«Принц-ма­да­ми» і не тіль­ки...

Із лавр­ських па­гор­бів бе­ре свій по­ча­ток ві­тчи­зня­не са­дів­ни­цтво

Den (Ukrainian) - - Культура -

На­та­лія ЛИТВИН, стар­ший на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник На­ціо­наль­но­го Ки­є­во-Пе­чер­сько­го істо­ри­ко-куль­тур­но­го за­по­від­ни­ка. Сфе­ра на­у­ко­вих до­слі­джень: істо­рія по­бу­ту і го­спо­дар­ської ді­яль­но­сті Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри XVIII — XIX ст.

Ки­є­во-Пе­чер­ська лав­ра з ча­сів сво­го за­сну­ва­н­ня усла­ви­лась не ли­ше пло­да­ми ду­хов­ни­ми. Ши­ро­ко ві­до­мо, що із лавр­ських па­гор­бів бе­ре свій по­ча­ток і ві­тчи­зня­не са­дів­ни­цтво. Са­ме тут на­тхнен­ни­ми тру­да­ми пе­чер­ських на­сель­ни­ків бу­ли куль­ти­во­ва­ні пер­ші в на­шо­му краї ви­шні, го­рі­хи, гру­ші, ви­но­град, ки­зил.

Та як істо­рія са­мої оби­те­лі, так і її сла­ве­тна са­дів­ни­ча ми­нув­ши­на й сьо­го­дні ви­кли­кає наш ін­те­рес до ба­га­тьох сво­їх та­єм­ниць. А шлях до їх роз­кри­т­тя бу­ває рі­зним.

Три­ва­лий час до­слі­дни­ки не мо­гли зна­йти від­по­віді на пи­та­н­ня, як так мо­гло ста­ти­ся, що ві­ка­ми на­бу­тий до­свід лавр­ських са­дів­ни­ків не за­ли­шив­ся в ан­на­лах ві­тчи­зня­ної са­дів­ни­чої істо­рії. Зда­ва­ло­ся, що він на­зав­жди втра­че­ний або, у кра­що­му ра­зі, пе­ре­бу­ває за ме­жею су­ча­сно­го по­шу­ко­во­го про­сто­ру. Та від­по­відь при­йшла із зов­сім не­да­ле­кої ча­со­вої від­ста­ні. Рік 1837-й. Ним да­то­ва­но ви­да­н­ня в Санкт-Пе­тер­бур­зі книж­ки під на­звою «По­дро­бное на­став­ле­ние, со­став­лен­ное за­ве­ду­ю­щим са­да­ми Ки­е­во-Пе­чер­ской лав­ры». Її ав­тор — не­біж ві­до­мо­го скуль­пто­ра І. П. Мар­то­са, та­ла­но­ви­тий юрист, до­слі­дник істо­ри­ко-цер­ков­ної спад­щи­ни Іван Ро­ма­но­вич Мар­тос. Про­жи­ва­ю­чи в 1819 — 1830-х рр. у Ки­є­во-Пе­чер­ській лав­рі, він за­но­ту­вав по­віда­ний йо­му са­дів­ни­ком-чен­цем без­цін­ний до­свід із ба­га­то­ві­ко­вої пра­кти­ки лавр­сько­го са­дів­ни­цтва.

По­штов­хом до ство­ре­н­ня Мар­то­сом уні­каль­но­го опи­су лавр­сько­го са­дів­ни­цтва, як лю­ди­ною да­ле­кою від цьо­го за­ня­т­тя, ста­ло йо­го за­хо­пле­н­ня до­гля­ну­ті­стю лавр­ських са­дів та по­ці­ну­ва­н­ня сма­ко­вих яко­стей лавр­ських фру­ктів, які він ча­сто ку­пу­вав у Пе­чер­но­му са­ду.

На­га­да­є­мо, йде­ться про 20-ті ро­ки XIX ст. На той час лавр­ські фру­кти вже на­бу­ли ста­ту­су ши­ро­ко­ві­до­мо­го брен­ду. Без фру­ктів із лавр­ських са­дів ще в 60 — 70-ті рр. XVIII ст. не об­хо­ди­ла­ся в Ки­є­ві жо­дна се­зон­на ви­їзна за­го­тів­ля цу­ка­тів для цар­сько­го дво­ру.

Се­кре­ти осо­бли­во ви­шу­ка­но­го сма­ку лавр­ських фру­ктів та­ї­ли­ся у сто­лі­т­тя­ми ви­пле­ка­ній май­стер­но­сті мо­на­стир­ських са­дів­ни­чих. Тож не див­но, що лавр­ські фру­кти, по­ді­бно до роз­кі­шно оздо­бле­них книг лавр­сько­го дру­ку, над­си­ла­лись в дар ви­со­ко­мо­нар­шим та ін­шим са­нов­ним осо­бам.

Так, у ве­ре­сні 1766 ро­ку Лав­ра ви­найня­ла дві під­во­ди до Санкт-Пе­тер­бур­га та одну на зво­ро­тний шлях і опла­ти­ла по­слу­ги рей­тар­сько­го ва­хмі­стра, ви­тра­тив­ши су­ку­пно 30 кар­бо­ван­ців «для до­став­ки к высо­чай­ше­му дво­ру фру­ктов». Іде­ться про сли­ви-угор­ки, які до­сти­га­ли са­ме на ту по­ру і бу­ли вель­ми при­да­тні для та­ко­го даль­ньо­го транс­пор­ту­ва­н­ня. Однак на­сту­пно­го 1767 ро­ку ви­со­ко­мо­нар­ший ду­хів­ник Фе­дір Ду­бян­ський до ли­ста, адре­со­ва­но­го лавр­сько­му ар­хі­ман­дри­то­ві Зо­си­мі, в яко­му опи­сує по­дро­би­ці вру­че­н­ня то­го­рі­чно­го сли­во­во­го да­рун­ка цар­ським осо­бам, до­дає за­пи­ску та­ко­го змі­сту: «Ва­ше высо­ко­пре­по­до­бие (ар­хі­ман­дрит Зо­си­ма. — Авт.), бла­го­во­ли­те при­слать дуль к ее Ве­ли­че­ству, что на­зыва­ю­тся ба­бы». На­справ­ді, йшло­ся про ши­ро­ко куль­ти­во­ва­ний в то­го­ча­сній Укра­ї­ні, і в Лав­рі зокре­ма, сорт лі­тніх груш — ве­ли­ких, со­ко­ви­тих і со­лод­ких, які ма­ли на­зву «ду­лі» або «ба­би». Тож 1768 ро­ку до цар­сько­го дво­ру в Санкт-Пе­тер­бург із Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри бу­ло від­прав­ле­но не ли­ше три ящи­ки слив-уго­рок за­галь­ною кіль­кі­стю 2000 шт., а й три ящи­ки груш «дуль» по 60 штук у ко­жно­му. Однак у су­про­від­но­му ли­сті, з огля­ду на «най­ви­щу ви­со­кість» адре­са­та, во­ни бу­ли за­зна­че­ні як «гру­ши хо­ро­ше­го ро­да».

Із ро­ку в рік кіль­кість пер­сон, яким Лав­ра вва­жа­ла за по­че­сний обов’язок під­не­сти в дар свої фру­кто­ві «по­дно­ше­ния», зро­ста­ла. Від­так 1770 ро­ку бу­ло скла­де­но на­віть осо­бли­вий «Ре­естр по­слан­ных из Лав­ры к Высо­чай­ше­му ее им­пе­ра­тор­ско­го ве­ли­че­ства дво­ру и дру­гим пер­со­нам слив». Се­ред «ін­ших пер­сон» бу­ли за­зна­че­ні пре­о­свя­щен­ства Санкт-Пе­тер­бур­ський, Твер­ський та Псков­ський, Тро­ї­цький ар­хі­ман­дрит Пла­тон, ви­со­ко­мо­нар­ший ду­хів­ник Ка­сі­ян, граф Ні­кі­та Па­нін, граф Гри­го­рій Ор­лов та ін.

Фру­кти із лавр­ських са­дів до­став­ля­ли та­кож до сто­лу ки­їв­ських гу­бер­на­то­рів. Так ві­до­мо, що ки­їв­ський вій­сько­вий гу­бер­на­тор Пе­тро Жел­ту­хін та ві­це-гу­бер­на­тор Ар­ка­дій Ко­чу­бей бу­ли ве­ли­ки­ми по­ці­но­ву­ча­ми лавр­ських яблук. У лавр­ських са­дах яблу­не­вих де­рев бу­ло чи не най­біль­ше. Во­ни по­сту­па­ли­ся іно­ді ли­ше гру­шам. У най­біль­шо­му на той час Пе­чер­но­му са­ду на Зві­ри­не­цько­му по­двір’ї з 2154 фру­кто­вих де­рев то­ді­шній лавр­ський еко­ном До­си­фій на­ра­ху­вав 588 яблу­не­вих де­рев рі­зних сор­тів: бі­лих, склян­ко­вих зи­мо­вих, зар­ниць, пу­ти­вок, со­лод­ких. Ін­шу ча­сти­ну са­ду ста­но­ви­ли гру­ші, ви­шні про­сті та шпан­ські, че­ре­шні, сли­ви, ки­зил, шов­ко­ви­ці, го­рі­хи во­ло­ські, мо­ре­лі.

З лавр­ськи­ми са­да­ми не­ро­зрив­но пов’яза­на та­кож істо­рія ви­го­тов­ле­н­ня слав­но­зві­сно­го су­хо­го ки­їв­сько­го ва­ре­н­ня. В пе­рі­од ста­нов­ле­н­ня сі­мей­но­го бі­зне­су Се­ме­на Ба­ла­бу­хи — ві­до­мо­го ви­ро­бни­ка ки­їв­сько­го су­хо­го ва­ре­н­ня, йо­го дру­жи­на та донь­ки фру­кти по­трі­бної яко­сті за­зви­чай ку­пу­ва­ли в лавр­сько­му Пе­чер­но­му са­ду. Це бу­ли ви­шні про­сті й шпан­ки, сли­ви, яблу­ка, зе­ле­ні го­рі­хи та гру­ші пе­ре­ва­жно сор­ту «принц-ма­дам».

Та крім зна­ме­ни­тих «принц-ма­да­мів», чер­во­но­бо­ких за­па­шних, які ва­би­ли аро­ма­том і ми­лу­ва­ли око кра­сою сво­їх пло­дів, у мо­на­стир­ських са­дах пле­ка­ли та­кож гру­ше­ві де­ре­ва най­рі­зно­ма­ні­тні­ших сор­тів: чер­во­ні та ана­фа­нів­ські, му­шке­тки, ря­бі, ба­гор­ські, гли­ви, ран­ні та зи­мо­ві, ара­пки, са­хар­ні, ба­би, оси­нов­ки та ули­ко­ві.

Лавр­ські са­ди на ма­льов­ни­чих Пе­чер­ських па­гор­бах за­ча­ро­ву­ва­ли мі­стян та по­до­ро­жніх у по­ру цві­ті­н­ня і спо­ку­ша­ли

за­па­шною при­ва­бли­ві­стю, ко­ли пло­ди до­сти­га­ли.

Але про те, що во­ни є ви­тво­ром не про­сто май­стер­но­сті лавр­ських са­дів­ни­ків, а справ­жньо­го, ві­ка­ми опа­но­ву­ва­но­го ми­сте­цтва, за­ми­слю­ва­лись да­ле­ко не всі ша­ну­валь­ни­ки лавр­сько­го фру­кто­во­го роз­ма­ї­т­тя.

Все ж ви­ня­тки тра­пля­ли­ся. В остан­ній мі­сяць хо­ло­дної зи­ми 1819 ро­ку, з на­ді­єю про­ве­сти ре­шту жи­т­тя по­да­лі від бу­ден­ної су­є­ти, в Лав­рі осе­лив­ся дій­сний стат­ський ра­дник у від­став­ці Іван Мар­тос. З огля­ду на йо­го ста­тус, до­бро­чин­ні на­мі­ри та ве­ли­ку бі­бліо­те­ку, яка йо­му на­ле­жа­ла, для про­жи­ва­н­ня йо­му бу­ло від­ве­де­но ке­лію ко­ли­шньо­го еко­но­ма в «еко­но­мі­чно­му ря­ду» Вер­хньої лав­ри. Про те, що при­бу­лець осо­бли­во по­тре­бу­вав спо­кою, свід­чить вла­сно­ру­чний при­пис ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та Се­ра­піо­на лавр­ській бра­тії «вся­кое спо­кой­ствие его (Мар­то­са. — Авт.) со­блю­сти».

Втім, чи не зна­йшов­ши ба­жа­но­го спо­кою, чи не зу­стрів­ши на­ле­жно­го ро­зу­мі­н­ня в ца­ри­ні мі­сти­чних по­шу­ків, які на той час ціл­ко­ви­то за­во­ло­ді­ли ним, у трав­ні 1830 ро­ку Мар­тос за­ли­шає чер­то­ги лавр­ської оби­те­лі. Він пе­ре­їжджає до сво­го дру­га В. Ло­ми­ков­сько­го в йо­го Мир­го­род­ський ма­є­ток «Тру­до­люб», за­брав­ши з со­бою ли­ше кни­ги та ру­ко­пи­си, які бу­ли з ним не­ро­злу­чні. Се­ред тих ру­ко­пи­сів, пе­ре­ва­жно бо­го­слов­сько-мі­сти­чно­го спря­му­ва­н­ня, бу­ло та­кож над­зви­чай­но цін­не до­слі­дже­н­ня, при­свя­че­не ба­га­то­ві­ко­во­му до­сві­ду лавр­сько­го са­дів­ни­цтва. Та 4 кві­тня 1831 ро­ку І. Мар­то­са не ста­ло. І ли­ше зав­дя­ки ува­жно­му став­лен­ню до за­ли­ше­ної ним ру­ко­пи­сної спад­щи­ни йо­го дру­га і бла­го­дій­ни­ка В. Ло­ми­ков­сько­го, ко­трий, до то­го ж, за­хо­плю­вав­ся агро­но­мі­чною спра­вою, ру­ко­пис про лавр­ське са­дів­ни­цтво бу­ло на­дру­ко­ва­но 1837 ро­ку в Санкт-Пе­тер­бур­зі під на­звою «По­дро­бное на­став­ле­ние, со­став­лен­ное за­ве­ду­ю­щим са­да­ми Ки­е­во-Пе­чер­ской лав­ры».

По­вер­та­ю­чись до об­ста­вин на­пи­са­н­ня ці­єї книж­ки, за­зна­чи­мо, що во­на з’яви­лась на світ зав­дя­ки зу­стрі­чі двох не­ор­ди­нар­них осо­би­сто­стей. Ста­ло­ся це 1826 ро­ку в Пе­чер­но­му са­ду на Зві­рин­ці. Якось, ку­пу­ю­чи там яблу­ка, 66-рі­чний стат­ський ра­дник Іван Мар­тос зав’язав роз­мо­ву з 33-рі­чним на­гля­да­чем Пе­чер­но­го са­ду Іла­ріо­ном. Гли­би­на та все­бі­чність са­дів­ни­чих знань Іла­ріо­на настільки вра­зи­ли Мар­то­са, що він ви­рі­шив збе­рег­ти по­чу­ті від ньо­го ві­до­мо­сті й за­пи­са­ти їх. «На­ста­но­ви» лавр­сько­го чен­ця-са­дів­ни­ка він ви­клав, роз­ді­лив­ши їх на дві ча­сти­ни. В пер­шій іде­ться про ви­са­джу­ва­н­ня фру­кто­вих де­рев та рі­зно­ма­ні­тні са­дів­ни­чі при­йо­ми, а в дру­гій — про спосо­би лі­ку­ва­н­ня де­рев­них хво­роб. По­да­є­ться та­кож рі­чний ка­лен­дар са­дів­ни­чих ро­біт. Згі­дно з ним, ро­бо­ти роз­по­чи­на­ли­ся в лавр­ських са­дах у бе­ре­зні і три­ва­ли май­же до кін­ця ли­сто­па­да. Але якщо зи­мо­ві мі­ся­ці тра­пля­ли­ся без­сні­жни­ми, то лавр­ські са­дів­ни­ки вва­жа­ли їх най­спри­я­тли­ві­ши­ми для очи­ще­н­ня са­дів від зай­вих де­рев.

У цій що­ден­ній ро­бо­ті на­ко­пи­чу­ва­ли­ся зна­н­ня, з яких із ча­сом на­ро­джу­ва­ли­ся справ­жні та­ї­ни са­дів­ни­чо­го ре­ме­сла. Са­ме то­му по­вча­н­ня лавр­сько­го са­дів­ни­ка Іла­ріо­на й сьо­го­дні мо­жуть ста­ти в при­го­ді у по­шу­ках від­по­від­ей на без­ліч за­пи­тань, пов’яза­них із са­дів­ни­цтвом. Так, якщо пе­ре­ста­ло пло­до­но­си­ти сли­во­ве де­ре­во упо­до­ба­но­го ва­ми сор­ту, «в та­ком слу­чае де­ла­е­тся ве­сной и осе­нью в ко­ре­ньях ра­ско­пка, в ко­то­рую кла­дут часть су­хой жел­той гли­ны, и за­сыпа­ют ею ко­рень, и сли­во­вое де­ре­во по-пре­жне­му сде­ла­е­тся пло­до­ро­дным», — а якщо по­трі­бно за­хи­сти­ти де­ре­во від со­ня­чних опі­ків, то вар­то зма­сти­ти гіл­ки та опі­ко­ві пля­ми «ма­зью с вме­сте сва­рен­ных де­ре­вян­но­го ма­сла, во­ску и бе­лой смо­лы», а якщо... Втім, ця книж­ка — не ен­ци­кло­пе­дія і то­му, мо­жли­во, щось біль­ше. Хо­ча б то­му, що зав­дя­ки їй у нас від­ро­джу­є­ться N-кіль­кість ней­ро­нів на­шої істо­ри­чної пам’яті.

Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.