По­гляд на істо­рію – укра­їн­ський, об’єктив­ний

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - З гли­бо­кою по­ва­гою Га­ли­на АЛЕКСАНДРОВА, Ма­рі­у­поль

Па­ра­ле­лі істо­рії Укра­ї­ни та Бол­га­рії, від­но­си­ни між дво­ма слов’ян­ськи­ми на­ро­да­ми і дер­жа­ва­ми з дав­ніх ча­сів і до су­ча­сно­сті у кни­зі «Се­стра моя, Со­фія...» ста­ли для ме­не від­кри­т­тям...

Па­ра­ле­лі істо­рії Укра­ї­ни та Бол­га­рії, від­но­си­ни між дво­ма слов’ян­ськи­ми на­ро­да­ми і дер­жа­ва­ми з дав­ніх ча­сів і до су­ча­сно­сті у кни­зі «Се­стра моя, Со­фія...» ста­ли для ме­не від­кри­т­тям...

Вель­ми­ша­нов­на Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но! Щи­ро дя­кую Вам за чу­до­ву кни­гу «Се­стра моя, Со­фія...»! Про­чи­та­ла з ве­ли­ким ін­те­ре­сом. А най­пер­ше враження бу­ло від ви­да­н­ня книж­ки: яке пре­кра­сне, ори­гі­наль­не ху­до­жнє оформ­ле­н­ня! Тор­ка­є­шся об­кла­дин­ки кни­ги, ні­би ко­ри де­ре­ва з ле­две вло­ви­мим ві­зе­рун­ком, що збе­рі­гає та­єм­ни­ці ти­ся­чо­літь. Зда­є­ться, що ці тон­кі, мі­сця­ми то­чко­ві штри­хи-про­жил­ки про­мов­ля­ють: «Від­крий. Знай­ди. Пі­знай» І по­стає за­пи­та­н­ня: «А що ме­ні бу­ло ві­до­мо про Бол­га­рію?»

Ра­ні­ше, у ра­дян­ський пе­рі­од, мої уяв­ле­н­ня про Бол­га­рію скла­да­ли­ся зде­біль­шо­го з роз­по­від­ей зна­йо­мих, ко­трі по­бу­ва­ли у цій кра­ї­ні. Роз­по­від­а­ли із за­хо­пле­н­ням, осо­бли­во про мор­ські ку­рор­ти, го­во­ри­ли: «Там — Єв­ро­па!». А по­тім усі смі­я­ли­ся з ше­де­Враль­но­го опу­су: «Хо­ро­ша стра­на Бол­га­рия, а Рос­сия лу­чше всех». Бу­ли упев­не­ні, що усі ті бу­цім­то на­ро­дні «шу­тки-при­ба­у­тки» по­ши­рю­ва­ли з КДБ. Яка Ро­сія «лу­чше всех»— ко­жен знав із вла­сно­го до­сві­ду, і ко­ли їха­ли у від­ря­дже­н­ня до РРФСР, бра­ли за­пас про­ду­ктів, бо в Ро­сії за ме­жа­ми Мо­скви по­чи­на­лась зо­на зли­ден­но­сті. Ме­ні, на­при­клад, за­пам’ята­лась їдаль­ня десь у цен­трі Ле­нін­гра­да, де ми обі­да­ли на­пе­ре­до­дні ма­ра­фон­сько­го за­бі­гу по « До­ро­ге жи­зни » . Су­дя­чи з мі­зер­но­сті ме­ню та яко­сті їжі, бло­ка­да Ле­нін­гра­да усе ще три­ва­ла. (То­му мої подаль­ші при­го­ди і му­ки по­до­ла­н­ня ди­стан­ції, ма­буть, яв­ля­ли кар­ти­ну ма­слом «Чу­до фі­ні­шу» або «Фі­ніш — чу­дом!») Хо­ча і в Укра­ї­ні не бу­ло ро­гу до­ста­тку, але укра­їн­ці біль­ше пра­цю­ва­ли і не за­хо­плю­ва­ли­ся ал­ко­го­лем. Не­має ні­чо­го див­но­го в то­му, що ра­дян­ські лю­ди на­зва­ли со­лод­кий пе­рець, який при­во­зи­ли з Бол­га­рії, — бол­гар­ським. Це бу­ла ви­со­ка оцін­ка пра­ці бол­гар­ських уче­них-се­ле­кціо­не­рів. І це бу­ла від­січ псев­до­на­ро­дній при­мов­ці: «Ку­ри­ца не пти­ца, Бол­га­рия не за­гра­ни­ца». Ще й яка «за­гра­ни­ца», адже най­які­сні­ші то­ва­ри при­во­зи­ли з-за кор­до­ну.

Яскра­вим пред­став­ни­ком куль­ту­ри Бол­га­рії і, зокре­ма, бол­гар­ської во­каль­ної шко­ли був зна­ме­ни­тий опер­ний спів­ак Ми­ко­ла Гя­у­ров, йо­го силь­ний і кра­си­вий бас ча­сто зву­чав по ра­діо і по те­ле­ба­чен­ню. Вхар­ків­ській «Ме­ло­дії» ку­пи­ла пла­тів­ку «Кон­церт Ми­ко­ли Гя­у­ро­ва» із за­пи­сом 1961 ро­ку. Не­зва­жа­ю­чи на те, що на честь ко­му­ні­ста Ге­ор­гія Ди­ми­тро­ва на­зва­ли ву­ли­ці і на­віть мі­сто Ди­ми­тров у До­не­цькій обла­сті (ни­ні Мир­но­град), більш ві­до­мою осо­бою був Еміл Ди­ми­тров — естра­дний спів­ак і ком­по­зи­тор. Па­трі­о­ти­чна пі­сня Емі­ла Ди­ми­тро­ва «Моя кра­ї­на, моя Бол­га­рія» ви­зна­на пі­снею ХХ сто­лі­т­тя і ста­ла не­о­фі­цій­ним гім­ном Бол­га­рії. Ціл­ком ло­гі­чно, що під час де­ко­му­ні­за­ції об’єктів то­по­ні­мі­ки в мі­сті Ми­ко­ла­є­ві пе­ре­йме­ну­ва­ли ву­ли­цю Ге­ор­гія Ди­ми­тро­ва на ву­ли­цю Емі­ла Ди­ми­тро­ва.

Пу­блі­ка­ції істо­ри­чних ма­те­рі­а­лів про Бол­га­рію на сто­рін­ках «Дня» ста­ли для ме­не справ­жнім від­кри­т­тям ці­єї кра­ї­ни. А ще біль­шим від­кри­т­тям — па­ра­ле­лі істо­рії Укра­ї­ни та Бол­га­рії, від­но­си­ни між дво­ма слов’ян­ськи­ми на­ро­да­ми і дер­жа­ва­ми з дав­ніх ча­сів і до су­ча­сно­сті. Зав­дя­ки Вам, Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но, Ва­шим іде­ям, пра­ці упо­ря­дни­ків, га­зе­тні стат­ті, есе, на­ри­си, ін­терв’ю гар­мо­ній­но ста­ють гла­ва­ми і роз­ді­ла­ми кни­жок Бі­блі­о­те­ки « Дня » — без­цін­но­го ін­те­ле­кту­аль­но­го ба­гат­ства.

За­хо­плю­ють ці­ка­ві роз­по­віді про та­ких осо­би­сто­стей в істо­рії Бол­га­рії, як Ку­брат, Ки­ри­ло й Ме­фо­дій, Кли­мент Охрид­ський, Спар­так, Івай­ло цар на­ро­дний, Хри­сто Бо­тєв, Іван Ва­зов, пре­зи­дент-фі­ло­соф Же­лю Же­лев, а та­кож гла­ви про бол­гар­ський пе­рі­од ді­яль­но­сті Ми­хай­ла Дра­го­ма­но­ва, Ле­сі Укра­їн­ки, Оле­ксан­дра Шуль­ги­на. На від­мі­ну від чор­но­бі­лих сві­тлин, істо­ри­чні порт­ре­ти по­лі­ти­чних і дер­жав­них ді­я­чів, якщо їх «ма­лю­ва­ти» ли­ше в чор­них і бі­лих то­нах, ви­йдуть не­ви­ра­зни­ми і не­прав­ди­ви­ми. Ав­то­ри «Дня», роз­по­від­а­ю­чи про роль та­ких не­о­дно­зна­чних по­ста­тей, як Хри­сти­ян Ра­ков­ський, Ге­ор­гій Ди­ми­тров, То­дор Жив­ков, зна­хо­дять ба­га­то ці­ка­вих ню­ан­сів і не­спо­ді­ва­них штри­хів для об’єктив­но­го ана­лі­зу їхньої ді­яль­но­сті.

Ду­же силь­ний образ двох кра­їн як двох се­стер у на­зві «Се­стра моя, Со­фія...» і у Ва­шій пе­ред­мо­ві до кни­ги: «Істо­рія Укра­ї­ни і Бол­га­рії — ні­би істо­рія двох се­стер, роз­лу­че­них у ран­ньо­му ди­тин­стві. Що ро­сли зго­дом у рі­зних « ро­ди­нах » . Цей образ, як ключ до від­кри­т­тя змі­сту кни­ги, під об­кла­дин­кою якої роз­гор­та­є­ться мо­за­ї­чна па­но­ра­ма з тво­рів рі­зних ав­то­рів, у ко­трих по­гляд і стиль ство­ре­н­ня есте­ти­чно­го по­сла­н­ня чи­та­чам — один. По­гляд на істо­рію — укра­їн­ський, об’єктив­ний, стиль — «Дня». Бе­здо­ган­на укра­їн­ська лі­те­ра­тур­на мо­ва — не­від’єм­ний скла­дник цьо­го сти­лю. Ва­ша ідея про­ве­сти па­ра­ле­лі істо­рії двох се­стер — двох слов’ян­ських дер­жав у рі­зних «ро­ди­нах» ви­яви­лась ду­же вча­сною, бо «стар­ший брат»-ма­ні­як лив кро­ко­ди­ля­чі сльо­зи геб­бель­сів­ської про­па­ган­ди про ні­би­то бі­дну й не­ща­сли­ву Бол­га­рію, яку спі­тка­ли всі бі­ди за «зра­ду» Ро­сії та вступ до Єв­ро­со­ю­зу.

З осо­бли­вим ін­те­ре­сом ви­вча­ла на­ри­си про Свя­то­сла­ва Хо­ро­бро­го, адже полк «Азов» по­да­ру­вав Ма­рі­у­по­лю пам’ятник кня­зе­ві-во­ї­ну. А най­до­рож­чий і та­кий дов­го­ж­да­ний по­да­ру­нок Ма­рі­у­по­лю «Азов» зро­бив у черв­ні 2014 ро­ку, ко­ли звіль­нив на­ше мі­сто від ро­сій­ських те­ро­ри­стів-оку­пан­тів та їхніх по­сі­пак. Страшно на­віть уяви­ти, що б зро­би­ла з Ма­рі­у­по­лем на­цист­ська Ро­сія, як­би не ба­таль­йон «Азов». Спа­си­бі від­ва­жним во­ї­нам за сво­бо­ду! І за пам’ятник Свя­то­сла­ву Хо­ро­бро­му — спа­си­бі! ВУкра­ї­ні те­пер п’ять пам’ятни­ків Свя­то­сла­ву: два в Ки­є­ві, по одно­му в За­по­ріж­жі, в се­лі Ста­рі Пе­трів­ці Виш­го­род­сько­го р-ну Ки­їв­ської обла­сті і у нас, в Ма­рі­у­по­лі. Ав­то­ри «Дня» по­ка­за­ли кня­зя Свя­то­сла­ва Іго­ре­ви­ча не тіль­ки як ве­ли­ко­го пол­ко­вод­ця, а і як дер­жав­но­го ді­я­ча, який во­ло­дів ди­пло­ма­ти­чним ми­сте­цтвом і до­бре ро­зу­мів гео­по­лі­ти­чну по­зи­цію Ки­їв­ської Ру­сі.

Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но, у «Сло­ві до чи­та­чів» Ви на­пи­са­ли: «Якщо бол­гар­ську істо­рію на­ма­га­ли­ся ви­кри­ви­ти, то на­шу — при­вла­сни­ти». Сьо­го­дні є при­кла­ди за­зі­ха­н­ня Ро­сії і на істо­ри­чну по­стать ки­їв­сько­го кня­зя Свя­то­сла­ва. Ці­ка­во, що цей про­цес від­бу­ва­є­ться не так під­кре­сле­но без­пар­дон­но, як «ви­кра­де­н­ня Ан­ни Яро­слав­ни», і зов­ні схо­жий на за­пит зни­зу, «по прось­бам тру­дя­щи­хся», тоб­то рі­зних ор­га­ні­за­цій ім­пер­сько­го шти­бу. А ще ці­ка­ві­ше те, що ро­сій­ські пам’ятни­ки Свя­то­сла­ву ство­ре­ні за опи­сом Льва Ди­а­ко­на. Ро­сі­я­нам по­ясни­ли, що та­ка не­спо­ді­ва­на для них укра­їн­ська зов­ні­шність «за­сту­пни­ка рус­ско­го ми­ра» — це сим­вол «един­ства на­ро­дов Рос­сии, Украи­ны и Бе­ло­рус­сии» (Він­тер­не­ті зна­йшла фото і опи­си трьох пам’ятни­ків Свя­то­сла­ву в Ро­сії: у під­мо­сков­но­му Сер­пу­хо­ві, в се­лі Хол­ки Бєл­го­род­ської обла­сті і на око­ли­ці мі­ста Єсен­ту­ки. Є ще в Нов­го­ро­ді, але там гру­по­вий пам’ятник ХІХ ст., так зва­но­го «1000-ле­тия Рос­сии».)

Ви­ни­кає за­пи­та­н­ня, а чо­му у нас від­мо­ви­ли­ся від зо­бра­же­н­ня істо­ри­чної зов­ні­шно­сті кня­зя Во­ло­ди­ми­ра на бан­кно­ті но­мі­на­лом «одна грив­ня» і кня­зя Яро­сла­ва Му­дро­го — від­по­від­но на бан­кно­ті «дві грив­ні»? На пер­ших ви­пу­сках укра­їн­ських гро­шей бу­ли порт­ре­ти ки­їв­ських кня­зів з «ко­за­цьки­ми» ву­са­ми, а в на­сту­пних ви­пу­сках їм «від­ро­сти­ли» бо­ро­ди. Крім то­го, з одно грив­не­вої ку­пю­ри при­бра­ли зо­бра­же­н­ня Хер­со­не­са, де прийняв хре­ще­н­ня князь Во­ло­ди­мир з дру­жин­ни­ка­ми, і звід­ки пі­шло на Русь-Укра­ї­ну хри­сти­ян­ство. Мо­жли­во, ко­гось зля­ка­ла на­зва «Ру­і­ни Хер­со­не­са»? Але ж це ар­хе­о­ло­гі­чна пам’ятка Укра­і­ни, при­чо­му єв­ро­пей­сько­го зна­че­н­ня! По­ді­бні «ру­і­ни» що­дня при­ва­блю­ють ти­ся­чі ту­ри­стів у Гре­ції, Іта­лії, Бол­га­рії та в ін­ших кра­ї­нах з ба­га­то­ві­ко­вою істо­рі­єю і куль­ту­рою. Пі­сля від­мо­ви від одно­го з істо­ри­чних сим­во­лів Кри­му на гро­шо­вій оди­ни­ці Укра­ї­ни чи вар­то ди­ву­ва­ти­ся подаль­шим по­ді­ям та ане­ксії Кри­му Ро­сі­єю?

Укра­їн­ським по­лі­ти­кам та уря­дов­цям тре­ба учи­ти­ся у Вас, у жур­на­лі­стів та ав­то­рів «Дня», як бо­ро­ни­ти укра­їн­ську істо­рію, за­хи­ща­ти на ви­пе­ре­дже­н­ня, а не нав­здо­гін, як від­ро­джу­ва­ти істо­ри­чну пам’ять, по­ши­рю­ва­ти зна­н­ня про істо­рію та куль­ту­ру Укра­ї­ни в Єв­ро­пі й у сві­ті.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.