Ша­ри­ков-Фран­кен­штейн як символ революції

В Опе­рі Ам­стер­да­ма по­ка­за­ли аван­гар­дну ви­ста­ву «Со­ба­че сер­це»

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксандр ЧЕПАЛОВ, ми­сте­цтво­зна­вець, Ам­стер­дам — Хар­ків ФОТО З САЙ­ТА OPERABALLET.NL

Во­сно­ві сю­же­ту — по­вість «Со­ба­че сер­це» Ми­хай­ла Бул­га­ко­ва, а му­зи­ку на­пи­сав Оле­ксандр Ра­ска­тов. Ком­по­зи­то­ра­ван­гар­дист по­ки­нув Ро­сію пі­сля пу­тчу 1994 ро­ку. Ра­ска­тов — ви­пу­скник Мо­сков­ської кон­сер­ва­то­рії, ба­га­то ро­ків жив у Ні­меч­чи­ні, а ни­ні — у Фран­ції. Оле­ксандр Ми­хай­ло­вич ви­кла­дав в Уні­вер­си­те­ті Сте­тсо­на в США. Сьо­го­дні ма­е­стро — один із ви­зна­них єв­ро­пей­ських му­зи­чних лі­де­рів. Опе­ру «Со­ба­че сер­це» ком­по­зи­тор на­пи­сав 2008—2009 ро­ках, сві­то­ва прем’єра від­бу­ла­ся в ам­стер­дам­сько­му Му­зи­чно­му те­а­трі (Muziektheater) 7 черв­ня 2010 ро­ку. Цей твір був по­став­ле­ний у Лон­до­ні, Мі­ла­ні, Ліо­ні, а в трав­ні 2017-го по­вер­нув­ся на сце­ну Опе­ри Ні­дер­лан­дів.

■ Чим же так за­че­пи­ло «Со­ба­че сер­це» мі­сто си­рів і ві­тря­ків, су­ча­сний Ам­стер­дам? Ме­ні зда­ло­ся, що гол­ланд­ці зро­зумі­ли: будь-яка де­мо­кра­тія за­гро­жує пе­ре­ро­ди­ти­ся в охло­кра­тію, якщо в по­лі­ти­ку пха­ти­му­ться Ша­ри­ко­ви під ке­рів­ни­цтвом Швон­де­рів. А з квар­ти­ри про­фе­со­ра Пре­о­бра­жен­сько­го зро­блять гур­то­жи­ток. Гля­да­чі смі­я­ли­ся, але бу­ло не зав­жди до смі­ху...

■ Тут, зви­чай­но, до­дав нер­во­вої то­наль­но­сті ав­тор му­зи­ки, не з чу­ток зна­йо­мий із мон­стра­ми ко­ли­шньо­го СРСР. Ба­га­то що ви­зна­чив і ав­тор лі­бре­то опе­ри «Со­ба­че сер­це» Че­за­ре Ма­цо­ніс (у ми­ну­ло­му — ди­ре­ктор «Ла Ска­ла»). Спе­ці­аль­но та­ке не ви­га­да­єш — у сві­то­вій сто­ли­ці бель­кан­то — Мі­ла­ні, по­ряд із со­лод­ко­го­ло­си­ми ге­ро­я­ми опер Бел­лі­ні та До­ні­цет­ті, за­гар­чав, за­гав­кав і за­вив бі­дний го­мун­ку­лус Ша­ри­ков, — йо­го со­ба­че сер­це почало по­да­ва­ти кров в мо­зок люм­пен-про­ле­та­ря Кли­ма Чу­гун­кі­на.

■ По­ді­бне ста­ло­ся в Ам­стер­да­мі — фан­та­сма­го­рія Бул­га­ко­ва вті­ли­ла­ся в опер­ній ви­ста­ві, якою за­хо­пле­но ди­ри­гу­вав Мар­тін Браб­бінс. Про­фе­со­ра Пре­о­бра­жен­сько­го, зна­йо­мо­го за іро­ні­чним тра­кту­ва­н­ням Єв­ге­нія Єв­сти­гнє­є­ва в зна­ме­ни­тій кі­но­вер­сії «Со­ба­чо­го сер­ця», за­спі­вав в Ам­стер­да­мі зна­ме­ни­тий ба­ри­тон Сер­гій Лей­фер­кус (він дав­но змі­нив Ро­сію на Ан­глію, а по­тім на Пор­ту­га­лію і зав­дя­ки хо­ро­шій твор­чій фор­мі до­ни­ні за­ли­ша­є­ться та­ким, ко­го че­ка­ють у Єв­ро­пі). У ро­лі Ша­ри­ко­ва зди­ву­вав май­стер­ні­стю пе­ре­вті­ле­н­ня ан­глій­ський те­нор Пе­тер Хо­ар.

■ Але най­біль­ше сюр­при­зів по­да­ру­вав ре­жи­сер Сай­мон Ма­кБьор­ні. Йо­го твор­ча уява від­по­від­а­ла фан­та­сти­чній істо­рії. Він ду­же ба­га­то по­чер­пнув із бул­га­ков­сько­го сю­же­ту, але й у пар­ти­ту­рі «Со­ба­чо­го сер­ця» зна­йшов стіль­ки екс­пре­сії, що май­же три­го­дин­на ви­ста­ва спри­йма­ла­ся на одно­му ди­хан­ні — ди­на­мі­ка бу­ла в ко­жно­му епі­зо­ді, на ко­жно­му ме­трі сце­ні­чно­го про­сто­ру! Зви­чай­но, тут зро­бив свій вне­сок і ори­гі­наль­ний ка­над­ський сце­но­граф Мі­ха­ель Ле­він, май­стер де­ко­ра­цій-транс­фор­ме­рів, сві­тло­вих фан­та­зій і ві­део­ін­ста­ля­цій.

■ Спо­ча­тку дія ли­ше «роз­ка­чу­ва­ла­ся», пе­ре­бу­ва­ю­чи в ней­траль­ній фа­зі. Троє май­же не­ви­ди­мих ляль­ко­во­дів у чор­но­му ке­ру­ва­ли «со­ба­кою» Ша­ри­ко­вим, який тіль­ки ску­лить і геть слу­хня­ний. При­йом, узя­тий із япон­сько­го те­а­тру ля­льок бун­ра­ку, слу­шний для ані­ма­ції май­бу­тньої не­до­лю­ди­ни Ша­ри­ко­ва з йо­го бру­таль­ним ви­гля­дом і свин­ськи­ми за­ма­шка­ми. Но­во­на­ро­дже­ний Фран­кен­штейн, яко­го, сам то­го не зна­ю­чи, «по­ро­див» на світ бо­жий про­фе­сор Пре­о­бра­жен­ський, ско­чив на стіл у чо­му на­ро­див­ся, і зро­бив шо­ку­ю­чий жест у бік за­лу.

■ У дру­гій дії, ко­ли Ша­ри­ков зов­сім роз­пе­ре­зав­ся і йо­го на­ма­га­ли­ся ви­гна­ти з до­му, ста­ло­ся не­ймо­вір­не: лю­ди­на-со­ба­ка лег­ко «про­би­вав» сті­ну та ліз у про­ло­ми, що утво­ри­ли­ся. Ста­ло оче­ви­дним, що ком­по­зи­тор ра­зом із ди­ри­ген­том і ре­жи­се­ром всту­пи­ли в не­аби­яку су­пе­ре­чку. Що ва­жли­ві­ше для опер­ної ви­ста­ви: му­зи­чні чи ві­зу­аль­ні вра­же­н­ня? Ви­яви­лось, одне без ін­шо­го втра­чає сенс.

■ Хтось із єв­ро­пей­ських кри­ти­ків охре­стив «Со­ба­че сер­це» «то­таль­ною опе­рою». Ро­зу­мі­ти це мо­жна по­рі­зно­му, але якщо ви­ста­ва не бу­ла б скрі­пле­на му­зи­чним стер­жнем, а пе­ре­тво­ри­ла­ся на низ­ку ефе­ктних сцен, про­гра­ли б усі. Про­те Сай­мон Ма­кБьор­ні не про­сто до­три­му­вав­ся му­зи­чної дра­ма­тур­гії, а пе­ре­тво­рив її на сце­ні­чне під­си­ле­н­ня. Гро­те­ско­ва спо­ча­тку, фі­гу­ра Ша­ри­ко­ва по­сту­по­во обро­сла са­ти­ри­чни­ми, а по­тім за­гроз­ли­ви­ми де­та­ля­ми. І то­ді на­став за­ко­но­мір­ний фі­нал — про­фе­сор зно­ву зро­бив Ша­ри­ко­ва со­ба­кою.

■ Так бу­ло в по­ві­сті Бул­га­ко­ва. І, мо­жли­во, тут пи­сьмен­ник під­стра­ху­вав­ся від цен­зур­ної за­бо­ро­ни, хо­ча це йо­му не до­по­мо­гло. Ра­ска­тов пі­шов да­лі, і ре­жи­сер із ним по­го­див­ся: одна-єди­на опе­ра­ція вже не до­по­мо­же: Ша­ри­ко­ви пло­дя­ться і роз­мно­жу­ю­ться біо­ло­гі­чно і по­лі­ти­чно — це си­ла, яку не за­ду­шиш, не вб’єш. На сце­ні ні­би во­гник роз­го­ра­є­ться: світ на­пов­не­ний Ша­ри­ко­ви­ми — один за одним з’яв­ля­ю­ться йо­го кло­ни, і во­ни не ли­ше за­пов­ню­ють екран­ну про­е­кцію, а й гар­чать і гав­ка­ють у ме­га­фо­ни (ще один ефе­ктний при­стрій для за­гроз­ли­вої сце­ні­чної ва­кха­на­лії). Це ви­гля­дає як по­гром ін­те­ле­кту­аль­ної еліти, за­гро­за куль­ту­рі на­ції. І за­ко­но­мір­ний під­су­мок «ди­кта­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту», яку М.Бул­га­ков не знав, як зу­пи­ни­ти без втру­ча­н­ня ди­я­во­ла.

P.S.

До ре­чі, я впер­ше по­ба­чив на­дру­ко­ва­ний текст «Со­ба­чо­го сер­ця» 1984 ро­ку, в квар­ти­рі Лю­бо­ві Єв­ге­ні­їв­ни Бі­ло­зер­ської-Бул­га­ко­вої, дру­жи­ни пи­сьмен­ни­ка ще до йо­го зна­йом­ства з «Мар­га­ри­тою» — Оле­ною Сер­гі­їв­ною Ши­лов­ською. По­тра­пив до Лю­бо­ві Єв­ге­ні­їв­ни за ре­ко­мен­да­ці­єю до­слі­дни­ка бул­га­ков­ської твор­чо­сті Лі­дії Мар­ків­ни Янов­ської та пер­шо­го ди­ре­кто­ра ки­їв­сько­го Му­зею М. Бул­га­ко­ва Ана­то­лія Пе­тро­ви­ча Кон­ча­ков­сько­го. До цьо­го «Со­ба­че сер­це» мо­жна бу­ло про­чи­та­ти ли­ше пе­ред­ру­ко­ва­ним на ци­гар­ко­во­му па­пе­рі, не­ле­галь­но. І ось так по­ща­сти­ло — три­ма­ти в ру­ках і на­віть гор­та­ти зі­бра­н­ня тво­рів Бул­га­ко­ва, опу­блі­ко­ва­не в Нью-Йор­ку... Пи­шу про це то­му, що на ви­ста­ві «Со­ба­че сер­це» в Ам­стер­да­мі зві­дав те са­ме ні з чим не по­рів­нян­не від­чу­т­тя ду­ху бул­га­ков­ської твор­чо­сті, яку вда­ло­ся вті­ли­ти по­ста­нов­ни­кам.

У цій ви­ста­ві Ша­ри­ков не ли­ше спів­ає, а й гав­кає...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.