«Не­се Га­ля во­ду...»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ме­шка­ю­чи бі­ля Ан­дрі­їв­сько­го узво­зу, на ву­ли­ці з осо­бли­вим шар­мом, дав­но звер­ну­ла ува­гу, що тут всі щось по­стій­но шу­ка­ють: хто най­мен­ший пам’ятник го­го­лів­сько­му пу­сту­ну Но­су, який не ма­є­жо­дно­го від­но­ше­н­ня до Го­го­ля, хто бу­ди­нок-за­мок, за­пи­ту­ю­чи при цьо­му, як він то­чно на­зи­ва­є­ться, а той ро­ка­ми сто­їть чи то у ві­чно­му очі­ку­ван­ні ре­став­ра­ції, чи то в на­дії, на­ре­шті, зна­йти ша­но­бли­ве до се­бе став­ле­н­ня, хто аль­тан­ку на Во­ло­ди­мир­ській гір­ці, хто пра­дав­нє­де­ре­во бі­ля Пей­за­жної алеї, хто про­стий обмін­ник. Є і більш про­за­ї­чні ба­жа­н­ня — про­ти­сну­ти­ся між ма­ши­на­ми, що за­би­ли сво­ї­ми «хо­ле­сте­ри­но­ви­ми» бо­ка­ми ву­зень­ку зму­че­ну ву­ли­цю, на якій не ли­ше ме­шка­ють тран­зи­тні ту­рист та пе­ре­хо­жі, а й про­сто жи­вуть лю­ди. Всі ці спо­сте­ре­же­н­ня осо­бли­во за­го­стрю­ю­ться у пе­рі­од свят, як, на­при­клад, у не­дав­ній День Ки­є­ва. То­ді ти ми­мо­во­лі ста­єш одним ве­ли­ким ре­пор­тер­ським ву­хом, одним ве­ли­ким бло­кно­том і за­ці­кав­ле­ним гля­да­чем одно­ча­сно. Ра­ді­ю­чи сон­цю і при­че­пу­ре­ним лю­дям, не­по­мі­тно роз­чи­ни­ла­ся в за­галь­но­му хо­ро­во­ді, ви­рі­шу­ю­чи, що кра­ще — від­да­ти пе­ре­ва­гу га­стро­но­мі­чно­му пі­кні­ку чи ви­бра­ти яку­не­будь дрі­бни­чку з ві­чних що­рі­чних ма­лень­ких по­ку­пок. На­при­клад, ва­зи на одну кві­тку, при­дба­ні в рі­зні ро­ки на Ан­дрі­їв­сько­му, вже і ста­ви­ти ні­ку­ди, а я ще хо­чу. І чу­до­во, адже, мо­жли­во, най­ко­штов­ні­ший актив — це ба­жа­н­ня. Важ­ко по­ві­ри­ти, але спри­тні про­по­зи­ції до­пін­гу­ють ли­ше на якийсь час, а я ро­ка­ми на­со­ло­джу­юсь улю­бле­ни­ми дрі­бни­чка­ми, і втра­та ба­жань не за­гро­жує, та й шо­пінг без при­стра­сті — збо­че­н­ня. Опи­нив­шись на Кон­тра­кто­вій, на­ре­шті від­чу­ла на­їв­ну від­кри­ту кра­су на­ро­дно­го гу­ля­н­ня. Ме­ні зда­ло­ся, що на Ан­дрі­їв­сько­му бу­ло якось тьмя­но від сон­них про­дав­ців і бай­ду­жих го­стей. Тут же, зу­пи­нив­шись у так зва­но­му гре­цько­му квар­та­лі, від­ра­зу бу­ла ви­пе­ще­на ува­гою одя­гне­но­го в на­кид­ку мі­фі­чно­го бо­га мо­ло­до­го па­руб­ка, який, як ви­яви­лось, теж зби­ра­є­мі­дні ту­ро­чки, їх на йо­го ка­во­во­му сто­ли­ку по­ба­чи­ла по­над 20. Ви­на­хі­дник при­ніс їх про­сто для на­строю. От­же, і для мо­го теж. Люб’язно ба­зі­ка­ю­чи, ви­пи­ли ра­зом чу­до­ву ка­ву. Тут мою ува­гу при­вер­ну­ли сві­жі па­нян­ки, які на­ми­на­ли ха­ча­пу­рі вже у вір­мен­сько­му квар­та­лі, і ми­мо­во­лі по­чу­ла, як, ве­се­ло гри­ма­су­ю­чи, во­ни обго­во­рю­ва­ли не ко­го-не­будь з по­дру­жок, а вбра­н­ня фран­цузь­кої пер­шої ле­ді. Чи­мось ви­тон­че­на дру­жи­на но­во­го пре­зи­ден­та їх за­че­пи­ла, мо­жли­во, зби­ла зі зви­чної не­по­хи­тної впев­не­но­сті, що це їм тре­ба бу­ти в пер­шо­му ря­ду будь-яко­го (і по­лі­ти­чно­го у то­му чи­слі) те­а­тру, це во­ни б при­кра­си­ли со­бою пей­заж, а то у нас на­віть у се­кре­тар­ки бе­руть до 25—27, а по­тім — все — скар­жи­ли­ся са­мі со­бі юні па­нян­ки, пе­ре­ка­зу­ю­чи по­ба­че­не по те­ле­ві­зо­ру, а ви­хо­ди­ло, ні­би по­ряд сто­я­ли, все по­мі­ти­ли: вік, де­та­лі су­кні, спра­цю­вав, ма­буть, ви­шкіл від від­ві­дин на­пів­світ­ських джун­глів, де всі пе­ре­ми­ва­ють та­єм­ни­ці одне одно­го. Ці про­він­цій­ні ба­зі­ки вже ба­га­то чо­го зна­ють не з чу­ток, але ма­ють прой­ти ро­ки, і все одно не факт, по­ки во­ни зро­зу­мі­ють, що мо­ло­дість три­ва­є­на­ба­га­то дов­ше, ніж ду­ма­ють мо­ло­ді.

■ Що й ка­за­ти, і жі­но­ча, і чо­ло­ві­ча, го­во­рю за­раз про те­ле­ві­зій­ну ау­ди­то­рію, осо­бли­во на­шу, сто­ро­пі­ла б — нев­же так бу­ває, що жін­ка стар­ша на 24 ро­ки — ко­ха­на, біль­ше то­го, чо­ло­вік на­зи­ва­є­її го­лов­ним по­мі­чни­ком і на­тхнен­ни­ком. Не бу­ло жо­дно­го ко­мен­та­то­ра, який би де­ся­тки ра­зів не по­вто­рив, уто­чнив і обі­грав цю ци­фру, осо­бли­во чо­ло­ві­чі го­ло­си; на­ма­га­ли­ся, при цьо­му жо­дно­го ра­зу не зди­ву­ва­ли­ся зви­чно­му альян­су і в по­лі­ти­чних гли­бо­ких во­дах теж, ко­ли чо­ло­вік стар­ший ро­ків на 30 від сво­єї обра­ни­ці. У нас осо­бли­во жи­ву­чою євід­ста­лість, кон­се­рва­тив­ність в пи­тан­ні жі­но­чо­го ві­ку. Ще не зни­кли з пам’яті ві­до­мі ха­ра­кте­ри­сти­ки, що куль­ти­ву­ва­ли­ся за ра­дян­ські ча­си, зокре­ма, і клу­ба­ми для тих, ко­му за трид­цять. Та­кий під­хід, схо­же, на ге­не­ти­чно­му рів­ні збе­рі­га­є­ться в ре­а­кці­ях, мо­жли­во, то­му, що все так су­во­ро, осо­бли­во су­во­ро. Скіль­ки ра­зів чу­ла за спи­ною — яка там во­на мо­ло­да у свої 30, адже у неї вже си­но­ві 10 ро­ків! Як смі­шно, ци­фри бі­жать і бі­жать, а ше­піт за спи­ною — у тій са­мій то­наль­но­сті. Адже фей­скон­троль не в па­спор­ті. Він у хо­ді, по­во­ро­ті го­ло­ви, ці­ка­во­сті, то­чні­ше — в до­пи­тли­во­сті, спра­ги до всьо­го но­во­го, і, зви­чай­но, в лю­бо­ві до до­ро­слих ді­тей, яка зов­сім не ста­рить. Адже не мо­ло­ди­ти­ся тре­ба, а бу­ти мо­ло­дою. По­мил­ко­во за­бу­ва­ють, що кра­са з ча­сом для жін­ки ста­єв­се ж вто­рин­ною. Не­до­лі­ки ін­ко­ли ви­гля­да­ють так гар­но, якщо жін­ка не за­мо­ро­же­ний бро­ко­лі.

■ Ось чо­му так за­че­пи­ло спів­ро­змов­ниць все, що во­ни ін­ту­ї­тив­но вло­ви­ли і що до­ся­га­є­ться не жи­во­пи­сом на облич­чі, а від­мін­ною струн­кі­стю, про­сто­тою, яка для фран­цу­жен­ки за­зви­чай фор­му­лю­є­ться теж про­сто, в уся­ко­му ра­зі, в одя­зі — без­до­ган­ний крій, най­ви­ща якість ма­те­рі­а­лу, мі­ні­ма­лізм. Су­кня но­вої ле­ді бу­ло струн­кою і гну­чкою, смі­ли­вою і ста­ту­сною, і вже то­чно — цей ви­бір був не спон­тан­ним. Мо­же, жін­ка і сум­ні­ва­ла­ся — чи змо­жу це на­ді­ти, чи від­чу­ва­ти­му се­бе ком­фор­тно, а по­тім, при­пу­скаю, зі­тхну­ла гли­бо­ко і... зро­би­ла стри­бок. І це, схо­же, пер­ше, що во­на ска­за­ла сві­то­ві, всім нам — не зби­ра­ю­ся, мов­ляв, про­со­чу­ва­ти­ся ні­би че­рез ді­ро­чки си­ру, аби всім по­до­ба­тись, а еле­ган­тні пу­сто­щі в одя­зі мо­жуть со­бі до­зво­ли­ти жін­ки будь-яко­го ві­ку, якщо струн­ка і ру­хли­ва, впев­не­на в со­бі і ща­сли­ва. Та й при­йшла во­на в по­лі­ти­чні ко­ла не ку­тюр ви­гу­лю­ва­ти, в її жит­ті ни­ні — бе­зо­дня від­тін­ків більш ва­го­мих, ніж дов­жи­на ма­лень­кої чор­ної су­кні. Ко­ли до­ся­гну­то внутрішнього ба­лан­су — па­ні від­кри­та і лег­ка, стрім­ка і без­стра­шна. На одній з роз­кла­док се­ред мі­дно­го ку­хон­но­го на­чи­н­ня, зви­чай­но, ста­ро­вин­но­го, за­те­сав­ся якийсь ку­ме­дний яскра­во-чер­во­ний ема­льо­ва­ний гле­чик. Ко­лір, ви­ги­ни йо­го но­си­ка і хво­сти­ка-ру­чки, струн­кість ма­лень­кої су­ди­ни за­ча­ру­ва­ли ме­не з пер­шо­го по­гля­ду, але ці­на не на­ди­хну­ла, хоч і бу­ла не ду­же ви­со­кою. Пі­ді­йшов­ши до ха­зяй­ки че­рез кіль­ка го­дин, ко­ли гле­чик ні­би злег­ка при­то­мив­ся, ми швид­ко вре­гу­лю­ва­ли ці­ну на мою ко­ристь, і він, чер­во­ну­ва­тий та ла­днень­кий, ураз опи­нив­ся в мо­їй сум­ці. Вже зі­бра­ла­ся ви­ру­ша­ти, ве­се­ло на­спі­ву­ю­чи «Не­се Га­ля во­ду», зви­чай­но, по­спі­ша­ю­чи до пи­сьмо­во­го сто­лу, щоб від­пра­цю­ва­ти не­за­пла­но­ва­ну по­ку­пку, але за­три­ма­ла та са­ма тема, в зов­сім вже на­ро­дно­му ви­кла­ді. Дві со­лі­дні ті­тонь­ки смі­я­ли­ся — ось Ма­кро­ні­ха утну­ла, всіх нас, жі­нок, за­хи­сти­ла, я на­віть по­мо­лод­ша­ла, та й ти теж. Я б їй ор­ден за жі­но­чу від­ва­гу вру­чи­ла, а то ці му­жи­ки... ще й ко­жен з них вва­жає, що він — ко­ньяк, а ко­ньяк, мов­ляв, ста­рим не бу­ває.

■ Як смі­шно.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.