Як нам пе­ре­мог­ти?

«День» під­су­му­вав ре­зуль­та­ти ін­те­ле­кту­аль­них ди­ску­сій на май­дан­чи­ках Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

До «плю­сів» цьо­го­рі­чно­го Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу, без сум­ні­ву, слід від­не­сти йо­го за­ан­га­жо­ва­ність у ре­а­лі­ях су­ча­сно­го істо­ри­чно­го мо­мен­ту. Низ­ку кру­глих сто­лів та па­нель­них ди­ску­сій бу­ла при­свя­че­но акту­аль­ним про­бле­мам вну­трі­шньої та зов­ні­шньої по­лі­ти­ки во­ю­ю­чої кра­ї­ни, зокре­ма пи­та­н­ням ін­фор­ма­цій­ної без­пе­ки, гу­ма­ні­тар­ним стра­те­гі­ям, пред­став­лен­ню по­зи­ції Укра­ї­ни за кор­до­ном то­що. Участь в обго­во­ре­н­нях взя­ли ав­то­ри­те­тні ві­тчи­зня­ні та іно­зем­ні екс­пер­ти. Во­че­видь, без ці­єї ча­сти­ни про­гра­ма книж­ко­во­го фо­ру­му, яка та­кож бу­ла на­си­че­на ін­ши­ми ці­ка­ви­ми та по­трі­бни­ми за­хо­да­ми су­то твор­чо­го, ми­сте­цько­го спря­му­ва­н­ня, все ж бу­ла б не­пов­ною та на­га­ду­ва­ла б спро­бу утво­ри­ти «па­ра­лель­ну ре­аль­ність».

ЧЕ­РЕЗ ІДЕНТИЧНІСТЬ — ДО УНІВЕРСАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

При­во­дом для змі­стов­ної роз­мо­ви, зокре­ма, ста­ло обго­во­ре­н­ня кни­ги Кар­ла Шльо­ґе­ля «Укра­їн­ський ви­клик» (див. ре­цен­зію «Від­вер­то про нас: кни­га, яка від­кри­ває очі» в №70—71 від 21—22 кві­тня ц. р.), яка, за свід­че­н­ням ди­ре­кто­ра ви­дав­ни­цтва «Дух і Лі­те­ра» Ко­стян­ти­на Сі­го­ва, вже ста­ла своє­рі­дним орі­єн­ти­ром для тих за­хі­дних екс­пер­тів та по­лі­ти­ків, які пра­гнуть ро­зі­бра­ти­ся в си­ту­а­ції, що скла­ла­ся в на­шій кра­ї­ні. В рам­ках дис­ку­сії був пред­став­ле­ний ро­сій­ський пе­ре­клад кни­ги.

Один з уча­сни­ків дис­ку­сії, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, ви­ко­нав­чий ди­ре­ктор Між­на­ро­дно­го фон­ду «Ві­дро­дже­н­ня» Єв­ген БИСТРИЦЬКИЙ ана­лі­зу­є­шлях Укра­ї­ни до мо­дер­но­сті. На йо­го дум­ку, для укра­їн­ської си­ту­а­ції вла­сти­ва ди­ле­ма ви­бо­ру між орі­єн­та­ці­єю на уні­вер­саль­ні цін­но­сті (зокре­ма, єв­ро­пей­ські) та від­сто­ю­ва­н­ням сво­єї уні­каль­но­сті, лю­бо­ві до рі­дної мо­ви та зем­лі.

«За­раз ми пе­ре­жи­ва­є­мо пе­рі­од ста­нов­ле­н­ня укра­їн­ської іден­ти­чно­сті, — роз­мір­ко­ву­є­Єв­ген Бистрицький. — Йде­ться про па­ра­лель­не фор­му­ва­н­ня на­віть двох іден­ти­чно­стей і ми мо­же­мо спо­сте­рі­га­ти це зокре­ма за асор­ти­мен­том пред­став­ле­них у цих за­лах кни­жок. Одна ідентичність — на­ціо­наль­но-куль­тур­на, са­ме то­му біль­шість кни­жок тут при­свя­че­ні куль­ту­рі, істо­рії, гу­ма­ні­тар­ним пи­та­н­ням. Але во­дно­час ду­же ма- ло ви­дань про science, про на­у­ко­ву ра­ціо­наль­ність. Дру­га ідентичність — гро­ма­дян­сько-по­лі­ти­чна. Во­на фор­му­є­ться за на­ста­но­ва­ми Май­да­ну, який зо­рі­єн­ту­вав нас на єв­ро­пей­ський ви­бір, на «пси­хо­ло­гі­чну Єв­ро­пу» (кон­цепт Миколи Хви­льо­во­го. — Ред.), рух по­да­лі від Мо­скви. От­же, йде­ться про ди­ле­му по­єд­на­н­ня, з одно­го бо­ку, су­спіль­ної ра­ціо­наль­но­сті, яка орі­єн­ту­є­ться на пра­во та ети­чні нор­ми, уні­вер­саль­ні сво­бо­ди лю­ди­ни, та, з дру­го­го бо­ку, фор­му­ва­н­ня та вко­рі­не­н­ня ста­біль­ної укра­їн­ської іден­ти­чно­сті, яка не під­да­є­ться ці­ле­ра­ціо­наль­ній ра­ціо­на­лі­за­ції. Ця ди­ле­ма сьо­го­дні існу­єяк ви­клик. Ви­яв­ля­є­ться, етно­куль­тур­ні іден­ти­чно­сті май­же зав­жди об’єкти­ву­ю­ться у фор­мі про­ти­сто­я­н­ня, але ду­же рід­ко — в фор­мі ко­му­ні­ка­ції. У гі­бри­дній вій­ні про­ти­сто­ять са­ме куль­тур­ні сві­ти. Пе­ре­ко­на­ний, ни­ні ми єна фрон­ті від­сто­ю­ва­н­ня сво­єї на­ціо­наль­ної не­за­ле­жно­сті, на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті, на­ле­жність до якої ли­ше і да­є­лю­ди­ні сво­бо­ду та про­рив до універсальних цінностей».

ЄВРОПЕЙЦІ ЧИ ЄВРАЗІЙЦІ?

Во­дно­час ди­си­дент, спів­пре­зи­дент Асо­ці­а­ції єв­рей­ських ор­га­ні­за­цій і об­щин Укра­ї­ни (Ва­а­дУкра­ї­ни) Йо­сиф ЗІСЕЛЬС від­сто­ює дум­ку про осо­бли­ву ци­ві­лі­за­цій­ну ідентичність Укра­ї­ни, яку не ду­же ро­зу­мі­ють на За­хо­ді. «Укра­ї­на — це пер­ший ви­па­док, ко­ли від ро­сій­ської, ра­дян­ської ім­пе­рії від­ко­лю­є­ться ве­ли­кий, по­над 45-міль­йон­ний на­род, при­чо­му слов’ян­ський і пра­во­слав­ний, — роз­мір­ко­ву­є­Йо­сиф Зісельс. — З дру­го­го бо­ку, наш до­свід — ана­ло­гі­чний до­сві­ду ін­ших кра­їн, які від­ко­ло­ли­ся від ім­пер­сько­го айс­бер­га й ру­ши­ли са­мо­стій­ним шля­хом. Тут ви­ни­ка­є­по­тре­ба за­сто­со­ву­ва­ти пев­ні мо­де­лі, хо­ча це й не­про­сто. Оскіль­ки мо­дель ци­ві­лі­за­цій­ної іден­ти­чно­сті й де­що умов­на, во­на зда­тна від­по­ві­сти на ба­га­то за­пи­тань. На мою дум­ку, ми ма­є­мо спра­ву з дво­ма рі­зни­ми ци­ві­лі­за­цій­ни­ми іден­ти­чно­стя­ми. Укра­ї­на про­тя­гом сво­єї істо­рії зна­хо­ди­ла­ся між дво­ма по­ту­жни­ми цен­тра­ми іден­ти­чно­сті — єв­ро­пей­ським та єв­ра­зій­ським. Во­ни оби­два впли­ва­ли на Укра­ї­ну, то­му на­ша ідентичність змі­ша­на. Шлях у Єв­ро­пу пе­ред­ба­ча­є­змі­ну си­сте­ми цінностей. До­сві­ду ж «пе­ре­ви­хо­ва­н­ня» та­ко­го ве­ли­ко­го на­ро­ду з си­сте­ми єв­ра­зій­ських цінностей на си­сте­му єв­ро­пей­ських цінностей май­же не­має. Ко­ли в Укра­ї­ну при­їздять європейці, во­ни ба­чать щось зна­йо- ме, адже в нас єй єв­ро­пей­ські ри­си, і то­му на­ма­га­ю­ться екс­тра­по­лю­ва­ти свою ідентичність на нас. Але як то­ді по­ясни­ти від­мін­но­сті? Мо­жли­во, це «хво­ро­ба» — в та­ко­му ра­зі, не­об­хі­дно зна­йти «лі­ки». Або ж го­во­рять про тем­по­раль­ний зсув — мов­ляв, ми ро­би­мо те са­ме, тіль­ки пі­зні­ше. Че­рез утво­ре­н­ня по­лі­ти­чних на­цій Єв­ро­па про­йшла у ХІХ сто­літ­ті — в Укра­ї­ні ж істо­ри­ки, ан­тро­по­ло­ги, со­ціо­ло­ги ма­ють змо­гу спо­сте­рі­га­ти цей про­цес сьо­го­дні, то­му наш при­клад та­кий ці­ка­вий. Во­дно­час, на мій по­гляд, всі на­ші не­га­ра­зди, не­вда­лі спро­би ре­форм, наш дер­жав­ний устрій не єви­пад­ко­ви­ми — во­ни утво­ре­ні на­шою змі­ша­ною мо­де­л­лю іден­ти­чно­сті».

На дум­ку Йо­си­фа Зі­сель­са, укра­їн­ська ідентичність ство­рю­ва­лась упро­довж сто­річ під впли­вом рі­зно­ма­ні­тних чин­ни­ків, зокре­ма клі­ма­ту та ре­льє­фу мі­сце­во­сті. Се­ред її «це­глин» Зісельс ви­ді­ляє став­ле­н­ня со­ці­у­му до ін­сти­ту­ту ре­лі­гії. Якщо для єв­ро­пей­ців у цьо­му пи­тан­ні ва­жли­ві­шим єра­ціо­наль­ний чин­ник (за­кон), то для нас — ір­ра­ціо­наль­ний (ві­ра). Як за­ува­жив ін­ший уча­сник дис­ку­сії пи­сьмен­ник і ви­кла­дач На­УКМА Во­ло­ди­мир Єр­мо­лен­ко, тра­ди­ція про­ти­став­ле­н­ня цих двох аспе­ктів ре­лі­гії ся­га­є­ще що­най­мен­ше ХІ сто­лі­т­тя — до­ре­чно зга­да­ти, зокре­ма, «Сло­во про за­кон і бла­го­дать» ми­тро­по­ли­та Іла­ріо­на. Ін­ші мар­ке­ри на­шої від­мін­но­сті від єв­ро­пей­ців — став­ле­н­ня до сво­бо­ди, сім’ї, нав­ко­ли­шньо­го се­ре­до­ви­ща, шлях до фор­му­ва­н­ня пра­во­во­го су­спіль­ства. (До­кла­дні­ше про кон­це­пцію ци­ві­лі­за­цій­ної іден­ти­чно­сті чи­тай­те в ін­терв’ю Йо­си­фа Зі­сель­са «I ти ко­лись бо­ро­лась, мов Iзра­їль...» в №195—196 від 28—29 жов­тня 2016 ро­ку).

Сам же ав­тор, ні­ме­цький істо­рик, про­фе­сор Карл ШЛЬОҐЕЛЬ, кни­га яко­го бу­ла цен­траль­ним пун­ктом обго­во­ре­н­ня, жо­дних сум­ні­вів що­до єв­про­пей­сько­сті Укра­ї­ни не має. Йо­го впев­не­ність уко­рі­не­на в укра­їн­ській істо­рії, зокре­ма в спад­ко­єм­но­сті Ки­їв­ської Ру­сі що­до Ві­зан­тії. Акцен­ту­ю­чи на зда­тно­сті укра­їн­ської куль­ту­ри збе­рі­га­ти у сво­їх на­драх спад­щи­ну ін­ших куль­тур, на її «ба­га­то­ша­ро­во­сті», він на­зи­ва­є­Укра­ї­ну «Єв­ро­пою в мі­ні­а­тю­рі».

На дум­ку Кар­ла Шльо­ґе­ля, Ні­меч­чи­на сьо­го­дні ма­є­осо­бли­ву від­по­від­аль­ність пе­ред Укра­ї­ною. «Під час вій­ни мій ба­тько пе­ре­бу­вав на схі­дно­му фрон­ті, в Укра­ї­ні, хо­ча й роз­по­від­ав про це не­ба­га­то, — при­га­ду­є­ні­ме­цький істо­рик. — Це був один із мо­ти­вів, які спо­ну­ка­ли ме­не звер­ну­тись до істо- рії Схі­дної Єв­ро­пи. Ду­же ва­жли­во, щоб у Ні­меч­чи­ні зро­зумі­ли, що Ро­сія — це не все. Го­лов­ним плац­дар­мом ні­ме­цьких зло­чи­нів, вклю­чно з Го­ло­ко­стом, бу­ли Укра­ї­на та Бі­ло­русь. Ми повинні від­мо­ви­ти­ся від ім­пер­сько­го й ко­ло­ні­аль­но­го ба­че­н­ня Укра­ї­ни. Ва­жли­во, щоб яко­мо­га біль­ше єв­ро­пей­ців, за­хі­дних жур­на­лі­стів при­їзди­ли сю­ди, щоб по­ба­чи­ти си­ту­а­цію на вла­сні очі».

МИНУЛЕ ЯК ЗБРОЯ

Пі­зна­ва­ти Укра­ї­ну — пе­ред­усім в ін­те­ре­сах са­мих єв­ро­пей­ців, адже в умо­вах гло­баль­но­го сві­ту «чу­жої» вій­ни не­має, то­му по­дії, які від­бу­ва­ю­ться тут, мо­жуть у най­ближ­чій пер­спе­кти­ві впли­ну­ти (вла­сне, вже впли­ва­ють) й на за­хі­дні кра­ї­ни. Ди­ре­ктор На­ціо­наль­но­го ін­сти­ту­ту стра­те­гі­чних до­слі­джень Во­ло­ди­мир ГОРБУЛІН, який на Книж­ко­во­му Ар­се­на­лі пред­став­ляв ко­ле­ктив­ну мо­но­гра­фію «Сві­то­ва гі­бри­дна вій­на: укра­їн­ський фронт», пе­ре­ко­на­ний, що ні­хто й ні­ко­ли не мо­же пе­ред­ба­чи­ти, ко­ли гі­бри­дна вій­на роз­по­чне­ться та ко­ли во­на за­кін­чи­ться.

«Гі­бри­дна вій­на мо­же ви­ни­ка­ти й роз­ви­ва­ти­ся на най­більш від­да­ле­них ді­лян­ках зем­ної по­верх­ні, — вва­жа­є­Во­ло­ди­мир Горбулін. — У гі­бри­дній вій­ні не­ма­є­пе­ре­мож­ців. Мо­жна до­ся­гну­ти успі­ху, але пе­ре­мог­ти — не­мо­жли­во. Впер­ше без­по­се­ре­дні озна­ки гі­бри­дної вій­ни з’яви­лись, ма­буть, у 1945 ро­ці, ко­ли СРСР і За­хід всту­пи­ли в пе­рі­од т. зв. Хо­ло­дної вій­ни. Сто­ро­ни кон­флі­кту по­ча­ли вда­ва­ти­ся не до су­то во­єн­них ме­то­дів про­ти­сто­я­н­ня, а пе­ред­усім до за­со­бів ін­фор­ма­цій­ної вій­ни. Сьо­го­дні ж сві­то­ва гі­бри­дна вій­на йде на всіх фрон­тах — в еко­но­мі­чній, політичній, во­єн­ній та, що най­ва­жли­ві­ше, гу­ма­ні­тар­ній сфе­рах. Ро­сія за­лу­ча­є­ве­ли­че­зні фі­нан­со­ві ре­сур­си для то­го, щоб по­сва­ри­ти США і ЄС, щоб збіль­ши­ти кіль­кість і вплив єв­ро­ске­пти­ків то­що. На нас че­ка­є­три­ва­ла бо­роть­ба за свою не­за­ле­жність і су­ве­ре­ні­тет».

Одні­єю з цен­траль­них тем мо­но­гра­фії єна­ціо­наль­на пам’ять. «Ні­ко­ли до­сі істо­рія — і як шкіль­ний предмет, і як на­у­ка — не ви­ко­ри­сто­ву­ва­лась як ін­стру­мент вій­ни, — вва­жа­є­Во­ло­ди­мир Горбулін. — Ро­сія ро­бить це сьо­го­дні. Пе­ре­ко­на­ний, що це гріх, який взя­ли на се­бе ке­рів­ни­ки РФ». За­зна­чи­мо все ж, що гріх цей мо­сков­ські ке­рів­ни­ки бра­ли на се­бе й ра­ні­ше — з ча­сів Іва­на Гро­зно­го і до т. зв. спра­ви По­гру­жаль­сько­го во­ни ро­би­ли це не­о­дно­ра­зо­во, про що «День», зно­ву ж та­ки, не­о­дно-

ра­зо­во пи­сав ще за­дов­го до по­ча­тку агре­сії в Кри­му та на Дон­ба­сі.

На дум­ку Во­ло­ди­ми­ра Гор­бу­лі­на, укра­їн­ці сьо­го­дні го­то­ві за­хи­ща­ти свою не­за­ле­жність, і клю­чо­вою пе­ред­умо­вою для успі­ху в цій спра­ві єє дність укра­їн­сько­го на­ро­ду, до якої ми, хо­ча й не про­сти­ми шля­ха­ми, але все ж впер­то про­су­ва­є­мось. На­то­мість для Ро­сії за­гро­зою євід­су­тність ба­че­н­ня ці­лі­сної стра­те­гії вла­сно­го роз­ви­тку. «Пе­ре­ко­на­ний, і ми пи­ше­мо про це в кни­зі, що той ха­ос, яко­го так пра­гне Пу­тін, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи гі­бри­дні ме­то­ди не ли­ше про­ти Укра­ї­ни, а й про­ти всьо­го сві­ту, зре­штою при­зве­де до си­ту­а­ції, ко­ли всі пе­ре­ва­ги, які сьо­го­дні за­без­пе­чу­є­не­про­гно­зо­ва­ність йо­го дій, зре­штою обов’яз­ко­во сто­ри­цею обер­ну­ться про­ти са­мої Ро­сії, — роз­по­від­а­є­Во­ло­ди­мир Горбулін. — На цьо­му всі пре­тен­зії Ро­сії на по­вер­не­н­ня вла­сної ве­ли­чі мо­жуть за­вер­ши­ти­ся, а най­біль­шо­го уда­ру за­зна­є­прав­ля­чий клас».

РА­ЗОМ— ПРО­ТИ ГІБРИДНИХ ЗАГРОЗ

Во­дно­час спів­за­снов­ник Укра­їн­сько­го ін­сти­ту­ту май­бу­тньо­го, по­літ­те­хно­лог Та­рас БЕРЕЗО

ВЕЦЬ, який та­кож взяв участь в обго­во­рен­ні, вва­жає, що За­хід не­до­оці­ню­є­за­гро­зи, які не­се Ро­сія. «Втру­ча­н­ня у ви­бо­ри в США, Фран­ції, у май­бу­тні ви­бо­ри в Ні­меч­чи­ні, при­ве­де­н­ня до вла­ди сво­го кан­ди­да­та в Мол­до­ві, — пе­ре­ра­хо­ву­є­він гі­бри­дні «до­ся­гне­н­ня» Ро­сії. — Ми ба­чи­мо, що во­ни ку­ру­ють ве­ли­че­зну кіль­кість про­е­ктів. І Ма­рін Ле Пен, і пар­тія «Ата­ка» в Бол­га­рії, і «Йоб­бік» в Угор­щи­ні — все це ча­сти­ни ве­ли­че­зної «кдб­шної» ма­ши­ни, яка про­дов­жу­є­віль­но існу­ва­ти на те­ри­то­рії Єв­ро­пи. У сві­то­вій гі­бри­дній вій­ні Укра­ї­на, по су­ті, опи­ни­ла­ся із за­гро­зою сам-на­сам. Як ві­до­мо, сьо­го­дні існу­є­не­фор­маль­не ем­бар­го на по­ста­ча­н­ня до на­шої кра­ї­ни будь-яких ви­дів озбро­єнь. Але ме­то­ди, які Ро­сія ви­ко­ри­сто­ву­є­про­ти Укра­ї­ни, єу­ні­вер­саль­ни­ми, й то­му, без сум­ні­ву, бу­дуть за­сто­со­ва­ні нею і в ін­ших кра­ї­нах. Зокре­ма, пря­ма за­гро­за сьо­го­дні існу­є­для Бі­ло­ру­сі, Ка­зах­ста­ну, Ла­твії, Есто­нії то­що».

За­сту­пник мі­ні­стра ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки Укра­ї­ни Дми­тро ЗОЛОТУХІН вва­жає, що про­тя­гом остан­ніх мі­ся­ців рі­вень усві­дом­ле­н­ня ва­жли­во­сті гібридних загроз се­ред за­кор­дон­них пар­тне­рів Укра­ї­ни сут­тє­во зріс. Ві­дбув­ся ва­жли­вий пе­ре­лам, зокре­ма роз­по­ча­ла ро­бо­ту ці­ла низ­ка від­по­від­них ін­сти­ту­цій: центр про­ти­дії гі­бри­дним за­гро­зам, який за­сну­ва­ли у Фін­лян­дії кра­ї­ни-чле­ни ЄС та НАТО; Центр про­ти­дії те­ро­ри­зму та гі­бри­дним за­гро­зам у Че­хії; ор­га­ни стра­те­гі­чної ко­му­ні­ка­ції в кра­ї­нах Бал­тії. Во­че­видь, укра­їн­ський до-

свід про­ти­дії агре­сії Ро­сії по­ви­нен ста­ти осно­вою для до­слі­джень, які здій­сню­ва­ти­муть ці стру­кту­ри.

На дум­ку ви­ко­нав­чо­го ди­ре­кто­ра Цен­тру су­спіль­них від­но­син, по­лі­ти­чно­го екс­пер­та Єв­ге­на

МАГДИ, по­ши­ре­н­ня на­шо­го до­сві­ду про­ти­сто­я­н­ня російській агре­сії ро­бить об­ґрун­то­ва­ною бо­роть­бу, яку ве­де Укра­ї­на, й хо­ча б час­тко­во ком­пен­су­є­ті ве­ли­че­зні люд­ські, ін­фра­стру­ктур­ні та ін­ші втра­ти, яких ми за­зна­ли. Во­дно­час, як вва­жа­єекс­перт, гі­бри­дна агре­сія Ро­сії зна­чною мі­рою ста­ла мо­жли­вою зав­дя­ки по­мил­кам у зов­ні­шній та вну­трі­шній по­лі­ти­ці, допу­ще­ним са­мою Укра­ї­ною. «Ма­є­мо ро­зу­мі­ти, що сьо­го­дні для де­ста­бі­лі­за­ції си­ту­а­ції все­ре­ди­ні кра­ї­ни во­рог мо­же ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти де­мо­кра­ти­чні ме­ха­ні­зми», — за­сте­рі­га­є­Єв­ген Ма­гда.

У ПОШУКАХ ПРА­ВИЛЬ­НИХ СЛІВ

Во­че­видь, одним із та­ких ме­ха­ні­змів єбо­роть­ба за «пра­виль­ні» сло­ва й про­ти та­кої со­бі «мо­ви во­ро­жне­чі» (англ. hate speech), яка мас­шта­бно роз­гор­ну­лась на укра­їн­ських те­ре­нах са­ме про­тя­гом остан­ніх ро­ків. Де­які «екс­пер­ти» за­йшли так да­ле­ко, що вже й укра­їн­ських вій­сько­вих, на їхню дум­ку, жур­на­лі­сти не мо­жуть на­зи­ва­ти «на­ши­ми», щоб не по­ру­шу­ва­ти прин­цип «об’єктив­но­сті». На Книж­ко­во­му Ар­се­на­лі про­бле­му обго­во­ри­ли під час дис­ку­сії «Мо­ва во­ро­жне­чі в лі­те­ра­ту­рі і ме­діа».

Слід ска­за­ти, що за­бо­ро­на дер­жа­вою слів, на­віть най­більш не­при­єм­них, — до­во­лі не­пев­ний шлях. Вла­сне, чи справ­ді він від­по­від­а­є­прин­ци­пам де­мо­кра­тії, пи­та­н­ня дис­ку­сій­не. Ме­жа, пе­ре­тнув­ши яку, ми вже ма­є­мо спра­ву з цен­зу­рою — ду­же тон­ка. Не див­но, що на­віть у Ні­меч­чи­ні, де кри­мі­наль­ним ко­де­ксом пе­ред­ба­че­но до п’яти ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі за за­пе­ре­че­н­ня зло­чи­нів на­ци­стів, но­ві за­ко­но­дав­чі іні­ці­а­ти­ви, спря­мо­ва­ні, зокре­ма, про­ти не­на­ви­сті та цьку­ва­н­ня в со­цме­ре­жах, ви­кли­ка­ють го­стрі дис­ку­сії. Си­ту­а­ція фа­кти­чної вій­ни, ма­буть, єди­ний ви­па­док, ко­ли «мов­ні» обме­же­н­ня мо­жна без сум­ні­ву ви­прав­да­ти. Але ж в Укра­ї­ні, за­кли­ка­ю­чи до за­бо­ро­ни «мо­ви не­на­ви­сті», ма­ють на ува­зі пе­ре­ва­жно зов­сім не во­ро­жу про­па­ган­ду...

Огля­дач ви­да­н­ня «Фо­кус» Мі­лан ЛЄЛІЧ вва­жає, що в ме­ді­а­се­ре­до­ви­ще за­раз пе­ре­бу­ва­єв по­шу­ку аде­ква­тних по­нять та пра­вил, які до­зво­ли­ли б опи­са­ти но­ву ре­аль­ність, у якій опи­ни­лась Укра­ї­на про­тя­гом остан­ніх ро­ків. На йо­го дум­ку, ле­кси­ку, прийня­тну для со­цме­реж, не зав­жди до­ре­чно за­сто­со­ву­ва­ти в пре­сі. «Чи мо­жна їх на­зи­ва­ти «те­ро­ри­ста­ми»? — роз­мір- ко­ву­є­Мі­лан Лєліч. — А якщо в ньо­го не ав­то­мат, а дрю­чок — це те­ро­рист чи ні? «Се­па­ра­тист» — нор­маль­не сло­во? На­че, так. А «сє­пар»? «Сє­пар» — вже, ма­буть, ні. Та­кі «де­ба­ти», які при­зво­дять до гран­діо­зних «сра­чів» у ме­ді­а­се­ре­до­ви­щі, ме­не най­біль­ше від­ля­ку­ють сво­єю то­та­лі­тар­ні­стю. Зда­є­ться, во­ни спря­мо­ва­ні на те, що «за­ли­ши­ти­ся по­ви­нен тіль­ки один» — ли­ше одна «пра­виль­на» то­чка зо­ру, єди­ний «ко­декс», обов’яз­ко­вий для кожного ме­дій­ни­ка. Ме­ні ж зда­є­ться, що ма­ють пра­во на існу­ва­н­ня рі­зні під­хо­ди, хо­ча де­які з них я й не спри­ймаю. На­при­клад, не мо­жу по­го­ди­ти­ся з Ана­ста­сі­єю Стан­ко, яка вва­жає, що лю­дей, які во­ю­ють про­ти Укра­ї­ни на Дон­ба­сі, не мо­жна на­зи­ва­ти те­ро­ри­ста­ми. Ча­сто, якщо ти на­ма­га­є­шся до­ве­сти щось до аб­со­лю­ту, во­но зре­штою пе­ре­тво­рю­є­ться на свою про­ти­ле­жність. Бо­роть­ба за уль­тра­то­ле­ран­тність мо­же при­зве­сти до ра­ди­каль­но­го зву­же­н­ня сво­бо­ди сло­ва. У нас по­пе­ре­ду ще ба­га­то рі­зно­ма­ні­тних ди­ску­сій з цьо­го при­во­ду, але я впев­не­ний, що ми ні­ко­ли не при­йде­мо до спіль­ної то­чки зо­ру. І це, на­справ­ді, до­бре». На дум­ку пи­сьмен­ни­ці Єв­ге­нії

ЧУПРИНИ, со­ці­аль­ною гру­пою, яка за­зна­є­най­біль­ших ути­сків, є ми­тці. «Нам не до­зво­ля­ють не­нор­ма­тив­ну ле­кси­ку, не до­зво­ля­ють «мо­ву не­на­ви­сті», яку тра­кту­ють ду­же ши­ро­ко, за­бо­ро­ня­ють емо­ції, се­ксизм — вза­га­лі ні­чо­го не мо­жна, — обу­рю­є­ться пи­сьмен­ни­ця. — На «Фейс­бу­ці» ти пи­шеш сло­во «мо­скаль» і те­бе ба­нять за це на мі­сяць! Але да­вай­те по­ди­ви­мо­ся на кла­си­ку, яку ви­вча­ють у шко­лах ді­ти. Ска­жі­мо, в Та­ра­са Шев­чен­ка зу­стрі­ча­є­ться сло­во «жид» — за йо­го ча­сів во­но не вва­жа­лось обра­зли­вим. Ви­хо­дить, сьо­го­дні ми повинні цен­зу­ру­ва­ти Шев­чен­ка? Якщо ж по­ди­ви­тись на кла­си­чні тво­ри укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри з то­чки зо­ру се­кси­зму, нам вза­га­лі не залишиться що чи­та­ти. У США бор­ці за пра­ва афро­а­ме­ри­кан­ців зна­йшли сво­го го­лов­но­го во­ро­га — пи­сьмен­ни­ка Мар­ка Тве­на. Сьо­го­дні з йо­го тво­рів ви­рі­за­ють сло­во «ніг­гер». По­кій­но­го пи­сьмен­ни­ка Оле­ся Улья­нен­ка зви­ну­ва­чу­ва­ли в пор­но­гра­фії. Спер­шу йо­го цьку­ва­ли «пра­ві», а по­тім, ма­ю­чи мі­кро­ін­сульт, він був зму­ше­ний від­по­від­а­ти на ін­ве­кти­ви «де­мо­кра­ти­чної» спіль­но­ти. Мо­жли­во, вар­то спо­кій­ні­ше ре­а­гу­ва­ти на сло­ва пи­сьмен­ни­ків й пам’ята­ти, що будь-яка «мо­ва не­на­ви­сті» ма­є­свою при­чи­ну, то­му, по­ки не усу­не­мо її, не змо­же­мо по­бо­ро­ти не­на­висть».

ПРО ПЕРЕМОГУ БЕЗ НЕ­НА­ВИ­СТІ

Ви­да­є­ться, що клю­чо­ве пи­та­н­ня, яко­го в хо­ді роз­мо­ви так, на жаль, і не по­ру­ши­ли —а в чо­му,

вла­сне, по­ля­гає«до­да­на вар­тість» кон­це­пції «мо­ви во­ро­жне­чі»? Адже ле­во­ву час­тку ви­пад­ків, які обго­во­рю­ва­ли спі­ке­ри, мо­жна бу­ло б уни­кну­ти, як­би ві­тчи­зня­ні ЗМІ більш ре­тель­но здій­сню­ва­ли фа­ктче­кінг. А в ба­га­тьох ви­пад­ках цей ва­жли­вий обов’язок ме­діа, бу­дьмо від­вер­ти­ми, вза­га­лі ігно­ру­ють. От­же, йде­ться рад­ше про від­по­від­аль­ність жур­на­лі­стів за по­ши­ре­н­ня фей­ків, а не про «мо­ву не­на­ви­сті».

За­хи­сни­ки кон­це­пції на­го­ло­шу­ють на то­му, що hate speech май­же не­ми­ну­че при­зво­дить до на­силь­ства що­до гру­пи, про­ти якої він спря­мо­ва­ний, то­му, на­при­клад, не­при­пу­сти­мо в ін­фор­ма­цій­них по­ві­дом­ле­н­нях вка­зу­ва­ти на­ціо­наль­ність зло­чин­ця. Однак, чи не бу­де та­кий крок жур­на­лі­ста уми­сним ви­крив­ле­н­ням дій­сно­сті, адже ві­до­мо, що зло­чин­ні угру­по­ва­н­ня не­рід­ко фор­му­ю­ться са­ме за етні­чним прин­ци­пом, от­же ця ін­фор­ма­ція єсо­ці­аль­но зна­чу­щою. Зре­штою, в ін­фор­ма­цій­ну еру при­хо­ва­ти будь-що май­же не­мо­жли­во, а ко­ли ау­ди­то­рія ді­зна­є­ться про та­ку спро­бу, це ли­ше по­си­лить ба­жа­н­ня пом­сти. От­же, стра­те­гія за­мов­чу­ва­н­ня тут, во­че­видь, не є опти­маль­ною.

Пи­сьмен­ник Сер­гій ЖАДАН

на­зи­ва­є­се­бе про­тив­ни­ком «мо­ви не­на­ви­сті», хо­ча й ви­зна­є­за­ко­но­мір­ним її по­ши­ре­н­ня у во­ю­ю­чій кра­ї­ні. На йо­го дум­ку, пе­ре­не­се­н­ня агре­сії з не­на­ви­сно­го але не­д­ося­жно­го во­ро­га на сво­їх спів­гро­ма­дян (пе­ре­се­лен­ців, ро­сій­сько­мов­них, укра­ї­но­мов­них, «ва­тни­ків», «ви­ши­ва­тни­ків» то­що), які, по­при всі роз­бі­жно­сті, пе­ре­бу­ва­ють із то­го ж са­мо­го бо­ку фрон­ту, єв­край не­кон­стру­ктив­ною по­зи­ці­єю.

«Зро­зумі­ло, що ко­ли ти ба­чиш лю­дей, які при­йшли з ін­шої кра­ї­ни й уби­ва­ють тво­їх спів­гро­ма­дян, на­ма­га­ю­чись во­дно­час ви­прав­да­ти свої дії, в те­бе це ви­кли­ка­є­не ба­жа­н­ня по­ро­зу­мі­ти­ся, а не­на­висть. — роз­мір­ко­ву­є­Сер­гій Жадан. — Не­що­дав­но ми про­во­ди­ли акцію на під­трим­ку вче­но­го Іго­ря Ко­злов­сько­го, яко­го вже пів­то­ра ро­ку утри­му­ють в за­ру­чни­ках. Він — за­ру­чник на­шої сво­бо­ди, са­ме зав­дя­ки йо­му ми мо­же­мо сьо­го­дні віль­но зби­ра­ти­ся й го­во­ри­ти, зокре­ма й про «мо­ву не­на­ви­сті». Лю­ди, які йо­го утри­му­ють — те­ро­ри­сти, бо за­хо­пле­н­ня за­ру­чни­ків — це ме­тод те­ро­ри­стів. Во­дно­час, на мо­є­пе­ре­ко­на­н­ня, «мо­ва не­на­ви­сті» — це мо­ва слаб­ких, ви­яв істе­ри­ки й не­впев­не­но­сті в со­бі. Це за­хи­сна ре­а­кція, спро­ба пе­ре­вер­ши­ти во­ро­га йо­го ж ме­то­да­ми й не­на­ви­ді­ти йо­го ще біль­ше, ніж він не­на­ви­дить те­бе. Вва­жаю, що ми, укра­їн­ці, які єоб’є кта­ми оку­па­ції та агре­сії, не повинні на­ма­га­тись пе­ре­вер­ши­ти ро­сі­ян в їхній бре­хні та ма­ні­пу­ля­ці­ях. Ми не по­чи­на­ли цю вій­ну — ми за­хи­ща­є­мо свою зем­лю, свої цін­но­сті, сво­їх спів­гро­ма­дян. Пе­ре­ко­на­ний, що укра­їн­ці повинні про­сто на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми. Во­рог — це во­рог, а оку­пант — це оку­пант...»

Ана­ліз ві­тчи­зня­но­го пу­блі­чно­го про­сто­ру свід­чить про три­во­жну тен­ден­цію — над­то ча­сто укра­їн­ці схиль­ні ро­би­ти ви­бір, від­по­від­а­ти на ва­жли­ві для се­бе за­пи­та­н­ня не­кри­ти­чно, ке­ру­ю­чись ре­це­пта­ми « екс­пер­тів » , над­то — « за­хі­дних » , « єв­ро­пей­ських » . З одно­го бо­ку, та­кий під­хід ви­прав­да­ний, адже Укра­ї­на і єча­сти­ною Єв­ро­пи, а ви­кли­ки, з яки­ми ми зі­ткну­лись, по­при їх го­стро­ту та дра­ма­тизм, все ж не єціл­ко­ви­то но­ви­ми, а от­же від­по­віді на них вар­то шу­ка­ти в на­драх єв­ро­пей­ської куль­ту­ри, по­лі­ти­чної і со­ці­аль­ної дум­ки то­що.

Во­дно­час не вар­то за­бу­ва­ти, що будь-які «уні­вер­саль­ні пра­ви­ла» — це зав­жди по­ки що ли­ше при­пу­ще­н­ня, про­ект, який пе­ред­ба­ча­є­п­одаль­ші вдо­ско­на­ле­н­ня та роз­ви­ток. Як­би оста­то­чні від­по­віді існу­ва­ли, ці­ла низ­ка на­у­ко­вих і фі­ло­соф­ських ди­сци­плін втра­ти­ли б сво­є­зна­че­н­ня. При­га­ду­є­ться, мар­ксизм якось вже про­го­ло­шу­вав «кі­нець фі­ло­со­фії», але зре­штою та­кий по­гляд до­ве­ло­ся пе­ре­гля­ну­ти. На жаль, як по­ка­зу­єі­сто­рія, за спро­би зна­йти «оста­то­чні від­по­віді» ду­же ча­сто до­во­ди­ться пла­ти­ти ви­со­ку ці­ну.

Вла­сне, опи­нив­шись у скру­тній си­ту­а­ції, лю­ди схиль­ні шу­ка­ти по­ра­ди са­ме в істо­рії. Впро­довж остан­ніх ро­ків Книж­ко­вий Ар­се­нал де­мон­струє, що укра­їн­ське су­спіль­ство ма­є­ве­ли­кий за­пит на прав­ди­ву, пе­ре­о­сми­сле­ну істо­рію. Для нас най­яскра­ві­шим свід­че­н­ням цьо­го єне­змін­ний по­пит на істо­ри­чну лі­те­ра­ту­ру з Бі­бліо­те­ки «Дня». Чи­та­н­ня — най­більш опти­маль­ний спо­сіб роз­ви­ва­ти вла­сну зда­тність ми­сли­ти са­мо­стій­но, а от­же й най­кра­ща «про­ти­о­тру­та» від будь-яких ма­ні­пу­ля­цій та під­сту­пів во­ро­га.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.