Ли­тов­сько-Ру­ська ім­пе­рія:

Істо­рія Оль­гер­да Ге­ди­мі­но­ви­ча

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ма­рія ЧАДЮК

■ 1358 рік. До Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го при­бу­ли по­слан­ці від ні­ме­цько­го ім­пе­ра­то­ра Кар­ла IV. Ме­тою ві­зи­ту бу­ло укла­сти до­мов­ле­ність про прийня­т­тя ВКЛ хри­сти­ян­ства. Про­те за­мість зго­ди Оль­гер­да, во­ни по­вер­та­ли­ся на­зад з ви­мо­га­ми по­вер­не­н­ня зе­мель, зайня­тих хре­сто­но­сця­ми і пе­ре­се­ле­н­ня тев­тон­сько­го ор­де­ну на кор­дон із Зо­ло­тою Ор­дою. Умо­ви, зві­сно, не­мо­жли­ві для ви­ко­на­н­ня.

■ Це рі­ше­н­ня ли­тов­ські істо­ри­ки не мо­жуть про­ба­чи­ти Оль­гер­до­ві й до­сі. За ме­та­фо­рою істо­ри­ка Е. Гу­да­ві­чю­са, са­ме то­ді Ли­тва втра­ти­ла мі­сце у «пер­шо­му кла­сі єв­ро­пей­сько­го по­тя­га». Во­на від’єд­на­ла­ся від Єв­ро­пи, обрав­ши свій не­за­ле­жний шлях. То чо­му ж пра­ви­тель, за яко­го ВКЛ до­ся­гло та­кої мо­гу­тно­сті (пло­ща те­ри­то­рії ста­но­ви­ла 640 тис. км2), прийняв та­ке не­да­ле­к­ося­жне рі­ше­н­ня? І чи бу­ло во­но аж та­ким не­вда­лим?

■ Для то­го щоб зро­зу­мі­ти Оль­гер­да, по­вер­ні­мо­ся до по­ча­тків йо­го прав­лі­н­ня. «І до­мо­ви­ли­ся між со­бою, що всі бра­ти повинні бу­ти слу­хня­ни­ми ве­ли­ко­му кня­зю Оль­гер­ду. А во­ло­сті й се­ла по­ді­ли­ли між со­бою і ви­рі­ши­ли, що зі здо­бу­тих міст усе ді­ли­ти­муть по­рів­ну. І бу­ти їм до смер­ті прав­ди­ви­ми і по­брат­ськи лю­би­ти один одно­го». Так ав­тор «Хро­ні­ки Би­хов­ця» опи­сує визнання Оль­гер­да пра­ви­те­лем Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го і йо­го до­го­вір з бра­том Кей­сту­том.

■ То­ді у Ли­тві бу­ла ді­ар­хія, тоб­то кра­ї­ною ке­ру­ва­ло двоє пра­ви­те­лів, пред­став­ни­ків одної ди­на­стії. Один з них був вій­сько­вим во­ждем, « мі­ні­стром за­кор­дон­них справ » (Кей­стут), а ін­ший— зо­се­ре­див­ся на «схі­дно­му фрон­ті», (Оль­герд) і був ви­зна­ний го­лов­ним. У цьо­му вже за­кла­де­на від­по­відь на за­пи­та­н­ня, що спо­ну­ка­ло Оль­гер­да від­мо­ви­ти ім­пе­ра­тор­ським по­слан­цям. Са­ме Русь, а не за­хі­дно­єв­ро­пей­ські те­ре­ни бу­ла го­лов­ною ме­тою ли­тов­ських пра­ви­те­лів.

■ При­чин на це мо­же бу­ти кіль­ка. Де­хто з істо­ри­ків вка­зує на «ру­ськість» Оль­гер­да: у 1318 ро­ці він одру­жив­ся з ві­теб­ською кня­жною, увесь час жив се­ред ру­си­чів, на­віть прийняв хри­сти­ян­ство. У цьо­му кон­текс­ті ча­сто зга­ду­ють про прагнення Ли­тви звіль­ни­ти ру­ські зем­лі від мон­голь­сько­го яр­ма. На­справ­ді ж си­ту­а­ція де­що скла­дні­ша.

■ Русь бу­ла цен­траль­ною у по­лі­ти­ці Ли­тви та­кож з пра­гма­ти­чних при­чин. Як слу­шно за­зна­чає ли­тов­ський істо­рик, со­ціо­лог та фі­ло­соф З. Нор­кус: «На­ві­що пра­гну­ти ста­ти ко­ро­лем, який у сим­во­лі­чній іє­рар­хії вла­ди се­ре­дньо­ві­чної Єв­ро­пи був ран­гом ли­ше дру­го­го чи на­віть тре­тьо­го кла­су (пі­сля рим­сько­го Па­пи та ім­пе­ра­то­ра Свя­щен­ної Рим­ської ім­пе­рії), якщо в ін­шо­му мі­жна­ро­дно­му су­спіль­стві мо­жна бу­ти ко­ро­лем ко­ро­лів чи кня­зем кня­зів, тоб­то ім­пе­ра­то­ром».

■ Остан­ній ти­тул зга­да­ний не­с­про­ста. Оль­герд й справ­ді за­сто­со­ву­вав йо­го що­до се­бе, зокре­ма, у ли­сті 1371 ро­ку до кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха. А ще до­ка­зом цьо­го є пе­ча­тка Ге­ди­мі­но­ви­ча — «Оль­герд, ім­пе­ра­тор най­бла­го­ро­дні­ший».

■ До­сі ли­тов­ські істо­ри­ки спе­ре­ча­ю­ться, чи мо­жна на­зи­ва­ти Ве­ли­ке Кня­зів­ство Ли­тов­ське ім­пе­рі­єю. Біль­шість, спи­ра­ю­чись на єв­ро­пей­ську тра­ди­цію, за­пе­ре­чу­ють це. Ін­ші ж — не на­стіль­ки ка­те­го­ри­чні. З. Нор­кус, на­при­клад, впев­не­ний в ім­пер­сько­сті ВКЛ, про­сто на­зи­ває її ім­пе­рі­єю не пер­вин­но­го, а вто­рин­но­го ти­пу, та­кою, що її Т. Бар­філд ха­ра­кте­ри­зує як «ім­пе­рію-хи­жа­ка». Во­наз’яв­ля­є­ться, ко­ли дер­жа­ва-су­сід при­єд­нує до се­бе осла­бле­ну ко­ли­шню ім­пе­рі­єю (якою і бу­ла Ки­їв­ська Русь). Тож не­дар­ма є ві­до­мий ви­слів Е. Гу­да­ві­чю­са, що Ли­тва — це «ша­кал, що йде слі­дом за мон­голь­ським ти­гром».

■ Справ­ді, ско­ри­став­шись за­не­па­дом Ки­їв­ської Ру­сі, осла­бле­н­ням мон­го­лів, ли­тов­сько­му кня­зю вда­ло­ся при­єд­на­ти до се­бе Ки­їв­щи­ну, По­ді­л­ля, Чер­ні­го­во­Сі­вер­щи­ну. А бе­ру­чи до ува­ги, що Во­линь та ін­ші зем­лі, зокре­ма Бі­ло­ру­сі, уже пе­ре­бу­ва­ли у дер­жа­ві Оль­гер­да, то по­тен­цій­но ВКЛ мо­гло ста­ти ім­пе­рі­єю у її кла­си­чно­му ро­зу­мін­ні. Де­які вче­ні на­віть про­во­дять па­ра­ле­лі з по­ді­я­ми ІХ ст., ствер­джу­ю­чи, що ли­тов­ські кня­зі мо­гли б ста­ти но­ви­ми «нор­ма­на­ми » . По­ді­бність про­сте­жу­є­ться на­віть у то­му, що ли­тов­ські кня­зі так са­мо зру­сій­щи­ли­ся б, адже уже з са­мо­го по­ча­тку Ли­тов­ська дер­жа­ва бу­ла на­пів­ру­ська (Мін­довг за­во­ю­вав зем­лі Чор­ної Ру­сі, ви­ко­ри­сто­ву­вав її ре­сур­си для по­хо­дів, за­по­зи­чу­вав адмі­ні­стра­тив­ну стру­кту­ру). Брак «м’якої си­ли» Ли­тов­ської дер­жа­ви від­кри­вав шлях ру­ській куль­ту­рі, зви­ча­ям, мо­ві на­би­ра­ти ва­ги у ВКЛ. Звід­си й прин­цип — «ста­ро­го не ру­ши­мо». То­му що куль­тур­но це бу­ла ру­ська дер­жа­ва.

■ Тож, як ба­чи­мо, Русь бу­ла клю­чо­вою для са­мо­го існу­ва­н­ня Ли­тви як мо­гу­тньої дер­жа­ви. Не­дар­ма успі­хи Оль­гер­да на пів­дні і схо­ді яскра­во кон­тра­сту­ють із нев­да­ча­ми на ін­ших на­прям­ках. Са­ме то­му й не див­но, що для здій­сне­н­ня за­ду­му Ге­ди­мі­но­ви­ча не­об­хі­дно бу­ло здо­бу­ти Русь. Це він і здій­сню­вав про­тя­гом усьо­го сво­го прав­лі­н­ня.

■ Ві­хо­вою да­тою у цьо­му про­це­сі є би­тва під Си­ні­ми Во­да­ми (1362 р.). То­ді Оль­гер­ду вда­ло­ся пе­ре­мог­ти та­тар­ське вій­сько, що від­кри­ло йо­му шлях до за­во­ю­ва­н­ня Ки­їв­щи­ни, Чер­ні­го­во- Сі­вер­щи­ни і на­віть По­ді­л­ля. Остан­нє вхо­ди­ло до пе­ре­лі­ку зе­мель, яки­ми ор­дин­ські кер­ма­ни­чі во­ло­ді­ли без­по­се­ре­дньо. По­раз­ка ко­чів­ни­ків зу­мов­ле­на осла­бле­н­ням цен­траль- ної вла­ди пі­сля смер­ті ха­на Узбе­ка, пе­ре­орі­єн­та­ці­єю зов­ні­шньо­по­лі­ти­чно­го кур­су Ор­ди на за­хо­пле­н­ня Ар­ра­на і Азер­бай­джа­ну. Про­те це ви­зво­ле­н­ня бу­ло на­справ­ді не­дов­гим. Фор­маль­но змі­нив­ся тіль­ки во­ло­дар цих зе­мель, ним став Оль­герд, але ру­си­чі і да­лі пла­ти­ли да­ни­ну Ор­ді. До­ка­зом цьо­го є на­яв­ність там­ги (сим­во­лу вер­хов­ної вла­ди ха­на) на мо­не­тах Во­ло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча — си­на Оль­гер­да, що пра­вив у Ки­є­ві. Існує на­віть дум­ка, що та­ке швид­ке про­су­ва­н­ня Оль­гер­да, зу­мов­ле­не, зокре­ма, і до­мов­ле­ні­стю з Ор­дою що­до цьо­го.

■ На пер­ший по­гляд, ви­да­є­ться див­ним, що Оль­герд до­мов­ляв­ся з тим, про­ти ко­го во­ю­вав. Во­дно­час це є ха­ра­ктер­ною ри­сою йо­го по­лі­ти­ки. Він зав­жди ді­яв згі­дно з вла­сни­ми ін­те­ре­са­ми, а ни­ми, на­га­дай­мо, бу­ла Ли­тов­сько-ру­ська ім­пе­рія. Тож, уклав­ши на пев­ний час мир з Мо­сквою за­ра­ди ан­ти­ор­дин­ської бо­роть­би, до­сяг­ши сво­го, здо­був- ши ру­ські зем­лі, Оль­герд ство­рює но­ву ко­а­лі­цію — ан­ти­мо­сков­ську. Мо­сква на той час теж, ста­ю­чи все мо­гу­тні­шою, по­ча­ла пре­тен­ду­ва­ти на роль звіль­ню­ва­чки ру­ських зе­мель від ор­дин­сько­го яр­ма. А це зов­сім не вхо­ди­ло ні у пла­ни Оль­гер­да, ні ха­нів Зо­ло­тої Ор­ди, що і спо­ну­ка­ло їх до­мов­ля­ти­ся. Як ре­зуль­тат, ви­ни­кне­н­ня кон­до­мі­ні­у­му — спів­во­ло­ді­н­ня ру­ськи­ми зем­ля­ми.

■ Оль­герд вів бо­роть­бу з Мо­сквою і в ін­шо­му аспе­кті — ре­лі­гій­но­му. Кон­троль над пра­во­слав­ною цер­квою був не­об­хі­дний для роз­бу­до­ви ім­пе­рії, са­ме то­му Ге­ди­мі­но­вич ви­су­нув сво­го кан­ди­да­та на роль за­галь­но­ру­сько­го ми­тро­по­ли­та — Фе­о­до­ри­та. Однак кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх від­мо­вив йо­му. То­ді Оль­герд вирішив ско­ри­ста­ти­ся «об­хі­дним» шля­хом. На той час утво­рив­ся роз­кол між ві­зан­тій­ською і бол­гар­ською цер­ква­ми, пра­ви­тель ВКЛ ви­ко­ри­став це, до­міг­шись отри­ма­н­ня са­ну від пред­став­ни­ка бол­гар­ської цер­кви. Хоч за­га­лом ця спро­ба ви­яви­ла­ся не­вда­лою, оскіль­ки кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх ро­зі­слав гра­мо­ти, зви­ну­ва­чу­ю­чи Фе­о­до­ри­та, цей ви­па­док до­во­лі по­ка­зо­вий.

■ Ми­тро­по­ли­том то­ді став пред­став­ник Мо­ско­вії — Оле­ксій. При­на­гі­дно за­зна­чи­мо, що під час одно­го з об’їздів єпар­хії він був схо­пле­ний за на­ка­зом Оль­гер­да і ледь утік. Тож, як ба­чи­мо, цер­ков­не пи­та­н­ня для пра­ви­те­ля ВКЛ бу­ло прин­ци­по­вим. Пі­сля нев­да­чі з кан­ди­да­ту­рою Фе­о­до­ри­та Оль­герд ви­су­ває но­во­го пред­став­ни­ка — Ро­ма­на, яко­му і вда­ло­ся за­крі­пи­ти­ся у Ки­є­ві, з цим, до ре­чі, істо­ри­ки пов’язу­ють і за­крі­пле­н­ня у Ки­є­ві ли­тов­ської вла­ди.

■ Ім­пер­ські ідеї Оль­гер­да ма­ли й ін­ші про­я­ви. Зокре­ма, у ме­то­дах кон­со­лі­да­ції ге­те­ро­ген­но­сті ім­пе­рії. Ві­до­мим є при­йом пе­ре­се­ле­н­ня прав­ля­чо­го про­шар­ку, пред­став­ни­ків етні­чної гру­пи у не­зна­йо­ме, во­ро­же се­ре­до­ви­ще. То­ді во­ни мо­гли спо­ді­ва­ти­ся ли­ше на вла­ду, ста­ю­чи її опо­рою на цих мі­сцях, нав­за­мін отри­му­ю­чи пев­ні при­ві­леї. При­кла­дом вті­ле­н­ня ці­єї стра­те­гії є ство­ре­н­ня ли­тов­сько­го «остро­ву» в Оболь­цях (по­бли­зу Ві­теб­ська), да­ле­ко від роз­та­шу­ва­н­ня ли­тов­ців. Са­ме ці пе­ре­се­лен­ці зго­дом не­сли на со­бі тя­гар по­хо­дів Ли­тви на Схід.

■ Та­ким чи­ном, рі ше­н­ня 1358 ро­ку й са­ме та­ка від­по­відь хре­сто­но­сцям, нав­па­ки, бу­ла ду­же зва­же­ним рі­ше­н­ням. Оль­герд усві­дом­лю­вав, що осер­дям, га­ран­том мо­гу­тно­сті йо­го дер­жа­ви є Русь. А ка­то­ли­цизм Ли­тви, як ствер­джу­ють істо­ри­ки, зна­чно ускла­днив би про­цес її за­во­юв а ння. Крім то г о , на­вряд чи прийня­т­тя хри­сти­ян­ства по­лег­ши­ло б вза­є­мо­дію з тев­тон­ським ор­де­ном. Це ілю­зія, що хри­сти­ян­ську Ли­тву одра­зу прийня­ли б у сім’ ю ве­ли­ких єв­ро­пей­ських пра­ви­те­лів, і Оль­герд це чу­до­во ро­зу­мів. Тож, мо­жли­во, нав­ми­сне ста­вив та­кі умо­ви, ро­зу­мі­ю­чи мар­ність спо­ді­вань на їхнє ви­ко­на­н­ня. Про­те в одну ви­мо­гу, зда­є­ться, він ві­рив — « уся Русь має на­ле­жа­ти ли­тов­цям » . По су­ті, йо­му вда­ло­ся уті­ли­ти цей за­дум, об’ єд­нав­ши ру­ські зем­лі у Ве­ли­ке Кня­зів­ство Ли­тов­ське.

■ Ці ж ідеї про­я­ви­ли­ся і у Ві­тов­та, си­на Кей­сту­та, однак це вже но­вий етап мрії про ім­пе­рію.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ.

Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

Оль­герд, Ве­ли­кий князь Ли­тов­ський у 40—70-х ро­ках ХІV ст., фа­кти­чно був мо­гу­тнім очіль­ни­ком по­ту­жної Ли­тов­сько-Ру­ської ім­пе­рії від Бал­ти­ки й до Чор­но­го мо­ря

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.