­йняв від пра­щу­рів: пра­ба­бу­сі фон Вольф — ні­ме­цької пи­сьмен­ни­ці, ді­ду­ся Пав­ла Ні­те­цько­го — поль­сько­го шля­хти­ча і кра­є­знав­ця і ба­тька Миколи Цин­ка­лов­сько­го — чи­нов­ни­ка- фі­нан­си­ста ви­со­ко­го ран­гу.

■ З по­гля­ду пе­ре­сі­чної лю­ди­ни, Цин­ка­лов­ський одру­жив­ся пі­зно — у 30 ро­ків. Але ж він до­три­му­вав­ся єв­ро­пей­ських тра­ди­цій, жив у Єв­ро­пі, був єв­ро­пей­цем за ду­хом, а там, як ві­до­мо, лю­ди спо­ча­тку на­ма­га­ю­ться чо­гось до­сяг­ти в жит­ті й ли­ше то­ді пов’язу­ють се­бе ву­за­ми Гі­ме­нея. Шля­хе­тно­го па­на не мо­гла не по­мі­ти­ти Ре­гі­на Жа­шке­вич. З нею вче­ний по­зна­йо­мив­ся у мі­сті Кре­мен­ці на Тер­но­піл­лі, де пра­цю­вав ди­ре­кто­ром кра­є­знав­чо­го му­зею у 30-х ро­ках ХХ сто­лі­т­тя. Ра­ї­са (Ре­гі­на) Жа­шке­вич по­хо­ди­ла з ро­ду ду­хо­вен­ства. Зго­дом її ба­тько пра­цю­вав бух­гал­те­ром. Не­ми­ну­чі пе­ре­слі­ду­ва­н­ня з бо­ку ра­дян­ської вла­ди зму­си­ли по­друж­жя Цин­ка­лов­ських ви­їха­ти до Поль­щі. Як ви­яви­ло­ся, на­зав­жди. У Кра­ко­ві по­друж­жя во­ли­нян пра­цю­ва­ло, але й ту­жи­ло за Укра­ї­ною.

■ Про вза­є­ми­ни в сім’ї мо­жна ді­зна­ти­ся із ли­стів до во­ло­ди­мир­ської ро­ди­ни. У них па­ні Ре­гі­на ла­гі­дно на­зи­ва­ла чо­ло­ві­ка Оле­ком ( як і в жит­ті), се­бе ж — Ре­ною. І та­ки справ­ді, по­чу­т­тя бу­ли ве­ли­ки­ми, якщо у ро­ки вій­ни, вті­ка­ю­чи з па­ла­ю­чої вар­шав­ської квар­ти­ри, Ре­гі­на до­по­ма­га­ла ря­ту­ва­ти чо­ло­ві­ко­ві — як най­біль­шу цін­ність — не гро­ші, а ру­ко­пи­си йо­го на­у­ко­вих праць.

■ Під час Вар­шав­сько­го пов­ста­н­ня Цин­ка­лов­ським до­ве­ло­ся їсти... бі­лий взут­тє­вий крем (!), аби ви­жи­ти. Як ча­сто ни­ні мо­лодь, ма­ю­чи кра­щі ма­те­рі­аль­ні умо­ви, руй­нує шлюб, бо «не зі­йшли­ся ха­ра­кте­ра­ми». У ли­сті від 25.01.1977 р. Ре­гі­на з ве­ли­ким пі­клу­ва­н­ням пи­ше про са­мо­по­чу­т­тя чо­ло­ві­ка. Одно­ча­сно роз­по­від­ає про про­фе­сій­ну ді­яль­ність ко­ха­но­го: «Жаль, що го­лов­ної пра­ці Оле­ка не ви­да­но, яка має зна­че­н­ня для май­бу­тніх по­ко­лінь, як не­ви­чер­пний матеріал з ми­ну­ло­го» (іде­ться про слов­ник «Ста­ра Во­линь і Во­лин­ське По­ліс­ся», ви­да­ний вже по смер­ті ав­то­ра).

■ Ар­хе­о­ло­гія — спра­ва жи­т­тя Цин ка ловсь ко го, а ще ж ну - мі­зма­ти­ка, то­по­ні­мі­ка, са­краль - на ар хі тек ту ра... і ба га то ін ших га­лу­зей знань! У ба­га­тьох ли­стах жін­ка зі щи­рою ува­гою роз­по­від­ає про спра­ви чо­ло­ві­ка. Та­ки це про щось го­во­рить! Твої дру­зі — мої дру зі! Теп ло від гу ку ва­ла ся дру жи на Цин ка ловсь ко го про при­їзд Ла­ри­си Кру­шель­ни­цької, про на­со­ло­ду чо­ло­ві­ка від ін­те­ле­кту­аль­но­го спіл­ку­ва­н­ня з нею: « . .. При­хо­ди­ла ду­же ці­ка­ва й сим­па­ти­чна ар­хе­о­лог зі Льво­ва Ла­ри­са Кру­шель­ни­цька. Це ду­же ці­ка­ва жін­ка (ко­ли­шній ди­ре­ктор Львів­ської бі­блі­о­те­ки іме­ні В. Сте­фа­ни­ка НАНУ). Оле­ку ду­же при­єм­но спіл­ку­ва­ти­ся в її то­ва­ри­стві на те­ми, які йо­го ці­кав­лять. Во­на теж ро­би­ла роз­ко­пки на Во­ли­ні. Во­на два ти­жні бу­ла у спра­вах у Кра­ко­ві, при­хо­ди­ла до нас що­дня як своя і за­ли­ши­ла по со­бі до­брі спо­га­ди».

■ З ли­стів ді­зна­є­мо­ся, що Цин­ка­лов­ські бу­ли усю­ди ра­зом —і в са­на­то­рії, і за мі­стом, і на від­по­чин­ку. «Ми за­раз на лі­ку­ван­ні у са­на­то­рії в Бе­ща­дах... До­бре, що нас ви­сла­ли ра­зом на лі­ку­ва­н­ня, бо я не мо­гла би за­ли­ши­ти Оле­ка са­мо­го вдо­ма... Він по­чу­ває се­бе не по­га­но, але по­тре­бує до­гля­ду...» (лист від 25.10.1977 р.).

■ Ка­жуть, що ко­ли лю­ди жи­вуть дов­го ра­зом, то во­ни ста­ють спо­рі­дне­ни­ми ду­ша­ми. Вну­трі­шня гар­мо­нія, кра­са, шля­хе­тність — ось що бу­ло при­та­ман­не їхнім вза­є­ми­нам. «У на­шо­му ві­ці — не го­лов­не до­бре по­їсти, а ду­же ва­жли­вий від­по­чи­нок, спо­кій і сві­же по­ві­тря » (лист від 17.09.1976 р.). Які му­дрі сло­ва! І як ма­ло лю­ди­ні тре­ба від жи­т­тя! Ре­гі­на до­гля­ді­ла сво­го чо­ло­ві­ка до смер­ті ( по­мер 1984 р.), а по­тім і са­ма зна­йшла ві­чний спо­чи­нок (1994 р.) по­руч із ним на пра­во­слав­но­му Воль­сько­му цвин­та­рі у Вар­ша­ві.

Ре­гі­на Цин­ка­лов­ська

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.