«Як ни­ні зби­ра­є­ться ві­щий Олег...»

Де мо­ги­ла зна­ме­ни­то­го кня­зя? Не зай­ве за­пи­та­н­ня­на по­ча­тку ту­ри­сти­чно­го се­зо­ну

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ана­то­лій СИГАЛОВ, член ко­мі­сії Ки­їв­ра­ди з то­по­ні­мі­чних назв Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Оспі­ва­ний ве­ли­ким Пу­шкі­ним, зна­йо­мий зі шкіль­них ро­ків, Олег ча­сто уяв­ля­є­ться нам в оре­о­лі ле­ген­дар­но­му, де­що ро­ман­ти­чно­му й каз­ко­во­му. Між тим це ціл­ком ре­аль­на істо­ри­чна осо­ба, му­дрий дер­жав­ний ді­яч сво­го ча­су. Під­ко­рив­ши пле­ме­на древ­лян, сі­ве­рян, ра­ди­ми­чів, він зна­чно роз­ши­рив во­ло­ді­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі, а зго­дом здій­снив пе­ре­мо­жний по­хід на Цар­го­род (Кон­стан­ти­но­поль) і у 911 ро­ці уклав ви­гі­дний для Ру­сі до­го­вір із Ві­зан­ті­єю. Са­ме він ви­го­ло­сив про Ки­їв: «Це бу­де ма­ти го­ро­дам ру­ським».

■ Ми­на­ли де­ся­ти­лі­т­тя, ми­на­ли ві­ки й епо­хи... Бе­зжа­лі­сна ру­ка ча­су руй­ну­ва­ла, па­ли­ла, хо­ва­ла. Але ви­сто­я­ла, про­йшла усі не­го­ди, ді­йшла і до на­ших днів го­ра Ще­ка­ви­ця. І твер­дже­н­ня про те, що са­ме на ній «сло­веть мо­гыла Оле­го­ва», хви­лює не одне по­ко­лі­н­ня ар­хе­о­ло­гів, істо­ри­ків, кра­є­знав­ців.

■ От­же, якщо збе­ре­гла­ся Ще­ка­ви­ця, то ма­є­бу­ти хо­ча б якийсь на­тяк на мо­ги­лу кня­зя Оле­га... Спов­не­ний та­ких ду­мок, я під­хо­жу до під­ніж­жя го­ри Ще­ка, вузь­кою ву­ли­цею, — до ре­чі, Оле­гів­ською, під­ні­ма­ю­ся все ви­ще і ви­ще. І що я ба­чу? У мі­сці, де ву­ли­ця Оле­гів­ська з’єд­ну­є­ться зі Ще­ка­ви­цею, впри­тул один до одно­го ви­ши­ку­ва­ли­ся при­ва­тні га­ра­жі, й ли­ше обі­йшов­ши їх, мо­жна ви­йти на вузь­ку сте­жи­ну, яка й ве­де на лі­то­пи­сну го­ру. А на най­ви­щий її то­чці «ту­су­є­ться» мо­лодь: ше­сте­ро хло­пців під ве­се­лий ре­гіт «роз­прав­ля­ю­ться» із пля­шка­ми ви­на, а тро­єін­ших хло­пців, бай­ду­жі до ви­на, із за­до­во­ле­н­ням гой­да­ю­ться на гіл­ках мо­ло­дих де­рев. І ра­птом я ді­стаю змо­гу під­ста­ви­ти до­ло­ні ве­ли­ко­му й ве­се­ло­му ба­га­т­тю — то юна­ки шкіль­но­го ві­ку па­лять усе, що за­ли­ша­ють по со­бі чи­слен­ні гу­би­те­лі при­ро­ди: па­пір, кар­тон­ні ко­роб­ки, рі­зно­ма­ні­тний пла­сти­ко­вий по­суд. Не­по­га­но го­рять зла­ма­ні гіл­ки, вир­ва­ні « з м’ ясом » ку­щі. І ми­мо­во­лі по­чи­на­єш усві­дом­лю­ва­ти та­кий істо­ри­чний па­ра­докс: у да­ле­кі не­осві­че­ні ро­ки Ще­ка­ви­ця яв­ля­ла со­бою зна­чний куль­тур­ний центр із кня­зів­ськи­ми па­ла­ца­ми, крем­лем і цер­квою, її зем­ля прийня­ла ті­ло ви­да­тно­го по­лі­ти­чно­го й вій­сько­во­го ді­я­ча Ки­їв­ської Ру­сі. А у наш над­зви­чай­но ци­ві­лі­зо­ва­ний час, що ха­ра­кте­ри­зу­є­ться за­галь­ною комп’юте­ри­за­цію й мо­біль­ною те­ле­фо­ні­за­ці­єю, на Ще­ка­ви­ці роз­пи­ва­ють ви­но і па­лять ба­га­т­тя зі ску­пої її ро­слин­но­сті...

■ Му­шу ска­за­ти: го­рі Кия (уче­ні на­зи­ва­ють її Ста­ро­ки­їв­ською го­рою) по­ща­сти­ло зна­чно біль­ше: на її те­ри­то­рії роз­та­шу­вав­ся Дер­жав­ний істо­ри­чний му­зей Укра­ї­ни (і це не є про­стим збі­гом об­ста­вин), збе­ре­гли­ся й за­ли­шки ве­ли­чної Де­ся­тин­ної цер­кви, і охо­чі до силь­них вра­жень мо­жуть на­віть по­ма­ца­ти їх вла­сни­ми ру­ка­ми. З по­ча­тком ту­ри­сти­чно­го се­зо­ну тут від­бу­ва­є­ться справ­жнє па­лом­ни­цтво, адже і на­шим, й іно­зем­ним ту­ри­стам не­о­дмін­но хо­че­ться по­бу­ва­ти на мі­сці, звід­ки по­ча­ло­ся во­но — кві­ту­че й пре­кра­сне мі­сто на бе­ре­зі ве­ли­кої рі­ки...

■ Що ж до го­ри Ще­ка, то про її роз­та­шу­ва­н­ня, а осо­бли­во про те, що на ній по­хо­ва­но «ві­що­го» кня­зя Оле­га, не зна­ють не те що но­ва­чки-екс­кур­сан­ти, не зна­є­про це й біль­шість екс­кур­со­во­дів. І то­му ні­ко­ли не зу­пи­ни­ться тут ав­то­бус із ту­ри­ста­ми, і во­ни не ді­ста­нуть змо­ги ПЕРЕНЕСТИСЯ уявою на са­мі­сінь­кий сві­та­нок на­шої Ба­тьків­щи­ни, а во­дно­час ПОПОВНИТИ скар­бни­чку сво­їх знань, які по­ки що за­ли­ша­ю­ться на­дба­н­ням не­ве­ли­кої гру­пи фа­хів­ців.

■ ...30 жов­тня да­ле­ко­го, май­же мі­фі­чно­го 1976 ро­ку бу­ло ухва­ле­но За­кон Со­ю­зу РСР про охо­ро­ну пам’яток істо­рії та куль­ту­ри. На йо­го ви­ко­на­н­ня Ки­їв­ський мі­ськви­кон­ком ухва­лив по­ста­но­ву № 920 від то­го ж ро­ку, якою Ще­ка­ви­ця ого­ло­ше­на за- по­від­ною зо­ною й охо­ро­ня­є­ться дер­жа­вою. Ці­єю ж по­ста­но­вою одну з най­ближ­чих до Ще­ка­ви­ці ву­лиць бу­ло на­зва­но Оле­гів­ською, і цей факт про­мо­ви­стий сам по со­бі: Ки­їв став єди­ним мі­стом в СРСР, що ма­є­ву­ли­цю з та­кою на­звою. Однак прой­ді­ться Оле­гів­ською ву­ли­цею — жо­дно­го на­тя­ку на те, на честь ко­го її на­зва­но. І на­віть ті, хто жи­вуть на цій за­ти­шній ву­ли­ці, ні­яко­ві­ло зни­зу­ють пле­чи­ма...

■ Чи­таю чу­до­ві по­ло­же­н­ня вже й укра­їн­ських від­по­від­них за­ко­нів, і ви­ни­ка­є­за­пи­та­н­ня: чо­му во­ни обі­йшли Ще­ка­ви­цю? Чо­му в да­ле­кі ра­дян­ські ча­си не змо­гли про­би­ти тов­щу чи­нов­ни­цької бай­ду­жо­сті та­кі ен­ту­зі­а­сти за­по­від­ни­ка «Мо­ги­ла Оле­га на Ще­ка­ви­ці», як Во­ло­ди­мир Ва­лер’яно­вич Бі­ло­ус — на­чаль­ник Управ­лі­н­ня куль­ту­ри Ки­їв­сько­го мі­ськви­кон­ко­му, Ал­ла Оле­ксан­дрів­на Ле­о­но­ва — за­ступ- ник на­чаль­ни­ка то­го ж управ­лі­н­ня, Сер­гій Сте­па­но­вич Ро­син­ський — ар­хе­о­лог-ки­є­во­зна­вець, Юрій Ана­то­лі­йо­вич Па­ске­вич — кра­є­зна­вець і до­слі­дник По­до­лу?

■ Чи не то­му, що всім су­спіль­но-по­лі­ти­чним жи­т­тям Ки­є­ва то­ді ке­ру­ва­ла КПРС, а їй бу­ло не до би­лин­них ча­сів: во­на зво­ди­ла му­зей Ле­ні­на на пло­щі Ле­нін­сько­го ком­со­мо­лу (ни­ні Єв­ро­пей­ська пло­ща), по­руч — ар­ку Дру­жби на­ро­дів, від­кри­ва­ла пло­щу Бре­жнє­ва у Со­лом’ян­сько­му ра­йо­ні, за­вер­шу­ва­ла бу­дів­ни­цтво Чор­но­биль­ської АЕС...

А в не­за­ле­жній Укра­ї­ні пи­та­н­ня про за­по­від­ник по­ру­шу­ють... не укра­їн­ці й не укра­їн­ські уста­но­ви. Так, 1996 ро­ку про­їздом зі США у Ки­є­ві зу­пи­нив­ся Бу­лат Оку­джа­ва. Він мав зу­стріч зі сту­ден­та­ми й ви­кла­да­ча­ми Ки­їв­сько­го по­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту, а по­тім йо­го за­про­сив мер Ки­є­ва Оле­ксандр Омель­чен­ко. Ви­сту­па­ю­чи в акто­во­му за­лі пе­ред де­пу­та­та­ми й спів­ро­бі­тни­ка­ми Ки­їв­ра­ди, услав­ле­ний бард го­во­рив (до­слів­но):

«Я на­ро­див­ся у Мо­скві, яка з 1922 ро­ку ста­ла сто­ли­цею СРСР. Але на пів­то­ра ти­ся­чо­лі­т­тя ра­ні­ше сто­ли­цею ста­ро­дав­ньої Ру­сі став Ки­їв, дав­ши їй на­зву «Ки­їв­ська».

Я до­бре знаю Мо­скву, і мо­жу за­яви­ти впев­не­но: за кіль­кі­стю пам’яток ста­ро­ви­ни Ки­їв пе­ре­ва­жає Мо­скву. Не да­лі як сьо­го­дні вран­ці я був бі­ля Зо­ло­тих во­ріт. І що ж? По­ба­чив зви­чай­ні во­ро­та, зви­чай­ний в’їзд у ста­ро­дав­ній Ки­їв Зга­дай­те, у Не­сто­ра-лі­то­пи­сця: «І ті, що при­хо­ди­ли від ін­ших зе­мель, ка­за­ли: ні­де та­кої кра­си не­має». Не­по­втор­ної кра­си Ки­є­ву на­да­вав са­ме зо­ло­тий блиск во­ріт, ще в ХVI сто­літ­ті йо­го

ба­чив і пе­ре­дав на по­ло­тні гол­ланд­ський ху­до­жник ван дер Ве­стер­фельд. Але де сьо­го­дні цей блиск, па­но­ве ре­став­ра­то­ри? Де мі­дні ли­сти, вкри­ті су­саль­ним зо­ло­том, як ба­ні нав­ко­ли­шніх цер­ков? Ні­хто не ска­же.

■ Не кра­щі спра­ви зі Ще­ка­ви­цею — лі­то­пи­сною го­рою, де роз­ви­ва­ли­ся по­дії, опи­са­ні Пу­шкі­ним у зна­ме­ни­тій «Пі­сні про ві­що­го Оле­га»: на Ще­ка­ви­ці він по­мер і на мі­сці кон­чи­ни був по­хо­ва­ний. І Не­стор кон­ста­ту­є­на­яв­ність йо­го мо­ги­ли, яка про­сто­я­ла не одну со­тню ро­ків.

■ Сьо­го­дні я спро­сто­вую дав­ній лі­то­пис: не­ма­є­там не тіль­ки мо­ги­ли Оле­га, а й най­мен­шої згад­ки про неї, як не­ма­є­жо­дно­го сло­ва про те, що під час пе­ре­бу­ва­н­ня у Ки­є­ві у лю­то­му 1821 ро­ку на Ще­ка­ви­ці бі­ля мо­ги­ли Оле­га дов­го сто­яв Оле­ксандр Сер­гі­йо­вич Пу­шкін».

■ У сво­їй ді­яль­но­сті мер Оле­ксандр Омель­чен­ко при­ді­ляв ве­ли­ку ува­гу ду­хов­но­му й ре­лі­гій­но­му від­ро­джен­ню: за йо­го ка­ден­ції бу­ли від­бу­до­ва­ні й по­ча­ли ді­я­ти Успен­ський со­бор Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри, Ми­хай­лів­ський Зо­ло­то­вер­хий со­бор, цер­ква на По­што­вій пло­щі, у якій 1861 ро­ку від­спі­ву­ва­ли Та­ра­са Шев­чен­ка, і там же, на По­до­лі, цер­ква Свя­тої Пи­ро­го­щі. Без сум­ні­ву, мер «ро­зі­брав­ся» бі з про­бле­ма­ми Ще­ка­ви­ці, аж ра­птом спра­ва дер­жав­ної ва­ги: йо­го при­зна­че­но ко­ор­ди­на­то­ром спо­ру­дже­н­ня мо­ну­мен­та на честь не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни з Бе­ре­ги­нею-Оран­тою на шпи­лі...

■ На­сту­пний мер — Ле­о­нід Чер­но­ве­цький — на про­ха­н­ня По­сла Дер­жа­ви Ізра­їль в Укра­ї­ні Ан­ни Аза­рі прийняв ко­ли­шніх ки­ян, а ни­ні гро­ма­дян Ізра­ї­лю — Ві­кто­рію Ді­жур та Ар­ка­дія Спе­кто­ра. Фа­хів­ці з до­сить рід­кі­сної про­фе­сії, ре­кре­а­цій­ної ре­кон­стру­кції, по­друж­жя за­про­по­ну­ва­ло ме­ру про­ект роз­бу­до­ви Ще­ка­ви­цько­го ком­пле­ксу — не­до­ро­гий, який на­дасть но­ве облич­чя не ли­ше Ще­ка­ви­ці, а й усім при­ле­глим до неї ву­ли­цям — Оле­гів­ській, Лук’янів­ській, Мир­ній, Ни­жньо­му ва­лу.

■ Ви­слу­хав­ши все ува­жно, Ле­о­нід Ми­хай­ло­вич за­зна­чив, що осо­би­сто він фа­хі­вець із бан­ків­ської спра­ви, а що­до істо­рії... І по­ра­див звер­ну­ти­ся до не­що­дав­но ство­ре­но­го Управ­лі­н­ня з охо­ро­ни істо­ри­чно­го се­ре­до­ви­ща. А там, як з’ясу­ва­ло­ся, бу­ло не до Ще­ка­ви­ці, управ­лін- ня за­йма­ло­ся на­ба­га­то при­бу­тко­ві­шою спра­вою — ви­да­чею до­зво­лів. І до­ся­гло на цій ни­ві ПЕВ­НИХ « успі­хів » : на те­ри­то­рії Ки­є­во- Пе­чер­ської лав­ри до­зво­ли­ло від­кри­ти... ша­шли­чну, по­ряд із Со­фі­єю Ки­їв­ською по­бу­ду­ва­ти під­зем­ні га­ра­жі, від чо­го ця уні­каль­на мі­сце­вість по­ча­ла осі­да­ти. Одра­зу ви­ни­кли про­те­сти гро­мад­сько­сті, мі­лі­ція за­ве­ла кар­ні спра­ви...

■ З гір­ким оса­дом в ду­ші ко­ли­шні ки­я­ни повернулися на но­ву ба­тьків­щи­ну. І за­мість то­го, щоб зро­би­ти Ще­ка­ви­цю ту­ри­сти­чною Мек­кою, во­ни зро­би­ли та­кою ізра­їль­ське мі­сто Бе­єр-Ше­ва, у пе­ре­кла­ді — «сім ко­ло­дя­зів»: у пу­сте­лі Не­гев роз­ко­па­ли один із сі­мох ко­ло­дя­зів, з яко­го, як за­свід­че­но в бі­блій­ських су­во­ях , пи­ли ца­рі Да­вид та Со­ло­мон.

Звіс­тка про це ско­ли­хну­ла увесь Ізра­їль, і не тіль­ки йо­го: ту­ри­сти по­на­їха­ли з усьо­го сві­ту, кіль­кість го­те­лів у ста­ро­вин­ній Бе­ер-ІІІе­ві збіль­ши­ла­ся у ра­зи.

Але що ж за ко­ло­дязь без во­ди, а во­да в Ізра­ї­лі до­рож­ча за на­фту...

І тут ви­хід бу­ло зна­йде­но: по­друж­жя при­дба­ло опрі­сню­вач во­ди, і перш, ніж по­тра­пи­ти до ко­ло­дя­зя, во­да Се­ред­зем­но­го мо­ря про­хо­ди­ла крізь опрі­сню­вач. Ефект був каз­ко­вий!

■ На цьо­му я при­пи­няю роз­по­відь про ту­ри­сти­чні здо­бу­тки да­ле­кої кра­ї­ни, бо ме­ні зна­чно при­єм­ні­ше бу­ло б роз­по­ві­сти про від­ро­дже­н­ня пам’яток ста­ро­ви­ни у мо­є­му рі­дно­му сто­ли­чно­му мі­сті. Але по­ки не­ма про що роз­по­ві­сти, і від­по­віді на за­пи­та­н­ня, яким оза­глав­ле­но цю ста­т­тю, все ще не­має.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Вид з го­ри Ще­ка­ви­ця

ФОТО З АРХІВУ СЕР­ГІЯ П’ЯТЕРИКОВА

ФОТО З АРХІВУ СЕР­ГІЯ П’ЯТЕРИКОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.