«Не всі укра­їн­ці від­чу­ва­ють, що кра­ї­на у ста­ні вій­ни»

21-рі­чний львів’янин Ігор Га­лу­шка по­ря­ту­вав то­ва­ри­ша у бою. Ни­ні про­хо­дить курс ре­а­бі­лі­та­ції пі­сля сер­йо­зно­го по­ра­не­н­ня

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дар’я БАВЗАЛУК, Львів

Два мі­ся­ці то­му всю кра­ї­ну ско­ли­хну­ла но­ви­на про бій­ця, який вря­ту­вав по­ра­не­но­го то­ва­ри­ша. Цим від­чай­ду­хом ви­явив­ся 21-рі­чний львів’янин Ігор Га­лу­шка. Він — один із тих п’яти «ян­го­лів Ін­сти­тут­ської»: з по­бра­ти­ма­ми 20 лю­то­го 2014 ро­ку, ри­зи­ку­ю­чи жи­т­тям, ря­ту­вав по­ра­не­них хло­пців на Май­да­ні. З по­ча­тком вій­ни на схо­ді пі­шов до­бро­воль­цем у ба­таль­йон «Азов». 10 кві­тня, під час об­стрі­лу Мар’їн­ки, Ігор ви­тя­гу­вав із по­ля бою по­бра­ти­ма, тя­гнув ме­трів трид­цять, по­ки у го­ло­ву не по­ці­ли­ли... Снай­пер не схи­бив. Ку­ля про­би­ла скро­ню, по­шко­ди­ла ча­сти­ну моз­ку. Окрім ку­лі, в мо­зок Іго­ря по­тра­пив шма­ток ка­ски.

З тяж­ким по­ра­не­н­ням в го­ло­ву йо­го одра­зу до­ста­ви­ли у Дні­пров­ську обла­сну лі­кар­ню ім. Ме­чни­ко­ва. Там про­гно­зів не да­вав ні­хто. Оскіль­ки ку­ля за­че­пи­ла мов­ні цен­три, май­же де­сять днів Ігор не міг ска­за­ти ні сло­ва. Спо­ча­тку ви­мо­вив «ма­ма»... За жи­т­тя хло­пця бо­ро­ли­ся кра­щі лі­ка­рі про­тя­гом двад­ця­ти го­дин. Че­рез кіль­ка днів пі­сля по­дії го­лов­ний лі­кар Дні­пров­ської обла­сної лі­кар­ні Сер­гій Ри­жен­ко на сво­їй сто­рін­ці у Facebook на­пи­сав: «Ігор не по­бо­яв­ся смер­ті, ви­тя­гу­ю­чи з-під во­гню по­ра­не­но­го сол­да­та. Да­ни­ло зо­бов’яза­ний жи­т­тям Іго­рю. Да­ни­ло, 28 ро­ків, із Хер­сон­ської обла­сті, вог- не­паль­не по­ра­не­н­ня в го­ло­ву. По­ща­сти­ло, ку­ля роз­би­ла со­ско­по­ді­бний від­ро­сток і ви­йшла в по­ти­ли­чній ді­лян­ці. ВІго­ря, який ря­ту­вав Да­ни­ла, ку­льо­ве про­ни­ка­ю­че по­ра­не­н­ня в тім’яну ча­сти­ну го­ло­ви. Якщо оби­два ви­жи­вуть, зно­ву по­ві­ри­мо в ди­во».

За кіль­ка ти­жнів Іго­ря Га­лу­шку від­пра­ви­ли лі­ку­ва­ти­ся до рі­дно­го Льво­ва — у вій­сько­во-ме­ди­чний клі­ні­чний центр за­хі­дно­го ре­гіо­ну. Ви­рі­шую на­ві­да­ти­ся у го­спі­таль та по­спіл­ку­ва­ти­ся з Ге­ро­єм. До­мо­ви­тись про зу­стріч бу­ло до­сить важ­ко, Ігор по­стій­но за­йма­є­ться у ре­а­бі­лі­та­цій­но­му за­лі та ба­га­то від­по­чи­ває.

Зу­стрі­ли­ся ми в су­бо­ту, одра­зу пі­сля за­нять. При­йшла тро­хи ра­ні­ше та за­зир­ну­ла у ре­а­бі­лі­та­цій­ний зал. Ігор зі спе­ці­аль­ни­ми ган­те­ля­ми роз­ро­бляє ру­ки. По­ба­чив­ши ме­не, усмі­ха­є­ться та йде на ми­ли­цях, щоб при­ві­та­ти­ся. Ве­де ме­не у кім­на­ту від­по­чин­ку. Тут ба­га­то кни­жок, те­ле­ві­зор, на­стіль­ний фут­бол та ма­лень­кий яскра­вий па­пу­га. Ігор зру­чно вмо­щу­є­ться на ди­ва­ні й одра­зу пе­ре­про­шує за свою мо­ву: «Го­во­ри­ти ме­ні ще важ­ко. Мо­зок ро­зу­міє, що я хо­чу ска­за­ти, а от м’язи не слу­ха­ю­ться. Де­які сло­ва ви­мов­ля­ти скла­дно, але я по­стій­но за­йма­ю­ся та роз­ро­бляю ли­цьо­ві м’язи». Він май­же не роз­лу­ча­є­ться з фут­бол­кою із над­пи­сом «Азов», ка­же, що пі­сля оду­жа­н­ня ду­же хо­че по­вер­ну­ти­ся на схід: «Якщо я не бу­ду там, то во­ро­ги бу­дуть тут. Якщо не по­ка­за­ти зу­би, то ра­но чи пі­зно хтось за­хо­че від­тя­ти твій ла­сий шма­ток. Лю­ди­на, яка йде во­ю­ва­ти, має бу­ти го­то­вою до усьо­го, на­віть до смер­ті. Під час бою мо­же ста­ти­ся будь-що. Ме­ні, мо­жна ска­за­ти, по­ща­сти­ло. Го­лов­не, що ви­жив. Все ін­ше — пи­та­н­ня ча­су, бу­ду пра­цю­ва­ти над мо­вою, над ру­ха­ми».

Ігор зі­зна­є­ться, що із вря­то­ва­ним хло­пцем спіл­ку­є­ться і за­раз, ка­же, що дав­но зна­ють одне одно­го, дру­зі. Час від ча­су спіл­ку­ю­ться те­ле­фо­ном та у со­цме­ре­жах. Ці­кав­лю­ся, що під­штов­хну­ло йо­го, 18-рі­чно­го, пі­ти на Май­дан. «Ме­ні щой­но ви­пов­ни­лось 18 ро­ків і на­сту­пно­го дня за­явив ма­мі: «Їду на Май­дан. Те­пер я до­ро­слий, і ти ме­не не втри­ма­єш». Ма­ма ска­за­ла, що не від­пу­стить, я у від­по­відь: «Мам, хі­ба вам лег­ше бу­де, якщо ска­жу, що по­їхав у Кар­па­ти?». Я би все одно по­їхав. А з Май­да­ну за­пи­сав­ся у ба­таль­йон «Азов».

Хло­пець у ба­таль­йо­ні вже три ро­ки і всі ці ро­ки на бо­йо­вих по­зи­ці­ях. За­пи­таю, чи змі­ни­ла вій­на укра­їн­ців, ка­же, що ви­снов­ки ро­би­ти ще ра­но: «Не всі укра­їн­ці від­чу­ва­ють, що кра­ї­на у ста­ні вій­ни. Бо не всіх во­на тор­кну­ла­ся. Ко­ли ж ко­жен на вла­сній шку­рі зро­зу­міє, що та­ке вій­на, то тіль­ки то­ді ми змо­же­мо го­во­ри­ти про якісь змі­ни. На­ра­зі для біль­шо­сті вій­на ли­ше у те­ле­ві­зо­рі та но­ви­нах. Змо­жу від­по­ві­сти на це за­пи­та­н­ня пі­сля за­кін­че­н­ня вій­ни. Єди­не, що мо­жу ска­за­ти то­чно, — во­на по­ка­за­ла справ­жнє облич­чя ко­жно­го. Хто був па­трі­о­том, ним і за­ли­шив­ся. А от де­які по­ка­за­ли своє тем­не ну­тро — се­па­ра­ти­сти, зра­дни­ки... Ба­га­то хто при­кри­ває свою бо­я­гу­зли­вість від­мов­ка­ми, що вій­на пе­ре­тво­ри­ла­ся на бі­знес. Мов­ляв, от бу­ла б нор­маль­на вій­на — пі­шов би, а так — не хо­чу го­ду­ва­ти чийсь га­ма­нець. Зві­сно, не мо­жна «гна­ти» усіх у бій. Не всі до та­ко­го го­то­ві. Якщо чо­ло­вік ду­же бо­ї­ться і не мо­же на­віть три­ма­ти зброю у ру­ках, то йо­му на вій­ні не мі­сце. На вій­ні не тре­ба па­ні­ки. Є ще ва­жли­ва ро­бо­та у ти­лу. Там теж потрібна до­по­мо­га. Ро­би хоч щось, що мо­же на­бли­зи­ти Укра­ї­ну до пе­ре­мо­ги!».

Тор­ка­юсь бо­лю­чої те­ми — кіль­ко­сті за­ги­блих у зо­ні АТО. Ігор одра­зу ре­а­гує: «Ме­ні зда­є­ться, що дер­жа­ва ду­же ба­га­то ін­фор­ма­ції при­хо­вує від сво­їх гро­ма­дян. Най­пер­ше — кіль­кість за­ги­блих і по­ра­не­них у так зва­ній зо­ні АТО. На жаль, для укра­їн­ців бо­йо­ві втра­ти пе­ре­тво­ри­ли­ся на ста­ти­сти­ку. Су­хі ци­фри. Ані прі­звищ, ані фото...».

Че­рез пів­то­ри го­ди­ни роз­мо­ви ба­чу, що Ігор вто­мив­ся. Зі­зна­є­ться, що ду­же лю­бить спіл­ку­ва­ти­ся і до по­ра­не­н­ня зав­жди був ду­шею ком­па­нії, а за­раз го­во­ри­ти тро­хи важ­ко. Про­во­джаю хло­пця у йо­го па­ла­ту та дя­кую за йо­го вчи­нок і си­лу ду­ху. «Це мій обов’язок, не міг іна­кше», — ка­же з усмі­шкою він. Ви­хо­ди­ти з го­спі­та­лю щем­но. Від­чу­ваю, що те­пер наш обов’язок по­ста­ви­ти та­ких, як Ігор, хло­пців на но­ги та не да­ти їм за­не­па­сти ду­хом.

ФОТО АВ­ТО­РА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.