На лі­нії обо­ро­ни – між жи­т­тям і смер­тю

Мед­се­стри Він­ни­цько­го вій­сько­во-ме­ди­чно­го клі­ні­чно­го цен­тру — про по­ря­ту­нок во­ї­нів у зо­ні АТО

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Він­ни­цькі вій­сько­ві ме­ди­ки ви­їха­ли в зо­ну АТО ще на­ве­сні 2014 ро­ку. Одні­єю з пер­ших у скла­ді лі­кар­сько-се­стрин­ських бри­гад на схід по­їха­ла і стар­ша мед­се­стра шкір­но-ве­не­ро­ло­гі­чно­го від­ді­ле­н­ня На­та­ля ПРОНІВ, во­на бу­ла в зо­ні АТО, ко­ли все тіль­ки по­чи­на­ло­ся. Ка­же, що до остан­ньо­го не зна­ла, ку­ди са­ме їх ве­зуть, адже мі­сце дис­ло­ка­ції три­ма­ло­ся в су­во­рій та­єм­ни­ці. Зро­зумі­ли, що це не­да­ле­ко від До­не­цька, по­бли­зу Кар­лів­ки, ли­ше пі­сля то­го, як при­бу­ли у роз­та­шу­ва­н­ня.

«Нам да­ли кар­ту з ко­ор­ди­на­та­ми і ска­за­ли ді­ста­ти­ся до мі­сця при­зна­че­н­ня у чі­тко ви­зна­че­ний час. Стра­ши­ла пе­ред­усім не­ві­до­мість. Зав­да­н­ня ми своє до­бре ро­зумі­ли. Але якщо ра­ні­ше на на­вча­н­нях був чі­ткий план: що ро­би­ти, скіль­ки ча­су на роз­гор­та­н­ня, скіль­ки на на­вча­н­ня, то тут ми не зна­ли, на­скіль­ки їде­мо і ку­ди. Нам да­ли ко­ман­ду і ми по­їха­ли, — при­га­дує На­та­ля. — Ско­рі­ше за все це був пункт ко­ман­ду­ва­н­ня, бо об­слу­го­ву­ва­ли ми бій­ців з рі­зних вій­сько­вих під­роз­ді­лів. На­ша ав­то­пе­рев’язо­чна бу­ла за­ма­ско­ва­на у лі­со­по­сад­ці. Там ми роз­гор­ну­ли дві па­ла­ти (те­ра­пев­ти­чну і хі­рур­гі­чну) та ре­а­ні­ма­цію. У гру­пі пра­цю­ва­ло п’яте­ро — двоє са­ні­та­рів (во­ни і во­ді­я­ми бу­ли), лі­кар-те­ра­певт, лі­кар-хі­рург і ме­ди­чна се­стра, тоб­то я. Ма­ю­чи те­ра­пев­ти­чний про­філь, я аси­сту­ва­ла при опе­ра­ці­ях, бо біль­ше не бу­ло ко­му. Це для ме­не був но­вий до­свід. Але в тих умо­вах, вчи­шся ду­же швид­ко».

Хво­рі бу­ли з рі­зних груп військ, але най­ча­сті­ше по до­по­мо­гу звер­та­ли­ся хло­пці із спе­цна­зу та роз­від­ки. Пер­ша зу­стріч з бо­йо­вою трав­мою від­бу­ла­ся одра­зу пі­сля при­їзду, як тіль­ки ме­ди­ки роз­гор­ну­ли­ся. У ав­то­пе­рев’язо­чну за­не­сли хло­пця. У ньо­го бу­ло оскол­ко­ве по­ра­не­н­ня верх­ніх та ни­жніх кін­ці­вок.

«Ме­ні по­ща­сти­ло пра­цю­ва­ти в ко­ман­ді про­фе­сіо­на­лів, які по­ста­ви­ли на но­ги не одно­го бій­ця. До­по­мо­гу тре­ба бу­ло на­да­ва­ти не ли­ше хі­рур­гі­чну, але й те­ра­пев­ти­чну. Адже чи­ма­ло бій­ців від­чу­ва­ли ви­сна­же­н­ня, пе­ре­вто­му, ма­ли ви­со­кий тиск, — роз­по­від­ає мед­се­стра. — Був та­кий ви­па­док, ко­ли одно­му бій­це­ві я зро­би­ла пе­рев’яз­ку і ка­жу: «Прий­деш зав­тра»!». А він ме­ні: «Зав­тра не при­йду, бо йду у роз­від­ку». «А ко­ли при­йде­те?», — за­пи­та­ла я. «Це тіль­ки Го­сподь Бог знає»... Від та­ких слів пе­ре­си­ха­ло в гор­лі, але я ви­ду не по­да­ла, по­смі­ха­ла­ся йо­му у слід, бо зна­ла, що по­ка­зу­ва­ти три­во­гу не мо­жна — ми усі там ви­ко­ну­ва­ли свій обов’язок».

«ТА­КЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ...»

На­при­кін­ці ве­сни 2014 ро­ку зі спе­ці­а­лі­стів вій­сько­во-ме­ди­чно­го клі­ні­чно­го цен­тру Цен­траль­но­го ре­гіо­ну, роз­та­шо­ва­но­го у Він­ни­ці, бу­ло сфор­мо­ва­но 59-й вій­сько­вий мо­біль­ний го­спі­таль. А у трав­ні 2014 ро­ку біль­ше со­тні лі­ка­рів ра­зом з те­хні­кою та обла­дна­н­ням ви­ру­ши­ли із Він­ни­ці на пе­ре­до­ву. Уже в черв­ні впер­ше в істо­рії не­за­ле­жної Укра­ї­ни він­ни­цькі ме­ди­ки ви­ко­на­ли в по­льо­вих умо­вах над­скла­дну опе­ра­цію на че­рев­ній по­ро­жни­ні. Аси­сту­ва­ла на цій опе­ра­ції стар­ша опе­ра­цій­на се­стра Оль­га БАБКІНА, за що по­тім во­на бу­ла на­го­ро­дже­на ор­де­ном «За му­жність» ІІІ сту­пе­ня.

«Це бу­ла скла­дна опе­ра­ція, але її тре­ба бу­ло про­во­ди­ти тер­мі­но­во, іна­кше у бій­ця не бу­ло б шан­сів ви­жи­ти, — по­яснює Оль­га. — Пам’ятаю той день, як вчо­ра. Чер­го­вий лі­кар роз­бу­див ме­не ра­но-вран­ці і ска­зав го­ту­ва­ти­ся до опе­ра­ції. На під­го­тов­ку да­ли го­ди­ну, і це бу­ло ка­та­стро­фі­чно ма­ло. Бій­ця до­ста­ви­ли швид­ко, бо ко­жна се­кун­да бу­ла на ва­гу зо­ло­та. Оско­лок влу­чив у пе­чін­ку і бу­ла силь­на кро­во­те­ча, тре­ба бу­ло ді­я­ти ду­же швид­ко. Опе­ра­цію вправ­но про­вів хі­рур­гАн­дрій Вер­ба, ни­ні він очо­лює ме­ди­чний де­пар­та­мент Мі­ні­стер­ства обо­ро­ни Укра­ї­ни».

Жі­но­чий пер­со­нал на пе­ре­до­ву не бра­ли. Але одно­го ра­зу Оль­зі та­ки до­ве­ло­ся ви­їха­ти за по­ра­не­ним на ге­лі­ко­пте­рі. Зга­дує, як під час по­льо­ту во­на тіль­ки те й ро­би­ла, що ди­ви­ла­ся на облич­чя пі­ло­тів та хі­рур­га. Ка­же, на них не «про­ска­ку­ва­ло» жо­дної нер­во­вої жил­ки, це за­спо­ко­ю­ва­ло. При­зем­ли­ли­ся ме­ди­ки не­по­да­лік від па­ла­ю­чо­го БТРа. Лі­че­ні се­кун­ди — і по­тер­пі­лий на бор­ту. Трав­ми бу­ли важ­кі, то­му ко­ман­дир прийняв рі­ше­н­ня транс­пор­ту­ва­ти по­стра­жда­ло­го в Хар­ків. До­ве­зли жи­вим.

«Су­про­від по­тер­пі­ло­го на по­ві­тря­но­му транс­пор­ті — це окре­ма істо­рія. Вер­то­літ на­ма­га­є­ться про­ско­чи­ти не­на­дій­ні зо­ни не­по­мі­тно, то­му ле­тить низь­ко, оми­на­ю­чи по­сад­ки й бу­дів­лі. В ка­бі­ні ві­бра­ції, тря­ска, по­чу­ти кво­лий го­лос по­ра­не­но­го не­мо­жли­во. І на цих «аме­ри­кан­ських гір­ках» до­ве­ло­ся під­клю­ча­ли кра­пель­ни­цю і зу­пи­ня- ти кро­во­те­чу, — роз­по­від­ає Оль­га. — Та­кі спо­га­ди не мо­жли­во ви­кре­сли з пам’яті. Бо як мо­жна за­бу­ти «трьо­хсо­тих» і «дво­хсо­тих», яких ве­зли в одній ма­ши­ні до го­спі­та­лю?.. По­ра­не­них одра­зу на опе­ра­цій­ний стіл, а за­ги­блих го­ту­ва­ли, щоб пе­ре­пра­ви­ти додому... Пам’ятаю, як в одно­го з них у ки­ше­ні по­стій­но дзво­нив те­ле­фон. Ді­ста­ли, а там до 40 пропу­ще­них... Від ма­те­рі... Ні­хто не на­ва­жу­вав­ся взя­ти слу­хав­ку. Пе­ре­да­ва­ли її із рук і ру­ки і не мо­гли від­по­ві­сти... Та­ке не забувається...».

«НАВЧИЛАСЯ БУ­ТИ СИЛЬНОЮ»

59-й мо­біль­ний вій­сько­вий го­спі­таль пе­ре­їздив із мі­сця на мі­сце кіль­ка ра­зів. Під час одно­го з них — із Сва­то­во­го у Сє­ве­ро­до­нецьк — до­ве­ло­ся пе­ре­бу­ва­ти і вій­сько­вій мед­се­стрі Оль­зі ПЕЧЕНЮК. У зо­ну АТО во­на ви­ру­ши­ла на­ве­сні 2016 ро­ку. Не­сла слу­жбу в те­ра­пев­ти­чно­му від­ді­лен­ні мо­біль­но­го го­спі­та­лю, де лі­ку­ва­ли­ся хло­пці з че­ре­пно-моз­ко­ви­ми трав­ма­ми, кон­ту­зі­я­ми і ті, які ма­ли те­ра­пев­ти­чні па­то­ло­гії. Зда­ва­ло­ся б, все те ж са­ме, що в го­спі­та­лі у Він­ни­ці, але в АТО це зов­сім не вдо­ма, зі­зна­є­ться Оль­га.

«Хво­рих по­стій­но бу­ло ба­га­то. Па­ці­єн­ти змі­ню­ва­ли­ся ча­сто, пе­ре­прав­ля­ли їх за кіль­ко­ма кри­те­рі­я­ми: за ста­ном важ­ко­сті, кіль­кі­стю днів пе­ре­бу­ва­н­ня, за ре­зуль­та­та­ми ана­лі­зів то­що, — стри­ма­но роз­по­від­ає Оль­га, а по­тім на­би­рає пов­ні гру­ди по­ві­тря, ви­ди­хає і ка­же. — Там я навчилася бу­ти сильною. Не бу­ло ані стра­ху, ані роз­па­чу. Ста­ра­ла­ся не ду­ма­ти й не при­йма­ти близь­ко до сер­ця те, що ба­чи­ла, бо від то­го мо­жна збо­же­во­лі­ти... Я зна­ла, що ме­ні тре­ба ро­би­ти все мо­жли­ве, щоб бо­єць став на но­ги і по­вер­нув­ся на слу­жбу. Чи бу­ло важ­ко? Бу­ло. На­сам­пе­ред че­рез те, що пра­цю­ва­ли без ви­хі­дних — ми жи­ли в го­спі­та­лі і на­да­ва­ли до­по­мо­гу не­за­ле­жно від то­го, чер­гу­єш ти чи ні. На­віть на Ве­лик­день я не від­чу­ва­ла, що це свя­то, бо ко­жен на­сту­пний день ні­чим не від­рі­зняв­ся від по­пе­ре­дньо­го».

Ме­ди­чні се­стри­чки Він­ни­цько­го вій­сько­во-ме­ди­чно­го цен­тру не при­хо­ву­ють, що на пе­ре­до­вій не­лег­ко, де­які спо­га­ди і до­сі ятрять їхні ду­ші чи три­во­жать у снах. Та якщо бу­де на­каз зно­ву їха­ти в АТО, во­ни го­то­ві, бо для пе­ре­мо­ги у вій­ні ко­жен по­ви­нен ро­би­ти те, що вміє. А ме­ди­ки вмі­ють ря­ту­ва­ти жи­т­тя.

Оле­ся ШУТКЕВИЧ Він­ни­ця, фо­то з осо­би­сто­го ар­хі­ву ге­ро­їв ма­те­рі­а­лу

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.