«Я – ху­до­жник, я так... ми­слю»

Вза­єм­ний зв’язок ми­сте­цтва і фі­ло­со­фі­ї­о­бго­во­ри­ли в рам­ках кон­фе­рен­ції«Фі­ло­со­фія. Но­ве по­ко­лі­н­ня» (те­ма «Сло­во і не­ви­слов­лю­ва­не») в На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія»

Den (Ukrainian) - - Філософські Діалоги - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Уп’ ятни­цю, 16 черв­ня, в PinchukArtCentre від­кри­є­ться ви­став­ка су­ча­сно­го ми­сте­цтва «Кри­хкий стан». Про захід ві­до­мо ли­ше те, що він об’єд­нає ро­бо­ти іме­ни­тих ху­до­жни­ків: Ма­ри­ни Абра­мо­вич, Ай Вей­вея, Ду­гла­са Гор­до­на, Де­мі­є­на Гер­ста, Яна Фа­бра та ін. Зокре­ма, Ма­ри­на Абра­мо­вич пред­ста­вить пер­фор­манс «Ге­не­ра­тор». Про від­бір во­лон­те­рів для уча­сті в ньо­му бу­ло ого­ло­ше­но за­вча­сно.

Пи­са­ти про су­ча­сне ми­сте­цтво — зав­жди ви­клик. Не­о­че­ви­дність кри­те­рію оці­ню­ва­н­ня — зви­чна для куль­тур­но­го огля­да­ча проблема, яка по­стає тут осо­бли­во го­стро й не­рід­ко зму­шує ціл­ко­ви­то по­кла­да­ти­ся на дум­ку екс­пер­тів-ку­ра­то­рів, ми­сте­цтво­знав­ців то­що, утри­му­ю­чись від вла­сних су­джень.

І справ­ді, що до­зво­ляє роз­рі­зни­ти ше­девр, ска­жі­мо, у жан­рі кон­це­пту­аль­но­го ми­сте­цтва, ав­то­ри­те­тним пред­став­ни­ком яко­го вва­жа­ють Ма­ри­ну Абра­мо­вич? Ві­до­мо, що пред­те­чею цьо­го ва­жли­во­го для су­ча­сно­го ми­сте­цтва на­прям­ку був фран­цузь­ко-аме­ри­кан­ський ми­тець Мар­сель Дю­шан. У 1917 ро­ці він за­про­по­ну­вав для ви­став­ки То­ва­ри­ства не­за­ле­жних ху­до­жни­ків у Нью-Йор­ку ро­бо­ту «Фон­тан», яка на­справ­ді бу­ла... зви­чай­ним пор­це­ля­но­вим пі­су­а­ром з під­пи­сом «R. Mutt» (англ. «Р. Ду­рень»). Хо­ча, згі­дно з пра­ви­ла­ми ви­став­ки, прийня­ти ма­ли ро­бо­ту будь-яко­го ху­до­жни­ка, який спла­тив вне­сок уча­сни­ка, ко­мі­тет та­ки від­хи­лив «Фон­тан» Дю­ша­на. Май­же сто­лі­т­тя по­то­му, у 2004 ро­ці 500 ав­то­ри­те­тних фа­хів­ців на­звуть йо­го най­більш впли­во­вою ро­бо­тою су­ча­сно­го ми­сте­цтва. А у 1999-му одну з ко­пій «Фон­та­на» («ори­гі­нал» був втра­че­ний не­вдов­зі пі­сля пред­став­ле­н­ня) про­да­ли на ау­кціо­ні Sotheby’s за 1.7 міль­йо­на до­ла­рів.

Не­має сум­ні­ву, що чер­го­ва ви­став­ка в PinchukArtCentre зу­мо­вить га­лас у ме­діа, але чи бу­де це свід­че­н­ням справ­жньої ху­до­жньої вар­то­сті? Від­по­від­аль­ність, яка ле­жить на ЗМІ, вкрай ве­ли­ка, адже са­ме ми, жур­на­лі­сти, пе­ре­тво­рю­є­мо той чи ін­ший захід на зна­ко­ву по­дію, а ху­до­жни­ка — на зір­ку. Ві­дві­ду­ва­чі по­ді­бних ви­ста­вок див­ля­ться на пред­став­ле­ні тво­ри зна­чною мі­рою са­ме очи­ма ме­діа. Якщо ж взя­ти до ува­ги укра­їн­ський кон­текст, ко­ли ан­га­жо­ва­ність в ми­сте­цько­му жит­ті стає спосо­бом ле­гі­ти­ма­ції по­лі­ти­чних ді­я­чів з ча­сто вкрай сум­нів­ною ре­пу­та­ці­єю, то про від­по­від­аль­ність жур­на­лі­стів го­во­ри­ти вза­га­лі зай­ве...

НЕБЕЗПЕКА ІМІТАЦІЇ

Чи мо­жли­вий об’єктив­ний кри­те­рій оці­ню­ва­н­ня та­ких ху­до­жніх тво­рів? Се­ред ін­шо­го, від­по­ві­сти на це пи­та­н­ня пра­гну­ли уча­сни­ки кру­гло­го сто­лу «Мо­ва ми­сте­цтва / мо­ва фі­ло­со­фії», який від­був­ся не­що­дав­но в рам­ках ХІІ Мі­жна­ро­дної на­у­ко­вої кон­фе­рен­ції «Фі­ло­со­фія. Но­ве по­ко­лі­н­ня» у На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія». З огля­ду на те, що су­ча­сне ми­сте­цтво стає все більш те­о­ре­ти­чно на­си­че­ним, а ко­мен­тар до арт- об’ єкта ча­сом є не менш ва­жли­вим, ніж сам об’єкт, звер­не­н­ня до фі­ло­со­фії ви­да­є­ться тут ціл­ком ви­прав­да­ним. Оскіль­ки ж і са­ма фі­ло­со­фія сво­ї­ми фор­ма­ми не­рід­ко на­бли­жа­є­ться до ми­сте­цтва, пе­ред­усім до лі­те­ра­ту­ри, по­стає пи­та­н­ня роз­рі­зне­н­ня фі­ло­соф­ських та ми­сте­цьких ви­слов­лю­вань.

У зна­ко­вій дис­ку­сії взя­ли участь ві­тчи­зня­ні фі­ло­со­фи Ан­дрій Бо­га­чов, Іри­на Бон­да­рев­ська, Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе та лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Лю­дми­ла Кі­се­льо­ва. Мо­де­ру­ва­ла захід ре­да­ктор ви­дав­ни­чих про­е­ктів ви­дав­ни­цтва «Тем­по­ра», лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Бо­г­да­на Ро­ман­цо­ва.

Кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук, до­цент ка­фе­дри лі­те­ра­ту­ро­знав­ства На­УКМА Лю­дми­ла КІ­СЕ­ЛЬО­ВА пе- ре­ко­на­на, що су­ча­сне ми­сте­цтво опи­ни­ло­ся пе­ред не­без­пе­кою пе­ре­тво­ре­н­ня на імі­та­цію та си­му­лякр. Адже якщо по­ди­ви­ти­ся на си­ту­а­цію з істо­ри­чної пер­спе­кти­ви, то спер­шу ми­сте­цтво пра­гну­ло імі­ту­ва­ти жи­т­тя, зго­дом жи­т­тя по­ча­ло на­слі­ду­ва­ти ми­сте­цтво, а те­пер ми­сте­цтво імі­тує са­ме ми­сте­цтво. «Ми­сте­цтво, лі­те­ра­ту­ра — це іма­нен­тна фор­ма пі­зна­н­ня, яка не має ні­чо­го спіль­но­го з ра­ціо­наль­ним пі­зна­н­ням, — вва­жає Лю­дми­ла Кі­се­льо­ва. — Во­ни до­зво­ля­ють нам пе­ре­жи­ти в чи­сто­му ви­гля­ді та­кий стан, який в ре­аль­но­му жит­ті ми пе­ре­жи­ти не мо­же­мо. Ми­сте­цтво по­кли­ка­не роз­ши­рю­ва­ти ме­жі сло­ва, онов­лю­ва­ти пе­ре­жи­ва­н­ня жи­во­го сло­ва. Але во­дно­час во­но мо­же пе­ре­тво­ри­ти­ся на кло­ну­ва­н­ня сво­го вла­сно­го ма­те­рі­а­лу».

Щоб по­ясни­ти свою дум­ку, Лю­дми­ла Кі­се­льо­ва звер­та­є­ться до уяв­ле­н­ня про трі­а­ди­чну при­ро­ду ху­до­жньо­го сти­лю. «Стиль — це вну­трі­шня фор­ма тво­ру, за якою сто­ять ав­тор як ін­ди­ві­ду­аль­на осо­би­стість, дух ча­су, де­мон, що во­дить йо­го пе­ром, та ма­те­рі­ал, що ово­ло­ді­ває ним, — роз­по­від­ає во­на. — Це ви­зна­че­н­ня, яке на­во­дить О. Ло­сєв в «Про­бле­мі ху­до­жньо­го сти­лю», ду­же ви­ра­зно ко­ре­лює з три­рів­не­ві­стю сло­ва та зву­ка. Звук — це фо­не­ма (най­мен­ша зву­ко- ва оди­ни­ця мо­ви, яка слу­жить для тво­ре­н­ня й роз­рі­зне­н­ня слів та їхніх форм. — Ред.), кі­не­ма (ар­ти­ку­ля­цій­на озна­ка фо­не­ми, фор­му­є­ться на осно­ві ро­бо­ти одно­го ор­га­ну мов­ле­н­ня при ви­мов­лян­ні зву­ку. — Ред.) та аку­сма ( слу­хо­ве уяв­ле­н­ня про звук. — Ред.). Так са­мо сло­во має вну­трі­шню та зов­ні­шню фор­му, ідею. Ме­ні зда­є­ться, що са­ме тут про­ля­гає той ду­же скла­дний шлях, йду­чи яким ми мо­же­мо від­рі­зни­ти жи­ве від мер­тво­го. Шлях, де ми­сте­цтво зав’яза­не на жит­ті, а жи­т­тя — на ми­сте­цтві. Якщо ма­те­рі­ал ціл­ком ово­ло­ді­ває автором, це — ма­те­рі­ал, який сам се­бе ре­пре­зен­тує, імі­та­ція імітації. Якщо ж йде­ться про пе­ре­ва­жа­н­ня автора, який хо­че нав’яза­ти свою во­лю текс­ту, це та­кож вже не ми­сте­цтво. Десь по­се­ре­ди­ні — та ме­жа, яка ро­бить жи­вим і впли­во­вим ми­сте­цький твір, яка зу­мов­лює можливість спри­йма­ти йо­го як жи­ве сло­во».

МІЖ МЕТАФОРОЮ ТА ПОНЯТТЯМ

Чи мо­жна вва­жа­ти фі­ло­со­фію жан­ром лі­те­ра­ту­ри? До­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри те­о­ре­ти­чної і пра­кти­чної фі­ло­со­фії КНУ ім. Т. Г. Шев­чен­ка Ва­хта­нґ КЕ­БУ­ЛА­ДЗЕ впев­не­ний, що так. Ба біль­ше, він до­во­дить це вла­сним при­кла­дом — у 2016 ро­ці Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе став ла­у­ре­а­том пре­мії іме­ні Юрія Ше­ве­льо­ва за збір­ку есе­їв «Ча­рун­ки до­лі». Во­дно­час, на йо­го дум­ку, уні­вер­си­тет­сько­го про­фе­со­ра теж мо­жна вва­жа­ти пи­сьмен­ни­ком, адже він та­кож ство­рює текс­ти — пи­сьмо­ві або аку­сти­чні (якщо йде­ться про ле­кції). А там, де йде­ться про ви­ро­бни­цтво текс­тів, так чи іна­кше йде­ться та­кож про лі­те­ра­ту­ру.

«Я не по­ді­ляю дум­ки про те, що фі­ло­соф мо­же ма­ти якісь фун­да­мен­таль­ні «ін­сай­ти», але при цьо­му вза­га­лі не вмі­ти пи­са­ти і ви­кла­да­ти свої дум­ки, — роз­по­від­ає Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — Зро­зумі­ло, що ху­до­жній та фі­ло­соф­ський чи на­у­ко­вий (чи є фі­ло­со­фія вла­сне на­у­кою — та­кож пи­та­н­ня) сти­лі пи­сьма від­рі­зня­ю­ться. Автора або пе­ре­кла­да­ча фі­ло­соф­ських текс­тів від автора текс­тів ху­до­жніх від­рі­зняє пе­ред­усім чуй­ність до по­нять. Зві­сно, на­ша дум­ка зав­жди ко­ли­ва­є­ться між ме­та­фо­ра­ми та по­ня­т­тя­ми, адже, як­би во­на пе­ре­тво­ри­лась на на­гро­ма­дже­н­ня по­нять, то зре­штою це бу­ли б су­ціль­ні тав­то­ло­гії. На­то­мість ко­жне по­ня­т­тя має ме­та­фо­ри­чну гли­би­ну. З дру­го­го бо­ку, як­би ми ми­сли­ли са­ми­ми ли­ше ме­та­фо­ра­ми, то за­гу­би­ли­ся б у не­скін­чен­них сен­сах та від­си­ла­н­нях й не змо­гли б ді­йти зго­ди не ли­ше з ін­ши­ми, але і з са­ми­ми со­бою».

На дум­ку Ва­хта­нґа Ке­бу­ла­дзе, вже в Пла­то­на ми мо­же­мо зна­йти май­же всі ком­по­зи­цій­ні еле­мен­ти су­ча­сної лі­те­ра­тур­ної про­зи. Йо­го діа­ло­ги — не ли­ше фі­ло­соф­ські ла­бо­ра­то­рії, але й ла­бо­ра­то­рії лі­те­ра­тур­них сти­лів. От­же, близь­кість фі­ло­со­фії та лі­те­ра­ту­ри існу­ва­ла ще від ча­сів Дав­ньої Гре­ції. Але якщо одні фі­ло­соф­ські тра­ди­ції чи шко­ли тя­жі­ють до лі­те­ра­тур­но­го оформ­ле­н­ня, то ін­ші, на­при­клад ана­лі­ти­чна тра­ди­ція, на­бли­жа­ю­ться до сці­єн­ти­чної фор­ми. «Най­ближ­чи­ми до лі­те­ра­ту­ри є су­ча­сні фран­цузь­кі фі­ло­со­фи, стру­кту­ра­лі­сти, пост­стру­кту­ра­лі­сти то­що, — вва­жає Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — Для фран­цузь­кої фі­ло­со­фії це вла­сти­во, ма­буть, ще від ча­сів Мон­те­ня. Та­кі на­прям­ки су­ча­сної ні­ме­цької фі­ло­со­фії, як гер­ме­нев­ти­ка чи фе­но­ме­но­ло­гія — десь по­се­ре­ди­ні. Во­дно­час для ро­зу­мі­н­ня фі­ло­соф­ських текс­тів ду­же важливо роз­пі­зна­ти ка­те­го­рі­аль­ний апа­рат пев­но­го фі­ло­со­фа. По­ня­т­тя тре­ба пе­ре­кла­да­ти тіль­ки по­ня­т­тя­ми, а не низ­кою си­но­ні­мів, що є мо­жли­вим у пе­ре­кла­ді тво­рів ху­до­жньої лі­те­ра­ту­ри. Ко­ли ти пи­шеш, то ма­єш чі­тко ро­зу­мі­ти, де тут твій вла­сний або ж за­по­зи­че­ний з пев­ної фі­ло­соф­ської тра­ди­ції ка­те­го­рі­аль­ний апа­рат, а де це просто жи­ва мо­ва».

Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе за­свід­чує по­яву в Укра­ї­ні зна­ко­вої тенденції, своє­рі­дно­го зу­стрі­чно­го ру­ху, ко­ли фі­ло­со­фи по­чи­на­ють пи­са­ти ін­те­ле­кту­аль­ну пу­блі­ци­сти­ку, а пу­блі­ци­сти де­да­лі біль­ше ін­те­ле­кту­а­лі­зу­ють вла­сну про­зу. Се­ред яскра­вих при­кла­дів: «Да­ле­кі близь­кі» Во­ло­ди­ми­ра Єр­мо­лен­ка, «Бра­тик Біль, Се­стри­чка Ра­дість» Бо­г­да­ни Ма­ті­яш, «І тим, що в гро­бах» Ан­дрія Бон­да­ря. Най­сві­жі­ша но­вин­ка — кни­га ін­те­ле­кту­аль­ної есе­їсти­ки «Ко­ра­бель ша­лен­ців» Та­ра­са Лю­то­го, яка бу­ла пред­став­ле­на на Книж­ко­во­му Ар­се­на­лі і до якої Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе написав вступ.

«В СРСР ІНТЕЛЕКТУАЛИ БУ­ЛИ «КОНТРАБАНДИСТАМИ»

У ни­ні­шньо­му сві­ті ва­го­ми­ми чин­ни­ка­ми, які впли­ва­ють на фі­ло­со­фу­ва­н­ня й на­віть на ба­че­н­ня са­мої при­ро­ди ро­зу­му, є по­лі­ти­ка й іде­о­ло­гія. До цьо­го, зокре­ма, апе­лює образ «кон­тра­бан­ди ро­зу­му», до яко­го Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе звер­та­є­ться в одно­му

зі сво­їх есе­їв. «За­снов­ник фе­но­ме­но­ло­гі­чної фі­ло­со­фії Е. Гу­серль у сво­їй пра­ці «Кри­за єв­ро­пей­ських на­ук і транс­цен­ден­таль­на фе­но­ме­но­ло­гія» го­во­рить про кри­зу єв­ро­пей­ської ци­ві­лі­за­ції та во­дно­час дає своє­рі­дний ре­цепт, як її по­до­ла­ти, — по­яснює свою дум­ку Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — Гу­серль ствер­джує, що сьо­го­дні нас мо­жуть уря­ту­ва­ти ли­ше ге­рої ро­зу­му. На­то­мість су­ча­сний ні­ме­цький фе­но­ме­но­ло­гБ. Валь­ден­фельс у кни­зі «То­по­гра­фія Чу­жо­го», іро­ні­зу­ю­чи з цьо­го при­во­ду, пи­ше, що сьо­го­дні, ко­ли ми пе­ре­жи­ли стіль­ки во­єн, ре­во­лю­цій, за­ко­ло­тів і по­ді­бних со­ці­аль­но-по­лі­ти­чних ка­та­строф, ви­ни­кає пі­до­зра, що вря­ту­ють нас не так ге­рої ро­зу­му, як йо­го кон­тра­бан­ди­сти та пар­ти­за­ни. Валь­ден­фель­су йшло­ся про те, що в су­ча­сно­му сві­ті не мо­жна го­во­ри­ти від іме­ні аб­со­лю­тно­го, ко­смі­чно­го, бо­же­ствен­но­го ро­зу­му — апе­ля­ція до уні­вер­саль­но­го ро­зу­му над­то ча­сто при­зво­дить до по­яви то­та­лі­тар­них ре­жи­мів. Адже стра­те­гії об­ґрун­ту­ва­н­ня, на­при­клад, ко­му­ні­сти­чно­го то­та­лі­та­ри­зму бу­ли вкрай ра­ціо­наль­ни­ми. Зга­дай­мо одві­чну апе­ля­цію ра­дян­сько­го мар­кси­зму до «на­у­ко­во­сті». «Уче­ние Мар­кса все­силь­но по­то­му, что оно вер­но», — ка­зав Ле­нін. Це фі­ло­со­фія, якій ви ма­є­те ві­ри­ти, бо ма­є­те ві­ри­ти, що во­на про­мов­ляє від іме­ні аб­со­лю­тно­го ро­зу­му. Але ір­ра­ціо­наль­на ві­ра в її ро­зум­ність не ді­стає в ній са­мій ра­ціо­наль­но­го об­ґрун­ту­ва­н­ня».

На­справ­ді не існує єди­но­го ро­зу­му. На­то­мість є рі­зні про­я­ви ро­зум­но­сті, своє­рі­дні острів­ки ро­зум­но­сті, які роз­ки­да­ні в ха­о­сі не­ро­зум­но­го. «Мі­сія ін­те­ле­кту­а­лів, пи­сьмен­ни­ків, фі­ло­со­фів по­ля­гає в то­му, що ми як пар­ти­за­ни чи кон­тра­бан­ди­сти блу­ка­є­мо ци­ми ха­ща­ми, і на­ма­га­є­мось збе­рег­ти реш­тки ро­зу­му, пе­ре­не­сти йо­го з одно­го остро­ва на ін­ший, — вва­жає Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — Тут та­кож ви­да­є­ться до­ре­чною ме­та­фо­ра М. Гай­де­ґе­ра, який на­зи­ває одну зі сво­їх збі­рок ста­тей та ви­сту­пів «Holzwege» (нім.), тоб­то «Лі­со­ві стеж­ки». Дум­ка не пря­мує ма­гі­страль­ною лі­ні­єю, во­на «блу­кає» рі­зни­ми стеж­ка­ми, які пе­ре­ти­на­ю­ться, зли­ва­ю­ться в якусь ве­ли­ку про­сі­ку, де ми мо­же­мо по­ба­чи­ти те, що Гай­де­ґер на­зи­ває Lichtung (нім. «про­світ»), по­тім гу­бля­ться у ха­щах. Де­які з них зни­ка­ють на­зав­жди, ін­ші — зно­ву від­ро­джу­ю­ться. Жарт Валь­ден­фель­са та ме­та­фо­ра Гай­де­ґе­ра ство­рю­ють сен­со­вий про­стір, в яко­му ми мо­же­мо го­во­ри­ти про «кон­тра­бан­ду ро­зу­му». За ра­дян­сько­го ре­жи­му всі справ­жні інтелектуали бу­ли «контрабандистами». «Кон­тра­бан­дою» во­ни пе­ре­во­зи­ли сю­ди справ­жню фі­ло­со­фію, лі­те­ра­ту­ру, му­зи­ку. Так М. Ма­мар­да­шві­лі в «Кар­те­зі­ан­ських роз­ми­слах», го­во­ря­чи про до­зво­ле­но­го Де­кар­та, на­прав­ду го­во­рить про не­до­зво­ле­но­го Гу­сер­ля. Але ме­та­фо­ра Валь­ден­фель­са акту­аль­на і сьо­го­дні, адже ство­ре­на во­на бу­ла не в то­та­лі­тар­но­му Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, а в де­мо­кра­ти­чній Ні­меч­чи­ні на­при­кін­ці ХХ сто­лі­т­тя».

«МО­СКВА ПРАГНУЛА УНЕМОЖЛИВИТИ ФІ­ЛО­СОФ­СЬКИЙ РОЗ­ВИ­ТОК ІН­ШИХ МОВ»

Ва­жли­вим ін­стру­мен­том, до яко­го вда­ю­ться по­лі­ти­ки та іде­о­ло­гія, щоб впли­ва­ти на сфе­ру ро­зум­но­го, є мо­ва. «В то­та­лі­тар­них дер­жа­вах мо­ва ре­гла­мен­ту­є­ться, нав’язу­є­ться, — роз­по­від­ає Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — В СРСР мо­жна бу­ло пи­са­ти ли­ше мо­вою со­вєт­сько­го сур­жи­ка, мо­вою псев­до­мар­кси­зму — іна­кше те­бе просто не дру­ку­ва­ли й на­віть мо­гли за­про­то­ри­ти до в’язни­ці. Втім мо­ва пев­ною мі­рою про­мов­ляє на­ми й то­ді, ко­ли ми жи­ве­мо у віль­ній кра­ї­ні. Тут зно­ву спа­дає на дум­ку М. Гай­де­ґер з йо­го слав­но­зві­сним ви­сло­вом про те, що «мо­ва — це дім бу­т­тя». Мо­же­мо при­га­да­ти і Л. Ві­тґен­штай­на: «гра­ни­ці мо­єї мо­ви є гра­ни­ця­ми мо­го сві­ту». Це по­зна­ча­є­ться на пе­ре­кла­да­цькій ді­яль­но­сті, ко­ли ти му­сиш ви­сло­ви­ти те, що бу­ло ска­за­не ін­шою мо­вою, а в на­шій мо­ві для цьо­го бра­кує від­по­від­но­го ре­сур­су. Мо­ва Ф. Ні­цше, яко­го я за- раз пе­ре­кла­даю, на­дзви­чай­но скла­дно на­да­є­ться до пе­ре­кла­ду. І тут ме­ні та­кож до­во­ди­ться за­йма­ти­ся «кон­тра­бан­дою». Для цьо­го існу­ють рі­зні те­хні­чні за­со­би — ко­жен пе­ре­кла­дач має тут вла­сну вну­трі­шню ку­хню».

Во­дно­час

до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри те­о­ре­ти­чної і пра­кти­чної фі­ло­со­фії КНУ ім. Т.Г. Шев­чен­ка Ан­дрій БО­ГА­ЧОВ зі­зна­є­ться, що для ньо­го ме­та­фо­ра «кон­тра­бан­ди ро­зу­му» не є зро­зумі­лою. «Я її не спри­ймаю, — по­яснює Ан­дрій Бо­га­чов. — Для ме­не іде­а­лом є те, що ро­зум — уні­вер­саль­ний, тоб­то не обме­же­ний жо­дни­ми кор­до­на­ми. Якщо при­га­ду­ва­ти на­ше з Ва­хта­нґом Ке­бу­ла­дзе уні­вер­си­тет­ське на­вча­н­ня в остан­ні ро­ки СРСР, то, по­пер­ше, маю ска­за­ти, що то­ді вже ні­хто не за­ва­жав нам ду­ма­ти віль­но. Втім, що­до пу­блі­ка­цій бу­ли ще обме­же­н­ня. У Ки­їв­сько­му уні­вер­си­те­ті ми ви­вча­ли фі­ло­со­фів, зокре­ма К. Мар­кса, Ґ. Ге­ґе­ля, по­сто­рін­ко­во, май­же так, як роз­би­ра­ли ав­то­ри­те­тні текс­ти в се­ре­дньо­ві­чних уні­вер­си­те­тах. То бу­ла до­бра гер­ме­нев­ти­чна пра­кти­ка. Хо­ча, зві­сно, во­на не мо­гла ста­но­ви­ти всю по­трі­бну шко­лу ми­сле­н­ня. Ко­ли я чую про «кон­тра­бан­ду ро­зу­му», то зав­жди ні­яко­вію. А звід­ки то­ді з’яви­ли­ся ми, та­кі віль­ні та са­мо­стій­ні?»

«Але ж Мар­кса і Ге­ґе­ля ми чи­та­ли в ро­сій­ських пе­ре­кла­дах, — па­ри­рує Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе. — На укра­їн­ську Мар­кса пе­ре­кла­да­ли не з ори­гі­на­лу, а з ро­сій­ської. Це бу­ла сві­до­ма по­зи­ція ім­пер­сько­го цен­тру, яка бу­ла по­кли­ка­на унеможливити фі­ло­соф­ський роз­ви­ток ін­ших мов. Че­рез це, до ре­чі, ми сьо­го­дні ма­є­мо ба­га­то не­га­ра­здів — зга­дай­мо цен­траль­не по­ня­т­тя фі­ло­со­фії Ге­ґе­ля «Aufheben» (нім.), яке пе­ре­кла­ли до­во­лі шту­чним ро­сій­ським но­во­тво­ром «сня­тие», а в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді скаль­ку­ва­ли сло­вом «зня­т­тя». Ко­ли те­пер ми на­ма­га­є­мо­ся озву­чу­ва­ти Ге­ґе­ля укра­їн­ською, то вже не мо­же­мо по­збу­ти­ся цьо­го узу­су. На­віть якщо та­кі кла­сні пе­ре­кла­да­чі, як Пе­тро Та­ра­щук, про­по­ну­ють пе­ре­кла­да­ти цей тер­мін як «ска­су­ва­н­ня», ми не по­го­джу­є­мо­ся, бо зви­кли до ін­шо­го. І Та­ра­щук не ро­зу­міє, що так лег­ко не вда­сться зла­ма­ти той узус. На­ми го­во­рить мо­ва. Ми за­ру­чни­ки жа­хли­во­го со­вєт­сько­го спад­ку. Але най­кра­щі з нас — не про­дов­же­н­ня офі­цій­ної со­вєт­ської ма­я­чні, а про­дукт кон­тра­бан­ди тих, хто по­при за­бо­ро­ну пи­ха­тих і дур­ну­ва­тих чи­нов­ни­ків від осві­ти та на­у­ки, на­ма­гав­ся роз­ви­ва­ти тут справ­жню фі­ло­соф­ську дум­ку. Тож ми на­щад­ки кон­тра­бан­ди­стів ро­зу­му».

СИМВОЛІЗМ ЯК КРИ­ТЕ­РІЙ

Ан­дрій Бо­га­чов пе­ре­ко­на­ний, що ми­сте­цька, по­е­ти­чна мо­ва має фун­кцію ево­ка­ції чи епі­фа­нії, тоб­то про­ясне­н­ня або опри­яв­ле­н­ня жи­т­тя, то­му не схиль­ний про­ти­став­ля­ти ми­сте­цтво та жи­т­тя. «В ево­ка­тив­ній фун­кції, на мій по­гляд, по­ля­гає го­лов­на від­мін­ність мо­ви ми­сте­цтва від мо­ви те­о­ре­ти­чної фі­ло­со­фії, — роз­мір­ко­вує Ан­дрій Бо­га­чов. — Ко­ли йде­ться про ін­фор­ма­цій­не чи те­о­ре­ти­чне ви­слов­ле­н­ня, то пер­ша йо­го озна­ка — во­но ні­чо­го не втра­чає від пе­ре­кла­ду. Якщо ми зга­да­є­мо І. Кан­та, Ґ. Ге­ґе­ля, ана­лі­ти­чних фі­ло­со­фів, то ці ав­то­ри на­по­ля­га­ти­муть, що зміст їхніх те­о­ре­ти­чних текс­тів не за­ле­жить від пе­ре­кла­ду, тоб­то від обра­ної мо­ви ви­ра­же­н­ня цьо­го змі­сту. Що­прав­да, Ге­ґель одно­го ра­зу за­ува­жив, що йо­го ро­бо­ти не­мо­жли­во пе­ре­кла­сти фран­цузь­кою, однак він, пев­но, жар­ту­вав. Просто цей пе­рі­од в істо­рії Єв­ро­пи, ко­ли пра­цю­вав Ге­ґель, від­зна­чав­ся не­ймо­вір­ною ува­гою до роз­ви­тку на­ціо­наль­них мов. Отож Ге­ґель за­яв­ляв, що ні­ме­цьку фі­ло­со­фію слід звіль­ни­ти від ла­тин­ських, фран­цузь­ких тер­мі­нів то­що. Зви­чай­но, мо­ву, яка ні­чо­го не втра­чає від пе­ре­кла­ду, слід від­рі­зня­ти від мо­ви, яку на­зи­ва­ють емі­нен­тною, зна­чли­вою, бо оста­н­ня не вка­зує на де­що зов­ні­шнє що­до неї, окре­ме або оди­ни­чне, во­на не ін­стру­мент, а має зна­че­н­ня са­ма по со­бі, по­за­як ви­яв­ляє жит­тє­світ у ці­ло­му. З та­кої мо­ви не пе­ре­кла­сти без істо­тних втрат. От­же, ви­слов­лю- ва­н­ня є те­о­ре­ти­чні, а є ми­сте­цькі, по­е­ти­чні. Я не хо­чу ска­за­ти, що в су­ча­сній по­стме­та­фі­зи­чній фі­ло­со­фії ми не звер­та­є­мо­ся до ви­слов­лю­вань і спосо­бів по­бу­до­ви текс­тів, які близь­кі до ми­сте­цьких. Ко­ли йде­ться про пра­кти­чну фі­ло­со­фію, ко­ли світ є не пре­дме­том об’єкти­ву­валь­но­го роз­гля­ду, а стру­ктур­ним еле­мен­том до­сві­ду, то­ді йде­ться про мо­ву як епі­фа­нію. Це, ска­жі­мо, те­ма гер­ме­нев­ти­чної фі­ло­со­фії. Однак та­кож є фі­ло­со­фія, яка на­по­ля­гає, що во­на — те­о­рія. В уні­вер­си­те­тах ін­сти­ту­а­лі­зо­ва­на фі­ло­со­фія пе­ре­ва­жно бу­де те­о­рі­єю. По­ряд з нею на­да­лі іс- ну­ва­ти­ме де­ін­сти­ту­а­лі­зо­ва­на фі­ло­со­фія, ко­тра з’яви­ла­ся дав­но, — зга­дай­мо хо­ча б Ф. Ні­цше. Пе­ре­ко­на­ний, що ма­є­мо ви­зна­ва­ти роз­ма­ї­т­тя фі­ло­соф­ських спосо­бів ви­слов­лю­ва­н­ня і не зво­ди­ти фі­ло­со­фію до ми­сте­цтва або на­у­ко­вої те­о­рії».

На дум­ку Ан­дрія Бо­га­чо­ва, якщо до ХІХ сто­лі­т­тя але­го­ри­чність ми­сте­цтва в єв­ро­пей­ській куль­ту­рі по­ля­га­ла в то­му, що во­но від­си­ла­ло до чі­тко ви­зна­че­но­го в тра­ди­ції обра­зу або по­ня­т­тя, то пі­зні­ше ми­сте­цтво вже сто­су­ва­ло­ся сим­во­лу. «Тоб­то ми го­во­ри­мо про те, що де­що ма­те­рі­аль­не, чі­тко ви­зна­че­не, від­си­лає нас до ба­га­то­зна­чно­го або не­пев­но­го, — по­яснює Ан­дрій Бо­га­чов. — Та­ким чи­ном при­хо­ди­мо до сим­во­лі­зму як кри­те­рію су­ча­сно­го ми­сте­цтва. Якщо че­рез твір ми­сте­цтва для нас від­кри­ва­є­ться ці­лий світ або щось біль­ше за пев­ний об’єкт, то­ді це ми­сте­цтво. Зви­чай­но, це аб­стра­ктне ви­зна­че­н­ня, але кри­те­рій і має бу­ти аб­стра­ктним».

ПРО РОЗБІЖНІСТЬ МУДРОСТІ ЖИ­Т­ТЯ ТА РАЦІОНАЛЬНОСТІ

Ві­до­мо, що ху­до­жній та­лант не зав­жди йде в па­рі з фі­ло­соф­ською гли­би­ною й ко­ли на­віть ав­тор ге­ні­аль­них лі­те­ра­тур­них тво­рів вда­є­ться до спроб те­о­ре­ти­чної ре­фле­ксії, йо­го дум­ки мо­жуть ви­гля­да­ти до­во­лі ба­наль­ни­ми та не­ці­ка­ви­ми. «Один з най­більш по­пу­ляр­них фі­ло­со­фів, «ро­зум ХХ сто­лі­т­тя» Л. Ві­тґен­штайн був пев­ний, що в жит­ті тре­ба ке­ру­ва­ти­ся по­гля­да­ми Л. Тол­сто­го, з ети­чни­ми мір­ку­ва­н­ня­ми яко­го він по­зна­йо­мив­ся ще в мо­ло­ді ро­ки, — роз­по­від­ає Ан­дрій Бо­га­чов. — Ві­тґен­штайн вва­жав, що тол­стов­ство є справ­жня фі­ло­со­фія для жи­т­тя. Про­те, вла­сні фі­ло­соф­ські текс­ти Ві­тґен­штай­на звер­та­ли­ся до на­у­ко­во­го ро­зу­му. Для ньо­го ця розбіжність мудрості жи­т­тя і раціональності бу­ла оче­ви­дною. Там, де ми не зда­тні ді­йти істин­ної, об­ґрун­то­ва­ної зго­ди, мо­жна по­ві­ри­ти то­му, що го­во­рить ав­то­ри­тет, ми­тець то­що. Тут на пер­шо­му мі­сці рад­ше пе­ре­кон­ли­ві зраз­ки по­ве­дін­ки, аніж фор­маль­ні пра­ви­ла. Во­дно­час у спра­ві ін­фор­му­ва­н­ня, ло­гі­чної стру­кту­ри мо­ви — тут ми в змо­зі про­дов­жу­ва­ти дис­ку­сію і по­си­ла­ти­ся на фор­маль­ні пра­ви­ла ці­єї мов­ної гри».

На дум­ку Ан­дрія Бо­га­чо­ва, он­то­ло­гію ми­сте­цтва най­кра­ще про­яснює фе­но­мен гри. «Мо­ва про те, що й ав­тор, і ре­ци­пі­єнт під­по­ряд­ко­ва­ні грі, — по­яснює він. — Са­ме гра, а не її уча­сни­ки, ви­сту­пає як суб’єкт, що ве­де уча­сни­ків, фор­мує їхні дії. Справ­жнє сприйня­т­тя ми­сте­цько­го тво­ру і справ­жня ми­сте­цька твор­чість по­ста­ють як та­кі, що від­бу­ва­ю­ться під ди­ктов­ку, ди­ктат ці­єї гри. Не ви­пад­ко­во Г.-Ґ. Ґа­да­мер ука­зує на зв’язок між сло­вом Dichtung (нім. « ми­сте­цький, по­е­ти­чний твір » ) і Diktat. Якщо дав­ні­ший по­гляд фо­ку­су­вав­ся на ми­тці, йо­го ґе­ні­аль­но­сті, суб’єктно­сті то­що, то су­ча­сна он­то­ло­гія ми­сте­цтва по­чи­на­є­ться з ре­а­лі­сти­чні­шо­го став­ле­н­ня до уча­сни­ків гри, як ав­то­рів, так і ре­ци­пі­єн­тів. Ми­сте­цтво — це гра, і во­на має свої пра­ви­ла. Роль фі­ло­со­фії тут, зокре­ма, — по­ка­за­ти, що ці пра­ви­ла ми не зда­тні ціл­ко­ви­то фор­ма­лі­зу­ва­ти. Осно­ві пра­ви­ла ці­єї гри мо­жуть ви­яв­ля­ти­ся ли­ше під час са­мої гри, во­ни пер­фор­ма­тив­ні».

МИ­ТЕЦЬ ЯК ЗРАДНИК

Во­дно­час до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри фі­ло­со­фії та ре­лі­гі­є­знав­ства На­УКМА Іри­на

БОН­ДА­РЕВ­СЬКА вва­жає що, су­ча­сне ми­сте­цтво се­ред ін­шо­го ство­рює пре­дмет для фі­ло­со­фії, то­му ці дві сфе­ри в ба­га­тьох аспе­ктах роз­ви­ва­ю­ться па­ра­лель­но. Ве­ли­ко­го зна­че­н­ня на­бу­ває вплив мо­ви. «Бель­гій­ський те­о­ре­тик ми­сте­цтва Тьєр­рі де Дюв ствер­джує, що ми­сте­цтво — це ли­ше ім’я ми­сте­цтва. І хо­ча на пер­ший по­гляд та­ка те­о­рія мо­же зда­ти­ся без­глу­здою, на кон­кре­тних при­кла­дах ба­чи­мо, що це на­справ­ді так, — роз­по­від­ає Іри­на Бон­да­рев­ська. — Ко­ли ми го­во­ри­мо «це — ми­сте­цький твір», та- ке твер­дже­н­ня істо­тно впли­ває на на­ше сприйня­т­тя пев­но­го об’єкта. Цю тен­ден­цію яскра­во від­обра­жає пер­ший епі­зод бри­тан­сько­го на­у­ко­во­фан­та­сти­чно­го те­ле­се­рі­а­лу-ан­ти­у­то­пії «Чор­не дзер­ка­ло», в яко­му те­ро­ри­сти ви­кра­да­ють бри­тан­ську прин­це­су й зму­шу­ють прем’єр-мі­ні­стра кра­ї­ни у пря­мо­му те­ле­е­фі­рі... зґвал­ту­ва­ти сви­ню. На­при­кін­ці філь­му по­ві­дом­ля­є­ться, що те­ро­ри­стом був ві­до­мий ху­до­жник і ла­у­ре­ат пре­мії Тер­не­ра, а ві­до­мий кри­тик на­звав йо­го дії най­ви­да­тні­шим ми­сте­цьким тво­ром в істо­рії люд­ства. Во­дно­час ін­ші кри­ти­ки по­чи­на­ють з цьо­го при­во­ду ін­тен­сив­ну дис­ку­сію. Та­ким чи­ном ми по­тра­пля­є­мо в зов­сім ін­ший ре­жим сприйня­т­тя та осми­сле­н­ня ці­єї по­дії. Ма­гія іме­ну­ва­н­ня ми­сте­цтвом пе­ре­во­дить нас в ін­ший ре­жим існу­ва­н­ня, від­да­ляє пев­ні по­дії, пе­ре­мі­щує їх в сим­во­лі­чний про­стір. Фра­за «це — ми­сте­цтво» утри­мує нас від мо­раль­них чи пра­во­вих ви­снов­ків. От­же, са­ме вжи­ва­н­ня сло­ва «ми­сте­цтво» є істо­тним та ви­зна­чаль­ним для існу­ва­н­ня ми­сте­цтва».

На дум­ку Іри­ни Бон­да­рев­ської, су­ча­сне ми­сте­цтво ре­фле­ксує пе­ред­усім що­до сво­єї вла­сної при­ро­ди, зокре­ма ін­сти­ту­цій­ної, сво­їх меж, мо­жли­во­стей сво­го існу­ва­н­ня. Якщо ра­ні­ше ми­сте­цтво бу­ло про щось, то за­раз ми­сте­цтво — про са­ме ми­сте­цтво. Ви­про­бо­ву­є­ться са­ме по­ня­т­тя ми­сте­цтва, зокре­ма за до­по­мо­гою мо­ви ві­зу­аль­но­го. «До при­кла­ду, ті­ло для су­ча­сно­го ми­сте­цтва — це не просто за­сіб для то­го, щоб роз­гор­ну­ти пев­ний сю­жет — во­но по­стає як ціл­ком кон­кре­тна фі­зи­чна жит­тє­ва да­ність, — роз­по­від­ає Іри­на Бон­да­рев­ська. — Це ті­ло, з яко­го те­че кров, во­но пов’яза­не зі стра­ж­да­н­ням. Мо­же­мо зга­да­ти пер­фор­манс серб­ської ар­тис­тки Ма­ри­ни Абра­мо­вич. Во­на сто­їть ого­ле­на, та­бли­чка го­во­рить: «ви мо­же­те ро­би­ти що зав­го­дно», по­руч ле­жать ін­стру­мен­ти. Ті­ле­сність ті­ла, йо­го спро­мо­жність по­мер­ти, стра­жда­ти пред­став­ле­на аб­со­лю­тно оче­ви­дно. З дру­го­го бо­ку, тут не йде­ться про жи­ве ті­ло, бо во­но фун­кціо­нує як ми­сте­цький об’єкт. В ми­сте­цтві не­має жи­вих тіл, не­має смер­тей, тут все під­ко­ря­є­ться прин­ци­пу умов­но­сті. Кров тут — ли­ше сим­вол кро­ві. Ми­тець — це лю­ди­на, від­да­ле­на від то­го, що від­бу­ва­є­ться, на ша­ле­ну від­стань. Як­би ми ба­чи­ли, як стра­ждає Ма­ри­на Абра­мо­вич в ре­аль­но­му жит­ті, то му­си­ли б втру­ти­тись у цей про­цес, до­по­мог­ти, а не спо­сте­рі­га­ти. На­то­мість тут ті­ло існує в си­ту­а­ції ба­лан­су­ва­н­ня між жи­вим і не­жи­вим. Йде­ться про кор­дон, який роз­ді­ляє жи­т­тя і ми­сте­цтво. Х. Ор­те­га-і-Гас­сет пи­сав, що ко­ли по­ми­рає лю­ди­на і по­ряд з нею сто­ять лі­кар, ре­пор­тер та ху­до­жник, то най­від­да­ле­ні­шим й най­більш бай­ду­жим до ці­єї по­дії бу­де са­ме ми­тець. Він жи­ве в ін­шо­му сві­ті, по-ін­шо­му тра­ктує по­дії. Ре­жим ми­сте­цтва — це ре­жим спо­сте­ре­же­н­ня. В цьо­му сен­сі ми­тець є лю­ди­ною, яку мо­жна на­зва­ти зра­дни­ком. Сво­ї­ми обра­за­ми, сво­їм ми­сте­цтвом він за­охо­чує, за­па­лює уяву і по­чу­т­тя ін­ших, спо­ну­кає їх до дії, хо­ча сам за­ли­ша­є­ться по­за ці­єю ді­єю».

Аме­ри­кан­ський ми­тець Джо­зеф Ко­шут у сво­є­му есеї «Ми­сте­цтво пі­сля фі­ло­со­фії» (1969) ствер­джує, що все ми­сте­цтво пі­сля Мар­се­ля Дю­ша­на за сво­єю при­ро­дою є кон­це­пту­аль­ним. Тоб­то та­ким, в яко­му ідея або кон­цепт пре­ва­лює над тра­ди­цій­ною есте­ти­кою, ва­жли­ві­стю те­хні­ки, ма­те­рі­а­лів то­що. Як по­яснює аме­ри­кан­ський ху­до­жник Сол Ле­вітт, ко­ли ми­тець вда­є­ться до кон­це­пту­аль­ної фор­ми ми­сте­цтва, всі рі­ше­н­ня й пла­ну­ва­н­ня здій­сню­ю­ться за­вча­сно, а сам про­цес ство­ре­н­ня ми­сте­цько­го об’єкта на­бу­ває дру­го­ря­дно­го, фор­маль­но­го зна­че­н­ня — ідея пе­ре­тво­рю­є­ться на ма­ши­ну з ви­ро­бни­цтва ми­сте­цтва.

Як ві­до­мо, «ро­бо­та» з іде­я­ми є сфе­рою від­по­від­аль­но­сті пе­ред­усім са­ме фі­ло­со­фії. Ці­ка­во, як ча­сто ху­до­жни­ки-кон­це­пту­а­лі­сти, ми­сте­цтво­знав­ці, ві­дві­ду­ва­чі ви­ста­вок в PinchukArtCentre звер­та­ю­ться у сво­їх твор­чих по­шу­ках до фі­ло­со­фії?..

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Іри­на Бон­да­рев­ська

Ва­хта­нґ Ке­бу­ла­дзе

Ан­дрій Бо­га­чов

Лю­дми­ла Кі­се­льо­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.