По­ві­тря Чер­ні­го­ва

Моя істо­рія з мі­стом і Мо­ло діж ним те­а­тром де­що сен ти­мен таль на; та­кі со­бі мі­ні­а­тюр ні по­шу­ки втра че­но го ча су

Den (Ukrainian) - - Міста І Місця - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Чер­ні­гів — Ки­їв Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

Ви­ста­ву «Ло­лі­та» я по­ба­чив, бу­ду­чи ще абі­ту­рі­єн­том Те­а­траль­но­го ін­сти­ту­ту, і на­пи­сав більш-менш при­стой­ної яко­сті ре­цен­зію, при­кра­ше­ну не­ти­по­ви­ми для кри­ти­ка ме­та­фо­ра­ми. Го­лов­но­му ре­жи­се­ро­ві те­а­тру, Ген­на­дію Ка­сья­но­ву, той текст на­стіль­ки спо­до­бав­ся, що він за­про­сив ме­не в го­сті. Я, зві­сно, з ра­ді­стю по­го­див­ся, бо лю­блю по­до­ро­жу­ва­ти, а Чер­ні­гів усьо­го ли­ше за го­ди­ну-дві ав­то­бу­сом від Ки­є­ва.

Але — я то­ді був по­вен юна­цько­го ша­лу, су­пе­ре­чли­вих ба­жань і не­о­бов’яз­ко­во­сті, що ви­пли­ва­ла з двох ви­ще­за­зна­че­них фа­кто­рів. І не по­їхав.

...Ми­нає23 ро­ки. Сі­да­є­мо в мар­шру­тку ра­зом із ки­їв­ським ху­до­жни­ком і сце­но­гра­фом Бо­ри­сом Фір­ца­ком. Їде­мо на прем’єру «Сте­по­во­го вов­ка» за ро­ма­ном Гер­ма­на Гес­се.

Ба­чу Де­сну з лі­си­сти­ми бе­ре­га­ми, бі­лі ко­за­цькі цер­кви, ста­ро­вин­ні гар­ма­ти на зна­ме­ни­то­му ди­тин­ці. Ба­чу цей не­ймо­вір­но за­ти­шний, не­ве­ли­чкий те­атр, схо­жий на шка­тул­ку з ди­тя­чи­ми ко­штов­но­стя­ми. Мою ре­цен­зію там до­сі пам’ята­ють і збе­рі­га­ють в ар­хі­ві. Ба­чу «Сте­по­во­го вов­ка», доречно пе­ре­тво­ре­но­го на чор­ну ко­ме­дію. Ро­зу­мію, на­скіль­ки тут до­бре.

І ще ро­зу­мію, що тре­ба бу­ло при­їзди­ти 23 ро­ки то­му. Не жал­кую, втім. Іду в ка­бі­нет до Г. КАСЬЯНОВА, вми­каю ди­кто­фон, п’ємо ка­ву, го­во­ри­мо про Чер­ні­гів і про те­атр.

КЛУМБА, ЛИ­СИ­ЧКИ Й ВИ­НО

— Я тут із 1982 ро­ку. На­ро­див­ся в За­по­ріж­жі, за­кін­чив ре­жи­сер­ський фа­куль­тет у Хар­ко­ві за фа­хом «ре­жи­сер ляль­ко­во­го те­а­тру», й ме­не сю­ди за­про­си­ли по­ста­ви­ти ди­плом­ну ви­ста­ву. То­ді ще не бу­ло по­їздів, тож до­ве­ло­ся їха­ти з Хар­ко­ва до Ки­є­ва, з Ки­є­ва — до Ні­жи­на, а з Ні­жи­на — еле­ктри­чкою. Я при­їхав сю­ди о 5.00 і йшов з вок­за­лу пі­шки. Бу­ло ти­хо, ран­ній ра­нок, сон­це тіль­ки схо­ди­ло, ні­ко­го не­ма. Я йшов ву­ли­цею, на­зви якої не знав. Там бу­ли по­ро­жні лав­ки і кві­тник, і я по­ду­мав... До­сі пам’ятаю, як я, по­ба­чив­ши ту клум­бу — во­на й до­сі існує — мав та­ке від­чу­т­тя, що це не те що для ме­не, а що це до­бре. Про­сто до­бре. А ще тут у ма­га­зи­нах про­да­ва­ли­ся чу­до­ві гри­би ли­си­чки в лі­тро­вих бан­ках і ду­же кла­сне бі­ле ви­но. Цьо­го в Хар­ко­ві не бу­ло. До Чер­ні­го­ва я одра­зу від­чув сим­па­тію.

ТЕ­АТР

— Я не ду­же знаю мі­сто, хо­ча й жи­ву в ньо­му по­над 30 ро­ків. У ме­не ж тут не­має ні­чо­го, не­ма ро­ди­ни. Я на­чеб­то то­ва­ри­ський, але й не то­ва­ри­ський во­дно­час. Не лю­блю хо­ди­ти ку­дись аби пі­ти, не лю­блю роз­мо­ви за­ра­ди роз­мов. Є тіль­ки квар­ти­ра і те­атр. Біль­шу ча­сти­ну ча­су про­во­джу тут.

Ми цей те­атр ство­рю­ва­ли са­мі. Спо­ча­тку був ли­ше ляль­ко­вий — ма­лень­ка кон­то­ра без вла­сно­го до­му. На йо­го осно­ві ми за­сну­ва­ли свою тру­пу, а по­тім нам да­ли оцю бу­дів­лю, й ми ство­ри­ли Мо­ло­ді­жний те­атр. То­му для ме­не Чер­ні­гів — це до­ро­га в те­атр чи з те­а­тру. З ві­ком ще при­хо­дить та­ке ставлення: не має зна­че­н­ня, хто що ска­же про ви­ста­ву, спра­ва вза­га­лі не в цьо­му. Зві­сно, при­єм­но по­чу­ти схва­ле­н­ня від за­лу, та я вже не­мо­ло­дий, я ж ро­зу­мію, що те, що сьо­го­дні не­до­бре, зав­тра мо­же бу­ти до­бре, і нав­па­ки. Це — на­ші спро­би якось існу­ва­ти в цьо­му сві­ті. Не за­ра­ди гро­шей. По­ки що ми жи­ве­мо, не­зва­жа­ю­чи на всі бі­ди дов­ко­ла, в ща­сли­во­му ста­ні мо­жли­во­сті тво­ри­ти. Існу­ва­н­ня на­шо­го те­а­тру стіль­ки ро­ків — див­ний ви­па­док.

ГА­ЛИ­НА ОЛЕКСІЇВНА

— Ка­жуть, що ми ви­хо­ва­ли сво­го гля­да­ча, але це не зов­сім так. Про­сто є пев­на гру­па лю­дей, які лю­блять хо­ди­ти са­ме до нас. Я спіл­ку­ю­ся з вузь­ким ко­лом лю­дей, і во­ни скла­да­ють на­шу прем’єр­ну пу­блі­ку. Се­ред на­шої ау­ди­то­рії є лі­ка­рі — ці­ла гру­па. А осо­бли­во ми пам’ята­є­мо Га­ли­ну Оле­ксі­їв­ну, яка пе­ре­да­ла нам бі­бліо­те­ку. Во­на жи­ла по­руч. Ко­ли ми гра­ли «Ви­шне­вий сад», то бра­ли в неї кві­тку — фі­ал­ку, що сто­я­ла на сто­ли­ку в пер­шій дії. До ре­чі, прі­зви­ще її чо­ло­ві­ка бу­ло Тро­фі­мов. У ній щось бу­ло та­ке... Во­на хво­рі­ла, пам’ятаю, чо­ло­вік во­зив її в ін­ва­лі­дно­му ві­зо­чку на ди­ти­нець, і во­на там ба­га­то го­дин си­ді­ла. А в день ви­ста­ви на­ші хло­пці, акто­ри, спу­ска­ли її на ру­ках з квар­ти­ри, по­тім са­джа­ли у ві­зок, при­во­зи­ли до те­а­тру, по­тім тут під­ні­ма­ли в зал і са­джа­ли в крі­сло. Ось із та­ких лю­дей для ме­не скла­да­є­ться Чер­ні­гів.

СЛАВА ЗЕМНА

— На по­ча­тку 1990-х ми бу­ли ду­же по­пу­ляр­ні, до нас не мо­жна бу­ло по­тра­пи­ти. На­віть у лі­та­ках ого­ло­шу­ва­ли, що ви ма­є­те обов’яз­ко­во від­ві­да­ти Мо­ло­ді­жний те­атр. Я йду на ро­бо­ту о 8.30, а бі­ля те­а­тру го­рить ба­га­т­тя, і лю­ди сто­ять, за­пи­су­ю­ться в чер­гу — о 14.00 про­даж кви­тків на на­сту­пний мі­сяць. От пря­мо як на «Та­ган­ку». А 1997-го на­стає 15 ве­ре­сня, ка­са від­кри­ва­є­ться — і ні­ко­го не­ма, все без чер­ги. Ота­кий час на­став.

Ми тут жи­ве­мо. А вже ко­му на­ше життя по­трі­бне — ін­ша роз­мо­ва.

ПОДАРУНКИ

— Нам по­да­ру­ва­ли не тіль­ки бі­бліо­те­ку, а й ша­фи для неї. Ча­сто да­ру­ють ко­стю­ми, ін­ко­ли геть не­ре­аль­ні: на­при­клад, фор­му ан­глій­ських льо­тчи­ків. Су­кні не­ймо­вір­ні, ав­тен­ти­чні укра­їн­ські ко­стю­ми. Одно­го ра­зу я при­йшов у те­атр, а за ро­гом стоїть мей­се­нів­ська су­пни­ця — справ­жня, зна­ме­ни­та ні­ме­цька пор­це­ля­на. Хтось при­ніс і ли­шив для нас. Або ра­ри­те­тний чай­ник 1930-х ро­ків із на­пи­сом «пе­ре­до­ви­ку ви­ро­бни­цтва». Їх ли­ше кіль­ка ви­пу­сти­ли. Ми йо­го по­чи­сти­ли і гра­є­мо з ним «Мій бі­дний Ма­рат» Ар­бу­зо­ва. Сво­го ча­су ме­ні по­да­ру­ва­ли ста­ро­вин­ну двер­ну ру­чку, во­на пра­цює у «Ви­шне­во­му са­ду», встав­ля­є­мо її в две­рі, а так во­на ле­жить у ме­не в ка­бі­не­ті, щоб не про­па­ла. Все, що ви ба­чи­те тут, — це не мої ме­блі, не по­бут — це де­ко­ра­ції, оце крі­сло, оцей сто­лик сто­ять тут, бо ма­ло мі­сця, а ко­ли тре­ба, все це не­суть на сце­ну.

ПОМАХИ РУК

— Ми ста­ви­мо Че­хо­ва або Іздри­ка, на­ші акто­ри ви­мов­ля­ють цей текст, і він ли­ша­є­ться, існує. В Ар­се­нія Тар­ков­сько­го є вірш «И в во­зду­хе мо­ро­зном оста­лись взма­хи рук». Ось во­ни ли­ши­ли­ся, ро­зу­мі­є­те? Не­ва­жли­во, чиї це сло­ва — Че­хо­ва, Іздри­ка, Шев­чен­ка — во­ни ли- ша­ю­ться в по­ві­трі, сплі­та­ю­ться в пев­ну ау­ру, яку ме­ні, й не тіль­ки ме­ні, а й на­шим ар­ти­стам ва­жли­во зна­йти. Чер­ні­гів, ма­буть, із цьо­го скла­да­є­ться. У нас же ду­же куль­тур­не мі­сто. У нас є Ака­де­мі­чний те­атр Шев­чен­ка, фі­лар­мо­ні­чний центр, уже який рік від­бу­ва­є­ться Між­на­ро­дний фе­сти­валь «Сі­вер­ські му­зи­чні ве­чо­ри», при­їздять япон­ські хо­ри, ка­пе­ла «Дум­ка», тут сим­фо­ні­чний ор­кестр пре­кра­сний, ан­сам­блі рі­зно­ма­ні­тні, ляль­ко­вий те­атр, в Ні­жи­ні ще те­атр, ба­га­то му­зе­їв. Ска­жу че­сно, я ні­ку­ди не хо­джу, але в ма­лень­ко­му Чер­ні­го­ві куль­тур­не життя ки­пить.

ЛЮ­ДИ­НА МІ­СЦЯ

— Для ме­не Чер­ні­гів — іде­аль­не мі­сце, бо я, на­пев­не, лю­ди­на мі­сця. Ва­жли­во, ко­ли мі­сце пов’яза­но з яки­мись по­чу­т­тя­ми — то­ді во­но стає рі­дним. В Чер­ні­го­ві в ме­не та­ких не­ма — є в Ки­є­ві, Хар­ко­ві, в Мо­скві. Я тут жи­ву іна­кшим жи­т­тям. Про­хо­джу одним і тим са­мим шля­хом.

Зві­сно, тут бу­ва­ють мо­мен­ти, як на кар­тин­ці. Ко­ли ми тіль­ки по­чи­на­ли, нам до­зво­ля­ли гра­ти спе­кта­клі на ди­тин­ці в бу­дів­лі ста­рої ри­зни­ці — це на­зи ва ло ся « Мі ні- те атр на Ва лу » , на 20 місць. Ти з то­го мі­ні-те­а­тру ви­хо­диш вве­че­рі взим­ку і ба­чиш — один со­бор, дру­гий со­бор, ХІІ сто­лі­т­тя, сві­тя­ться ці ві­кон­ця, сніг ле­жить — про­си­ться ту­рис тич на фра за « При їж д жай те в СРСР». І ве­сною кра­си­во хо­ди­ти. Але ве­сною кра­си­во всю­ди. Як я не ду­же ро­зу­мію жи­во­пис, не мо­жу в ньо­го вгле­ді­ти­ся, як по­ці­но­ву­ва­чі вгля­да­ю­ться, так і не вдив­ля­ю­ся осо­бли­во в кра­є­ви­ди. Я спри­ймаю дов­ко­ли­шній про­стір де­що іна­кше.

ОЗЕРО

— Є Де­сна і пі­шо­хі­дний міст. Пе­рей­деш че­рез міст, прой­деш десь кі­ло­метр, і там озеро Ма­гі­страт­ське. І луг. Влі­тку — ще не­ско­ше­ний. Не­ймо­вір­ної кра­си. З по­оди­но­ки­ми де­ре­ва­ми. Ве­ли­че­зний. Луг і озеро. А якщо по­ди­ви­ти­ся в ін­шо­му на­прям­ку — ку­по­ли цер­ков. І дзвін. Я влі­тку гу­ляв цим лу­гом. Ви­хо­див ра­но, ко­ли ще лю­дей не бу­ло. Пта­хи пре­кра­сні ви­лі­та­ли з тра­ви. Ти йдеш, де­ре­ва роз­сту­па­ю­ться — а там озеро і про­стір та­кий. І це до­бре.

АТМО­СФЕ­РА

— Зро­би­ли кра­си­ві алеї, буль­ва­ри, від­кри­ли но­ві фон­та­ни, по­ста­ви­ли но­ві лав­ки. Чер­ні­гів зав­жди був чи­стим мі­стом. Тут вран­ці зав­жди при­єм­но йти ву­ли­ця­ми. І гар­не по­ві­тря. Тут же не­бо по-справ­жньо­му бла­ки­тне, бо за­во­дів не­ма. А в то­му ж За­по­ріж­жі — сі­ру­ва­те. Ща­стя, ко­ли мо­жна жи­ти в не­ве­ли­ко­му мі­сті, ко­ли все близь­ко, все зро­зумі­ло, ко­ли ма­єш свій те­атр. І мо­жеш ро­би­ти все, що хо­чеш. Я все ду­маю: ко­ли ж це скін­чи­ться?

СВІТЛО

— Тут бу­ває... як ска­за­ти... бу­ває по­ві­тря... Ми ста­ви­ли «Ви­шне­вий сад», і там ви­дно си­лу­е­ти акто­рів у ві­кнах у дру­гій дії — я їх зні­мав на ка­ме­ру з ву­ли­ці — ві­кна за­пі­тні­ли, а на ву­ли­ці до­щик, а по­тім він за­кін­чив­ся і бу­ла та­ка ти­ша дов­ко­ла те­а­тру, і світло, і по­ві­тря ота­ке, як во­но бу­ває — бі­рю­зо­ве? Сло­ва не знаю. В уся­ко­му ра­зі Чер­ні­гів — це про­стір. На­віть якщо за­бу­до­ва щіль­на — все одно про­стір. Між ін­шим, пер­ша ву­ли­ця, на якій я тут жив, на­зи­ва­ла­ся Про­сто­ра.

У Чер­ні­го­ві є про­стір. А в цьо­му про­сто­рі сві­ти­ться по­ві­тря. Во­но сві­тле, то­му що це світло має. І ти­хо якось, бо вза­га­лі ти­хо. Лю­дей ма­ло, по­ві­тря не ме­ту­шать. І то­му во­но тут стоїть. «И вста­ет былое све­тлым ра­ем, слов­но дет­ство в сол­не­чной пыли» (Са­ша Чор­ний. — Д.Д.). Ось це на­две­чір­нє світло.

Один ге­рой за­пи­тує у дру­го­го в «Сте­по­во­му вов­ку» — «А чо­го хо­че­те ви?» — «Сві­тла». — «Світло в вас. Вий­де­те зі сво­єї ті­ні, і бу­де світло».

Хо­ча це й ін­ша істо­рія.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.