«Во­рог на­ро­ду» – лі­кар

Ро­зду­ми, на­ві­я­ні прем’єрою у На­ціо­наль­но­му те­а­трі іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки

Den (Ukrainian) - - Культура - Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Мо­ва не йти­ме­ться про « Спра­ву лі­ка­рів » , яку ін­спі­ру­вав ди­кта­тор­ський ре­жим Ста­лі­на про­ти « лі­ка­рів- те­ро­ри­стів » , хо­ча про­фе­сія її ге­ро­їв, як і ге­роя п’ єси Г. Іб­се­на « Во­рог на­ро­ду » , обра­на не ви­пад­ко­во. На­пи­са­на одра­зу пі­сля про­ва­лу п’єси «При­ви­ди», во­на до­да­ла енер­гії роз­ду­мам дра­ма­тур­га над спо­кон­ві­чним про­ти­сто­я­н­ням бре­хні й прав­ди.

■ На змі­ну не­що­дав­ньо­му спле­ску по­пу­ляр­но­сті со­ці­аль­но-по­бу­то­вої дра­ма­тур­гії О. Остров­сько­го ( « До­хо­дное ме­сто » в На­ціо­наль­но­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки, «Пра­во на лю­бов» у Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му Мо­ло­до­му те­а­трі, « Ліс » у На­ціо­наль­но­му ака­де­мі­чно­му дра­ма­ти­чно­му те­а­трі ім. Іва­на Фран­ка, «Без ви­ни вин­ні» в Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі юно­го гля­да­ча на Ли­пках та «Бе­с­при­дан­ни­ца. Вер­сия» в Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дніпра) на­став час со­ці­аль­но-по­лі­ти­чних роз­ду­мів Г. Іб­се­на. У дра­мах, сю­же­тні лі­нії яких зо­се­ре­дже­ні на сі­мей­них сто­сун­ках ( « Ляль­ко­вий дім » , « Но­ра » , « Ка­чка » ) , йде­ться про сім’ ю як мо­дель ор­га­ні­за­ції су­спіль­ства. Дум­ку Кон­фу­ція: «За­кон сім’ї — по­над за­кон дер­жа­ви» — нор­везь­кий кла­сик сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри під­дає ви­про­бу­ван­ню до­ка­за­ми руй­нів­ної си­ли бре­хні, яка стає осо­бли­во не­без­пе­чною, коли її іні­ці­а­то­ра­ми ви­сту­па­ють жінки, біль­ше то­го — жінки- ма­те­рі. «Ляль­ко­вий дім» у На­ціо­наль­но­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки та в Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі юно­го гля­да­ча на Ли­пках, «При­ма­ри»

в Ки­їв­ській ака­де­мі­чній май стер­ні те ат раль но го мис тец т ва « Су - зір’я» та «Гед­да Га­блер» у Ки­їв­сько му екс пе ри мен таль но му те ат рі «Зо­ло­ті Во­ро­та» якщо не ви­прав­до­ву­ють грі­хів ге­ро­їнь, то до­ма­га - ють ся по блаж ли вос ті з огля ду на жор­сто­кість жит­тє­вих об­ста­вин.

Док тор Сток ман від кри ває лі ку валь ні влас ти вос ті во ди йо го рі­дно­го мі­сте­чка. Ра­зом із бра­том­бур го міс т ром за кли кає вкла да ти гро­ші у роз­бу­до­ву ку­рор­ту. Однак коли він вста­нов­лює, що ка­на­лі­за­цій­ні сто­ки пе­ре­тво­рю­ють ці­лю­щі дже­ре­ла на отру­ту, по­стає пи­тан - ня про не об хід ність бу дів ниц т ва но­во­го во­до­го­ну, а от­же — про ве­ли кі до дат ко ві ви тра ти. Окрім цьо­го, роз­го­ло­ше­н­ня прав­ди­вої ін­фор­ма­ції про ре­аль­ний стан справ за гро жує за крит тям во до лі кар ні на де кіль ка ро ків, а зна чить — від­су­тні­стю ку­рор­тни­ків, які є на­дій­ним га­ран­том до­бро­бу­ту пра­кти­чно усіх го­ро­дян. Так обов’язок та сум лін ня лі ка ря роб лять йо го во­ро­гом на­ро­ду.

Ця, на перший по­гляд, прос - тень ка іс то рія за вдя ки гос т рій фра зі, про мо вис тос ті сим во лів стає не осяж ним прос то ром для роз­ду­мів про вла­сну і ко­ле­ктив­ну іден тич нос ті. Збо ри, ре фе рен ду - ми, де мон ст ра ції та ін ші про яви дум ки на ро ду, як ви яв ля єть ся, лег­ко ор­га­ні­зу­ва­ти, по­трі­бні га­сла та ідеї — не скла­дно нав’яза­ти. Та чи без­ме­жні пра­ва біль­шо­сті?

Фі­ло­соф Га­стон Ба­шляр вва­жав най­більш ма­те­рин­ською з усіх смер­тей смерть від во­ди. Не­ви­пад­ко­во у п’єсі йде­ться про смер­тель­ну не­без­пе­ку від жит­тє­дай­ної во­ди.

Дра­ма­тург на­дає си­лу го­ло­су кро ві. Два рід ні бра ти, один з яких за при сяг нув ся слу гу ва ти гро­ма­ді, дру­гий дав кля­тву ря­ту - ва ти лю ди ну, ста ють на бра тов - бив­чий шлях.

Ма­ні­пу­лю­ва­н­ня гро­мад­ською дум кою ви яв ля єть ся лег ким здо - бут ком га зе тя рів- фа ри се їв, які згур­то­ву­ють ау­ди­то­рію глу­хо­тою і слі­по­тою до су­ті про­блем. Ді­йшов­ши ви­снов­ку, що біль­шо­сті зав­жди зруч ні ше по ми ля ти ся, ви гна - ний гро­ма­дою, під­три­ма­ний ли­ше дру­жи­ною, до­чкою та єди­ним дру­гом, Сто­кманн про­го­ло­шує: «Най­силь ні­ша лю­ди­на на сві ті — най - са­мо­тні­ша». Мо­жна на­во­ди­ти ще ба га то при кла дів то го, як текст зба­га­чу­є­ться і за­галь­но­зро­зумі­ли­ми, і зов­сім не очі­ку­ва­ни­ми алю­зі­я­ми. Са­ме та­ка ро­бо­та над лі­те­ра­тур­ним ма­те­рі­а­лом ни­ні є одні­єю з цен­траль­них до­мі­нант су­ча­сно­го те ат раль но го сти лю ли товсь ко го театру. Але не тіль­ки з огля­ду на це за­про­ше­н­ня ві­до­мо­го ре­жи­се­ра Й. Вай т ку са на по ста нов ку в На - ціо­наль­ний ака­де­мі­чний те­атр ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки є не­ви­пад­ко­вим.

Зви чай но, важ ли ве і те, що він очо­лює Ро­сій­ський дра­ма­ти­чний Ли­тов­ський те­атр. Оби­два те­ат ри де мон ст ру ють се рйоз ну ува - гу до проблеми са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції не тіль­ки зав­дя­ки мо­ві, при­ді­ля­ю­чи ве ли ку ува гу ін тер тек с ту аль - но­сті, яка через омов­ле­не, але не - вер ба лі зо ва не, фор мує прос тір куль­ту­ри, куль­тур­ну про­пи­ску.

Крім то­го, обра­ний ма­те­рі­ал про дов жує до слід жен ня до лі осо­би­сто­сті в часи істо­ри­чних ви­про­бу вань, за яв ле ні ви ста ва ми « Дон Кі хот 1954 » , « 105 сто рін ка про лю бов » . По ста нов ни ку вда ло ся та­ктов­но на­ла­шту­ва­ти гля­да­ча на роз ду ми про на шу най но віт ні шу істо­рію. Са­ме на ро­зду­ми, а не на зі­ткне­н­ня по­зи­цій. І свід­че­н­ня то­му — ро зум на ти ша в за лі, а не опле­ски, що лу­на­ють на під­трим­ку про­ти­ле­жних ду­мок.

Мо­жли­во, прийом мо­но­ло­гі­за­ції ха­ра­кте­ру сто­сун­ків ді­йо­вих осіб, роз ді ле них на дві гру пи — ста ле вих у ло гі ці, ді ях, ін то на ці - ях Пе те ра Сток ман на ( Юрій Гре - бель­ник) та ро­ман­ти­чних, емо­цій­них до хри по ти То ма са Сток ман - на ( Олек сандр Коб зарь), — мав на да ти різ но дум’ ю ре во лю цій ної ясно­сті й на­сна­ги. Та емо­цій­на на­пру га, при та ман на сти лю На ці о - наль но го ака де міч но го те ат ру ро - сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки, за зви чай має ба гат шу па літ ру ви - ра жаль них за со бів. З кож ною ви - ста вою во на все яс к ра ві ше до пов - нює гра фіч ну чіт кість ре жи серсь - ко­го ма­люн­ку.

Ці­ка­ва сце­но­гра­фія І. Не­смі­я­но­ва спо­ча­тку на­га­дує пі­ра­мі­ду у вну­трі­шньо­му дво­ри­ку Лув­ра. По­тім рів­но­бі­чний три­ку­тник, за­пов­не­ний пля­шка­ми і ба­ло­на­ми з во­дою, що за стиг у по віт рі над сце - ною, ні би люс т ра Сва ров скі, за - гро жує зли вою бі жу те рії, а не справ­жніх ко­штов­но­стей. Вла­сне, за збе ре жен ня ці­єї об ман ки ( уяв­на чи­сто­та отру­є­ної во­ди) бо­реть - ся біль­шість — ту­па, зом­бо­ва­на чи вве­де­на в ома­ну.

Ціл­ком доречно про­ци­ту­ва­ти великого сце­но­гра­фа Да­ни­ла Лі­де­ра, 100-річ­чя яко­го за­раз при­вер - тає ува гу до йо го ро зу мін ня ці­єї про­фе­сії:

« Сце ног ра фія — це осо бис - ті­сна, ді­йо­ва роз­від­ка в нав­ко­ли­шні проблеми бу­т­тя, це вжи­ва­н­ня в про­блем­ні ка­те­го­рії бу­т­тя на рівні ко­смо­су і по­бу­ту одно­ча­сно».

Спек такль « Во рог на ро ду » усі­ма сво­ї­ми скла­до­ви­ми на­ла­го­джує на прос ті й ве лич ні усві дом - лен ня са мих се бе в то му, що про - жи­те на­ми са­ми­ми і ти­ми хто жив до нас.

«Усві­дом­ле­н­ня усе онов­лює. Во­но на­дає зви­чним ді­ям смак не­зві­да­но­го. Во­но силь­ні­ше пам’яті».

ФО­ТО ІРИНИ СОМОВОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.