Лю­ди­на Лю­бо­ві і Сві­тла

Пі­шов з жи­т­тя Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир (Гу­зар). По­хо­ва­н­ня від­бу­де­ться 5 черв­ня в Ки­є­ві

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

31 трав­ня 2017 ро­ку о 18.30 на 85-му ро­ці жи­т­тя пі­сля важ­кої не­ду­ги ві­ді­йшов до ві­чно­сті Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир (Гу­зар), ар­хи­єпис­коп-еме­рит УГКЦ. Цю сум­ну но­ви­ну по­ві­до­ми­ли в Де­пар­та­мен­ті ін­фор­ма­ції Укра­їн­ської гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви.

Лю­бо­мир Гу­зар під­ко­рю­вав сво­єю без­по­се­ре­дні­стю, му­дрою про­сто­тою, на­віть до­бро­ду­шною жар­тів­ли­ві­стю. Ду­хов­ник, для яко­го лю­ди­на, з її слаб­ко­стя­ми, дер­жа­ва, з її мі­сі­єю, та Бог по­єд­ну­ва­лись в єди­ну цін­ні­сну си­сте­му.

Як ав­то­ри­те­тна лю­ди­на, Гу­зар за­ймав­ся актив­ною гро­мад­ською ді­яль­ні­стю. У свій час Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир бла­го­сло­вив одну з ва­жли­вих кни­жок «Дня»: «Вій­на і мир, або Укра­їн­ці — по­ля­ки: бра­ти, во­ро­ги, су­сі­ди...». В пе­ред­мо­ві до кни­ги він на­пи­сав: «книж­ка «Вій­на і мир» із се­рії «Бі­бліо­те­ка га­зе­ти «День» кон­че по­трі­бна за­раз, бо дій­сно спри­яє жит­тє­во не­об­хі­дно­му для Укра­ї­ни і Поль­щі про­це­со­ві при­ми­ре­н­ня, вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня і спів­пра­ці для май­бу­тньо­го». В цих сло­вах му­дрість ду­хов­ни­ка, який ди­вив­ся не на ло­каль­ні роз­бі­жно­сті, а на стра­те­гі­чні пер­спе­кти­ви спів­існу­ва­н­ня лю­дей і дер­жав в цьо­му сві­ті.

Зі сво­го бо­ку він ста­вив­ся із ве­ли­кою по­ва­гою до ав­то­ра «Дня» Кла­ри Гу­дзик, спіл­ку­вав­ся з нею. Та­кож Гу­зар під­три­му­вав Шко­лу ре­лі­гій­ної жур­на­лі­сти­ки, був ча­стим го­стем ре­да­кції «Дня».

Пре­зи­дент Укра­ї­ни Пе­тро Порошенко ви­сло­вив свою жаль з при­во­ді смер­ті Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра: «Щи­ро су­мую з усі­ма вір­ни­ми УГКЦ і всі­єю Укра­ї­ною. Ви­слов­люю гли­бо­ку ша­ну цій сві­тлій лю­ди­ні, справ­жньо­му по­дви­жни­ку,

«ВІН БУВ ЛЮ­ДИ­НОЮ СВО­ГО ПОКЛИКАННЯ»

Юлі­а­на ЛАВРИШ,

кан­ди­дат на­ук із со­ці­аль­них ко­му­ні­ка­цій, ви­кла­дач фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Iва­на Фран­ка:

— З Бла­жен­ній­шим Лю­бо­ми­ром ме­ні до­во­ди­лось ба­чи­тись кіль­ка ра­зів у жит­ті. 2011 ро­ку, по­чи­на­ю­чи свою ре­лі­гій­ну ко­лон­ку в га­зе­ті «День», ді­знав­шись про при­їзд Бла­жен­ній­шо­го до Льво­ва, ви­рі­ши­ла ско­ри­ста­тись тим, щоб по­го­во­ри­ти хо­ча б у фор­ма­ті ко­ро­тко­го блі­цу. Пам’ятаю, що ми зу­стрі­ли­ся в ре­ко­ле­кцій­но­му цен­трі Львів­ської ар­хі­є­пар­хії УГКЦ у Брю­хо­ви­чах. Ко­ли по­мі­чник Йо­го Бла­жен­ства, отець Ра­фа­їл Строн­ці­цький, зу­стрів ме­не в хо­лі цен­тру і про­во­див до кім­на­ти, у ме­не від­вер­то тру­си­лись но­ги й ру­ки. Ще мить —і я по­ба­чу одно­го з най­більш ав­то­ри­те­тних ду­хов­них лі­де­рів в Укра­ї­ні. Я бо­я­ла­ся щось ви­ко­на­ти не так з цер­ков­но­го ети­ке­ту — не так звер­ну­ти­ся, не так по­про­си­ти бла­го­сло­ве­н­ня, не так по­ці­лу­ва­ти руку. І ось про­чи­ня­ю­ться две­рі — я ба­чу ді­ду­ся, який си­дить у крі­слі. Зви­чай­но­го, си­во­го й до­бро­го ді­ду­ся, без єпис­коп­ських па­на­гій, дов­гих ряс і кло­бу­ків. Він про­сто си­дів у крі­слі й ні­би дрі­мав, во­дно­час ми­сля­чи про Ві­чне (по­тім я ча­сто за­ста­ва­ти­му Бла­жен­ній­шо­го в та­кій по­зи­ції — під час ле­кцій, зу­стрі­чей, ау­ді­єн­цій — у по­зи­ції стар­ця-ми­сли­те­ля). Бла­жен­ній­ший зу­стрів ме­не усмі­шкою, й весь страх май­бу­тньо­го спіл­ку­ва­н­ня від­ліг від сер­ця. Цю усмі­шку я за­пам’ятаю на­дов­го — в ній бу­ло стіль­ки лю­бо­ві, те­пла, ми­ру; хо­ча Бла­жен­ній­ший по­га­но по­чу­вав се­бе в той день. Ба­ча­чи цей рі­вень по­га­но­го са­мо­по- чу­т­тя, я за­про­по­ну­ва­ла при­їха­ти в ін­ший день, але він на­по­ліг на роз­мо­ві, бо не звик зри­ва­ти до­мов­ле­но­сті. Ми го­во­ри­ли про мо­лодь, еку­ме­нізм, осо­би­сті ду­хов­ні по­тре­би. На­о­ста­нок по­про­си­ла зробити спіль­не фото. Бла­жен­ній­ший по­про­сив отця Ра­фа­ї­ла на­ти­сну­ти на «ґу­дзик», се­бо сфо­то­гра­фу­ва­ти нас (до ре­чі, я стра­шен­но лю­би­ла Бла­жен­ній­шо­го за йо­го га­ли­ци­зми). Ми сто­я­ли бі­ля іко­ни свя­то­го Ми­ко­лая. Бла­жен­ній­ший жар­ту­вав, що нас троє; ая — що фо­то­гра­фу­юсь із дво­ма Ми­ко­ла­я­ми. Опі­сля Бла­жен­ній­ший по­про­сив не ви­став­ля­ти це фото, тіль­ки три­ма­ти для при­ва­тно­го вжи­тку, бо там він у світ­сько­му. То­му ця сві­тли­на ось уже шість ро­ків сто­їть на по­ли­ці мо­єї кім­на­ти. Во­стан­нє ми зу­стрі­ли­ся два ро­ки то­му, ко­ли у Львів­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті від­бу­лась пре­зен­та­ція до­ктор­ської пра­ці Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра про еку­ме­нізм Ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го. Ре­кто­рат по­про­сив ска­за­ти від уні­вер­си­те­ту кіль­ка слів. То­ді бу­ло не мен­ше хви­лю­ва­н­ня, адже го­во­ри­ти про пра­цю до­кто­ра в при­су­тно­сті са­мо­го до­кто­ра — це ви­клик. Пам’ятаю, як на­пе­ре­до­дні впро­довж двох днів про­чи­та­ла до­ктор­ську ди­сер­та­цію, то­ді ще ди­ву­ва­лась, як мо­жна так лег­ко і про­сто пи­са­ти в ака­де­мі­чно­му сти­лі про бо­го­слов­ські про­бле­ми. Пі­сля пре­зен­та­ції Бла­жен­ній­ший зно­ву усмі­хнув­ся й ска­зав: «Дя­кую!» — зно­ву-та­ки без па­фо­су, зай­вих під­ви­ще­них нот і то­наль­но­стей.

Він був лю­ди­ною сво­го покликання — про­стим свя­ще­ни­ком, і за­ли­шав­ся ним до остан­ньо­го по­ди­ху. Так важ­ко в су­ча­сно­му сві­ті від­най­ти та­ких лю­дей, які змо­гли роз­пі­зна­ти Бо­жий план що­до них, змо­гли пі­ти цим шля­хом і ре­а­лі­зу- ва­ти свій по­тен­ці­ал. Він був лю­ди­ною Лю­бо­ві та Сві­тла, без жо­дних пе­ре­біль­шень і па­те­ти­чних ви­сту­пів. Бла­жен­ній­ший був зна­ко­вою фі­гу­рою і для ре­да­кції «Дня», зокре­ма він під­три­му­вав Шко­лу ре­лі­гій­ної жур­на­лі­сти­ки, яка тут роз­ви­ва­лась, мав роз­мо­ви з Кла­рою Пи­ли­пів­ною Гу­дзик, бла­го­сло­вив ва­жли­ву й сьо­го­дні книж­ку «Дня» «Вій­ни і мир, або Укра­їн­ці — по­ля­ки: бра­ти, во­ро­ги, су­сі­ди...».

Із хри­сти­ян­ської пер­спе­кти­ви похо­рон — це не при­від для сму­тку, ли­ше — для ра­до­сті, адже спо­чи­лий вже в обі­ймах Бо­га, з Тим, ко­го утвер­джу­вав всім сво­їм зем­ним жи­т­тям. Про­те, ді­знав­шись про смерть Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра, я ди­ви­лась на фото з 2011го і пла­ка­ла весь ве­чір. Пла­ка­ла за втра­тою ду­хов­но­го по­ра­дни­ка, який був усім для всіх, ве­ле­тнем для на­ції, ав­то­ри­те­том і дзер­ка­лом справ­жньо­го хри­сти­ян­сько­го жи­т­тя. Ма­буть, до остан­ніх хви­лин мо­го жи­т­тя зга­ду­ва­ти­му цю те­плу усмі­шку, пов­ну Лю­бо­ві й Ми­ло­сер­дя; бо по­ста­ва та­ких Лю­дей — це фонд опти­мі­зму та Ві­ри не на хви­ли­ну, а на ці­лі сто­лі­т­тя!

«БЛА­ЖЕН­НІЙ­ШИЙ ЛЮ­БО­МИР БУВ ДУХОВНИМ БАТЬКОМ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО НА­РО­ДУ»

Бла­жен­ній­ший Свя­то­слав (ШЕВЧУК),

пред­сто­я­тель Укра­їн­ської гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви (з офі­цій­ної за­яви, http://news.ugcc.ua/):

— ...Ве­ли­кий па­стир на­шої цер­кви, ве­ли­ка лю­ди­на, ве­ли­кий хри­сти­я­нин, ве­ли­кий укра­ї­нець. Сьо­го­дні вся укра­їн­ська гро­ма­да в Укра­ї­ні і ці­ло­му сві­ті з бо­лем пе­ре­жи­ває цю ве­ли­ку втра­ту. Міль- йо­ни лю­дей на рі­зних кон­ти­нен­тах, рі­зних ре­лі­гій, рі­зних хри­сти­ян­ських кон­фе­сій, рі­зних на­ро­дів схи­ля­ють свої го­ло­ви в гли­бо­кій по­ша­ні пе­ред ці­єю пра­ве­дною осо­бою. Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир був духовним батьком укра­їн­сько­го на­ро­ду. У йо­го при­су­тно­сті всі ми по­чу­ва­ли­ся за­хи­ще­ни­ми, пев­ни­ми. А сьо­го­дні ми в одну мить усі оси­ро­ті­ли...

«ДЛЯ НЬО­ГО ВА­ЖЛИ­ВОЮ БУ­ЛА ЄД­НІСТЬ ЦЕРКОВ...»

Вла­ди­ка Бо­рис (ГУДЗЯК),

єпис­коп Укра­їн­ської гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви (ucu.edu.ua):

— Я знав па­трі­ар­ха Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра май­же все своє жи­т­тя — ма­лень­ким хло­пчи­ком з ви­гля­ду, бо ча­сом при­їжджав з ба­тька­ми на лі­тній та­бір, де він був па­ро­хом, пі­зні­ше він був мо­їм ду­хів­ни­ком і спо­від­ни­ком у се­мі­на­рії в Ри­мі. В Укра­ї­ні на­ше спіл­ку­ва­н­ня та­кож бу­ло до­во­лі близь­ким.

Па­трі­арх Лю­бо­мир був над­зви­чай­но обда­ро­ва­ною лю­ди­ною — ін­те­ле­кту­аль­но та емо­цій­но, з не­ймо­вір­ною уявою і фан­та­зі­єю, з пре­кра­сним окса­ми­то­вим ба­ри­то­ном, чу­до­вим про­по­від­ни­цьким сти­лем. Він, ма­буть, був най­кра­щим про­по­від­ни­ком у на­шій Цер­кві про­тя­гом мо­го жи­т­тя.

Про­те він був пе­ре­дов­сім лю­ди­ною мо­ли­тви, мо­на­хом, який пра­гнув єд­но­сті з Бо­гом. Як свя­ще­ник, ар­хі­ман­дрит, ар­хі­єрей він мо­лив­ся, щоб бу­ти в єд­но­сті з Го­спо­дом, і про­ва­див ін­ших до ці­єї єд­но­сті.

Для ньо­го ва­жли­вою бу­ла єд­ність Церков — він на­пи­сав на­віть ці­лий до­кто­рат про ми­тро­по­ли­та Ан­дрея, йо­го бо­го­слов’я і ду­хов­ність хри­сти­ян­ської єд­но­сті та пра­цю за­ра­ди неї. який смі­ли­во ніс сло­во Го­спо­днє укра­їн­цям у двох сто­річ­чях на зла­мі двох ти­ся­чо­літь. В одно­му з остан­ніх ін­терв’ю Лю­бо­мир Гу­зар про­ро­че ска­зав сло­ва, які ме­ні за­па­ли в ду­шу: «Мир озна­чає лю­би­ти одне одно­го. Мир — то не є від­су­тність бо­роть­би».

Укра­їн­ський лі­те­ра­тур­ний кри­тик, есе­їст, по­ет, ми­сли­тель, фі­ло­соф Єв­ген Свер­стюк у свій час ви­сло­вив­ся про Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра: «Гре­ко-ка­то­ли­кам ду­же по­ща­сти­ло: ма­ли му­дро­го гла­ву, який при­йшов «з ни­зів» і ні­ко­ли не пра­гнув бу­ти єпис­ко­пом, хо­ча дав­но був під­піль­но ви­свя­че­ний... Це — над­зви­чай­но ва­жли­во, щоб цер­кву очо­лю­ва­ла лю­ди­на ду­хов­на, бай­ду­жа до сво­го адмі­ні­стра­тив­но­го ста­но­ви­ща в ній. Че­рез те йо­му так лег­ко бу­ло пе­ре­да­ти вла­ду, ко­ли вже ви­ко­нав мі­сію».

Бла­жен­ній­ший Свя­то­слав (Шевчук), гла­ва УГКЦ: «Для ме­не Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир був до­брим батьком, який то при­гор­тав до сво­го сер­ця, до­пу­скав до най­по­та­єм­ні­ших ду­мок, мрій і ба­жань, — за­зна­чає но­вий пред­сто­я­тель, — то від­пу­скав на край сві­ту, щоб я, як ка­зав, на­вчив­ся да­ва­ти со­бі ра­ду... Сьо­го­дні він на­га­дує бі­блій­но­го, але укра­їн­сько­го, Іса­а­ка, який пе­ре­дає пер­во­род­ство. То ве­ли­ка честь — бу­ти йо­го спад­ко­єм­цем!».

Смер­ті та­ких по­ста­тей, як Лю­бо­мир Гу­зар, Бо­г­дан Гав­ри­ли­шин, Єв­ген Свер­стюк, які пі­шли від нас остан­ні­ми ро­ка­ми і які бу­ли пе­ред­усім мо­раль­ни­ми ав­то­ри­те­та­ми для на­ції, при­му­шу­ють за­ми­сли­тись над тим, яким змі­стом, орі­єн­ти­ра­ми та цін­но­стя­ми за­пов­нять їхнє мі­сце но­ві по­ко­лі­н­ня.

Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Він об’єд­нав наш Си­нод єпис­ко­пів, який був при йо­го ви­бо­рі роз­ді­ле­ний.

Він об’єд­нав укра­їн­ців, став­ши для них духовним Батьком і най­ви­щим мо­раль­ним ав­то­ри­те­том.

Йо­го лю­би­ли та­кси­сти, слу­ха­ли мо­лодь і стар­ші, під­при­єм­ці і ми­тці, по­бо­жні па­ра­фі­я­ни і ті, які не бу­ли вір­ни­ми УГКЦ. Він об’єд­ну­вав чле­нів сво­єї Цер­кви і сво­го на­ро­ду та пра­гнув по­ши­рю­ва­ти цю єд­ність да­лі — пра­цю­вав за­ра­ди при­ми­ре­н­ня з по­ля­ка­ми і єв­ре­я­ми, мрі­яв про при­пи­не­н­ня ці­єї вій­ни та при­ми­ре­н­ня з ро­сі­я­на­ми.

Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир ли­шив нам у спа­док ще дві осо­бли­ві ри­си, які нас з ва­ми зму­шу­ють за­ду­ма­ти­ся і за­кли­ка­ють до че­снот.

У сві­ті, у на­шій кра­ї­ні, де є жа­до­ба вла­ди і на­ма­га­н­ня її за­хо­пи­ти будь-якою ці­ною, він вла­ду від­дав, від­пу­стив, вра­зив­ши всю Укра­ї­ну сво­їм зре­че­н­ням у 2011 ро­ці. Про­сто від­пу­стив вла­ду... Па­трі­арх жив ду­же скром­но. Мав ду­же ма­ло ре­чей, не лю­бив роз­ко­ші. Зви­чай­но, для Лі­тур­гії, про­сла­ви Бо­га він при­ймав тра­ди­цію Цер­кви, кра­су, сла­ву і на­віть пи­шність Бо­жої Слу­жби, але в по­бу­ті був ду­же скром­ний. Ця скром­ність пе­ре­да­ва­ла­ся у спіл­ку­ван­ні. А спіл­ку­ва­ти­ся він міг з усі­ма, на рі­зних мо­вах, у рі­зних кон­текс­тах.

Це спіл­ку­ва­н­ня зав­жди бу­ло при­прав­ле­не гар­ним лег­ким гу­мо­ром. Бла­жен­ній­ший вмів щи­ро по­смі­я­ти­ся з са­мо­го се­бе. У цьо­му гу­мо­рі ви­яв­ля­ла­ся йо­го близь­кість до Бо­жо­го та­їн­ства, бо гу­мор і та­їн­ство спо­рі­дне­ні.

За­раз ду­же ва­жли­во, щоб ми су­про­во­джу­ва­ли Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра мо­ли­твою у та­їн­ствен­ний мо­мент йо­го пе­ре­хо­ду.

Мо­лі­мо­ся за Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра, за спо­кій Йо­го ду­ші...

Мо­лі­мо­ся за Бла­жен­ній­шо­го Свя­то­сла­ва, адже те­пер на ньо­го ля­га­є­ще біль­ший тя­гар від­по­від­аль­но­сті...

Мо­лі­мо­ся, щоб і ми мо­гли ці та ін­ші ри­си слав­ної пам’яті па­трі­ар­ха Лю­бо­ми­ра пі­зна­ва­ти і за­сво­ю­ва­ти...

Ві­чна пам’ять!

«ВІН ПЕРЕЙНЯВ І ПРОНІС ЧЕ­РЕЗ ВСЕ ЖИ­Т­ТЯ І СЛУЖІННЯ ПРАГНЕННЯ ДУ­ХОВ­НО­ГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСТВА»

ФIЛАРЕТ,

Па­трі­арх Ки­їв­ський і всі­єї Ру­си-Укра­ї­ни, Укра­їн­ська пра­во­слав­на цер­ква Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту (із«Спів­чу­т­тя з при­во­ду упо­ко­є­н­ня Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра кар­ди­на­ла Гу­за­ра», www.cerkva.info):

— ...Спо­чи­лий вла­ди­ка у сво­є­му жит­ті роз­ді­лив тра­гі­чну до­лю ба­га­тьох укра­їн­ців сво­го по­ко­лі­н­ня. Зму­ше­ний об­ста­ви­на­ми вій­ни по­ли­ши­ти рі­дний край, він ні­ко­ли не по­ли­шав лю­бо­ві до укра­їн­сько­го на­ро­ду. Від сво­їх на­став­ни­ків, а осо­бли­во від свя­ти­те­ля в єпис­ко­пи УГКЦ, він перейняв і проніс че­рез все жи­т­тя і служіння прагнення ду­хов­но­го відновлення українства, по­до­ла­н­ня во­ро­жне­чі між бра­та­ми і за­лі­ку­ва­н­ня ран ми­ну­ло­го.

Зав­дя­ки йо­го му­дро­му і зва­же­но­му ке­рів­ни­цтву УГКЦ від­но­си­ни між на­ши­ми Цер­ква­ми зна­чно по­лі­пши­ли­ся, а спів­пра­ця у дво­сто­рон­ньо­му та ба­га­то­сто­рон­ньо­му фор­ма­ті роз­ши­ри­ла­ся. Спо­ді­ва­ю­ся, що жит­тє­вий спа­док спо­чи­ло­го, йо­го ки­є­во­цен­три­чне ба­че­н­ня май­бу­тньо­го Цер­кви в Укра­ї­ні ма­ти­муть гі­дне про­дов­же­н­ня.

Смерть Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра єве­ли­кою втра­тою для Укра­їн­ської гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви і для всіх тих, хто знав, лю­бив, ці­ну­вав і по­ва­жав йо­го.

По­ді­ля­ю­чи з ва­ми сму­ток і пе­чаль, під­но­шу мо­ли­тви до Бо­га за упо­ко­є­н­ня ду­ші спо­чи­ло­го!

Не­хай Го­сподь прийме но­во­пре­став­ле­но­го в Сво­є­Цар­ство, де не­ма­є­ні скор­бо­ти, ні зі­тха­н­ня, але без­кі­не­чне жи­т­тя!

Ві­чна пам’ять Бла­жен­ній­шо­му Лю­бо­ми­ру!

«ДОСТОЙНИЙ ОБРАЗ ДО­БРО­ГО ПАСТИРЯ ЗАЛИШИТЬСЯ ЯК БЛА­ГО­СЛО­ВЕ­Н­НЯ В ІСТО­РІЇ УКРА­Ї­НИ»

МАКАРIЙ,

Ми­тро­по­лит Ки­їв­ський і всі­єї Укра­ї­ни, пред­сто­я­тель УАПЦ (зі спів­чу­т­тя на сай­ті УАПЦ http://church.net.ua)

— ...Цей достойний образ До­бро­го Пастиря, чия до­бро­та при­йма­ла й тор­ка­ла­ся всіх, залишиться як бла­го­сло­ве­н­ня в істо­рії Укра­ї­ни, яку він так лю­бив і для якої по­клав свої най­кра­щі си­ли.

Мо­ли­мось за спо­кій но­во­пред­став­ле­но­го Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра.

Ві­чна пам’ять!

«ЛЮ­ДИ­НА, ЯКА З’ЄД­НА­ЛА ПО­КО­ЛІ­Н­НЯ УКРАЇНСТВА»

Єв­стра­тій (ЗОРЯ),

ар­хі­єпис­коп, ре­чник Ки­їв­ської па­трі­ар­хії:

— Для всіх, хто знав Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра (я теж йо­го осо­би­сто знав), це без­пе­ре­чно ве­ли­ка втра­та. Ця лю­ди­на з’єд­на­ла по­ко­лі­н­ня українства, ро­зір­ва­но­го че­рез ду­же важ­кі істо­ри­чні по­дії для на- шо­го на­ро­ду: це і Дру­га сві­то­ва вій­на, і біль­шо­визм, на­силь­ство, яке здій­сню­ва­ло­ся і над на­ціо­наль­ним укра­їн­ським жи­т­тям, і над ре­лі­гій­ним жи­т­тям, зокре­ма над Укра­їн­ською гре­ко-ка­то­ли­цькою цер­квою. Він — жи­вий сим­вол то­го, що, не­зва­жа­ю­чи на всі ви­про­бу­ва­н­ня, укра­їн­ський на­род ви­йшов мі­цні­шим, не озло­бле­ним, але лю­бля­чим Бо­га, і са­ме цим пе­ре­ма­га­ю­чим. І він як лю­ди­на, що по­ча­ла свій жит­тє­вий шлях ще до Дру­гої сві­то­вої вій­ни і про­йшла важ­кі ви­про­бу­ва­н­ня, пе­ре­дав цей до­свід, цю тя­глість і тра­ди­цію да­лі, су­ча­сно­му по­ко­лін­ню. Це ду­же ва­жли­во. Без­пе­ре­чно, шко­да, що він по­ки­нув нас. Але ми як ві­ру­ю­чі зна­є­мо, що це від­хід не в аб­стра­ктну ві­чність, а у ві­чне жи­т­тя. Він ті­лом по­мер­лий, але ду­шею жи­вий. Він пе­ред Бо­гом. І йо­го спра­ви, йо­го спа­док за­ли­ша­ю­ться між на­ми.

«ВІН ЗАЛИШАЄ НАМЖИВЕ СВІДЧЕННЯ АВТЕНТИЧНОЇ ХРИ­СТИ­ЯН­СЬКОЇ ВІ­РИ»

Ар­хі­єпис­коп Iгор (IСIЧЕНКО),

Хар­ків, УАПЦ:

— Нам важ­ко вбе­рег­ти­ся від від­чу­т­тя не­по­прав­но­сті втра­ти, ко­ли про­ща­є­мо­ся з до­ро­гою лю­ди­ною. Але ж упо­ко­є­н­ня пра­ве­дни­ка від­кри­ва­є­но­вий, шир­ший ви­мір ду­хов­но­го єд­на­н­ня з ним. Єд­на­н­ня в мо­ли­тві, в по­стій­но­му від­чут­ті йо­го не­бе­сно­го за­сту­пни­цтва за нас. Вла­ди­ка Лю­бо­мир від­хо­дить, аби й на­да­лі бу­ти з на­ми, укра­їн­ця­ми, обда­ро­ву­ю­чи нас сво­єю ба­тьків­ською лю­бов’ю. Від­хо­дить, аби до­по­ма­га­ти нам з не­ба. На­то­мість він за­ли­ша­є­жи­ве свідчення автентичної хри­сти­ян­ської ві­ри, не­від­діль­ної від му­жньо­го служіння прав­ді. Йо­го до­свід ря­ту­є­від нав’язу­ва­но­го ма­со­вій сві­до­мо­сті сте­ре­о­ти­пу пра­гма­ти­чно­го та схиль­но­го до ком­про­мі­сів іє­рар­ха. Йо­го гли­бо­ка вну­трі­шня ін­те­лі­ген­тність по­єд­ну­ва­ла­ся з про­зо­рою чи­сто­тою ві­ри, по­ро­джу­ю­чи уні­каль­ний па­стир­ський та­лант, зда­тний про­мов­ля­ти до за­га­лу як про­стим і пе­ре­кон­ли­вим сло­вом, так і взір­цем гі­дно­го та скром­но­го жи­т­тя. Ві­рю, що цей взі­рець ви­зна­ча­ти­ме пер­спе­кти­ву ду­хов­но­го зро­ста­н­ня но­вої ге­не­ра­ції укра­їн­сько­го ду­хів­ни­цтва й від­кри­ва­ти­ме пе­ред за­га­лом справ­жнє­по­кли­ка­н­ня хри­сти­я­ни­на.

«БЛА­ЖЕН­НІЙ­ШИЙ ЛЮ­БО­МИР ЗМІЦНЮВАВ У КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ ПОТРЕБУ ДО ВНУТРІШНЬОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ»

Ро­ман ЯЦIВ,

ми­сте­цтво­зна­вець, про­фе­сор, про­ре­ктор Львів­ської ака­де­мії ми­стецтв:

— Лю­бо­мир Гу­зар — не ли­ше зна­ко­ва та сим­во­лі­чна по­стать в ду­хов­но­му жит­ті Укра­ї­ни двох остан­ніх де­ся­ти­літь, а й осо­би­стість, що кон­со­лі­ду­ва­ла ети­чно­мо­раль­ну кон­стру­кцію на­ції в но­вій істо­ри­чній ре­аль­но­сті. Йо­го гли­бо­кі бо­го­слов­ські зна­н­ня ствер­джу­ва­ли­ся на пра­кти­ці ду­хов­но­го про­від­ни­цтва в ду­же не­о­дно­рі­дно­му со­ці­у­мі, де спо­жи­ва­цькі й по­лі­ти­чно-спе­ку­ля­тив­ні те­хно­ло­гії ство­ри­ли за­гро­зу існу­ван­ню хри­сти­ян­ським осно­вам жи­т­тя. В та­кій екле­кти­за­ції су­спіль­них на­стро­їв єпис­коп, кар­ди­нал Лю­бо­мир Гу­зар сво­ї­ми на­ста­но­ва­ми лі­де­ра УГКЦ по­ка­зу­вав до­ро­гу до Сві­тла, до Гі­дно­сті в ко­жній лю­ди­ні та у що­ден­них спра­вах. Ма­ю­чи не­за­пе­ре­чний ав­то­ри­тет на усіх со­ці­аль­них ща­блях, спро­ма­гав­ся урів­но- ва­жу­ва­ти цін­ні­сний ім­пе­ра­тив у пи­та­н­нях ін­сти­ту­цій­но­го дер­жав­но­го жи­т­тя та сло­вом прав­ди й ар­гу­мен­то­ва­них бі­блій­них по­си­лів на­сту­па­ти на грі­хов­ність, ци­нізм, ли­це­мір­ство, бре­хню, агре­сію. Опти­мі­зу­ю­чи на­ціо­наль­ний дух, Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир зміцнював у кожного українця потребу до внутрішнього перетворення, до гро­ма­дян­ської від­ва­ги, від­ки­да­ю­чи будь-які озна­ки за­не­па­дни­цтва в на­стро­ях чи су­спіль­ної апа­тії. Сво­їм су­ча­сни­кам, осо­бли­во мо­ло­ді, він за­ли­шив ви­со­кий при­клад ці­лі­сно­сті мо­раль­но-ети­чної по­ста­ви і справ­жно­сті в пле­кан­ні хри­сти­ян­ських че­снот за будь-якої су­спіль­но-по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри істо­ри­чно­го ча­су.

«ВІН ЗА­КЛИ­КАВ НАС УТВЕРДЖУВАТИ УКРА­Ї­НУ НЕ СЛО­ВА­МИ, А ПРАЦЕЮ»

Лю­дми­ла ФИЛИПОВИЧ,

за­ві­ду­вач від­ді­лу нсти­ту­ту фі­ло­со­фії НАН Укра­ї­ни, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор:

— Цю ве­ли­ку втра­ту гли­бо­ко пе­ре­жи­ва­ють не тіль­ки вір­ні гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви, а й ін­ших кон­фе­сій, на­віть не­ві­ру­ю­чі лю­ди, оскіль­ки Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир був ав­то­ри­те­том для всі­єї на­ції. В опи­ту­ва­н­нях що­до ви­зна­че­н­ня рей­тин­гу ті­єї чи ін­шої осо­би, він зав­жди за­ймав у де­ся­тці пер­ших сво­є­до­стой­не мі­сце. Це по­ясню­є­ться тим, що він був го­ло­сом на­ро­ду і го­ло­сом цер­кви. Бла­жен­ній­ший ду­же гар­мо­ній­но по­єд­нав у со­бі вла­сне українця і хри­сти­я­ни­на. Кар­ди­нал Лю­бо­мир Гу­зар — це зна­ко­ва фі­гу­ра для Укра­ї­ни, яка уві­бра­ла і дух ча­су, і мас­штаб про­сто­ру, в яко­му він ді­яв. А він ді­яв, на­віть в остан­ні ро­ки, пе­ре­дав­ши адмі­ні­стра­тив­не ке­рів­ни­цтво цер­квою мо­ло­до­му ар­хі­єпис­ко­пу Свя­то­сла­ву (Шев­чу­ку), він по­стій­но був при­су­тній у жит­ті сво­єї па­стви. Йо­го при­су­тність ви­зна­ча­ла­ся жи­вою ре­а­кці­єю на все, що від­бу­ва­ло­ся у сві­ті та Укра­ї­ні. Ми не мо­же­мо за­бу­ти йо­го на­ста­нов­них слів, які він ска­зав, звер­та­ю­чись до на­ції 1 гру­дня 2013 ро­ку. Він ба­га­то то­ді за­клав ці­ка­вих ідей, але го­лов­но, чим він нас під­три­мав, — ска­зав са­кра­мен­таль­не, як Мой­сей сво­є­му єв­рей­сько­му на­ро­ду: «Не бій­те­ся, укра­їн­ці». Не бій­те­ся від­сто­ю­ва­ти свою гі­дність, сво­є­пра­во на нор­маль­не жи­т­тя, на­віть якщо це бу­де пов’яза­но з пев­ни­ми жер­тва- ми, що вла­сне, і ста­ло­ся. Він за­кли­кав нас утверджувати Укра­ї­ну не сло­ва­ми і, мо­жли­во, не сто­я­н­ня­ми і про­те­ста­ми, а працею. І ми тіль­ки за­раз, мо­жли­во, зро­зумі­ли: що­би Укра­ї­ну утвер­ди­ти, тре­ба що­би ко­жний на сво­є­му мі­сці пра­цю­вав.

Це бу­ла над­зви­чай­но му­дра лю­ди­на. До ньо­го за по­ра­дою хо­ди­ли і лю­ди з по­лі­ти­ку­му. Він зав­жди зна­хо­див сло­ва, які на­да­ва­ли спо­кій, упев­не­ність, орі­єн­ту­вав на прийня­т­тя пра­виль­них рі­шень. Ця му­дрість пов’яза­на не ли­ше з ро­ка­ми. Він мав ду­же сер­йо­зну хо­ро­шу осві­ту. І лю­бов. Лю­бов ро­би­ла йо­го осо­бли­во му­дрою лю­ди­ною. І все, що він го­во­рив, го­во­рив з до­бро­тою, укра­їн­ським гу­мо­ром, і це спри­йма­ло­ся не як обов’язок, який ти ма­єш ви­ко­на­ти, а хо­ті­ло­ся про­сто від­по­від­а­ти тим очі­ку­ва­н­ням, які мав що­до те­бе пред­сто­я­тель ці­єї цер­кви.

Він для всіх нас був духовним батьком. Ду­маю, що міль­йо­ни укра­їн­ців сьо­го­дні су­му­ють, але цей сум ду­же сві­тлий. Зро­зумі­ло, що Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир Гу­зар ще ба­га­то чо­го до­бро­го нам ска­зав би, але ті, що вмі­ли слу­ха­ти йо­го при жит­ті, бу­дуть чу­ти йо­го і пі­сля йо­го смер­ті. Він да­ва­ти­ме нам свої по­ра­ди і три­ма­ти­ме нас на тій ви­со­кій но­ті, на якій сьо­го­дні ма­ють бу­ти укра­їн­ці, не опу­ска­ю­чись до при­мі­тив­них, тва­рин­них ре­а­кцій на те, що ро­би­ться нав­ко­ло. Нам тре­ба по­ка­за­ти свою куль­тур­ність, осві­че­ність, орі­єн­та­цію на май­бу­тнє. Він весь час ка­зав, що ми всі єє ди­ної традиції — ки­їв­сько­го хри­сти­ян­ства. А на той час це бу­ла чи не одна з най­ви­щих і в бо­го­слов­сько­му, і в куль­тур­но-осві­тньо­му сен­сі ци­ві­лі­за­ція. І він мрі­яв, ко­ли всі цер­кви ки­їв­ської традиції об’ єд­на- ються зно­ву нав­ко­ло ці­єї іде­аль­ної дер­жа­ви. А для цьо­го тре­ба, без сум­ні­ву, пра­цю­ва­ти. Бу­де­мо пра­цю­ва­ти.

Він був стра­те­гом. Лю­бо­мир Гу­зар аб­со­лю­тно пра­виль­но, як Ан­дрей Ше­пти­цький, че­рез Йо­си­па Слі­по­го, зро­зу­мів, що єме­ха­ні­змом, ва­же­лем, який мо­же змі­ни­ти жи­т­тя лю­дей. Це їхня сві­до­мість. А щоб ця сві­до­мість бу­ла на від­по­від­но­му рів­ні, лю­ди­на має бу­ти осві­че­ною. Бла­жен­ній­ший ду­же силь­но при­клав­ся до осві­ти в цер­кві — це і ство­ре­н­ня ду­хов­них се­мі­на­рій, і ака­де­мії, я вже не ка­жу про Укра­їн­ський ка­то­ли­цький уні­вер­си­тет, який на сьо­го­дні єфла­гма­ном бо­го­слов­ської і не тіль­ки дум­ки в Укра­ї­ні. Ми­тро­по­лит Лю­бо­мир Гу­зар по­дбав про те, щоб не він один пред­став­ляв цер­кву, а щоб бу­ла ці­ла ко­гор­та тих, хто цю тра­ди­цію змо­же пе­ре­йня­ти і пе­ре­да­ти на­сту­пним по­ко­лі­н­ням. Гре­ко-ка­то­ли­цька цер­ква чи не най­силь­ні­ша на сьо­го­дні, яка зда­тна ви­ко­на­ти ті зав­да­н­ня, які сто­ять пе­ред Укра­ї­ною, оскіль­ки во­на ж і фор­му­є­сьо­го­дні цін­ні­сні змі­сти, які зму­шу­ють нас пе­ре­о­сми­слю­ва­ти: чи пра­виль­но ми йде­мо? Чи пра­виль­но ми вчи­ня­є­мо?

Ду­маю, що смерть Бла­жен­ній­шо­го нас об’єд­нає і змі­цнить, оскіль­ки хо­че­ться в пам’ять про та­ких лю­дей здій­сни­ти їхні пла­ни, від­по­від­а­ти очі­ку­ва­н­ням і мрі­ям, які ма­ли ці лю­ди і не до­че­ка­ли­ся справ­ді впов­ні не­за­ле­жної Укра­ї­ни, де ко­жен укра­ї­нець ди­ха­ти­ме віль­но. Ко­ли нас ви­зна­ва­ти­муть у сві­ті за на­шу ін­те­ле­кту­аль­ну пра­цю, на­ші успі­хи у всіх сфе­рах жит­тє­ді­яль­но­сті. Укра­їн­ці ще ма­ють ска­за­ти сво­є­сло­во. Бла­жен­ній­ший ми­тро­по­лит Лю­бо­мир Гу­зар був упев­не­ний, що укра­їн­ці по­ста­нуть і бу­дуть на­рів­ні з усі­ма ве­ли­ки­ми на­ці­я­ми сві­ту.

«ВІН БУВ СОВІСТЮ НА­ЦІЇ»

Шейх Са­ід СМАГIЛОВ,

му­фтій Ду­хов­но­го управ­лі­н­ня му­суль­ман Укра­ї­ни «УММА»:

— Бла­жен­ній­ший кар­ди­нал Лю­бо­мир Гу­зар ви­сту­пав най­по­ту­жні­шим духовним ав­то­ри­те­том в на­шій кра­ї­ні. Не­дар­ма рей­тин­ги, які скла­да­ли ЗМІ, ста­ви­ли йо­го на пер­ше мі­сце се­ред усіх ду­хов­них і ре­лі­гій­них ді­я­чів. Вва­жаю, що це бу­ло аб­со­лю­тно ви­прав­да­но і че­сно. Лю­бо­мир Гу­зар був совістю на­ції, духовним лі­де­ром. І де­мон­стру­вав свій при­клад не ли­ше гре­ко- ка­то­ли­кам та хри­сти­я­нам, а й вза­га­лі всім ві­ру­ю­чим лю­дям. Він ду­же до­бре й то­ле­ран­тно ста­вив­ся і до му­суль­ман, і до іу­де­їв, і ні­ко­ли не від­мов­ляв­ся від діа­ло­гу. Зав­жди, ви­сту­па­ю­чи на ве­ли­ких фо­ру­мах та зі­бра­н­нях, він ка­зав прав­ду. І са­ме йо­го ви­сту­пи на Май­да­ні під час Ре­во­лю­ції гі­дно­сті зна­хо­ди­ли від­гук у сер­цях лю­дей. Він ні­ко­ли не бо­яв­ся кри­ти­ку­ва­ти вла­ду, якщо во­на бу­ла не пра­ва. І йо­го за­клик « не бій­те­ся! » , який він про­мо­вив на Май­да­ні, став чи не най­по­ту­жні­шим ме­си­джем всі­єї Ре­во­лю­ції гі­дно­сті. Всі ін­ші ме­си­джі Ре­во­лю­ції гі­дно­сті лю­ди вже якось за­бу­ли, а ось цей про­дов­жу­є­лу­на­ти. Кар­ди­нал Лю­бо­мир Гу­зар був най­біль­шим духовним ав­то­ри­те­том в Укра­ї­ні, ко­ри­сту­вав­ся ве­ли­кою по­ва­гою і за кор­до­ном, і в Укра­ї­ні. Це ве­ли­ка втра­та для всі­єї на­шої кра­ї­ни. Му­суль­ма­ни Укра­ї­ни при­єд­ну­ться до скор­бо­ти. Ми та­кож вша­но­ву­є­мо пам’ ять Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра.

ФОТО НАТАЛІЇ КРАВЧУК

ФОТО З АР­ХІ­ВУ «Дня»

Бла­жен­ній­ший Лю­бо­мир Гу­зар (гість «Дня», 2003 рік) під час обго­во­ре­н­ня пер­шої кни­ги Бі­бліо­те­ки «Дня» «Укра­ї­на Incognita»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.