Но­ві іме­на шля­хе­тних лю­дей

Ві­дгу­ки на пу­блі­ка­цію «Пер­ші прі­зви­ща в Кни­гу Бра­тер­ства» («День» № 78-79 за 12 — 13 трав­ня 2017 ро­ку)

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

На мою пу­блі­ка­цію «Пер­ші прі­зви­ща в Кни­гу Бра­тер­ства» («День» № 78-79 за 12 — 13 трав­ня ц. р.) я отри­мав де­кіль­ка схваль­них від­гу­ків від зем­ля­ків, які чи­та­ють ва­ше ви­да­н­ня. Ме­не, зокре­ма, за­ці­ка­ви­ли роз­по­віді двох по­ва­жних кра­є­знав­ців, ко­трі ба­га­то ро­ків до­слі­джу­ють між­е­тні­чний поль­сько-укра­їн­ський кон­флікт 1943— 1945 ро­ків. Се­ред­фа­ктів ті­єї тра­ге­дії во­ни по­від­а­ли істо­рії, що є про­дов­же­н­ням те­ми по­ря­тун­ку укра­їн­ця­ми по­ля­ків, а по­ля­ка­ми — укра­їн­ців. Отож, до ува­ги чи­та­чів «Дня» — ці хви­лю­ю­чі опо­віді.

РОЙОВИЙ УПА ВРЯТУВАВ 16 ПОЛЬСЬКИХ РОДИН

Яро­слав Ца­рук — кра­є­зна­вець, істо­рик, ав­тор трьох кни­жок-спо­га­дів жи­те­лів При­буж­жя про дра­ма­ти­чні по­дії во­єн­них ро­ків, по­че­сний гро­ма­дя­нин Во­ли­ні:

«Чи­стою прав­дою є те, що там, де укра­їн­ське і поль­ське на­се­ле­н­ня в се­лах не во­ро­гу­ва­ло, не бу­ло й рі­за­ни­ни. Про мо­жли­ві на­па­ди по­пе­ре­джа­ли одні одних, а УПА там не ро­би­ло від­пла­тних акцій. Ось ли­ше один факт, узя­тий мною зі спра­ви № 1887, яка збе­рі­га­є­ться в ар­хі­ві УСБУ у Во­лин­ській обла­сті.

...11 ли­пня 1947 ро­ку бу­ло за­а­ре­што­ва­но ко­ли­шньо­го чле­на ОУН Ми­ко­лу Пе­тро­ви­ча Сте­пан­чу­ка, жи­те­ля се­ла Гри­бо­ви­ця Іва­ни­чів­сько­го ра­йо­ну. Йо­го обви­ну­ва­чу­ва­ли як уча­сни­ка УПА (за ста­т­тя­ми 54-1а, 54-11 КК УРСР) у зни­щен­ні ра­дян­ських гро­ма­дян поль­ської на­ціо­наль­но­сті в ли­пні 1943 ро­ку. Слід­ство три­ва­ло май­же рік. І став­ся не­ймо­вір­ний ви­па­док: Ми­ко­лу Сте­пан­чу­ка суд ви­прав­дав. Йо­го звіль­ни­ли з-під вар­ти. Ра­зом з ним ви­йшов із в’язни­ці теж во­як УПА Ана­то­лій Па­вло­вич Ка­сян. Мо­жли­во, й ін­ші уча­сни­ки ви­зволь­ної бо­роть­би ста­ли віль­ни­ми. Адже 19-рі­чний Сте­пан­чук в УПА був ро­йо­вим і мав де­ся­те­ро під­ле­глих.

Чим мо­жна по­ясни­ти та­кий збій ре­пре­сив­ної ра­дян­ської ма­ши­ни в пі­сля­во­єн­ні ро­ки? З ар­хів­ної спра­ви ви­дно, що на­пе­ре­до­дні акції про­ти по­ля­ків у ли­пні 1943 ро­ку від­діл, ке­ро­ва­ний ро­йо­вим Сте­пан­чу­ком, який мав на озбро­єн­ні гвин­тів­ки, два ав­то­ма­ти і ру­чний ско­ро­стріл, ого­ло­сив по­ля­кам-одно­сель­цям, що їм по­трі­бно для вла­сної без­пе­ки ви­їха­ти. Для цьо­го не­об­хі­дно за­бра­ти все май­но, ху­до­бу, пти­цю, за­ван­та­жи­ти на під­во­ди, за­бра­ти все, що мо­жна, і пов­стан­ці їх су­про­во­джу­ва­ти­муть. Ті до­слу­ха­ли­ся до по­ра­ди, не­зва­жа­ю­чи на вка­зів­ку лон­дон­сько­го цен­тру поль­сько­го уря­ду не по­ки­да­ти «схі­дних кре­сів». 16 польсь- ких родин во­я­ки пе­ре­про­ва­ди­ли під охо­ро­ною до рі­чки За­хі­дний Буг. На мо­сту по­про­ща­ли­ся, не зав­дав­ши жо­дної шко­ди. Я осо­би­сто чи­тав цю спра­ву. Слід­чий до­пи­ту­вав­ся, чи не би­ли бі­жен­ців при­кла­да­ми, чи не гань­би­ли сло­вом. Не отри­ма­ли жо­дних до­ка­зів».

7 кві­тня 2004 ро­ку Яро­слав Ва­си­льо­вич Ца­рук по­бу­вав у се­лі Гри­бо­ви­ця. На жаль, Ми ко ла Сте пан чук по мер 1980 ро­ку. Йо­го дру­жи­на На­дія Фе­до­рів­на та до­чка Ні­на Ми­ко­ла­їв­на роз­по­від­а­ли па­но­ві Яро­сла­ву, що Ми­ко­ла ча­сто хво­рів, ка­шляв, а йо­го ма­ма Оль­га Оксен­ті­їв­на ка­за­ла: «Ото то­бі, си­ну, та во­да, ті під­ва­ли, де те­бе три­ма­ли під слід­ством, бо­ком ви­ла­зять». То­ді ж до­слі­дник ді­знав­ся, що Ми­ко­ла Пе­тро­вич пі­ді­брав си­ро­ту — поль­сько­го хло­пчи­ка Бо­г­да­на Ко­хан­сько­го й ви­хо­ву­вав у сво­їй сім’ї. Ройовий УПА Сте­пан­чук Ми­ко­ла по­хо­ва­ний на кла­до­ви­щі рі­дно­го се­ла Гри­бо­ви­ця.

ДО­БРЕ СЕРЦЕ ВЧИТЕЛЬКИ СОФІЇ ЗАЛОГИ

Дру­гу істо­рію ме­ні по­від­ав ба­га­то­лі­тній го­ло­ва гро­мад­сько­го куль­тур­но­осві­тньо­го то­ва­ри­ства «Холм­щи­на», пи­сьмен­ник і кра­є­зна­вець Ми­ко­ла Ону­фрій­чук. Він зі­брав і ви­дав бу­кле­та­ми свідчення жи­те­лів ба­га­тьох спа­ле­них укра­їн­ських сіл за Бу­гом. Се­ред них зга­да­но та­кі тра­гі­чні з них, як Са­гринь, Ла­сків, Бе­ресть, Ве­ре­шин. У цих на­се­ле­них пун­ктах вря­ту­ва­ла­ся від роз­пра­ви під­роз­ді­лів Ар­мії Кра­йо­вої та ба­таль­йо­нів Хлоп­ських не­ве­ли­ка ча­сти­на жи­те­лів. І це ли­ше то­му, що у дні жор­сто­ких акцій не бу­ли вдо­ма або всти­гли схо­ва­ти­ся в нав­ко­ли­шніх лі­сах чи зна­йшли при­хи­сток у су­сі­дів-по­ля­ків. Ми­ко­ла Ан­то­но­вич по­ра­див ме­ні звер­ну­ти ува­гу на зміст бу­кле­та про се­ло Бе­ресть. На­ве­ду де­які фра­гмен­ти цьо­го текс­ту:

«Укра­їн­сько-поль­ське про­ти­сто­я­н­ня в цьо­му се­лі, де ме­шка­ли май­же ти­ся­ча лю­дей (із них — 95% укра­їн­ці, ре­шта — по­ля­ки та єв­реї), роз­по­ча­ло­ся влі­тку 1942 ро­ку. То­ді двоє мо­ло­дих по­ля­ків уби­ли Єв­гра­фа Яро­ша — уро­джен­ця Бе­ре­стя, який пра­цю­вав вій­том у ґмі­ні Мо­ло­дя­ти­чі та був пе­ре­шко­дою для поль­ської по­лі­ції в ор­га­ні­за­ції ан­ти­укра­їн­ських акцій. Зго­дом по­лі­ція ви­да­ла ні­ме­цькій жан­дар­ме­рії сім най­сві­до­мі­ших і най­актив­ні­ших жи­те­лів се­ла, яких роз­стрі­ля­ли бі­ля цер­кви. І та­ких про­во­ка­цій бу­ло ще де­кіль­ка.

З на­бли­же­н­ням фрон­ту на­при­кін­ці 1943 ро­ку по­ля­ки в лі­сах Холм­щи­ни ста- ли фор­му­ва­ти від­ді­ли Ар­мії Кра­йо­вої. Пер­шою їхньою жер­твою із се­ла Бе­ресть став Фе­о­фан Ку­хар­чук, ко­трий по­їхав у ліс по дро­ва й не по­вер­нув­ся. Че­рез кіль­ка днів йо­го пі­шов шу­ка­ти Ан­дрій Бі­ща­нюк і теж за­ги­нув. Най­біль­ше укра­їн­ці цьо­го се­ла по­стра­жда­ли 21 бе­ре­зня 1944 ро­ку. О сьо­мій го­ди­ні ран­ку кіль­ка со­тень до­бре озбро­є­них польських во­я­ків ото­чи­ли Бе­ресть із трьох бо­ків. Стрі­ля­ли з гвин­ті­вок, ав­то­ма­тів, ку­ле­ме­тів. Від за­паль­них куль за кіль­ка хви­лин ви­бу­хну­ли по­лум’ям ха­ти й го­спо­дар­ські бу­дів­лі, які бу­ли на­кри­ті со­ло­мою. Мі­зер­на сіль­ська са­мо­обо­ро­на не змо­гла стри­ма­ти чи­слен­но­го за­го­ну до­бре озбро­є­них на­па­дни­ків. То­го дня в цій бій­ні за­ги­ну­ло по­над 300 лю­дей. На­ра­зі вда­ло­ся вста­но­ви­ти іме­на май­же 290 осіб...

Але по­вер­ні­мось до за­го­лов­ка цьо­го роз­ді­лу. Лу­чан­ка Та­ня Го­ло­ва­цька (ни­ні ме­шкає на Ви­шко­ві) про той роз­стріл ме­ні роз­по­від­а­ла так: «Ме­не, бра­та і на­шу ма­му Сте­фа­нію, ко­трій то­ді бу­ло 35 ро­ків, роз­стрі­ля­ли не­по­да­лік від шко­ли. Я бу­ла по­ра­не­на і че­рез де­який час при­йшла до тя­ми. Ма­ма і брат бу­ли мер­тви­ми. Зро­би­ла спро­бу вте­кти, але тут ра­птом по­ба­чи­ла двох, які хо­ди­ли й до­би­ва­ли по­ра­не­них. При­ки­ну­ла­ся мер­твою. А ті пі­ді­йшли до нас, штов­хну­ли но­га­ми. «Оні юж по­бі­те», — мо­вив один із них. Убив­ці пі­шли да­лі. Ко­ли все сти­хло, я до­бра­ла­ся до жи­тла поль­ської вчительки Софії Залоги...

Во­на вря­ту­ва­ла ме­не. І не тіль­ки ме­не, а й ін­ших укра­їн­ців, ко­трих за­хо­ва­ла в ма­лень­кій ко­мір­чи­ні, две­рі до якої бу­ли за­ма­ско­ва­ні ша­фою. Пам’ятаю, що в неї бу­ло двоє си­нів — Аль­дек і Зби­шек. Во­ни не ви­да­ли нас. Із вдя­чні­стю хо­чу на­зва­ти й ін­шу сім’ю — по­ля­ків Скшин­ських, яка ря­ту­ва­ла укра­їн­ців у той стра­шний час».

Тіль­ки на тре­тій день уці­лі­лі укра­їн­ці по­ча­ли по­вер­та­ти­ся в Бе­ресть, де вже май­же ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся.

...Тра­пля­ли­ся ви­пад­ки й в ін­ших се­лах, ко­ли одно­сель­ці ря­ту­ва­ли одне одно­го і не зва­жа­ли на на­ціо­наль­ність.

P.S.: Отож, до Кни­ги Бра­тер­ства ма­ють усі під­ста­ви на осно­ві цих свід­чень бу­ти за­не­се­ни­ми іме­на ро­йо­во­го УПА із се­ла Гри­бо­ви­ця Миколи Сте­пан­чу­ка та йо­го бо­йо­во­го по­бра­ти­ма Ана­то­лія Ка­ся­на, а із се­ла Бе­ресть Гру­бе­шів­сько­го по­ві­ту — Софії Залоги, її си­нів Аль­де­ка і Зби­ше­ка та ро­ди­ни Скшин­ських.

Шу­кай­мо і вша­нуй­мо но­ві прі­зви­ща бла­го­ро­дних лю­дей.

Ва­силь ФЕДЧУК, член НСЖУ, Во­линь

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.