Мар­тін РАЙНЕР: «Ми втра­ча­є­мо вмі­н­ня ро­зу­мі­ти текст...»

Пи­сьмен­ник — про че­ський лі­те­ра­тур­ний про­цес та свої вра­же­н­ня від Укра­ї­ни 1980-х

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Під­го­ту­вав Олег КОЦАРЕВ

За­вер­шив­ся Книж­ко­вий Ар­се­нал. Ки­їв від­ві­да­ло чи­ма­ло за­кор­дон­них пи­сьмен­ни­ків. Один із них — чех Мар­тін Райнер, на ба­тьків­щи­ні ві­до­мий най­пер­ше як по­ет, але в Укра­ї­ні пер­шою цьо­го­річ ви­йшла книж­ка йо­го ма­лої про­зи « Один із міль­йо­на». Укра­їн­ською її пе­ре­кла­ла Ка­те­ри­на Уді­ло­ва ( хо­че­ться та­кож щи­ро по­дя­ку­ва­ти їй за пе­ре­клад на­шої роз­мо­ви з пи­сьмен­ни­ком), а на­дру­ко­ва­но у ви­дав­ни­цтві «Че­ська бі­бліо­те­ка» за спри­я­н­ня Че­сько­го Цен­тру в Ки­є­ві у рам­ках Мі­жна­ро­дної ви­ше­град­ської ви­дав­ни­чої про­гра­ми «К4». Про­за Рай­не­ра во­дно­час іро­ні­чна і спов­не­на спів­пе­ре­жи­ва­н­ня, тен­ді­тної сен­ти­мен­таль­но­сті, фор­маль­но во­на до­во­лі роз­ма­ї­та. А в цен­трі йо­го тво­рів не­змін­но опи­ня­є­ться та са­ма « ма­лень­ка лю­ди­на » , що її до­слі­джу­ва­ли вже без­ліч лі­те­ра­то­рів, аж до Го­го­ля, Джой­са і Ка­фки вклю­чно. Та­кож Мар­тін Райнер — один із по­мі­тних че­ських ви­дав­ців. Йо­го ви­дав­ни­цтво на­зи­ва­є­ться « Druhe mesto», та­кож він має до­свід ство­ре­н­ня чи­слен­них лі­те­ра­тур­них ча­со­пи­сів, ор­га­ні­за­ції фе­сти­ва­лів та ін­ших за­хо­дів. Сло­вом, він яв­но на­ле­жить до «гу­ру» че­сько­го лі­те­ра­тур­но­го про­це­су. На­ша роз­мо­ва від­бу­ва­ла­ся в га­мір­но­му при­мі­щен­ні « Ми­сте­цько­го Ар­се­на­лу » , яке, втім, для Мар­ті­на Рай­не­ра ви­яви­ло­ся ціл­ком на­віть за­ти­шним.

«ПРОЗОВИЙ ТВІР НАРОДЖУЄТЬСЯ З СИ­ТУ­А­ЦІЇ»

— Па­не Мар­ті­не, укра­їн­ською мо­вою ви­йшла ва­ша про­зо­ва книж­ка «Один із міль­йо­на». Чи мо­гли б ви опи­са­ти її кіль­ко­ма сло­ва­ми?

— Це до­во­лі стро­ка­тий на­бір істо­рій, по- рі­зно­му на­пи­са­них: від що­ден­ни­ко­вих но­та­ток до дра­ма­ти­чно­го діа­ло­гу. Їхні ге­рої — зви­чай­ні лю­ди з бу­ден­но­го жи­т­тя, які, що­прав­да, по­тра­пи­ли у пе­ре­лам­ні, ви­зна­чні об­ста­ви­ни. І ще одна ва­жли­ва річ: книж­ка «Один із міль­йо­на » є для ме­не та­кою со­бі кар­тою мо­го рі­дно­го мі­ста Бр­но, йо­го зна­ко­вих місць, за­кла­дів, ку­то­чків, але кар­тою не на­ма­льо­ва­ною, а ви­пи­са­ною лі­те­ра­тур­но.

— Хо­чу звер­ну­ти ува­гу на жанр книж­ки. Це — пе­ре­ва­жно опо­віда­н­ня. У сві­ті сьо­го­дні­шніх швид­ких ко­му­ні­ка­цій і сти­слих по­ві­дом­лень опо­віда­н­ня ні­би­то ду­же на­віть на ча­сі, але, з дру­го­го бо­ку, ба­га­то хто з ви­дав­ців йо­го ігно­рує, пра­гне ви­да­ва­ти ли­ше ро­ма­ни. При­найм­ні, так во­но є в Укра­ї­ні. А що для вас цей жанр?

— У нас теж ви­дав­ці ча­сто від­да­ють пе­ре­ва­гу ро­ма­ну. Але я зов­сім не при­хиль­ник то­го, щоб лег­ко­ва­жи­ти ма­лою про­зою. Опо­віда­н­ня до­зво­ляє ви­сло­ви­ти­ся кон­цен­тро­ва­ні­ше, щіль­ні­ше, ефе­ктно зо­бра­зи­ти люд­ську пси­хо­ло­гію, «під­сві­ти­ти» пев­ну си­ту­а­цію, ко­лі­зію. А для ме­не будь-який прозовий твір народжується са­ме з си­ту­а­ції — і вже до неї по­тім до­да­ю­ться ха­ра­кте­ри, об­ста­ви­ни то­що.

— Спо­ді­ва­юсь, в Укра­ї­ні та­кож не­вдов­зі про­чи­та­ють ва­ші вір­ші. Як, до ре­чі, по­чу­ва­є­ться ри­му­ва­н­ня в су­ча­сній че­ській по­е­зії? Ска­жі­мо, у поль­ській ри­мо­ва­них вір­шів за­раз зов­сім ма­ло, в укра­їн­ській — біль­ше, в російській і бі­ло­ру­ській ще біль­ше...

— Во­на в нас вва­жа­є­ться тро­хи ар­ха­ї­чною, бо ба­га­то мо­ло­дих по­е­тів га­да­ють, що ри­му­ва­ти — це над­то про­сто. Ча­сто не­хту­ють ним. Біль­ше то­го, су­ча­сна по­е­зія, яка пе­ре­дає ба­га­то емо­цій, не­рід­ко вва­жає, що ри­ма її стри­мує. А справ­жні май­стри й у вер­лі­брі пе­ре­да­дуть і вну­трі­шню ри­му, і вну­трі­шній ритм. Але ба­га­то мо­ло­дих ав­то­рів цьо­го не мо­жуть, во­ни про­сто на­ки­да­ють сло­ва — і вва­жа­ють, що цьо­го до­сить, що це чо­гось вар­те.

— За­пи­та­н­ня, яке ви не мо­же­те не по­чу­ти в Укра­ї­ні, оскіль­ки в нас уже три ро­ки йде вій­на. От­же, вій­на і лі­те­ра­ту­ра — як, на ва­шу дум­ку, во­ни по­єд­ну­ю­ться і вза­є­мо­ді­ють?

— Я пе­ре­ко­на­ний, що та­кий по­ту­жний і стра­шний до­свід, як вій­на, по­тре­бує ча­су, щоб бу­ти лі­те­ра­тур­но пе­ре­о­сми­сле­ним. Тож і най­кра­щі, най­ці­ка­ві­ші тво­ри про вій­ну ма­ють з’яви­ти­ся пі­зні­ше. Все по­пе­ре­ду. І хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що по­пе­ре­ду мир. Адже сьо­го­дні все це ви­гля­дає ду­же див­но — з одно­го бо­ку Ки­їв, де ми пе­ре­бу­ва­є­мо, вза­га­лі, основ­на ча­сти­на кра­ї­ни, в якій ба­чи­мо актив­не жва­ве жи­т­тя, пев­ні змі­ни, рух, а з дру­го­го — той шма­ток Укра­ї­ни, в яко­му йдуть бої, що­дня ги­нуть мо­ло­ді лю­ди, ги­нуть за те, щоб тут три­ва­ло жи­т­тя...

«РОЗ­ПО­ВСЮ­ДЖЕ­Н­НЯ СТА­НО­ВИТЬ БЛИЗЬ­КО 50% ЦІ­НИ КНИЖ­КИ»

— Ви ба­га­то за­йма­є­тесь і за­йма­ли­ся ви­да­н­ням кни­жок, ча­со­пи­сів. Яки­ми є сьо­го­дні­шні ви­дав­ни­чі ре­а­лії в Че­хії? Що змі­ни­ло­ся від дев’яно­стих ро­ків?

— Із дев’яно­стих ро­ків від­бу­ло­ся ве­ли­ке зро­ста­н­ня. Пра­кти­чно з ну­ля, з не­ре­гу­льо­ва­но­го рин­ку ми ви­йшли до нор­маль­но­го рин­ку. По­сту­по­во ство­ри­ли си­сте­му, яку мо­жна по­рів­ня­ти, при­пу­сті­мо, з ні­ме­цькою, з’ яви­ли­ся пра­ви­ла. Зу­си­л­ля цих ро­ків не ми­ну­ли да­рем­но. У дев’яно­стих бу­ло ма­ло ви­дав­ництв, але біль­шість із них — мас­шта­бні, ве­ли­кі. Роз­по­всю­дже­н­ня бу­ло дер­жав­ним. А то­му друк ви­хо­див до­ро­гим, а дистри­бу­ція де­ше­вою. Те­пер усе нав­па­ки. Ба­га­то не­ве­ли­ких ви­дав­ництв, ви­да­ти книж­ку ста­ло де­ше­во, а роз­по­всю­ди­ти — до­ро­го. Роз­по­всю­дже­н­ня ста­но­вить близь­ко 50% ці­ни книж­ки. Нас це не за­ско­чи­ло, ми на та­ке очі­ку­ва­ли, бо так уже бу­ло на За­хо­ді. У ко­му­ні­сти­чні ча­си дру­ку­ва­ли не так ба­га­то ці­ка­вих кни- жок, а те­пер з’яви­ла­ся біль­ша кон­ку­рен­ція. Ти­ра­жі за­раз мен­ші, але якщо ви­да­вець ба­чить, що книж­ка ви­кли­ка­ла ін­те­рес, пе­ре­ви­дає.

— А як спра­ви з ви­да­н­ням по­е­зії?

—Я — один із основ­них ви­дав­ців по­е­зії в Че­хії. Вла­сне, з нею пра­цює ли­ше кіль­ка ви­дав­ництв. Уя­віть, я дру­кую 3— 4 книж­ки за рік, і про­да­є­ться в се­ре­дньо­му 50— 80 від­со­тків на­кла­ду. Ду­же ча­сто ав­то­ри ви­да­ють по­е­зію вла­сним ко­штом: це їм об­хо­ди­ться орі­єн­тов­но у 15— 20 ти­сяч крон ( вар­тість че­ської кро­ни ни­ні при­бли­зно до­рів­нює вар­то­сті укра­їн­ської грив­ні. — О. К.), що є мен­ше від се­ре­дньої зар­пла­тні.

— Із чим пов’язу­є­те та­кий скром­ний по­пит на по­е­ти­чні книж­ки?

— За­раз до­мі­ну­ють но­ві ме­діа. Мо­ло­ді важ­ко спри­йма­ти дру­ко­ва­ний текст, їм по­трі­бна кар­тин­ка. А по­е­зія не про­сто дру­ко­ва­на, це ще й ду­же спе­ци­фі­чний жанр. Плюс — осві­та, рі­вень гра­мо­тно­сті, ін­те­ле­кту­аль­ний рі­вень. Ра­ні­ше си­сте­ма осві­ти при­ді­ля­ла ува­гу чи­тан­ню і, що ва­жли­во, ро­зу­мін­ню текс­ту, йо­го змі­сту та кон­текс­ту. За­раз біль­шість про­сто чи­тає, втра­ча­є­ться вмі­н­ня ро­зу­мі­ти текст, за­ну­рю­ва­тись у ньо­го. Моя 9- рі­чна до­чка ку­пу ча­су про­во­дить за комп’юте­ром, на YouTube, ди­ви­ться ду­же ба­га­то ві­део, а ось чи­та­н­ня для неї — скла­дний про­цес. Ко­ли ми ка­же­мо їй: «По­чи­тай книж­ку», во­на спри­ймає це як по­ка­ра­н­ня. Во­на на­віть му­зи­ку ро­зу­міє ли­ше у ви­гля­ді клі­пу — й ду­же зди­ву­ва­ла­ся роз­по­від­ям про ча­си, ко­ли її слу­ха­ли з ди­сків, пла­ті­вок, ка­сет чи ще в якийсь спо­сіб без ві­део-су­про- во­ду... Зда­є­ться, ін­те­рес до по­е­зії най­ви­ра­зні­ше збе­ріг­ся у під­лі­тко­во­му, сту­дент­сько­му ві­ці, ко­ли й фор­му­є­ться сприйня­т­тя текс­ту, мо­ви, лі­те­ра­ту­ри. Я кіль­ка ро­ків за­йма­юсь ор­га­ні­за­ці­єю по­е­ти­чно­го фе­сти­ва­лю «По­е­зія без меж» у мі­сті Оло­мо­уц — і ба­чу, що на ньо­го при­хо­дить справ­ді чи­ма­ло лю­дей, осо­бли­во то­го ві­ку, про який я ска­зав. Да­ле­ко не всі з них ку­пу­ють книж­ки, але ін­те­рес є.

«У ЧЕ­ХІЇ — МОДА НА БЕЛЕТРИЗОВАНІ БІОГРАФІЇ»

— Ви зга­ду­ва­ли про лі­те­ра­тур­ний фе­сти­валь « По­е­зія без меж » . Роз­ка­жіть, будь ла­ска, про мас­шта­би й зна­че­н­ня та­ких фе­сти­ва­лів у Че­хії.

— Най­біль­ший і на­ймас­шта­бні­ший лі­те­ра­тур­ний фе­сти­валь — це, зві­сно, між­на­ро­дний « Мі­сяць ав­тор­ських чи­тань». До ре­чі, кіль­ка ро­ків то­му там кра­ї­ною-го­стем бу­ла Укра­ї­на, че­хи по­зна­йо­ми­ли­ся з ба­га­тьма ва­ши­ми ці­ка­ви­ми су­ча­сни­ми пи­сьмен­ни­ка­ми ( ме­ні най­біль­ше за­пам’ ятав­ся Юрій Ан­дру­хо­вич). Про мій фе­сти­валь «По­е­зія без меж» я вже ка­зав. Він три­ває 5 днів в Оло­мо­у­ці, при­хо­дить до­сить ба­га­то лю­дей, що­раз біль­ше. Та­кож є мен­ші фе­сти­ва­лі, й во­ни теж ма­ють свою ау­ди­то­рію. Я б ска­зав, що, по­рів­ня­но з 1990-ми, ко­ли ба­га­то лю­дей за­сі­ли за те­ле­ві­зор, те­пер лю­дям біль­ше хо­че­ться жи­во­го куль­тур­но­го ви­до­ви­ща — і во­ни актив­но хо­дять хай і на дрі­бні, ло­каль­ні, але ці­ка­ві за­хо­ди.

— Мо­же­те озна­чи­ти хоч кіль­ка по­мі­тних тен­ден­цій у су­ча­сній че­ській лі­те­ра­ту­рі?

— Че­ська лі­те­ра­ту­ра ду­же рі­зно­ма­ні­тна, про ви­ра­зні тенденції важ­ко го­во­ри­ти. Але пев­но, що тен­ден­ці­єю є мода на белетризовані біографії. Вга­зе­ті Lidove Noviny є опи­ту­ва­н­ня про най­кра­щу книж­ку ро­ку, і за остан­ні чо­ти­ри ро­ки три­чі в та­ко­му рей­тин­гу пе­ре­ма­га­ли са­ме біо­гра­фі­чні книж­ки. Там бу­ла й біо­гра­фія Ва­цла­ва Га­ве­ла, й, зокре­ма, мій ро­ман про яскра­ву і тра­гі­чну по­стать че­сько­го по­е­та ХХ сто­лі­т­тя Іва­на Бла­тно­го. Тро­хи смі­шно, що, при­мі­ром, у бри­тан­ській лі­те­ра­ту­рі все це від­гри­мі­ло у ві­сім­де­ся­ті ро­ки, а ось у нас — са­ме за­раз. Ще мо­жна зга­да­ти: на по­ча­тку дев’ яно­стих ро­ків у Че­хії бу­ли по­пу­ляр­ні що­ден­ни­ки, бо ра­ні­ше, за цен­зу­ри, лю­ди не мо­гли до­зво­ли­ти со­бі пу­блі­чно ви­слов­лю­ва­ти­ся від­вер­то з усіх пи­тань.

— Ча­сто на­шу до­бу в куль­ту­рі, в лі­те­ра­ту­рі на­зи­ва­ють ци­ні­чною. Як у ній по­чу­ва­є­те­ся ви — ав­тор до­сить сен­ти­мен­таль­ний і спів­чу­тли­вий?

— Че­ська лі­те­ра­ту­ра вза­га­лі не аж та­ка ци­ні­чна. У нас ду­же ба­га­то чут­тє­вих, від­вер­тих тво­рів. То­му я по­чу­ва­ю­ся ціл­ком до­бре. Якщо взя­ти, на­при­клад, аме­ри­кан­ський кон­текст — По­ла Осте­ра чи Ча­ка Па­ла­ні­ка — ці ав­то­ри справ­ді до­во­лі ци­ні­чні, але той же Па­ла­нік сво­їм ци­ні­змом ли­ше при­кри­ває шту­чні кон­стру­кції та спе­ку­ля­ції. Ме­ні та­кі ре­чі не близь­кі.

«МОЄ МІ­СТО ДАЄ МЕ­НІ МЕНТАЛЬНУ СИЛУ»

— Чим для вас є рі­дне мі­сто Бр­но?

— Бр­но — ду­же ва­жли­вий для ме­не ча­со­вий кон­ти­ну­ум. Ро­зу­мі­є­те, у 52 ро­ки я гу­ляю тим са­мим мі­стом, ти­ми са­ми­ми ву­ли­ця­ми, ко­три­ми хо­див у 4 ро­ки. Тож я по­осо­бли­во­му див­лю­ся на се­бе і на все дов­ко­ла, ба­чу, від­чу­ваю, що і як змі­ни­лось, а що ли­ши­ло­ся та­ким, як бу­ло. Це осо­бли­во до­бре для пи­сьмен­ни­ка — ма­єш пер­спе­кти­ву. Крім то­го, моє мі­сто дає ме­ні пев­ну ментальну силу, я від­чу­ваю зв’язок із Бр­ном, і він для ме­не над­зви­чай­но ва­жли­вий. І в лі­те­ра­ту­рі Бр­но має по­ту­жну тра­ди­цію. Тут на­ро­ди­ло­ся ба­га­то пи­сьмен­ни­ків, ба­га­то хто пи­сав про це мі­сто, ро­бив йо­го ге­ро­єм сво­їх тво­рів. На­при­клад, та­кі кла­си­ки, як Кун­де­ра чи Не­звал. Або мій най­ближ­чий по­пе­ре­дник у сен­сі текс­тів про Бр­но — Їр­жі Кра­то­хвіл. Ну й, зви­чай­но, зга­ду­ва­ний Іван Бла­тний. Ця тра­ди­ція не мо­же не ті­ши­ти.

— А як ви ста­ви­те­ся до жар­тів­ли­во­го про­ти­став­ле­н­ня Бр­на та Пра­ги? Одна зна­йо­ма ка­за­ла ме­ні: « Мо­жна лю­би­ти або Бр­но, або Пра­гу, але в жо­дно­му ра­зі не оби­два мі­ста во­дно­час».

— Для ме­не це смі­шно, ясна річ, я не по­ді­ляю та­ких по­гля­дів. Якщо лю­ди­на га­нить одне з цих двох міст, то рад­ше її про­бле­ма, її ком­плекс мен­шо­вар­то­сті. Ствер­джу­ва­ти, що в те­бе не скла­ло­ся жи­т­тя че­рез Бр­но чи Пра­гу — аб­сурд. Взя­ти для при­кла­ду моє ви­дав­ни­цтво Druhe mesto. Во­но роз­та­шо­ва­не у Бр­ні, але в ньо­му чу­до­во спів­і­сну­ють ав­то­ри з усі­єї Че­хії, зокре­ма близь­ко 80% пра­жан.

— Ва­ші вра­же­н­ня від Укра­ї­ни? Це не пер­ший ві­зит?

— Трид­цять ро­ків то­му я вже бу­вав у Ки­є­ві. Ба­чу, що від­то­ді ба­га­то змі­ни­ло­ся ( смі­є­ться. — Ред.) Мі­сто має енер­гію — і це чу­до­во, це озна­чає, що є пер­спе­кти­ви. То­ді ж, трид­цять ро­ків то­му, я ще був у Хар­ко­ві. До­сі пам’ ятаю, як ку­пив там пла­тів­ку гур­ту Jethro Tull — і був ду­же вра­же­ний, що йо­го на­зва на об­кла­дин­ці бу­ла транс­лі­те­ро­ва­на ки­ри­ли­цею: Дже­тро Талл. Цьо­го лі­та я зби­ра­ю­ся їха­ти до Льво­ва в рам­ках « Мі­ся­ця ав­тор­ських чи­тань » . Тож 2017 рік у ме­не бу­де тро­хи укра­їн­ським.

— Як ви ста­ли пи­сьмен­ни­ком?

— Бу­ла одна істо­рій­ка- жарт. До 18 ро­ків я не над­то ці­ка­вив­ся по­е­зі­єю, лі­те­ра­ту­рою вза­га­лі. Але в стар­шій шко­лі якось мій одно­кла­сник на­пи­сав на уро­ці ко­ро­тень­ко­го вір­ши­ка, і він мав не­аби­який успіх у кла­сі. Вже на на­сту­пно­му уро­ці (при­га­дую, то бу­ла ро­сій­ська мо­ва) я теж на­пи­сав вір­ша — вуль­гар­ну па­ро­дію на істо­рію Бі­ло­сніж­ки і се­ми гно­мів. Мій вірш теж усім спо­до­бав­ся, тож я зро­зу­мів: у по­е­зії щось є!

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.