Те­а­траль­не «цу­на­мі»

Вра­же­н­ня про прем’єри на ре­зо­нан­сних фе­сти­ва­лях

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець Го­мель — Хер­сон — Ки­їв Фото на­да­ні те­а­тром

Ни­ні те­а­три зри­ва­ю­ться з місць, до тра­ди­цій­них фо­ру­мів до­да­ю­ться но­во­ство­ре­ні, все ки­пить і ви­рує. Зга­да­є­мо ли­ше де­кіль­ка по­дій, на які був та­кий ба­га­тий прой­де­шній тра­вень.

«НЕ НА­РО­ДНІ АРТИСТИ, А АРТИСТИ З НАРОДУ!»

Про­стір са­мо­ді­яль­но­го і про­стір про­фе­сій­но­го те­а­тру за­зви­чай існу­ють і спри­йма­ю­ться фа­хів­ця­ми як рі­зні, ледь не па­ра­лель­ні Все­сві­ти. Але на­ра­зі ама­то­ри здій­сни­ли екс­пан­сію на те­ри­то­рію «цен­тро­вих» те­а­трів Ки­є­ва (дві сце­ни Мо­ло­до­го, «Зо­ло­ті во­ро­та», ТЮГ) — і ви­яви­ло­ся, що у нас на­справ­ді ду­же й ду­же ба­га­то, за сло­ва­ми пу­шкін­сько­го Мо­цар­та, «обра­них, ща­слив­ців віль­них, Які ко­ристь оги­дну від­ки­да­ють, Єди­но­го пре­кра­сно­го жер­ців».

У су час ній Укра ї ні та ки є сту­ден­ти, вчи­те­лі, бі­зне­сме­ни, про­гра­мі­сти, бу­дів­ни­чі, ме­не­дже­ри, про дав ці- кон суль тан ти й пред­став­ни­ки ін­ших про­фе­сій, які не зайня­ті ви­жи­ва­н­ням і за­ро­бля­н­ням гро­шей ці­ло­до­бо­во — а ма­ють і по­тяг до та­ко­го «не­су - ча­сно­го» в епо­ху «га­дже­тів та від же тів » за нят тя, як те атр, і мі­сця, де мо­жуть ре­а­лі­зо­ву­ва­ти йо­го в ком­па­нії одно­дум­ців.

Мо­ва про «День Те­а­тру» — пер­ший фе­сти­валь укра­їн­сько­го ама­тор­сько­го те­а­тру, який стар­ту­вав над­зви­чай­но енер­гій­но і ма­со­во: аж 43 ко­ле­кти­вів — ди­тя­чих, юна­цьких, сту­дент­ських, «до­ро­слих» — із 17 міст. Го­лов­ни­ми на­тхнен­ни­ка­ми й «мо­то­ра­ми» цих те­а­трів є зде­біль­шо­го лю­ди з про­фе­сій­ною осві­тою — актор­ською, ре­жи­сер­ською, а от якісний та кіль­кі­сний склад тих, хто слі­дом за ни ми по ри нає в те ат раль ну твор­чість, за­ле­жить уже від за­ра­зли­во­сті, тем­пе­ра­мен­ту й ор­га­ні­за­тор­сько­го хи­сту ке­рів­ни­ка.

Бу­ду­чи ча­сти­ною «зо­ло­то­во­ріт­сько­го» жу­рі, яко­му ви­па­ло пе­ре­ди­ви­ти­ся, обго­во­ри­ти з ко­ле­кти­ва­ми й оці­ни­ти де­сять ви­став за два дні, ав­тор­ці цих ряд­ків не вда­ло­ся від­ві­да­ти ін­ші ло­ка­ції фе­сти­ва­лю і скла­сти уяв­ле­н­ня про за­галь­ний кон­текст. Але, га­даю, на всіх фа­хів­ців спра­ви­ло гі­дне вра­же­н­ня над­зви­чай­но серйозне став­ле­н­ня уча­сни­ків до сво­їх ви­сту­пів: під­бір ма­те­рі­а­лу (які­сна лі­те­ра­ту­ра і дра­ма­тур­гія, ча­сто — з го­стро­со­ці­аль­ним за­барв­ле­н­ням), на­ма­га­н­ня ство­ри­ти ці­лі­сний сце­ні­чний образ (де­ко­ра­цій­не оформ­ле­н­ня, ко­стю­ми, му­зи­чний су­про­від, сві­тло, пла­сти­ка), кре­а­тив­ність (так, ві­сім уча­сни­ків сту­дії «Ве­ли­ка ві­сім­ка» із Ки­є­ва пред­ста­ви­ли пла­сти­чно-по­е­ти­чне дій­ство за вла­сни­ми по­е­зі­я­ми, при­чо­му — ви­ня­тко­во укра­їн­ською) — все це не мо­гло не ви­кли­ка­ти по­ва­ги. А в де­яких ви­пад­ках — як з те­а­траль­ною май­стер­нею «АРТМУР» (Ме­лі­то­поль, ке­рів­ник Ан­на По­пен­ко) — ли­ше ви­ко­нав­ські «бло­хи» ви­да­ва­ли ама­тор­ський ха­ра­ктер дій­ства, ви­ста­ву ж у ці­ло­му мо­жна бу­ло роз­гля­да­ти за ціл­ко­ви­то фа­хо­ви­ми па­ра­ме­тра­ми.

Вла­сне, ме­лі­то­поль­ці і ста­ли для жу­рі го­лов­ним від­кри­т­тям фе­сти­ва­лю. В їхньо­му мі­сті не­має про­фе­сій­но­го те­а­тру — ли­ше га­стро­ле­ри, від­так їм і лег­ше (бо ж не­має кон­ку­рен­тів), і важ­че — оскіль­ки тра­ди­цій теж не­ма, і мі­сце­ві очіль­ни­ки не ква­пля­ться їх роз­ви­ва­ти. Та пер­спе­кти­ви «АРТМУРУ» — оче­ви­дні.

Ко­ле­ги з ін­ших «під­роз­ді­лів» жу­рі осо­бли­во від­зна­чи­ли та­кож сту ден­тсь кий те атр « Жме ня » (Рів­не), Те­а­траль­ну май­стер­ню ін­сти­ту­ту ми­стецтв Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту ім.. Б. Грін­чен­ка, те­а­траль­но-естра­дну сту­дію «Те­ла­рії» (Ки­їв) та ін.

Тож ор­га­ні­за­то­ри пе­ре­ко­на­ли­ся: за­ці­кав­ле­ність — ве­ли­ка, і мо­жна смі­ли­во пла­ну­ва­ти зро­би­ти фе­сти­валь ре­гу­ляр­ним і про­во­ди­ти йо­го в рі­зних мі­стах Укра­ї­ни. І вза­га­лі, те­а­траль­ний «ген» укра­їн­ців — не­ви­ко­рін­ний!

«ПРИ­ЙШОВ, ПОБАЧИВ, ПЕРЕМІГ!»

Цим ві­до­мим афо­ри­змом мо­жна опи­са­ти участь на­ших зем­ля­ків — Чер­ні­гів­сько­го те­а­тру іме­ні Т. Шев­чен­ка — у XIII Мі­жна­ро­дно­му фе­сти­ва­лі «Слов’ян­ські те- атраль­ні зу­стрі­чі» на ба­зі Го­мель­сько­го обла­сно­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру (Бі­ло­русь).

...Ко­лись, да­ле­ко­го 1983-го цей фе­сти­валь у фор­ма­ті «три в одно­му» за­по­ча­тку­ва­ли су­сі­ди-ди­ре­кто­ри із при­кор­дон­них Чер­ні­го­ва, Брян­ська та Го­ме­ля.

Змі­ню­ва­ли­ся ди­ре­кто­ри, роз­пав­ся СРСР, по­хи­тну­ла­ся і, зре­штою, геть роз­ва­ли­ла­ся кон­це­пція «єд­но­сті слов’ян­ських на­ро­дів», три фе­сти­ва­лі жи­ли ко­жен сво­їм жи­т­тям, із вла­сною пе­рі­о­ди­чні­стю й пе­ре­р­ва­ми. Не­змін­ни­ми за­ли­ши­ли­ся тіль­ки ре­гу­ляр­ні вза­єм­ні від­ві­ди­ни чер­ні­гів­ців та го­мель­ців.

Цьо­го ра­зу на­ші від­кри­ва­ли фе­сти­валь і по­ка­за­ли — на знак по­ва­ги до го­спо­да­рів — ви­ста­ву за бі­ло­ру­ською п’єсою: «Ко­ме­дію про... сенс існу­ва­н­ня» Во­ло­ди­ми­ра Ру­до­ва (ре­жи­сер Те­тя­на Шу­мей­ко).

Дві го­ди­ни ціл­ко­ви­то­го бур - ле­ску, па­ну­ва­н­ня ігро­вої сти­хії, в якій «фе­є­ри­ли» мо­ло­ді акто­ри Єв­ген Бон­дар, Дми­тро Лі­та­шов, Сер гій Пун тус та Ми ко ла Ле - ме­шко, так і за­ли­ши­ли­ся най­при­єм­ні­ши­ми го­ди­на­ми фе­сти­ва­лю і для пуб лі ки, і для жу рі. «Най­кра­ща ви­ста­ва» і «най­кра­щий актор­ський ан­самбль» — на­го­ро­ди чер­ні­гів­ців.

Те­а­три з Ро­сії при­ве­зли де­що ма­ло­зро­зумі­ло-пре­тен­зій­не (Стер­лі­та­мак, Ба­шкор­то­стан) та ка­со­ву ко­ме­дій­ку на ме­жі (а ча­сто і за ме­жа­ми) сма­ку (Нов­го­род), чим вко­тре під твер ди ли ін с тин к тив но зверх­нє став­ле­н­ня до фе­сти­ва­лю в Бі­ло­ру­сі як до чо­гось про­він­цій­но­го, дру­го­ря­дно­го.

Мі­сце­ві ж ви­ста­ви (го­спо­да­рів та Мін­сько­го ТЮГу) ви­да­ли­ся не­мов­би при­би­ти­ми пи­лом, по­збав­ле­ни­ми жи­во­го життя. На- віть від­зна­че­не за най­кра­щу ре­жи­су­ру ТЮГів­ське «Ди­ке по­лю­ва­н­ня ко­ро­ля Ста­ха» за Ула­дзі­мі­ром Ка­ра­тке­ві­чем, по­ту­жно-обра­зне й атмо­сфер­не, — ли­ше ри­мейк по­ста­нов­ки то­го ж Ула­дзі­мі­ра Са­ві­цькі в те­а­трі ім. Ян­ки Ку­па­ла п’ятнад­ця­ти­рі­чної дав­ни­ни.

І за­га­лом — гу­ля­єш зе­ле­ним, чи­стим Го­ме­лем з йо­го ди­во­ви­жним пар­ком та рі­чкою Сож, та­кою схо­жою на Де­сну, спіл­ку­є­шся з мі­сце­ви­ми — сим­па­ти­чни­ми й ро­зум­ни­ми — мо­ло­ди­ми акто­ра­ми та кри­ти­ка­ми, а у ву­ха сту­кає Ле­си­не: «...Ми­най люд­ські стеж­ки, ди­ти­но, бо там не хо­дить во­ля, — там жу­ра тя­гар свій но­сить».

«...БО ВЕСНЯНА ВОДА — ЯК ВО­ЛЯ МОЛОДА!»

От де був драйв і по­ту­га, то це в Хер­со­ні. Тра­ди­цій­на «Мель­по­ме­на Тав­рії» не тіль­ки за­ли­ша­є­ться на­ймас­шта­бні­шим ві­тчи­зня­ним те­а­траль­ним фе­сти­ва­лем, а й що­ро­ку на­би­рає обер­тів. Су­ціль­ний ма­ра­фон: за 9 днів — 11 кра­їн, 37 ви­став, плюс «грін-зо­на» (чи­та­н­ня, кон­цер­ти, пре­зен­та­ції), плюс марш ви­ши­ва­нок — і «кон­троль­ний по­стріл»: дво­го­дин­ний ка­пу­сник го­спо­да­рів (артисти, ба­лет, ор­кестр те­а­тру ім. М. Ку­лі­ша).

...Ле­ся Укра­їн­ка при­га­да­ла­ся не­дар­ма: адже са­ме «Лі­со­ву пі­сню» цьо­го­річ зі­гра­ли просто не­ба, на ба­зі еко­ту­ри­зму «Чу­ма­цька кри­ни­ця». І це про­де­мон­стру­ва­ло, на­скіль­ки ви­гі­дно не ада­пту­ва­ти го­то­ву по­ста­нов­ку під цей спе­ци­фі­чний май­дан­чик, а ство­рю­ва­ти її са­ме тут, ко­ли са­ме по со­бі на­про­шу­є­ться ма­кси­маль­не осво­є­н­ня про­сто­ру. Тож у сві­жій ін­тер­пре­та­ції Сер­гія Пав­лю­ка (у жан­рі та­ко­го со­бі «етно­ко­мі­ксу») і во­гни­ща па­ли­ли, і у ста­вок стри­ба­ли, і сві­тля­ки­По­тер­ча­та ме­ре­хті­ли в ку­щах... Зо­рі й ко­ма­рі до­да­ва­ли ек­зо­ти­ки, а екс­пре­сив­ний жаб’ячий хор на­да­вав кар­ти­ні за­вер­ше­но­сті. Але — от ди­во! — Ле­си­не сло­во при цьо­му не гу­би­ло­ся, а на­віть — осо­бли­во з вуст Мав­ки (Те­тя­на Про­во­ро­ва) — за­гра­ва­ло но­ви­ми обер­то­на­ми.

...Ка­пу­сник же бу­кваль­но збив з ніг енер­гі­єю та по­ту­жні­стю дра­ма­ти­чно-во­каль­но-пла­сти­чно-ін­стру­мен­таль­но­го ре­сур­су, який має Хер­сон­ський те­атр. За­ува­жи­мо — так, один із най­успі­шні­ших, так, до­бре ор­га­ні­зо­ва­ний, так, ши­ро­ко­ві­до­мий у країні й за її ме­жа­ми, але — «один із...». Ним не ви­чер­пу­є­ться наш за­галь­ний те ат раль ний ре сурс, який бу­кваль­но роз­ро­ста­є­ться на очах.

Тож по­при те, що про­дов­жу­ють існу­ва­ти окре­мі «за­по­від­ни­ки», ку­ди не про­ни­кає сві­жий ві­тер змін, сце­ні­чне ми­сте­цтво в Укра­ї­ні, осо­бли­во по­рів­ня­но із су­сід­ським, на­прав­ду жи­ве і роз­ви­ва­є­ться.

Та й «мо­ло­дняк» актив­но під­тя­гу­є­ться. При­мі­ром, аж 130 сту­ден­тів Ки­їв­ської му­ні­ци­паль­ної ака­де­мії естра­дно­го та цир­ко­во­го ми­стецтв до 55-річ­чя сво­го на­вчаль­но­го за­кла­ду ви­пле­ску­ють на гля­да­чів мо­ре енер­гії в юві­лей­но­му шоу «Ака­де­мія ма­не­жу» на аре­ні На­ціо­наль­но­го цир­ку. А гурт сту­ден­тів Львів­сько­го уні­вер­си­те­ту ім. І. Фран­ка «ЯгОди» (актор­ський курс Оле­кси Крав­чу­ка, ке­рів­ник гур­ту Зо­ря­на Ди­бов­ська) впев­не­но по­сі­дає пер­ше мі­сце на одно­му з най­ві­до­мі­ших у Єв­ро­пі мі­жна­ро­дно­му фе­сти­ва­лі Muszelki Wiger (Су­вал­ки, Поль­ща).

...Фе­сти­валь­не життя тим ча­сом три­ває: на го­стей уже че­кає від кри тий порт « Пор то- Фран - ко» — у черв­ні му­зи­кан­тів, ху­до­жни­ків, те­а­тра­лів, лі­те­ра­то­рів, тан­цю­ри­стів при­ймає Іва­но­Фран­ківськ.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.