«Ари­сто­кра­тія шаблі»:

Пи­то­ма єв­ро­пей­ськість ко­за­цько­їстар­ши­ни

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

По­пе­ре­дни­ком і своє­рі­дним взір­цем при фор­му­ван­ні су­ча­сної укра­їн­ської на­ції (тоб­то на­ції, що скла­ла­ся на осно­ві пев­но­го етні­чно­го ядра і вклю­чає всю гро­ма­дян­ську спіль­но­ту, яка або усві­дом­ле­но ви­бо­рює са­мо­стій­ність сво­єї кра­ї­ни, або вже її ви­бо­ро­ла і бу­дує дер­жа­ву в не­за­ле­жній чи ре­аль­но ав­то­ном­ній фор­мі, як це тра­пля­ло­ся у ми­ну­ло­му) бу­ла так зва­на ко­за­цька на­ція XVII — XVIII сто­літь. Ця на­ція не вклю­ча­ла всю су­ку­пність на­се­ле­н­ня укра­їн­ських зе­мель; ішло­ся тіль­ки про ко­за­ків (як ре­є­стро­вих, так і сі­чо­вих, ни­зо­вих та ін­ших), по­ко­за­че­ну шля­хту, ду­хо­вен­ство та пев­ну ча­сти­ну го­ро­дян (пе­ред­усім із тих міст, що тра­ди­цій­но ма­ли Ма­где­бурзь­ке пра­во). Го­лов­ним осер­дям елі­ти ко­за­цької на­ції ви­сту­па­ла стар­ши­на — рі­зна за со­ці­аль­ни­ми ко­ре­ня­ми, про­те об’єд­на­на спосо­бом жи­т­тя, су­спіль­ни­ми фун­кці­я­ми та за­галь­но­куль­тур­ни­ми на­ста­но­ва­ми (ска­жі­мо, бу­ло за­ве­де­но від­прав­ля­ти стар­шин­ських си­нів на на­вча­н­ня до Ки­їв­ської брат­ської шко­ли, яка пі­зні­ше пе­ре­тво­ри­ла­ся на Ки­є­во- Мо­ги­лян­ську ака­де­мію, та ін­ших на­вчаль­них за­кла­дів, а ча­сом і до За­хі­дної Єв­ро­пи; дів­чат теж учи­ли чи­та­ти та пи­са­ти). Ко­за­цька стар­ши­на бу­ла в Укра­ї­ні « ари­сто­кра­ті­єю шаблі», а ря­до­ве ко­за­цтво — «ли­цар­ством » , осо­би­сто віль­ни­ми во­ї­на­ми « ли­цар­сько­го ор­де­ну».

■ Про пи­то­му єв­ро­пей­ськість ко­за­цької стар­ши­ни на­пи­са­но чи­ма­ло; йде­ться не ли­ше про осві­ту (хо­ча вже во­на ра­ди­каль­но від­рі­зня­ла елі­ту ко­за­цької на­ції від мо­сков­сько­го бо­яр­ства та дво­рян­ства), а й про ці­лий ком­плекс чин­ни­ків — від со­ціо­куль­тур­них (так, ака­де­мік Сер­гій Аве­рин­цев за­зна­чав, що рі­здвя­на обря­до­вість спіль­на у Єв­ро­пі — від Бор­до до Ко­но­то­па) до тор­го­вель­них ( з Ге­тьман­щи­ни збіж­жя ви­во­зи­ли до Гдан­ська, а че­рез ньо­го — да­лі на захід). У цій стат­ті я хо­чу звер­ну­ти ува­гу на ще один ва­жли­вий мо­мент, що зу­мов­лю­вав єв­ро­пей­ські на­ста­но­ви ко­за­цької стар­ши­ни.

■ Ві­до­мо, що будь-яка на­ція за сво­їм єством істо­тно від­рі­зня­є­ться від етно­су, зокре­ма тим, що в неї ор­га­ні­чно вхо­дять ви­хід­ці з іно­е­тні­чних спіль­нот, які ро­блять сві­до­мий ви­бір на ко­ристь при­на­ле­жно­сті до ці­єї на­ції. При цьо­му йде­ться як про пред­став­ни­ків елі­ти, так і про «про­сто­люд», «по­спо­ли­тих». Вхо­дже­н­ня за ти­пом аси­мі­ля­ції мо­жли­ве, хо­ча й не зав­жди, і на етні­чно­му рів­ні, тіль­ки то­ді йде­ться про від­мо­ву від вро­дже­них зви­ча­їв, мо­ви, ре­лі­гії на ко­ристь іно­е­тні­чних; ко­ли ж іде­ться про на­ціо­наль­ну спіль­но­ту, то та­ка від­мо­ва не обов’яз­ко­ва, мо­жли­ве не­пов­не на­бу­т­тя но­вих со­ціо­куль­тур­них рис при пов­ній по­лі­ти­чній ло­яль­но­сті. Ба біль­ше, пред­став­ни­ки тюрк­ських та бал­кан­ських на­ро­дів, які вли­ва­ли­ся у ко­за­цьку на­цію, зба­га­ти­ли укра­їн­ців ці­лою низ­кою но­ва­цій — від сти­лю по­бу­ту і ле­кси­чно­го скла­ду мо­ви, від ме­ло­су й одя­гу — аж до озбро­є­н­ня та вій­сько­вої та­кти­ки.

■ То хто во­ни бу­ли, ін­те­гро­ва­ні до ко­за­цької на­ції іно­зем­ці? Хто та­кі бу­ли зна­ко­ві осо­би­сто­сті то­го ча­су з « не­до­ста­тньою » , або й зов­сім « від­су­тньою » , якщо вжи­ти тер­мі­но­ло­гію де­яких су­пер­па­трі­о­тів, укра­їн­ською кров’ ю, які зі­гра­ли ви­зна­чну роль у ста­нов­лен­ні ко­за­цької на­ції та Patria Cosacorum, са­ме так по­зна­че­ної на то­ді­шніх єв­ро­пей­ських ма­пах; бе­ру тіль­ки най­більш зна­них, як-от Пе­тро Мо­ги­ла і Пи­лип Ор­лик, Ста­ні­слав Мро­зо­ви­цький ( Мо­ро­зен­ко) і Мар­ко Мар­ко­вич (Ав­ра­мо­вич), Олі­фер Го­луб (Олі­ва­рій Мар­ко­нес) і Яким Дра­го­ма­нов. Чи йде­ться про не­чи­слен­ні ви­ня­тки, які тіль­ки під­твер­джу­ють пра­ви­ло? Чи йде­ться про щось ін­ше, більш ва­жли­ве?

■ Три ро­ки то­му у стат­ті «Хто є справ­жнім укра­їн­цем. Чи справ­ді мо­дер­на українська на­ція на­ро­ди­ла­ся ли­ше на Єв­ро­май­да­ні?» («День», №102, 2014) я де­таль­но — на осно­ві зве­де­них спи­сків ко­за­цької стар- ши­ни — від­сте­жив ва­гу іно­е­тні­чно­го еле­мен­ту в фор­му­ван­ні укра­їн­ства. На­га­даю, що скла­де­ний за абе­ткою, цей спи­сок від­кри­ва­є­ться чо­тир­ма Абра­мо­ви­ча­ми ( при­су­тніх у ньо­му чи­слен­них Ав­ра­мен­ків, Ав­рам­ців, Ав­ра­мо­ви­чів, Ов­ра­мо­ви­чів й Ов­ра­мен­ків не ра­ху­є­мо, бо то йде­ться про по­пу­ляр­ні в той час укра­їн­ські іме­на). А оскіль­ки ко­за­цькі прі­зви­ща за­зви­чай фі­ксу­ва­ли чи то « ци­віль­ний фах » , чи то ха­ра­ктер, чи то по­хо­дже­н­ня їхніх но­сі­їв, ви­сно­вок на­про­шу­є­ться сам... Ну, а да­лі ма­є­мо те са­ме. Ал­ба­нез Іван, Га­дя­цький пол­ко­вий обо­зний. Ко­ха­нов­ський Ста­ні­слав — шля­хтич, на­ка­зний пол­ков­ник чер­ні­гів­ський під час Хмель­нич­чи­ни. Ба­ра­нов­ський Яків-Ми­хай­ло Ста­ні­сла­во­вич — шля­хтич гер­бу «Ра­вич» Кра­ків­сько­го воє­вод­ства. За ча­сів Ма­зе­пи був ота­ма­ном го­ро­до­вим ко­зе­ле­цьким. У спи­ску стар­ши­ни ба­чи­мо і йо­го ді­тей та ону­ків. А ось ін­ший Ба­ра­нов­ський — Пан­те­лей­мон — по­ко­за­че­ний шля­хтич гер­ба « Остоя » . Скар­жин­ський Оле­ксандр-Ми­хай­ло Ка­зи­ми­ро­вич — ли­тов­ський шля­хтич, за­кін­чив Ор­шан­ську ака­де­мію, со­тник пол­ко­вий лу­бен­ський. Ро­діон Думи­тра­шко-Рай­ча, у 1665 ро­ці ви­йшов із Ва­ла­хії на Бра­цлав­щи­ну із за­го­ном у пів­ти­ся­чі ша­бель, якийсь час був на­ка­зним геть­ма­ном. У спи­ску ще 16 ко­за­цьких стар­шин рі­зно­го рів­ня, які бу­ли на­щад­ка­ми (ді­тьми, ону­ка­ми і прав­ну­ка­ми) цьо­го пол­ков­ни­ка. Гу­ри­но­вич Га­брі­ель (важ­ко вста­но­ви­ти, звід­ки ро­дом)— со­тник мен­ський Чер­ні­гів­сько­го пол­ку. Шан­ги­рей Іван — пол­ков­ник кор­сун­ський. Спи­сок мо­жна про­дов­жу­ва­ти й про­дов­жу­ва­ти. Є у ньо­му аж троє со­тни­ків Ур­су­лів, зна­чко­вий то­ва­риш Ні­жин­сько­го пол­ку Усе­вич- Ко­сюн Ко­стян­тин Яно­вич, зна­чний вій­сько­вий то­ва­риш Гри­го­рій Фе­ренс­бах, се­ме­ро Ци­ган­ків, Ци­га­нен­ків і Ци­ган­чу­ків — і так да­лі. Іна­кше ка­жу­чи, ні­якої « чи­сто­ти кро­ві » у ча­си ко­за­цької на­ції від її чле­нів не ви­ма­га­ли; якщо і йшло­ся про кров, то тіль­ки про ту, яку го­то­ві бу­ли про­ли­ти ко­за­ки за свою кра­ї­ну і за пра­во­слав­ну ві­ру.

■ Пов­то­рю ще раз: будь-яка на­ція від­рі­зня­є­ться від етно­су зокре­ма тим, що в неї вхо­дять ви­хід­ці з іно­е­тні­чних спіль­нот, які ро­блять сві­до­мий ви­бір на ко­ристь при­на­ле­жно­сті до ці­єї на­ції. Це сто­су­є­ться і «по­спо­ли­тих», і «шля­хет­ства» (за зна­чної умов­но­сті цих по­нять за ча­сів Patria Cosacorum, де ді­я­ли «со­ці­аль­ні лі­фти», які ви­но­си­ли на­го­ру най­до­стой­ні­ших пред­став­ни­ків ко­за­цьких ни­зів). Зви­чай­но, ви­бір на ко­ристь ко­за­ку­ва­н­ня був то­ді ви­бо­ром по­лі­ти­чним (а ще й ре­лі­гій­но-сві­то­гля­дним, оскіль­ки ви­ма­гав пе­ре­хо­ду в пра­во­слав’я тих, хто не був охре­ще­ний при на­ро­джен­ні як пра­во­слав­ний хри­сти­я­нин). А во­дно­час йшло­ся про швид­ке (зде­біль­шо­го вже у пер­шо­му по­ко­лін­ні) пе­ре­йня­т­тя укра­їн­ських зви­ча­їв та мо­ви у ха­тньо­му по­бу­ті, про ро­ди­ча­н­ня зі «ста­рою» ко­за­цькою стар­ши­ною то­що. В під­сум­ку, як за­зна­чає Окса­на За­буж­ко, від­бу­ли­ся на­дзви­чай­но ці­ка­ві та ре­зо­нан­сні в істо­ри­чно­му пла­ні ре­чі: «Ле­ся Укра­їн­ка — Ла­ри­са Пе­трів­на Ко­сач — ари­сто­кра­тка, до­чка дій­сно­го стат­сько­го ра­дни­ка, на­ща­док ста­ро­вин­но­го шля­хет­сько­го ро­ду і ко­за­цької геть­ман­ської стар­ши- ни. Її пре­док по ба­тьків­ській лі­нії ще в XIV ст. одер­жав гер­цог­ський ти­тул від ім­пе­ра­то­ра Фрі­дрі­ха. Пред­ки по ма­те­ри­ній лі­нії, Ко­са­чі, бу­ли пра­ви­те­ля­ми Гер­це­го­ви­ни. Її пре­док із ро­ду Дра­го­ма­но­вих був пе­ре­кла­да­чем при уря­ді Хмель­ни­цько­го. Ле­ся Укра­їн­ка — оста­н­ня пред­став­ни­ця кіль­кох сто­літь укра­їн­ської єв­ро­пей­ської ли­цар­ської куль­ту­ри...».

■ У дру­гій по­ло­ви­ні XVIII сто­лі­т­тя, за прав­лі­н­ня Пе­тра ІІІ та Ка­те­ри­ни ІІ, по­ча­ли­ся про­це­си пе­ре­тво­ре­н­ня ко­за­цької стар­ши­ни Ге­тьман­щи­ни і Сло­бо­жан­щи­ни на ма­ло­ро­сій­ське дво­рян­ство. Ра­зом із тим ви­хід­ці з ці­єї стар­ши­ни за­зви­чай се­бе не на­зи­ва­ли ро­сій­ським дво­рян­ством, під­кре­сле­но зву­чи се­бе дво­рян­ством ма­ло­ро­сій­ським. У се­ре­до­ви­щі цьо­го дво­рян­ства, яке, на від­мі­ну від сфор­мо­ва­но­го у то­му ж XVIII сто­літ­ті ро­сій­сько­го дво­рян­ства, ні­ко­ли не від­чу­ва­ло се­бе «ба­стар­да­ми Єв­ро­пи » ( Ча­а­да­єв), від­бу­ва­ли­ся ті куль­тур­ни­цькі й по­лі­ти­чні про­це­си, які озна­ме­ну­ва­ли се­бе до­слі­дже­н­ням на­ро­дної куль­ту­ри та її мо­дер­ні­за­ці­єю, тво­ре­н­ням но­ві­тньої укра­їн­ської мо­ви та за­по­ча­тку­ва­н­ням но­ві­тніх уні­вер­си­те­тів, лі­це­їв і ко­ле­гі­у­мів. На­ре­шті, у дру­гій по­ло­ви­ні ХІХ сто­лі­т­тя ви­хід­ці з чи­сла ма­ло­ро­сій­сько­го дво­рян­ства об’єд­ну­ю­ться з рі­зно­чин­ця­ми, ство­рю­ю­чи «Гро­ма­ди», не­діль­ні шко­ли для «про­сто­лю­ду», укра­їн­ську ко­о­пе­ра­цію та по­лі­ти­чні пар­тії, одна з яких — «На­ро­дна во­ля » — по­ста­ви­ла за ме­ту зни­ще­н­ня Ро­сій­ської ім­пе­рії та по­ста­н­ня на її мі­сці фе­де­ра­тив­но- кон­фе­де­ра­тив­но­го За­галь­но­ру­сько­го со­ю­зу, в який ма­ло би вхо­ди­ти сім чи біль­ше ав­то­ном­них дер­жав. Ці пра­кти­чні орі­єн­та­ції й іде­о­ло­гі­чні на­ста­но­ви бу­ли не­ви­пад­ко­ви­ми в си­лу не ли­ше тих за­галь­но­куль­тур­них чин­ни­ків, які істо­тно від­рі­зня­ли укра­їн­ський етнос від ве­ли­ко­ро­сів, а й че­рез осо­би­сті тра­ди­ції на­щад­ків « ари­сто­кра­тії шаблі » : якщо до Мо­скви й Санкт-Пе­тер­бур­га іно­зем­ці, які ста­ва­ли ро­сій­ськи­ми дво­ря­на­ми, при­їзди­ли слу­жи­ти са­мо­держ­цям, то до Patria Cosacorum во­ни по­тра­пля­ли в по­шу­ках прав і воль­но­стей. Не­ви­пад­ко­во ж Іван Ма­зе­па пи­сав: А за во­лю, хоч умрі­те, І воль­но­сті бо­ро­ні­те. Не­хай ві­чна бу­де сла­ва — Же през ша­блю ма­єм пра­ва! ■ Ста­ло­ся так, що на­щад­ки укра­їн­ської шля­хти й осо­би­сто віль­них укра­їн­ських ко­за­ків XVIII — ХІХ сто­літь у ли­хо­лі­т­тях двох сві­то­вих во­єн, ре­во­лю­цій і пов­стань, ан­ти­ко­ло­ні­аль­них ви­зволь­них зма­гань, Го­ло­до­мо­ру та Ве­ли­ко­го те­ро­ру в аб­со­лю­тній біль­шо­сті бу­ли зни­ще­ні чи за­ги­ну­ли у бо­ях. Це ма­ло сер­йо­зні на­слід­ки для ни­ні­шньої Укра­ї­ни, де тра­ди­ції «ари­сто­кра­тії шаблі» й «ари­сто­кра­тії ду­ху» ор­га­ні­чно, в то­му чи­слі й че­рез ро­до­во­ди, пов’яза­ні з єв­ро­пей­ським сві­том (Крим­сько­та­тар­ське хан­ство та­кож бу­ло ча­сти­ною цьо­го сві­ту; су­ча­сний фран­цузь­кий ми­сли­тель Ален Бе­зан­сон пи­ше, що «у той час, як у Крем­лі роз­ва­жа­ли­ся спо­гля­да­н­ням то­го, як ве­дмідь тан­цює на роз­пе­че­но­му ли­сті за­лі­за, у Ба­хчи­са­раї при хан­сько­му дво­рі гра­ли ко­ме­дії Мо­льє­ра»), бу­ли за­мі­ще­ні тра­ди­ці­я­ми ком­пар­тій­ної но­мен­кла­ту­ри та на­пів­кри­мі­наль­них і від­вер­то кри­мі­наль­них це­хо­ви­ків, ва­лю­тни­ків і ба­риг ра­дян­сько­го ча­су, які ста­ли « ве­ли­ки­ми бі­зне­сме­на­ми » і « ви­зна­чни­ми по­лі­ти­ка­ми » . За­ли­ша­є­ться спо­ді­ва­ти­ся, що Єв­ро­май­дан і Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті, про­ти­сто­я­н­ня ро­сій­ській агре­сії і пра­кти­ка ре­форм уре­шті- решт від­тво­рять ети­ку й етос справ­жньої на­ціо­наль­ної елі­ти. Ті­єї елі­ти, що ви­зна­ча­є­ться не « чи­сто­тою кро­ві » , а, як і в ча­си ко­за­цької на­ції, ті­єю кров’ ю, яку ця елі­та го­то­ва бу­ла про­ли­ти за Укра­ї­ну і за її пра­ва та воль­но­сті.

Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­но­ї­по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ФО­ТО З САЙ­ТА LIKBEZ.ORG.UA

Ге­тьман Бо­г­дан Хмель­ни­цький (на порт­ре­ті) зав­жди на­слі­ду­вав сла­ве­тну істо­ри­чну тра­ди­цію: «ко­за­цька на­ція» скла­да­ла­ся з пред­став­ни­ків да­ле­ко не ли­ше укра­їн­сько­го етно­су

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.