Ба­ро­ко-ка­ба­ре, або Як ви­лі­ку­ва­ти си­му­лян­та

«Уда­ва­но хво­рий» по-хар­ків­ськи: азарт і «кар­на­валь­ність»

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксандр ЧЕПАЛОВ, фото ав­то­ра

Зу­спі­хом у Хар­ків­сько­му те­а­трі ля­льок ім. В.Афа­на­сьє­ва від­бу­ла­ся прем’єра «Уда­ва­но­го хво­ро­го». Цю остан­ню п’єсу фран­цузь­ко­го кла­си­ка Жа­на Ба­ті­ста Мо­льє­ра по­ста­вив зла­го­дже­ний і успі­шний тан­дем — ре­жи­сер Окса­на Дми­трі­є­ва та ху­до­жник На­та­лія Де­ни­со­ва.

Цен­траль­ни­ми по­ста­тя­ми в ко­жній но­вій ви­ста­ві хар­ків­ських ляль­ка­рів за­ко­но­мір­но опи­ня­ю­ться при­мі­тні акто­ри тру­пи. При­мі­ром, у « Ко­ро­лі Лі­рі » це Оле­ксій Ру­бін­ський, у « Ка­за­но­ві» Ігор Мі­ро­шни­чен­ко, «Ви­шне­вий сад» не­мо­жли­во уяви­ти со­бі без Ра­нев­ської — Те­тя­ни Ту­ма­сянц, а « Уда­ва­ний хво­рий » — справ­жній бе­не­фіс по­пу­ляр­но­го укра­їн­сько­го ар­ти­ста те­а­тру і кі­но В’яче­сла­ва Гин­ді­на. Це ви­ко­на­вець уні­вер­саль­ний, але йо­го ко­ме­дій­не обда­ро­ва­н­ня — іро­ні­чні ін­то­на­ції та не­спо­ді­ва­на екс­цен­три­ка по­ве­дін­ки — шу­ка­ють ви­хо­ду в будь-яко­му дра­ма­ти­чно­му текс­ті.

До ре­чі, хар­ків­ські ляль­ка­рі дав­но за­во­ю­ва­ли паль­му пер­шо­сті на Мі­жна­ро­дно­му фе­сти­ва­лі те­а­траль­них ка­пу­сни­ків. А це — ще одне свідчення то­го, що сер­йо­зне ми­сте­цтво по­тре­бує не ли­ше ма­те­рі­аль­ної під­трим­ки, а й са­мо­і­ро­нії, па­ро­дій­но­го «кри­во­го дзер­ка­ла». І Гин­дін та Мі­ро­шни­чен­ко ( та­кож бе­ре участь у прем’єрі) — ко­ро­лі ім­про­ві­за­цій, ін­те­ле­кту­аль­ні « хо­хма­чі » . В «Уда­ва­но­му хво­ро­му» це про­я­ви­ло­ся спов­на.

Ви­ста­ва ви­да­є­ться пев­ним зма­га­н­ням двох ко­манд — одна з них, « лі­кар­ська » , хо­че спу­сто­ши­ти га­ма­нець не­до­вір­ли­во­го Ар­га­на, ін­ша, ро­дин­на, — мріє по­вер­ну­ти «хво­ро­го» до здо­ро­во­го жи­т­тя. І, зви­чай­но, до­мог­ти­ся зго­ди Ар­га­на- ба­тька на шлюб стар­шої донь­ки. Перемогу дру­гої « ко­ман­ди » за­без­пе­чу­ють по­пу­ляр­ні ко­мі­чні при­йо­ми — то Ар­ган за по­ра­дою близь­ких при­ки­да­є­ться мер­твим, аби зро­зу­мі­ти з ре­а­кції нав­ко­ли­шніх, ко­му він по- справ­жньо­му до­ро­гий. То до ньо­го при­хо­дить вір­на слу­жни­ця під ви­гля­дом но­во­го лі­ка­ря, оста­то­чно пе­ре­тя­гу­ю­чи « хво­ро­го » у свою ві­ру. То ге­рої роз­мов­ля­ють ні­би­то про одне, але ко­жен має на ува­зі зов­сім ін­ше.

Сце­ні­чна істо­рія ці­єї п’ єси не є ба­га­тою на ве­ли­кі від­кри­т­тя. Мо­жна при­га­да­ти ста­рий фільм ра­дян­ських ча­сів із фле­гма­ти­чним Оле­гом Єфре­мо­вим у го­лов­ній ро­лі. То­ді з кла­си­чних ко­ме­дій ми­ну­ло­го лю­би­ли ро­би­ти му­зи­чні філь­ми. Але це не зав­жди ви­ру­ча­ло. Ку­ме­дним у тій стрі­чці ви­яв­ляв­ся не уда­ва­ний хво­рий, а спе­ці­аль­но за­про­ше­ні для цьо­го яскра­ві ко­мі­ки Ро­лан Би­ков, Оле­ксандр Шир­віндт, Ста­ні­слав Са­даль­ський.

Хо­че­те вір­те, хо­че­те ні, але на­віть у Бу­дин­ку Мо­льє­ра — па­ризь­кій Ко­ме­ді Фран­сез — сміх ви­ни­кає за­зви­чай, ко­ли гля­да­чі ре­а­гу­ють на до­те­пний текст ви­да­тно­го дра­ма­тур­га, а не на сце­ні­чну дію. На від­мі­ну від та­ких ви­став і філь­мів, «Уда­ва­ний хво­рий» хар­ків’ян — справ­жнє те­а­траль­не свя­то.

Ви­на­хі­дли­вість ре­жи­сер­ських зна­хі­док і то­чність сце­но­гра­фі­чних транс­фор­ма­цій за­без­пе­чу­ють акто­ри, яких Окса­на Дми­трі­є­ва ре­тель­но доби­рає на кур­сі в Уні­вер­си­те­ті ми­стецтв і дбай­ли­во пле­кає для май­бу­тньо­го сво­єї сце­ни. Сьо­го­дні це, по­за сум­ні­вом, най­кра­ща тру­па се­ред хар­ків­ських дра­ма­ти­чних те­а­трів. Та й в усій Укра­ї­ні та­ку уні­каль­ну бра­тію рі­зно­бі­чних та­лан­тів на­вряд чи зна­йдеш. Ар­ти­сти гра­ють сві­жо, не­спо­ді­ва­но, ори­гі­наль­но, вті­лю­ю­чи будь- який ре­жи­сер­ський за­дум за за­ко­на­ми обра­но­го жан­ру.

Цьо­го ра­зу йо­го ви­зна­чи­ла фар­со­ва при­ро­да п’єс, які в ро­ки жи­т­тя Мо­льє­ра по­єд­ну­ва­ли­ся з ба­ле­том (най­улю­бле­ні­шим ви­до­ви­щем Лю­до­ви­ка ХIV). На сце­ні фі­гу­ру­ють ко­стю­ми ні­би з тих ча­сів, але не об’єм­ні й до­сто­вір­ні, а ні­би спро­е­кто­ва­ні на дзер­ка­ло сце­ни, мо­но­хром­ні та пла­скі. Хо­ча пла­сти­ка акто­рів, що її ство­рив Влад Ро­зін, са­ме жи­ва, гну­чка. Во­на зу­мов­ле­на ха­ра­кте­ром ко­ме­дій­них ан­тре і фар­со­вих ви­став. А та­кож ди­кту­є­ться тим, що дія обер­та­є­ться в бу­кваль­но­му сен­сі дов­ко­ла цен­тру сце­ни, на якій вста­нов­ле­но ве­ли­че­зне ліж­ко Ар­га­на.

Для ви­до­ви­ща, пред­став­ле­но­го в « Уда­ва­но­му хво­ро­му » , важ­ко ді­бра­ти ви­зна­че­н­ня, по­ки не озна­йо­ми­шся зі сти­лем ком­по­зи­то­ра Пе­тра Мос­са, му­зи­ка яко­го ор­га­ні­чно су­про­во­джує ви­ста­ву. Фран­цуз поль­сько­го по­хо­дже­н­ня, він без­со­ром­но мо­же на­пи­са­ти гро­те­ско­вий похо­рон­ний марш чи син­те­зу­ва­ти сти­лі ба­ро­ко і ка­ба­ре, по­єд­на­ти кло­у­на­ду і тан­го. Цей стиль до­бре від­чу­ла О. Дми­трі­є­ва, ко­ли оби­ра­ла, що ро­би­ти з п’ єсою, на­пи­са­ною і по­став­ле­ною май­же 345 ро­ків то­му. У ви­ста­ві во­на іро­ні­зує над па­фо­сні­стю ста­ро­го кла­си­чно­го сти­лю. Так, на ре­плі­ку ге­ро­ї­ні «О, не­бе­са!» — з ко­ло­сни­ків спу­ска­ю­ться роз­пи­са­ні кар­тон­ні хма­ри.

Сим­во­лі­чною є по­ява в ру­ках акто­рів ве­ли­че­зно­го че­ре­па, із зво­ро­тно­го бо­ку яко­го ви­ра­зно ви­ді­ля­ю­ться сі­дни­ці з клі­сти­ром, що стир­чить між ни­ми. Сміх тут вже не іро­ні­чний, а, рад­ше, сар­ка­сти­чний. Ду­ма­ти, мов­ляв, тре­ба го­ло­вою! Не до­сить ска­за­ти, що у ви­ста­ві ви­смі­ю­є­ться акту­аль­на си­сте­ма ви­ка­чу­ва­н­ня гро­шей з па­ці­єн­тів. Але про­бле­ма і в тім, що біль­шість із них скар­жа­ться на хво­ро­бу, а на­справ­ді хо­чуть, аби близь­кі їх про­сто по­жа­лі­ли. Хо­ча осо­бли­во ве­ре­дли­вих уда­ва­чів при цьо­му не жа­лі­ють, а на­став­ля­ють на ро­зум. Мо­жли­во, це мав на ува­зі і Мо­льєр, ко­ли пи­сав свою п’єсу, і на­віть чо­ти­ри ра­зи встиг зі­гра­ти го­лов­ну роль. Ли­хо в то­му, що бі­дно­го хво­ро­го (і зов­сім не уда­ва­но­го) — по­хо­ва­ли са­ме пі­сля ці­єї йо­го остан­ньої ви­ста­ви.

Тоб­то в са­мо­го Мо­льє­ра все бу­ло са­ме нав­па­ки: йо­го умов­ля­ли не ви­хо­ди­ти на сце­ну. А він ні­як не по­го­джу­вав­ся, по­си­ла­ю­чись на те, що бра­ти-акто­ри то­ді не змо­жуть че­рез ньо­го за­ро­би­ти. Схо­же, що сам ви­да­тний ко­ме­діо­граф обма­ню­вав се­бе і пра­гнув за­бу­ти про хво­ро­бу, на­пи­сав­ши для зве­се­ля­н­ня по­ва­жної пу­блі­ки ко­ме­дію про уда­ва­но­го хво­ро­го. Тоб­то си­му­лян­та, який про­жив на сце­ні май­же три з по­ло­ви­ною сто­лі­т­тя.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.