З IСТОРIЇ ма­гнат­сько­го ко­за­ку­ва­н­ня

(як юний князь до Ди­ких піль хо­див, але ні­ко­го не зло­вив)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та Я»

Дми­тро ВИРСЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни­НАН Укра­ї­ни

Ран­ньо­мо­дер­на істо­рі­о­гра­фія Укра­ї­ни до­сі пов­ні­стю не про­чи­та­на. І си­ту­а­ція, ко­ли вда­є­ться на­тра­пи­ти на вель­ми зна­чні пам’ятки — із ве­ли­ким ін­фор­ма­цій­ним по­тен­ці­а­лом і «ре­во­лю­цій­но­го», при­найм­ні для фа­хів­ців, змі­сту, до­сі не та­ка вже рід­кість. Га­даю, са­ме із цим ми ма­є­мо спра­ву у ви­пад­ку з ано­нім­ним по­ло­но­мов­ним вір­шо­ва­ним опи­сом при­ва­тно­го по­хо­ду кн. C.-К. Ко­ре­цько- го у на­дбузь­кі Ди­кі по­ля в сер­пні — жов­тні 1644 р. — «По­го­ня Охо­тної ви­пра­ви до обо­зу [=та­бо­ру ко­рон­но­го вій­ська] та до Ди­ких піль ясно­вель­мо­жно­го кня­зя Са­мій­ла-Ка­ро­ля на Кор­цу Ко­ре­цько­го і т. д., і т. п. » ( без мі­сця дру­ку, 1645). Оскіль­ки єди­ний ві­до­мий ек­зем­пляр збе­рі­гав­ся у Льво­ві й тут-та­ки то­го ж 1645 р. ка­то­ли­цький тео­лог Ма­рек Ко­ро­на ви­дав пра­цю із по­свя­тою кн. С.-К. Ко­ре­цько­му, пі­до­зрюю, що дру­ку­ва­ла книж­ку львів­ська дру­кар­ня (хо­ча, на­пев­но, і не єзу­їт­ська, як у ви­пад­ку з М. Ко­ро­ною, бо збі­гу в де­ко­рі цих дру­ків не­має).

Усі пам’ята­ють сло­ва М. Гру­шев­сько­го про ко­за­ку­ва­н­ня як «по­гра­ни­чний укра­їн­ський спорт» мі­сце­вих ма­гна­тів. Але текс­тів, які опи­су­ють та­кі ма­гнат­ські впра­ви­ви­пра­ви, зов­сім не­ба­га­то. За­зви­чай по­си­ла­ю­ться на по­діль­ські ді­я­н­ня 1540-х рр. бар­сько­го ста­ро­сти Бер­нар­да Пре­тви­ча (пи­са­на са­мим ге­ро­єм «Апо­ло­гія» 1550 р.) та на по­хід від Жов­ни­на за Ко­дак во­се­ни 1647 р. кн. Яре­ми Ви­шне­ве­цько­го, від­но­то­ва­ний Бо­гу­ми­лом-Ка­зи­ми­ром Ма­ске­ви­чем (Ма­шке­ви­чем). Ін­ші, зде­біль­шо­го па­не­гі­ри­чні текс­ти, у цьо­му пла­ні ще більш фра­гмен­тар­ні. Та­ким чи­ном, вве­де­н­ня до на­у­ко­во­го обі­гу текс­ту, де ма­гнат­ська ви­пра­ва у Ди­кі по­ля — то єди­ний і ці­лі­сний сю­жет, пред­став­ля­є­зна­чний ін­те­рес. Крім то­го, своє­рі­дна уні­каль­ність цьо­го тво­ру по­ля­га­єв то­му, що від­су­тність тра­ди­цій­но­го для та­ко­го вій­сько­во­го ре­пор­та­жу «жи­во­пи­сно­го» бо­йо­во­го зі­ткне­н­ня зму­си­ла ав­то­ра при­ді­ли­ти біль­ше ува­ги по­хі­дній бу­ден­но­сті «ко­за­ку­ю­чо­го» при­ва­тно­го вій­ська.

Про ге­роя тво­ру — кня­зя Са­мій­ла- Ка­ро­ля Ко­ре­цько­го (1621 — 1651) — з ча­сів, що пе­ре­ду­ють опи­са­ним по­ді­ям, ві­до­ме та­ке. Він був си­ном кня­зя Яна-Ка­ро­ля Ко­ре­цько­го та Ан­ни з По­то­цьких. Дядь­ком йо­го був слав­ний во­йов­ник Са­мій­ло Ко­ре­цький (бл. 1586 — 1622), який прийняв смерть, як і ле­ген­дар­ний Бай­да­Ви­шне­ве­цький, — був стра­че­ний тур­ка­ми у Стам­бу­лі. Ма­ти Са­мій­ла­Ка­ро­ля по­мер­ла ра­но, ба­тько — ко­ли си­но­ві бу­ло 12. Як єди­ний на­ща­док іме­ні й ба­га­тих ма­є­тно­стей кня­зів Ко­ре­цьких, юнак отри­мав до­бру осві­ту — на­вчав­ся в Гра­ці (сто­ли­ця слов’ян­ської Шти­рії в Ав­стрії) у 1634 р. та в іта­лій­ській Па- дуї — в1641 р. За при­кла­дом ба­тька утри­му­вав зна­чні при­ва­тні вій­сько­ві під­роз­ді­ли. 30 сі­чня 1644 р. йо­го полк (400 ко­ней) взяв участь у би­тві під Охма­то­вим. Що­прав­да, са­мо­го мо­ло­до­го кня­зя то­ді на мі­сці не бу­ло, але він че­рез це яв­но був за­охо­че­ний здо­бу­ти й осо­би­стої вій­сько­вої сла­ви.

От­же, звер­ні­мо­ся до текс­ту тво­ру. Стру­ктур­но він скла­да­є­ться з ко­ро­тень­ко­го звер­не­н­ня до Чи­та­ча та ше­сти ча­стин, ко­ло­ри­тно на­зва­них «цу­га­ми», за ана­ло­гі­єю з лан­цюж­ком один за одним за­пря­же­них ко­ней. Ймо­вір­но, тут та­кож єна­тяк на за­пря­же­ні цу­га­ми во­зи, яки­ми ру­ха­є­ться вій­сько на мар­ші (у По­го­ні). Акцен­то­ва­не сло­во «По­го­ня» у на­зві тво­ру й по­стій­ні алю­зії на ньо­го у текс­ті вза­га­лі не ви­пад­ко­вість — бо, крім бу­кваль­но­го сен­су в пе­ре­слі­ду­ван­ні не­при­я­те­ля, це ще й герб кня­зів Ко­ре­цьких — ли­цар-вер­шник із ме­чем на га­ло­пу­ю­чо­му ко­ні (та­кий са­мий, як у всіх Ге­ди­мі­но­ви­чів).

Звер­не­н­ня «До Чи­та­ча» за­га­лом при­свя­че­не ви­го­ло­шен­ню де­ві­зу-motto ці­ло­го тво­ру. Це — услав­ле­н­ня («ве­ли­кої по­хва­ли») до­бро­віль­ної жер­тов­но­сті («охо­тних по­слуг») за­для бла­га дер­жа­ви-су­спіль­ства. За­ува­жи­мо, що по­е­ти­чно за­спів «До Чи­та­ча» ви­ді­ле­ний ав­то­ром осо­бли­во — тут ві­сім ряд­ків (чо­ти­ри дво­вір­ша), бо да­лі зу­стрі­ча­є­мо ли­ше ше­сти­ряд­ко­вий (три дво­вір­ша) «роз­мір» про­ну­ме­ро­ва­них це­гли­нок, із яких зби­ра­ю­ться ним ча­сти­ни-цу­ги.

Пер­ша та­ка ча­сти­на має 11 зга­да­них це­гли­нок. Во­ни по­да- ють нам ге­роя, яко­му при­хо­дить звіс­тка про на­мі­ри во­ро­га на­па­сти на йо­го Ві­тчи­зну й який до­бро­віль­но ви­ру­ша­є­бо­ро­ни­ти рі­дний край.

Роз­по­чи­на­єав­тор стан­дар­тно — з кон­стру­кції гар­мо­ні­чно­го кра­йо­бра­зу з ан­ти­чним ан­ту­ра­жем: під не­бом, де па­ну­ють Юпі­тер «бли­скав­ко­окий» та Феб «по­зо­ло­че­ний», лю­ди зби­ра­ють вро­жай та спів­а­ють мо­ли­тов по цер­квах. Аж тут і наш ге­рой — Са­мій­ло-Ка­роль, кня­жа на Кор­цю — ще мо­ло­день­кий, але, за опо­від­а­чем, іде він шля­ха­ми му­дре­ців. Князь ме­шка­єу «ви­со­ко­му па­ла­ці» над Ві­слою, якою пли­нуть ве­ли­кі ба­гат­ства, — у Янов­ці.

Сю­ди й « ле­тить пруд­ко » звіс­тка з двох бо­ків — «із Вар­шав­ських па­ла­ців» (від ко­ро­лів­сько­го дво­ру?) та «з Ба­ру» (від ко­рон­но­го геть­ма­на?) з но­ви­ною, що та­та­ри — « Пев­на Ор­да сва­віль­них По­ган­ців» — «го­то­ві втор­гну­тись у вла­сне Поль­ські во­ло­сті», не ра­ху­ю­чись із ді­яль­ною обо­ро­ною по­ля­ків. Тут ав­тор не втра­ча­є­шан­су зро­би­ти ком­пле­мен­ти ко­ро­лю Вла­ди­сла­ву ІV, який «чуй­но сте­ре­же кор­до­нів», та йо­го «геть­ма­нам», ко­трі на­би­ра­ють-«за­тя­га­ють» вій­сько. Ось і С.-К. Ко­ре­цько­го ли­ста­ми за­про­си­ли, аби при­був із сво­ї­ми во­я­ка­ми до та­бо­ру ко­рон­них військ.

Ці «но­ви­ни Мар­со­ві» при­па­ли якраз на день на­ро­дже­н­ня кня­зя (се­ре­ди­на сер­пня?). Той не ба­рив­ся — «на Вій­ну в мо­мент був го­то­вий, сам со­бі й сво­їм чин Мар­со­вий зла­див». Ві­дра­зу на­пи­сав «уні­вер­са­ли» на «свої ни­ви», бо, як пи­ше ав­тор, «кня­жа Ві­тчи­зні слу­жи­ти не лі­ни­вий».

Та­ка по­ве­дін­ка, на дум­ку опо­від­а­ча, гі­дна й слав­них пред­ків С.-К. Ко­ре­цько­го. Ав­тор «По­го­ні» до­во­лі сте­ре­о­ти­пно зга­ду­є­Оль­гер­да, зна­ме­ни­то­го ве­ли­ко­го кня­зя ли­тов­сько­го, від яко­го тра­ди­цій­но ви­во­див­ся рід Ко­ре­цьких (зокре­ма і в епі­та­фії 1622 р. над ті­лом Са­мій­ла Ко­ре­цько­го у Кор­ці).

А да­лі ма­є­мо спра­ву із пев­ною ге­не­а­ло­гі­чною за­гад­кою.

Пер­шо­пред­ком Ко­ре­цьких на­зва­ний істо­ри­чно до­сі не­зі­ден­ти­фі­ко­ва­ний Іван Фе­до­ро­вич, син Дми­тра Бу­та­ви, який 1250 р. (!) за вій­сько­ві за­слу­ги отри­мав на­да­н­ня (на Тор­го­ви­цю) від ко­ро­ля Ав­гу­ста. Що­до Дми­тра Бу­та­ви — то це мі­фі­чна осо­ба. Хро­ніст вва­жав кня­зя на ім’я Бу­та­ва (за­снов­ни­ка ро­ду Ко­ре­цьких) си­ном Оль­гер­да (на­справ­ді це син Кей­сту­та, і жо­дно­го від­но­ше­н­ня до Ко­ре­цьких він не мав). Хро­ні­ка Би­хов­ця, а за нею й М. Стрий­ков­ський ото­то­жни­ли Бу­та­ву із си­ном Оль­гер­да Дми­тром­стар­шим, ко­ли­шнім кня­зем брян­ським. Так з’явив­ся ге­не­а­ло­гі­чний пер­со­наж — Дми­тро Бу­та­ва, з яким і пов’яза­ли Ко­ре­цьких. З-по­між остан­ніх зна­ний ли­ше один Фе­дір — князь Фе­дір Іва­но­вич Ко­ре­цький (? 1522). Йо­го си­ном був Бо­гуш Фе­до­ро­вич Ко­ре­цький (1510 — 1576). Якщо при­пу­сти­ти, що у ньо­го був не­зна­ний із дже­рел брат Іван, то по­я­ва ко­ро­ля «Ав­гу­ста» — Си­гі­змун­да-Ав­гу­ста (1548 — 1572) ста­є­до­сить ло­гі­чною. То­ді, ймо­вір­но, ми ма­є­мо спра­ву із по­мил­кою ав­то­ра «По­го­ні» у да­ту­ван­ні ко­ро­лів­сько­го на­да­н­ня (під­твер­дже­н­ня?) на Тор­го­ви­цю — мав би бу­ти 1550-й, а не 1250 рік.

Да­лі йде згад­ка сві­жої пам’яті ге­роя з до­му Ко­ре­цьких — не раз вже тут зга­да­но­го Са­мій­ла, зна­но­го з ан­ти­ту­ре­цької бо­роть­би та аван­тюр у Мол­до­ві. На дум­ку ав­то­ра «По­го­ні», йо­го «всяк знав», і ні­хто не за­со­ро­ми­ться зга­да­ти цьо­го во­йов­ни­ка, який «ча­сто бив гор­до­ви­тих бу­сур­ма­нів». За ним жа­лі­є­ко­жна поль­ська пі­сня-«Ду­ма», що ра­но він скін­чив життя у най­зна­ні­шій стам­буль­ській в’язни­ці — Се­ми­ве­жно­му зам­ку («Чор­ній ве­жі»).

Ни­ні­шній кня­жа Ко­ре­цький — тез­ка то­го слав­но­го Са­мій­ла — го­то­вий, за опо­від­а­чем, і в бор­ні з та­та­ра­ми і тур­ка­ми упо­ді­бню­ва­ти­ся слав­но­му ро­ди­чу. Ав­тор «По­го­ні» ро­бить па­не­гі­ри­чний ви­сно­вок — «на во­я­ків Поль­ща не убо­га, але одним ли­ше Ко­ре­цьким на По­ган су­во­ра». Бо князь по­ді­бний ти­гру, який за­хи­ща­є­ма­лих ти­гре­нят. Від­так, на звіс­тку, що «Ор­дин­ські до нас зби­ра­ю­ться рої», аби «ха­па­ти, за­би­ва­ти, че­сних по­ля­ків си­нів», він «бі­жить з Янов­ця, за­па­ле­ний охо­тою, не дба­ю­чи на пе­ре­шко­ди до­ма­шніх тру­дно­щів».

Дру­га ча­сти­на (16 ну­ме­ро­ва­них вір­шів) від­кри­ва­є­ться опи­сом огля­ду-по­пи­су кня­зів­сько­го вій­ська, який від­був­ся під Кор­цем («на Ко­ре­цькій во­ло­сті » ) 28 сер­пня 1644 р. Тут «у по­лях», «ши­ро­кий і гу­стий», став полк С.-К. Ко­ре­цько­го, який на­лі­чу­вав по­над 1200 во­я­ків («чо­ло­ві­ків [го­то­вих] до бою»). Із ура­ху­ва­н­ням об­слу­ги-че­ля­дни­ків — то був вза­га­лі кіль­ка­ти­ся­чний кор­пус.

День для огля­ду-па­ра­ду ви­пав ду­же со­ня­чний. От­же, у про­ме­нях сон­ця пе­ред кня­зем у пов­них бо­йо­вих обла­дун­ках і під роз­ви­ну­ти­ми пра­по­ра­ми-ко­ро­гва­ми ши­ку­ва­ли­ся-ре­є­стру­ва­ли­ся («сто­я­ли» і «пи­са­ли­ся») кін­ні та пі­ші ро­ти.

Най­пер­ши­ми ви­сту­па­ли («ста­ви­ли свої по­чти») «ор­ди­на­ти » , себ­то шля­хет­ські за­го­ни з ор­ди­на­ції Острозь­ких ( во­ло­дінь ви­га­сло­го за чо­ло­ві­чою лі­ні­єю ро­ду кня­зів Острозь­ких) — їх, на­пев­но, під ру­ку кня­зя пе­ре­дав на час по­хо­ду пов­но­прав­ний зверх­ни­кор­ди­нат (на той мо­мент кн. Вла­ди­слав-До­мі­нік За­слав­ський). Як пи­ше ав­тор «По­го­ні», усі во­я­ки під­роз­ді­лу бу­ли у мі­сюр­ках (лег­ких шо­ло­мах), пан­ци­рах і « зі стріль­бою » ( во­гне­паль­ною збро­єю). Ор­ди­на­ти ма­ли вла­сний пра­пор — «знак» чер­во­но­го ко­льо­ру. Ніс йо­го хо­рун­жий Па­про­цький, «чо­ло­вік здав­на вій­сько­вий». Ко­ман­ди­ром-«пол­ков­ни­ком» во­я­ків-ор­ди­на­тів був Ян Шо­шин­ський (Szoszynski), за ним їхав і за­сту­пник- « по­ру­чник » — до­стой­ний Ка­лин­ський. За­вер­шу­єо­пис під­роз­ді­лу ко­ле­ктив­ний порт­рет іде­аль­них во­ї­нів — жо­ден із них не ві­да­є­пе­ре­шкод; усі рів­ні му­жні­стю і ді­яль­ні­стю; во­ни на­вче­ні, про­хо­дять стро­єм «як го­ди­ться»; охо­чі слу­жи­ти для сла­ви Го­спо­дньої; якщо по­трі­бно — по­мер­ти го­то­ві; зре­штою, під­три­му­ють («зи­чли­ві») сво­го во­ждя-пол­ко­вод­ця.

Дру­ги­ми йдуть вже ли­ца­рі са­мо­го кня­зя — йо­го хо­ру­гва «на­двір­ної че­ля­ді». Хо­рун­жим тут Пше­во­ський (Przewoski), за ро­тмі­стра Фа­ренс­бах, а по­ру­чни­ком — Луб­ков­ський, «той, що за­ле­две не у Вій­ську ви­хо­ва­ний». Во­я­ків під­роз­ді­лу оха­ра­кте­ри­зо­ва­но як «мо­лодь ціл­ком гре­чну» і «до­бір­но убра­ну». Ймо­вір­но, це озна­ча­є­пан­цер­ну хо­ру­гву, важ­ку кін­но­ту, спо­ря­дже­ну по-гу­сар­ські.

Пі­сля Фа­ренс­ба­хо­вої йде хо­ру­гва, яку дав­ні­ше на­зи­ва­ли «ко­за­цьким по­чтом» — от­же, лег­ко­кін­на. Ни­ні во­на вже не про­сто чи­слен­ний ма­гнат­ський по­чет, а пов­но­цін­на хо­ру­гва, рів­на з ін­ши­ми. У неї пра­пор-ко­ро­гва чер­во­но­го ко­льо­ру із бі­лим хре­стом. За ро­тмі­стра тут Гар­ниш (Garnysz) «ста­рий», «який ж бо у Ди­кі по­ля ча­сто хо­див».

Да­лі ви­сту­па­є­чи­слен­на пі­хо­та («в огром­ній по­ста­ві»). Від­діл до­бір­ної угор­ської пі­хо­ти — по­над 150 во­я­ків — очо­лю­вав ро­тмістр Ро­стек (Rostek). При цьо­му під­роз­ді­лі бу­ла ар­ти­ле­рія — «Ар­ма­та до­сить по­ря­дна» (шість брон­зо­вих гар­мат).

За ни­ми йшли — у «скла­дних ше­ре­гах» — три від­ді­ли «во­гни­стих» дра­гу­нів зі сво­ї­ми «ка­пі­та­на­ми» і «охо­чи­ми офі­це­ра­ми» — за­га­лом 400 сол­да­тів. Во­ни скла­да­ли окре­мий полк, який вже не бо­яв­ся та­тар, бо бив­ся з ни­ми ще у сі­чні 1644 р. під Охма­то­вим. Пер­ший від­діл (100 во­я­ків) тут очо­лю­вав ка­пі­тан Ян Шкот (себ­то шо­тлан­дець?), «жов­нір до­бре справ­ний». Дру­гий (200 во­я­ків) — ка­пі­тан Кри­лін­ський, «у вій­ську до­свід­че­ний». Тре­тій (100 во­я­ків) — Ле­ва­ський (Ле­вал­ський), «то ка­пі­тан дав­ній». Дра­гу­ни тут по­ка­зо­во до­бре по­стрі­ля­ли зал­па­ми (са­лю­ту­ва­ли) зі сво­єї во­гне­паль­ної зброї.

Герб кня­зів Ко­ре­цьких. По су­ті, це один із ва­рі­ан­тів зна­ме­ни­то­го гер­ба «По­го­ня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.