З істо­рії ма­гнат­сько­го ко­за­ку­ва­н­ня

(як юний князь до Ди­ких піль хо­див, але ні­ко­го не зло­вив)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те у «Дні» № 97-98

■ Да­лі ру­шив за­гін та­тар­ської кін­но­ти (близь­ко 200 вер­шни­ків) на чо­лі із Са­мій­лом Го­лу­бом. Про цих кня­жих татар ав­тор «По­го­ні» за­ува­жив, що во­ни на Ко­реч­чи­ні до­три­му­ють вла­сної ві­ри (ісла­му), а ще во­я­ки ці до­бре обі­зна­ні зі сте­пом («в По­лях зви­чай­ні») і зда­тні ви­три­ма­ти «злу хви­лю». Вождь же їх — по­ді­бний Мар­су («в Мар­со­вій осо­бі») — вже не раз ви­про­бу­вав свій до­свід.

■ За ни­ми ви­йшов від­діл стріль­ців на чо­лі з Пе­те­ром. За пле­чи­ма ру­шни­ці й шаблі при бо­ці. Ко­жний тут до­брий стрі­лець — «у що хо­чеш влу­чить». «Не дба­ють про при­клад» (себ­то не став­лять ру­шни­ці на упо­ри- ві­шки?), « до­ві­ря­ють сво­є­му оку». Вправ­но в лі­сах зві­ри­ну б’ють, але і в бою во­ни «не­зле ста­ють».

■ Остан­нім свою во­ло­ську (лег­ко­кін­ну) хо­ру­гву ви­вів і Не­ми­ра (Niemiera) «го­лий» (без обла­дун­ку?). По­ру­чни­ком у ньо­го був Ко­ва­лен­ко. Мо­жли­во, окре­сле­н­ня їх як «ор­га­ні­зо­ва­не Во­ло­хів гро­но», свід­чить про не­чи­слен­ність цьо­го під­роз­ді­лу (близь­ко 50 осіб?), і то­ді ясно стає, чо­му во­ни йдуть на­при­кін­ці. Ав­тор «По­го­ні» хва­лить їх до­сить по­мір­но — «не зле та­ке гро­но». Крім то­го, во­ни у ньо­го «в по­лях обі­зна­ні з та­тар­ськи­ми пе­ре­хо­да­ми», від­так «шу­ка­ти зда­тні й на [Пів­ден­но­му] Бу­зі бро­дів».

■ Пі­сля огля­ду військ князь на­ка­зав ви­ру­ша­ти-по­спі­ша­ти до та­бо­ру ко­рон­ної ар­мії. Про що і сур­ми про­сур­ми­ли. На мар­ші по­пе­ре­ду йшли хо­ру­гви, а за ни­ми та­бо­ром че­лядь («люд ліж­ко­вий»). Князь із дво­ром на но­чів­лю за­вер­нув під дах до сво­їх ма­є­тно­стей. Пе­ред сном він за­вів з ото­че­н­ням роз­мо­ву про май­бу­тні дії, ро­зі­грі­ва­ю­чи на­тхне­н­ня во­я­ків. Сам мо­ло­дий князь па­лав ен­ту­зі­а­змом що­до пер­спе­кти­ви по­во­ю­ва­ти.

■ Тре­тя цуг-ча­сти­на (17 ну­ме­ро­ва­них вір­шів) по­чи­на­є­ться опи­сом ран­ку пі­сля но­чів­лі. По­ки двір го­ту­є­ться до від’їзду, князь від­ві­дує цер­кву («ко­стьоль­ні по­ро­ги»), де йо­го чен­ці-ка­пе­ла­ни вже ор­га­ні­зу­ва­ли слу­жбу і спо­відь. Пі­сля за­кін­че­н­ня отри­ма­ли бла­го­сло­ве­н­ня від па­но­тця і ру­ши­ли в до­ро­гу. Їха­ли не ба­ря­чись, бо охо­та їх ква­пи­ла.

■ На сьо­мий день ви­пра­ви при­бу­ли під мі­сто Іл­лін­ці, на той час та­кож ма­є­тність кн. Ко­ре­цько­го. То­ді ж від­бу­ла­ся вій­сько­ва рада, яка ви­рі­ши­ла тут та­ки за­кла­сти вла­сний та­бір, бо з вла­сної («до­мо­вої») во­ло­сті зру­чно на­ла­го­ди­ти й по­ста­ча­н­ня вій­ська. Зре­штою, і та­бір квар­ця­но­го вій­ська звід­си був не­да­ле­ко — «за дві ми­лі тіль­ки» (себ­то 10 — 15 км).

■ Ста­ло­ся все це в день 4 ве­ре­сня 1644 ро­ку, у вів­то­рок, — уто­чнює ав­тор «По­го­ні». Та­бір роз­ло­жив­ся і укрі­пив­ся над р. Соб, утво­рив­ши «ква­драт по­ря­дний». Зро­би­ли й блок­га­уз, де «май­стер­ним спосо­бом» роз­ста­ви­ли «ар­ма­ту»-ар­ти­ле­рію. Сам Ко­ре­цький, як по-люд­ськи на­ле­жить, від­пра­вив­ся від­ві­да­ти та­бір квар­ця­них та при­ві­та­ти «геть­ма­нів». Ті нав­за­єм із вдя­чні­стю при­йма­ють го­стя-ма­гна­та, йо­го обда­ро­ву­ють, а ту­те­шнє ли­цар­ство ви­яв­ляє ша­ну («укло­ни від­дає») та ве­се­ло ві­тає.

■ Князь по­вер­та­є­ться до сво­їх на­ме­тів і не­тер­пля­че че­кає на «бу­сур­ма­нів». Утім, від геть­ма­нів по­ві­дом­ля­ють, що про не­при­я­те­ля «ні­чо­го не чу­тно». Юний пол­ко­во­дець нер­ву­є­ться-гні­ва­є­ться і вже за­ми­шляє йти да­лі. Він ви­кли­кає до се­бе офі­це­рів-«стар­шин» та звер­та­є­ться до них із про­мо­вою, де пред­став­ляє свій за­дум — не си­ді­ти-че­ка­ти во­ро­га, а ру­ши­ти йо­му на­зу­стріч. Мов­ляв, не­ве­ли­ка сла­ва си­ді­ти «в оздо­бних на­ме­тах», не чи­ня­чи бу­сур­ма­нам жо­дної шко­ди, кра­ще са­мим по­шу­ка­ти їх «по ди­ких ку­тках». У то­му і Богг еро­ям до­по­мо­же. Ав­тор «По­го­ні» сла­вить зав­зя­т­тя сво­го кня­зя. Мов­ляв, лег­ше Ві­слу «ша­ле­ну» за­галь­му­ва­ти і ві­тер зу­пи­ни­ти, ніж ні з ким не­зрів­нян­ну від­ва­гу Ко­ре­цьких.

■ Утім, не всіх пер­спе­кти­ва подаль­шо­го по­хо­ду обра­ду­ва­ла. Одні з не­охо­чих ви­слов­лю­ва­ли­ся про­ти («чи­ни­ли тру­дно­щі» і «не ра­ди­ли»), ін­ші про­по­ну­ва­ли по­сла­ти в по­хід ли­ше ча­сти­ну на­яв­них військ. Та бу­ли й ен­ту­зі­а­сти, які вже «ледь ко­ней не сі­дла­ли». Спе­ре­ча­ли­ся до но­чі.

■ А вран­ці до та­бо­ру при­бу­ла — як гість і со­ю­зник — но­ва ді­йо­ва осо­ба — дав­ній во­я­кве­те­ран (ко­ли­шній ро­тмістр) і ав­то­ри­те­тна для кня­зя лю­ди­на — Ян Ду­нін-Жу­хов­ський. Він при­був із зна­чним вла­сним по­чтом. По­чув­ши про пла­ни Ко­ре­цько­го, Ду­нін-Жу­хов­ський їх ціл­ко­ви­то під­три­мав і по­го­див­ся ви­ру­ши­ти в Ди­кі по­ля ра­зом із кня­зем. Це, зре­штою, і по­ста­ви­ло кра­пку в дис­ку­сі­ях.

■ Че­твер­та цуг-ча­сти­на (29 ну­ме­ро­ва­них вір­шів) опо­від­ає, як ру­ши­ло да­лі вій­сько С.-К. Ко­ре­цько­го. От­же, пі­сля «про­мо­ви» Ду­ні­на-Жу­хов­сько­го, яка «усім спо­до- ба­ла­ся», ви­ступ при­зна­чи­ли на «зав­тра­шній день» — про що «по та­бо­ру» го­ло­сна сур­ма «про­гри­мі­ла». Князь, ін­ші ко­ман­ди­ри та зре­штою й усе вій­сько вно­чі «ма­ло по­спа­ли», не­тер­пля­че че­ка­ю­чи на ра­нок.

■ За­ле­две за­сві­ти­ла­ся ран­ко­ва зо­ря, по­ча­ли зби­ра­ти­ся ви­ру­ша­ти в до­ро­гу. Во­ї­ни одя­га­ли бо­йо­ві обла­дун­ки («пан­ци­рі»), а князь з офі­це­ра­ми ви­рі­шу­вав, ко­го за­ли­ши­ти охо­ро­ня­ти та­бір, і ко­ман­ду­вав усім ши­ку­ва­тись у по­лі. До ви­пра­ви при­єд­на­ло­ся чи­ма­ло охо­чих («го­стей») з квар­ця­но­го вій­ська. До­сить при­ро­дно, що стар­шим над за­ли­ше­ним та­бо­ром по­ста­ви­ли зга­ду­ва­но­го ви­ще «пі­хо­тно­го ро­тмі­стра» Ро­сте­ка (ко­ман­ди­ра 1,5 со­тні угор­ської пі­хо­ти при ше­сти гар­ма­тах), плюс ли­ши­ли і скіль­кись кін­но­ти («то­ва­ри­ства си­ла») під про­во­дом Ко­но­пки. Ча­сти­ну дра­гу­нів (со­тню?) під ко­ман­дою та­кож уже зга­ду­ва­но­го Ле­ва­сько­го (Ле­вал­сько­го) так са­мо по­ли­ши­ли в та­бо­рі, ін­шу на чо­лі «з дво­ма ка­пі­та­на­ми» взя­ли з со­бою (себ­то со­тню Яна Шко­та і дві со­тні Кри­лін­сько­го? Мо­жли­во, ці під­роз­ді­ли пі­шли не пов­ним скла­дом, бо ав­тор «По­го­ні» пи­ше, що біль­шість із дра­гу­нів ли­ши­ла­ся в та­бо­рі). Князь — «на чо­лі» — в ото­чен­ні сво­го дво­ру сто­яв і ви­зна­чав по­ря­док ру­ху, осо­би­сто ді­лив і ши­ку­вав під­роз­ді­ли. За­га­лом, су­дя­чи із по­пе­ре­дніх роз­ра­хун­ків, по­хі­дний кор­пус во­лин­сько­го ма­гна­та, на­віть із по­си­ле­н­ням охо­тни­ка­ми з квар­ця­но­го вій­ська, на­вряд чи був біль­ший за 1 тис. «го­то­вих до бою» во­я­ків.

■ Ру­ши­ли «спі­шно» («ні­би роз­пра­вив­ши кри­ла») на Каль­ник (так са­мо ді­ди­чне во­ло­ді­н­ня Ко­ре­цько­го), де пі­сля по­лу­дня ста­ли на но­чів­лю (себ­то від Іл­лін­ців ру­ха­ли­ся вздовж бе­ре­га р. Соб за те­чі­єю ці­єї при­то­ки Пів­ден­но­го Бу­гу). Князь но­чу­вав у «отчо­му го­род­ку», а хо­ру­гви «в по­ряд­ку» — по око­ли­чним ху­то­рам.

■ З ран­ку сур­ми зно­ву про­сур­ми­ли під­йом, во­я­цтво спо­ря­ди­ло­ся по-бо­йо­во­му і ру­ши­ло да­лі. На­сту­пно­го дня вран­ці князь зі сво­їм ото­че­н­ням слу­хав цер­ков­ну слу­жбу («свя­ту ме­су»), ор­га­ні­зо­ва­ну в по­льо­вих умо­вах («під бал­да­хі­ном»). То­ді ж за­ве­ли охо­рон­ну сто­ро­жу («стра­жі пла­цо­ві») і по­хі­дним та­бо­ром ру­ши­ли — на­зна­чив­ши но­чів­лю «аж на Си­ни­ці». Як ба­чи­мо, пер­ший від­ти­нок по­хо­ду бу­ло про­кла­де­но сте­по­ви­ми кор­до­на­ми Уман­щи­ни, яка якраз то­го ча­су актив­но осво­ю­ва­ла­ся-ко­ло­ні­зу­ва­ла­ся. Ма­невр, зре­штою, — у ме­жах зви­чай­но­го бло­ку­ва­н­ня роз­га­лу­жень та­тар­сько­го Ку­чман­сько­го шля­ху.

■ На­сту­пно­го дня ви­па­да­ло ве­ли­ке свя­то «Свя­то­го, що в не­бі во­ю­вав». Га­даю, йде­ться про св. Ми­хай­ла-ар­хан­ге­ла — от­же, мо­ва про 29 ве­ре­сня. З ве­чо­ра збу­ду­ва­ли по­хі­дний ол­тар, а вран­ці князь і «з ним люд ін­ший» па­ли на ко­лі­на, спо­від­а­ли­ся та при­ча­сти­ли­ся свя­тих да­рів.

■ Але хо­лод, дощ, кеп­ські по­го­дні умо­ви, як і те, що та­та­ри по­стій­но пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся від Ко­ре­цько­го, впли­ну­ли на пе­ре­біг по­дій. Да­лі князь вже по­ча­сти роз­пу­скає вій­сько (ймо­вір­но, мо­ва про до­бро­воль­ців, які з вла­сної охо­ти при­єд­на­ли­ся до по­хо­ду), а сам на «змор­до­ва­них» ко­нях ру­ха­є­ться вже вла­сни­ми ма­є­тно­стя­ми і 7 жов­тня (зга­да­є­ться зно­ву «збій», за хро­но­ло­гі­єю ма­ло б бу­ти 8-ме) скін­чає ці­лу до­ро­гу — «ща­сли­ві» во­я­ки ста­ють «у Каль­ни­ка».

■ Увін­чує текст оста­н­ня, шо­ста, цуг­ча­сти­на (12 ну­ме­ро­ва­них вір­шів). По­чи­на­є­ться він опи­сом свя­тку­вань із при­во­ду по­вер­не­н­ня кня­зя з йо­го вій­ськом із по­хо­ду. Їх ра­до ві­та­ють за­ли­ше­ні у та­бо­рі, при­їжджа­ють та­кож го­сті від «квар­ця­них». У не­діль­ний день (себ­то 9 жов­тня), ко­ли, зда­є­ться, й не­бо роз­по­го­ди­ло­ся («день був на той час на не­бі ве­се­лий»), від­пра­ви­ли «під на­ме­та­ми» слу­жбу бо­жу, по­дя­ку­ва­ли Го­спо­ду за те, що «не­при­я­тель уті­хи не бе­ре».

■ На­сам­кі­нець опо­від­ач кур­ту­а­зно і ба­га­то­слів­но за­ува­жує, що по­га­ни-та­та­ри вте­кли, по­чув­ши са­ме ім’я Ко­ре­цько­го, бо пам’ята­ють, як на­тер­пі­ли­ся від йо­го пред­ків. Ав­тор «По­го­ні» в чер­го­вий раз по­рів­няв кня­зя з ле­вом, від яко­го зі стра­хом уті­ка­ють усі зві­рі. Він ди­пло­ма­ти­чно за­ува­жив, що для бою на слу­жбі Ві­тчи­зні у мо­ло­до­го во­ждя ще бу­де на­го­да. А тим, хто че­рез від­су­тність вій­сько­вої пе­ре­мо­ги не ду­же вра­же­ний кня­зів­ським по­хо­дом, опо­від­ач на­га­дує, що слід ві­та­ти до­брий при­клад юно­го ма­гна­та та ви­зна­ти йо­го осо­би­сту му­жність.

■ На остан­ній сто­рін­ці на­дру­ко­ва­на й вла­сне «По­го­ня», кня­зів­ський герб-зна­ме­но Ко­ре­цьких із ли­ца­рем з ого­ле­ним ме­чем над го­ло­вою, вер­хи на га­ло­пу­ю­чо­му ко­ні. Малюнок уко­ро­но­ва­ний тра­ди­цій­ною «кня­зів­ською» ша­пкою-він­цем.

***

■ У під­сум­ку за­ува­жу, що «По­го­ня Охо­тної ви­пра­ви до обо­зу та до Ди­ких піль ясно­вель­мо­жно­го кня­зя Са­мій­ла-Ка­ро­ля на Кор­цу Ко­ре­цько­го і т.д., і т.п.» (Львів?, 1645) — вір­шо­ва­на хро­ні­ка по­хо­ду на По­ді­л­ля і Сте­по­ве По­буж­жя у сер­пні-жов­тні 1644 р. — є рід­кі­сною і взір­це­вою ілю­стра­ці­єю ві­до­мо­го укра­їн­сько­го яви­ща — ма­гнат­сько­го ко­за­ку­ва­н­ня. Від­су­тність під час ці­єї ви­пра­ви бо­йо­во­го зі­ткне­н­ня — опис яко­го за­ймав зав­жди цен­траль­не мі­сце у лі­те­ра­ту­рі та­ко­го ро­ду — зму­си­ло автора біль­ше ува­ги при­ді­ли­ти бу­ден­ні­шим ре­чам — ор­га­ні­за­ції вій­ська, за­ма­льов­кам мі­сце­во­стей (від­ві­да­них у по­хо­ді), ха­ра­кте­ри­сти­кам ге­ро­їв «дру­го­го пла­ну» то­що. Усе це ро­бить твір чу­до­вим дже­ре­лом з істо­рії уяв­лень і вій­сько­во­го ми­сте­цтва, а та­кож істо­ри­чної гео­гра­фії (пе­ред­усім Сте­по­во­го По­буж­жя) та ге­не­а­ло­гії шля­хет­ських ро­дин.

■ Ці­ка­во та­кож, що, мо­жли­во, са­ме па­не­гі­ри­чна не­стри­ма­ність автора «По­го­ні» та йо­го на­слі­ду­ва­чів у кня­зів­сько­му ото­чен­ні — із зо­бра­же­н­ням мо­ло­до­го ма­гна­та як над­зви­чай­но­го та взір­це­во­го во­йов­ни­ка, по­ро­ди­ла у май­бу­тньо­му іро­ні­чне ке­пку­ва­н­ня­при­мов­ку ко­за­ків-за­по­рож­ців. Но­ве кра­сне слів­це — «Це той пан Ко­ре­цький, що втік зпід Кор­су­ня по-мо­ло­де­цьки!» уві­йшло і до скар­бни­ці укра­їн­сько­го фоль­кло­ру (на­га­даю, у би­тві під Кор­су­нем 1648 р. С.-К. Ко­ре­цький пер­шим дав ко­ман­ду сво­їм во­я­кам про­ри­ва­ти­ся, себ­то, вла­сне, вті­ка­ти з по­ля бою, чим по­ста­вив хрест на ор­га­ні­зо­ва­ній обо­ро­ні ко­рон­но­го вій­ська).

Дми­тро ВИРСЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії Ін­сти­ту­ту істо­рі­ї­Украї ни НАНУ

ФО­ТО З САЙ­ТА PIZZATRAVEL.COM.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.