«Ки­їв­ська Русь вча­сно не зро­би­ла «аборт»...

Пи­сьмен­ни­ця Дзвін­ка ТОРОХТУШКО — про су­спіль­ну сві­до­мість і свою но­ву книж­ку

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оль­га ХАРЧЕНКО, День»

Від­кри­ва­ти « жи­ві го­ло­си » в ре­гіо­нах. За по­над 20-рі­чну істо­рію «Дня» це ви­я­ви­ло­ся одні­єю з « по­пу­тних » фун­кцій ви­да­н­ня. Ми зав­жди ра­ді­є­мо, ко­ли зна­хо­ди­мо одно­дум­ців, не­пе­ре­сі­чних твор­чих лю­дей, ми­сли­те­лів, нон­кон­фор­мі­стів, гро­ма­дян із по­зи­ці­єю в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших ку­то­чках на­шої кра­ї­ни. Ча­сто тра­пля­є­ться так, що «День» пер­шим « ви­сві­тлює » їхні по­ста­ті для су­спіль­ства.

Одним із не­що­дав­ніх на­ших від­крит­тів ( зав­дя­ки « Фейс­бу­ку») ста­ла тер­но­піль­ська бло­гер і пи­сьмен­ни­ця Дзвін­ка ТОРОХТУШКО ( справ­жнє ім’ я — Лю­бов Бу­рак, ін­терв’ю з нею див. у № 75- 76 від 28 кві­тня 2017 ро­ку). Тож ко­ли ми ді­зна­ли­ся, що Дзвін­ка на­ра­зі в сто­ли­ці з на­го­ди ви­хо­ду у світ її дру­гої про­зо­вої книж­ки, ско­ри­ста­ли­ся цим для ближ­чо­го зна­йом­ства. У роз­мо­ві про транс­фор­ма­цій­ні про­це­си в ре­гіо­нах та, зві­сно, твор­чість Дзвін­ки взя­ла участь і її ви­да­вець Те­тя­на ВОРОНЦОВА.

— У ва­ших іро­ні­чних до­пи­сах у «Фейс­бу­ці» ба­га­то про «со­вок » , який не по­ки­дає. Чи змі­ню­є­ться се­ре­до­ви­ще і зав­дя­ки чо­му в на­ших ре­гіо­нах?

Дзвін­ка ТОРОХТУШКО: — За­раз три­ває су­ціль­ний про­цес транс­фор­ма­ції. Ми на­віть не по­мі­ча­є­мо цих змін, але во­ни по­ти­хень­ку від­бу­ва­ю­ться. Куль­тур­не се­ре­до­ви­ще змі­ню­є­ться, але ду­же по­віль­но. Це пов’яза­но з тим, що, по- пер­ше, Укра­ї­на бу­ла ду­же прив’ яза­на в цьо­му пла­ні до Ро­сії. Ро­сій­сько­мов­на до­мі­нан­та просто агре­сив­но нав’ язу­ва­ла­ся нам. За­раз нам тре­ба її «ви­тру­ї­ти » із се­бе. Лю­дям не­об­хі­дно просто від­чу­ти се­бе укра­їн­ця­ми. Не біль­ше й не мен­ше. А від­чу­ти се­бе укра­їн­ця­ми лю­дям, які зви­кли до ро­сій­сько­го про­ду­кту — лі­те­ра­тур­но­го, кі­но­шно­го, най­біль­ше — му­зи­чно­го, важ­ко. То­му що куль­тур­ні сма­ки сфор­му­ва­ли­ся, й лю­ди­на ни­ми жи­ве. А змі­ню­ва­ти їх тре­ба, то­му що ми іна­кше дер­жа­ву не змі­ни­мо. Та­кий рух є.

Ще один мо­мент. Куль­тур­не се­ре­до­ви­ще і куль­тур­ний шар укра­їн­ства фор­му­вав­ся на грун­ті спро­ти­ву до цьо­го ро­сій­сько­го пла­сту, який був прив­не­се­ний ари­сто­кра­ті­єю. На­ші лі­те­ра­то­ри, му­зи­кан­ти, куль­ту­ро­ло­ги, істо­ри­ки на­ма­га­ли­ся збе­рег­ти ав­тен­ти­чність пе­ред­усім се­ла. То­му в нас не­має ур­ба­ні­сти­чної куль­ту­ри як та­кої. Нам це тре­ба змі­ни­ти. Своє, рі­дне, тіль­ки по­дає па­рос­тки.

Тре­ба на­сам­пе­ред по­чи­на­ти з фор­му­ва­н­ня осо­би­сто­сті. По­ки ми не змі­ни­мо се­бе кон­кре­тно ко­жен сам, ми сві­ту не змі­ни­мо. І ли­ши­ться на­ше сприйня­т­тя сві­ту. Є ме­та, її тре­ба до­ся­га­ти. Ось, на­при­клад, ми ма­є­мо в лі­те­ра­ту­рі Жа­да­на, Ан­дру­хо­ви­ча... На по­ча­тку 90-х во­ни бу­ли та­ки­ми са­ми­ми мо­ло­ди­ми лю­дьми, як і всі ін­ші. Але во­ни змі­ни­ли се­бе, й во­ни змі­ню­ють Укра­ї­ну.

Нам слід «ви­ве­сти» свою істо­рію ( вла­сне, у то­му, що та­кі зу­си­л­ля є, й до­сить успі­шні, до­во­дить Бі­блі­о­те­ка га­зе­ти «День». — Авт.). Бо до­сі жи­ве­мо чу­жи­ми істо­ри­чни­ми штам­па­ми. Моя ди­ти­на-дев’ яти­кла­сни­ця при­хо­дить і ста­вить ме­ні якесь пи­та­н­ня, я їй роз­по­від­аю, як бу­ло. Во­на ка­же: « Ма­ма, а в під­ру­чни­ку не так». У де­ся­то­му кла­сі це зно­ву по­вто­рю­є­ться. Тоб­то наш під­ру­чник до­сі « під­та­со­ва­ний» під ро­сій­ський. А на­справ­ді нам є чим пи­ша­ти­ся. Не знаю, чи ще якась на­ція мо­же пи­ша­ти­ся та­кою кіль­кі­стю ге­ро­їв, ре­аль­но жер­тов­них лю­дей, як укра­їн­ці. Але ми їх бо­ї­мо­ся. «Ми ви­зна­є­мо Бан­де­ру, що про нас по­ду­ма­ють по­ля­ки?» А це ні­чо­го, що по­ля­ки зму­шу­ють нас тра­кту­ва­ти ча­сти­ну істо­рії Во­ли­ні так, як у них це офі­цій­но прийня­то? А Ро­сія — це вза­га­лі на­ша ка­та­стро­фа. Не мо­жна бу­ло «на­ро­джу­ва­ти» та­ку дер­жа­ву. Я ка­жу, що Ки­їв­ська Русь вча­сно не зро­би­ла «аборт», хоч я і про­ти абор­тів.

— Як ви роз­ді­ля­є­те бло­гер­ство і вла­сне пи­сьмен­ни­цьку ді­яль­ність? Чи є по­діл на ін­тер­нет-ау­ди­то­рію і чи­та­ча дру­ко­ва­ної книж­ки?

Д. Т.: — Це і пов’ яза­но, й не пов’яза­но. Сто­рін­ка на «Фейс­бу­ці » — це моя осо­би­ста твор­ча пло­щад­ка. Я мо­жу там пи­са­ти або не пи­са­ти що зав­го­дно. Але це мі­сце, де ме­не зна­йшла Те­тя­на Во­ло­ди­ми­рів­на Воронцова. Тоб­то як­би не бу­ло цьо­го бло­гу, не бу­ло б « Ма­сі­ка » ( пер­ший ро­ман Дзвін­ки Торохтушко. — Авт.). Те­тя­на Во­ло­ди­ми­рів­на пі­шла на ша­ле­ний ри­зик. Я — не- рен­та­бель­ний аб­со­лю­тно ав­тор. Але ко­мусь я ці­ка­ва. Лю­ди в ме­не ві­рять. Я со­бі ви­кла­да­ла істо­рії про Ма­сі­ка у « Фейс­бу­ці » , а Те­тя­на Во­ло­ди­ми­рів­на по­ба­чи­ла там книж­ку.

Те­тя­на ВОРОНЦОВА: — Укра­їн­ці ма­ють та­ку ри­су — не по­мі­ча­ти щось ви­да­тне в се­бе під но­га­ми. На Фо­ру­мі ви­дав­ців у Льво­ві ме­не за­пи­та­ли з тер­но­піль­сько­го ви­дав­ни­цтва: «Як це так, ви дру­ку­є­те на­шо­го тер­но­піль­сько­го автора?». Я ка­жу: «А де ви бу­ли?» Ко­ли Дзвін­ка по­ча­ла ви­кла­да­ти пер­ші ча­сти­ни «Ма­сі­ка», в обго­во­рен­ні лю­ди пи­са­ли: «Чо­му це не книж­ка», «Я хо­чу та­ку книж­ку по­чи­та­ти»... То­ді я по­ду­ма­ла: нев­же в нас не­має жо­дно­го ви­дав­ни­цтва, яке під­три­ма­ло б оцей та­лант? І хо­ча на­ше ви­дав­ни­цтво не за­йма­ло­ся ху­до­жньою лі­те­ра­ту­рою, але я ви­рі­ши­ла: зре­штою, ми по­стій­но жер­тву­є­мо на Май­дан, на фронт, за­йма­є­мо­ся во­лон­тер­ством. А тут лю­ди­на, та­лант, який по­тре­бує на­ра­зі під­трим­ки. Мо­жли­во, ми від­ста­ви­мо всі ін­ші во­лон­тер­ські про­е­кти і по­ста­ви­мо­ся до цьо­го про­е­кту як до на­шо­го во­лон­тер­сько­го? То­му ко­ли ви­йшла книж­ка, ба­га­то хто зра­дів. Фейс­бу­чна ау­ди­то­рія бу­ла в за­хва­ті...

Д. Т.: — Та­кож ро­дом із « Фейс­бу­ку » книж­ка « Сві­тля­чок». Це — каз­ка, яка спо­ча­тку бу­ла на­дру­ко­ва­на на « Фейс­бу­ці». По­тім у мо­єї по­дру­ги, бло­ге­ра Олен­ки Сте­по­вої, ви­ни­кла ідея ви­да­ти її. Спо­ча­тку ми її ви­дру­ку­ва­ли як книж­ку-роз­ма­льов­ку. А по­тім ма­ма на­шо­го Ан­дрія Дьо­мі­на — « Сві­тля­ка » , який слу­жив у «Азо­ві» й за­ги­нув під Іло­вай­ськом, за­хо­ті­ла ота­ку книж­ку. Тоб­то це й каз­ка, й своє­рі­дний ре­кві­єм по дру­го­ві. До ре­чі, ілю­стра­ції в книж­ці — пер­ша спро­ба мо­го дру­га пі­сля 26 ро­ків пе­ре­р­ви. Тож це ви­йшла ди­тя­ча хо­ро­ша ка­зо­чка. Та­ка, як і наш Ан­дрій­ко був, — хо­ро­ший і ду­же жер­тов­ний.

— Про що ва­ша но­ва книж­ка « Фо­то­граф » , що ви­йшла бу­кваль­но сьо­го­дні ( роз­мо­ва від­бу­ла­ся 13 черв­ня. — Авт.)? Чи є якась спіль­на ідея, що об’ єд­нує но­ве­ли?

Д. Т.: — Це рі­зно­пла­но­ві но­ве­ли. Спіль­не там — як у пе­ред­мо­ві написав Ро­ман Ко­ля­да, — це істо­рії, яких не мо­гло бу­ти в ре­аль­но­сті, але во­ни від­бу­ли­ся, і Бо­гнам ни­ми по­ка­зує, що так бу­ває. Це — істо­рії, які я по­чу­ла, пра­цю­ю­чи жур­на­лі­стом, ча­сти­на з них — те, що пе­ре­жи­ва­ло­ся осо­би­сто. Але во­ни рі­зні. Якщо « Та­роль­ки » — це Дру­га сві­то­ва вій­на, «Пи­ріж­ки з шу­га­лем» — це гли­бо­кий со­вок, ре­шта істо­рій більш су­ча­сні. До ре­чі, ко­ли книж­ка бу­ла пра­кти­чно го­то­ва, на­бра­на й вкла­де­на у файл, са­ме в цей мо­мент у ме­не зла­мав­ся комп’ ютер. Ще й за­ди­мів­ся ( усмі­ха­є­ться). І я її пи­са­ла з ну­ля. Мо­жли­во, комп’ ютер мав зго­рі­ти вла­сне для то­го, щоб во­ни ста­ли тро­хи ін­ші.

Т. В.: — У нас по­ки що це не ко­мер­цій­ний про­ект. Але я ду­же ві­рю в цьо­го автора, і не тіль­ки у пла­ні ко­мер­цій­но­му. П’єси, вір­ші, гу­мо­ри­сти­чні бло­ги... — на­стіль­ки ба­га­то­гран­ний та­лант Дзвін­ки. Ве­ли­ка честь і на­со­ло­да просто бра­ти в цьо­му участь.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.