АЗУСА СЕЯМА:

« ВИСТАВИ ПІНИ — ПО­ЗА ЧА­СОМ »

Den (Ukrainian) - - Культура -

У Вуп­пер­та­лі ми зу­стрі­ли­ся з одні­єю про­від­ною актор­кою те­а­тру, яка пра­цю­ва­ла з Пі­ною Ба­уш і на­ра­зі тан­цює у «Ве­сні свя­щен­ній» та ще в кіль­кох ви­ста­вах, — япон­кою Азу­сою Се­я­мою.

— Як по­ча­ла­ся ва­ша ро­бо­та з Пі­ною?

— Ме­ні бу­ло 24, це десь 1999 або 2000 рік. Я на­вча­лась у Ес­се­ні. Як я до ві да ла ся по тім, че рез мо їх ви кла да чів в Уні вер си те ті ми­стецтв Фоль­кванг мої кон­та­кти отри­ма­ла Пі­на Ба­уш. Во­на шу­ка­ла го­стьо­вих ар­ти­стів для «Ве­сни свя щен ної » , то му ме не та ін ших сту ден тів за про си ли в Па риж на від­бір до те­а­тру Піни. Я про­йшла йо­го успі­шно і все лі­то пра­цю­ва­ла над ви ста вою. По тім роз по чав ся се­зон, ми зі­бра­лись у Вуп­пер­та­лі, й Пі на по про си ла ме не при єд на - ти ся до тру пи. Я не мог ла в це по­ві­ри­ти.

— Пам’ята­є­те ва­ші пер­ші вра­же­н­ня від Піни?

— Во­на бу­ла ду­же ви­со­кою, але тен­ді­тною, то­му зда­ва­ло­ся, що ко­ли ду­не силь­ний ві­тер, то во­на впа­де. ( Смі­є­ться.) Ви­гля­да­ла над­зви­чай­но спо­кій­ною лю­ди­ною, а ще бу­ла ду­же пра­цьо­ви­тою.

До ко­жно­го з ар­ти­стів Пі­на зна­хо­ди­ла осо­бли­ві сло­ва. Ме­ні во­на до­по­ма­га­ла від­кри­ва­ти мої вла­сні та­лан­ти. На­віть ко­ли я ка­за­ла: «Зда­є­ться, ме­ні з цим не впо­ра­ти­ся», во­на від­по­від­а­ла: «Ні, ти змо­жеш! Да­вай, ти чу­до­ва!» Во­на до­по­ма­га­ла ме­ні роз­кри­ва­ти­ся настільки яскра­во, у та­кій не­спо­ді­ва­ній га­мі, що я са­ма со­бі ди­ву­ва­ла­ся. Во­на бу­ла пер­шо­від­кри­ва­чем на­ших зді­бно­стей.

— На­скіль­ки ви змі­ни­ли­ся пі­сля при­хо­ду в цей те­атр?

— Не ду­маю, що я змі­ни­ла­ся до­ко­рін­но, але сут­тє­во роз­кри­лась як актор­ка і ста­ла зна­чно від­кри­ті­шою як лю­ди­на. Я ща­сли­ва, що до­ся­гла са­ме та­ких мо­жли­во­стей — фі­зи­чних, ро­зу­мо­вих, емо­цій­них.

— Що скла­да­ло осно­ву ме­то­ду ро­бо­ти Піни з тру­пою?

— Во­на зав­жди ви­ма­га­ла від нас біль­шо­го. На­віть ко­ли ми ви­кла­да­ли­ся ма­кси­маль­но, во­на ви­ти­ска­ла з нас ще біль­ше. Ми ні­ко­ли не зу­пи­ня­ли­ся на до­ся­гну­то­му.

— При та­ко­му ін­тен­сив­но­му ре­жи­мі ви мо­гли на неї роз­гні­ва­ти­ся, обра­зи­ти­ся?

— Ні, я ли­ше ро­би­ла все від ме­не за­ле­жне, аби не зі­псу­ва­ти її ро­бо­ту. Але, по­вто­рю­ся, на­віть якщо я ви­кла­да­ла­ся що­ра­зу біль­ше, Пі­на про­дов­жу­ва­ла го­во­ри­ти: «Га­разд, але ти мо­жеш ще кра­ще!»

— Як ве­ла­ся ро­бо­та над но­вою ви­ста­вою?

— Пі­на ча­сто по­чи­на­ла з за­пи­тань та від­по­від­ей. Ми обго­во­рю­ва­ли твір, який роз­по­чи­на­ли, й ма­ли мір­ку­ва­ти над со­тня­ми рі­зних за­пи­тань, фраз або не­ве­ли­чких ви­зна­чень. Від­по­віді шу­ка­ли ра­зом, але на­ші при­пу­ще­н­ня ча­сто від­рі­зня­ли­ся від її по­гля­дів і по­яснень.

— Це бу­ло тіль­ки на сло­вах?

— Іно­ді во­на хо­ті­ла від­по­від­ей че­рез рух, іно­ді — тіль­ки на сло­вах. Во­на ува­жно за всім спо­сте­рі­га­ла й усе но­ту­ва­ла до за­пи­сни­ка. Не знаю, що во­на пи­са­ла, мо­жли­во, по­рів­ню­ва­ла на­ші пер­ші від­по­віді й на­сту­пні, ко­ли по­вто­рю­ва­ла нам ті ж за­пи­та­н­ня зно­ву. Мо­жли­во, ме­ні то­ді бра­ку­ва­ло до­сві­ду — жит­тє­во­го і про­фе­сій­но­го. Від­по­від­ей на біль­шість із та­ких за­пи­тань я не зна­ла, не уяв­ля­ла й ні­ко­ли над по­ді­бним не за­ми­слю­ва­ла­ся. До при­кла­ду, Пі­на мо­гла за­пи­та­ти: як ви­гля­да­ють сльо­зи втра­ти? Вла­сне, я спо­ча­тку спри­йма­ла та­кі за­пи­та­н­ня як аб­стра­ктні, й во­ни ча­сом зда­ва­ли­ся ме­ні ціл­ко­ви­то без­глу­зди­ми. Та ко­ли за­ми­слю­ва­ла­ся над ни­ми глиб­ше, по­чи­на­ла ро­зу­мі­ти, що це озна­чає са­ме для ме­не. Пі­на та­кож ді­ли­лась осо­би­сти­ми по­гля­да­ми на ре­чі, про які ми говорили. Я до­сі при­га­дую, яка без­по­ра­дність ме­не то­ді ча­сом охо­плю­ва­ла. Як же я мо­гла про­жи­ти двад­цять чо­ти­ри ро­ки й не на­вчи­ти­ся ви­сло­ви­ти у тан­ці про­стих ду­мок? Ви­хо­дить, ме­ні ду­мок, вла­сне, й бра­ку­ва­ло, я не мо­гла про­тан­цю­ва­ти те, про що ні­ко­ли не ду­ма­ла.

— Тож де біль­ше прав­ди — в ру­сі чи в сло­ві?

— Ми ні­ко­ли не про­во­ди­ли та­ко­го по­ді­лу — між тан­цем і текс­том. На­пев­но, істи­на десь по­між ни­ми. Пі­на ма­ла ці­лі­сний твор­чий під­хід і тон­ко від­чу­ва­ла і весь та­нець, і ко­жен окре­мий рух у всій йо­го ба­га­то­зна­чно­сті. Для неї не існу­ва­ло ні­чо­го, що не­мо­жли­во бу­ло би ви­сло­ви­ти на сце­ні.

— Чи при­га­да­є­те за­раз якесь зав­да­н­ня, що ста­ло для вас най­скла­дні­шим ви­кли­ком?

— Для ме­не ро­бо­та в цьо­му те­а­трі на­справ­ді й є су­ціль­ним ви­кли­ком! ( Смі­є­ться.) Ко­жен твір стає для нас ви­про­бу­ва­н­ням, адже що­ра­зу до­во­ди­ться вчи­ти­ся чо­гось но­во­го. В одних ви­ста­вах я маю що­си­ли кри­ча­ти, ого­лю­ва­ти пе­ред за­лом свій біль або злість, в ін­ших — без­упин­но спів­а­ти, го­во­ри­ти, ін­ко­ли бі­га­ти по сце­ні або тан­цю­ва­ти на- стіль­ки дов­го й ви­сна­жли­во, що втра­ча­є­ться вся ра­дість, яку ме­ні за­зви­чай дає та­нець. Тож я що­ра­зу до­лаю но­ві ви­кли­ки, хоч стіль­ки би їх по­до­ла­ла ра­ні­ше.

— На­справ­ді «Ве­сна свя­щен­на» і ви­гля­дає як не­ймо­вір­на пра­ця, в то­му чи­слі й фі­зи­чна.

— Са­ме так, пі­сля цьо­го спе­кта­клю ар­ти­сти ін­ко­ли звер­та­ю­ться до лі­ка­рів че­рез трав­ми го­ло­ви й пе­ре­ло­ми паль­ців.

— А у вас не ви­ни­кає ча­сом сум­ні­вів, чи змо­же­те впо­ра­ти­ся з ро­л­лю?

— Ви­ни­ка­ють по­стій­но. На сце­ні ча­сом до­во­ди­ться ро­би­ти пев­ні ре­чі впер­ше в жит­ті. Від­кри­ва­ти пев­ні по­чу­т­тя пе­ред гля­да­ча­ми, зри­ва­ти­ся на крик пе­ред мо­ї­ми ко­ле­га­ми. Ме­не в та­ких ви­пад­ках зу­пи­ня­ють сум­ні­ви, про­те я зга­дую, як Пі­на по­вто­рю­ва­ла: «Я знаю, ти це змо­жеш».

— А яка ви­ста­ва зму­си­ла вас най­біль­ше сум­ні­ва­тись у со­бі?

— «Па­лер­мо Па­лер­мо».

— І як би ви оці­ни­ли вла­сну гру?

— Остан­нім ча­сом ме­ні вже до­во­лі до­бре вда­є­ться гра­ти. ( Смі­єть

ся.) Під час ре­пе­ти­цій ме­ні до­по­ма­га­ла ма­ма — я те­ле­фо­ну­ва­ла їй і ра­ди­лась, як ме­ні кра­ще кри­ча­ти. Тре­ну­ва­лась япон­ською мо­вою.

— Ва­шій ма­мі до­бре вда­є­ться кри­ча­ти?

— До­бре й до­во­лі ча­сто — во­на ду­же су­во­ра.

— Яким ви ба­чи­те май­бу­тнє Тан­цте­а­тру Вуп­пер­та­ля?

— Я би ду­же хо­ті­ла, щоб нам вда­ло­ся пе­ре­да­ти май­бу­тнім по­ко­лі­н­ням той не­ймо­вір­ний спа­док, який за­ли­ши­ла Пі­на — і те­атр, і її ба­че­н­ня, й осо­бли­ву атмо­сфе­ру, яку во­на вмі­ла ство­рю­ва­ти. Зві­сно, з ча­сом щось бу­де змі­ню­ва­ти­ся, та ми ма­є­мо пе­ре­да­ти на­шим на­сту­пни­кам її за­пал, аби він не встиг охо­ло­ну­ти — збе­рег­ти во­гонь тан­цю й ду­шу те­а­тру. Це від­по­від­аль­ність усьо­го ко­ле­кти­ву й ко­жно­го акто­ра осо­би­сто.

— На­о­ста­нок: як ви жи­ве­те по­за те­а­тром? Чи ма­є­те якісь за­хо­пле­н­ня, крім тан­цю?

— За­хо­пле­н­ня по­за тан­цем? ( Смі­є­ться.) Що ж вам від­по­ві­сти? Тут ви ме­не зму­си­ли по-справ­жньо­му за­ми­сли­ти­ся... Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, Оле­на ОПАНАСЕНКО, «День» Бонн — Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.