МАГIЯ IВАНА

Акто­ро­ві і ре­жи­се­ро­ві І.Ми­ко­лай­чу­ку ни­ні ви­пов­ни­ло­ся б 76 літ

Den (Ukrainian) - - Особистість - Сер­гій ТРИМБАЧ

Ще міг би жи­ти... І мо­жна уяви­ти, як би йшов він у свій день на­ро­дже­н­ня, 15 черв­ня, рі­дни­ми Чор­то­ри­я­ми (Бу­ко­ви­на) і ла­гі­дно і по­шти­во ві­тав­ся із зем­ля­ка­ми. При­про­шу­ю­чи їх до сто­лу. Він же так мрі­яв на­кри­ти стіл — щоб на пів-Укра­ї­ни, від Ки­є­ва до тих са­мих Чор­то­ри­їв (ні­чо­гень­ка на­зва, чи не так? Фан­та­сти­ка і ма­гія в одно­му сло­во-обра­зі)...

ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ГОДИННИКИ

Для мо­го по­ко­лі­н­ня він був акто­ром ма­гі­чно­го шти­бу. Но­сі­єм ціл­ком кон­кре­тно­ї­есте­ти­ки і ети­ки, які ске­ро­ву­ва­ли нас углиб на­ро­дної куль­ту­ри, до пі­зна­н­ня се­бе як єди­но­го на­ро­дно­го ду­ші і ті­ла.

Я по­зна­йо­мив­ся з ним у кін­ці 1979-го, ко­ли він пра­цю­вав, ра­зом із Іва­ном Дра­чем, над лі­те­ра­тур­ним сце­на­рі­єм про ком­по­зи­то­ра Ми­ко­лу Ли­сен­ка. В Ір­пе­ні, Бу­дин­ку твор­чо­сті лі­те­ра­то­рів. Во­ни схо­ди­лись у Дра­че­во­му по­ме­шкан­ні, де був роз­кі­шний стіл із на­стіль­ною лам­пою під зе­ле­ним ку­по­лом. Со­кра­тів­ське чо­ло по­е­та і сце­на­ри­ста, сто­сик но­вих кни­жок... Від Ми­ко­лай­чу­ка ме­ні тре­ба бу­ло усьо­го ли­ше ін­терв’ю для мо­сков­сько­го жур­на­лу «Искус­ство ки­но» (що­прав­да, аж у двад­цять п’ять сто­рі­нок ма­ши­но­пи­су!). А во­но якось не скла­да­ло­ся. Хо­ча я отри­мав від ре­да­кці­ї­зу­хва­лу, як на ча­си за­бо­рон, можливість по­го­во­ри­ти про «По­е­ти­чне кі­но» і йо­го до­лю...

За­пам’ята­ло­ся, що І.Ми­ко­лай­чук го­во­рив про май­бу­тній фільм (а за­мо­вив їм із І.Дра­чем сце­на­рій режисер Ти­мо­фій Лев­чук) як імо­вір­но свій: «Ти­мо­фій мо­же й пе­ре­ду­ма­ти...» Іван Ва­си­льо­вич са­ме за­кін­чив свою пер­шу ре­жи­сер­ську кар­ти­ну «Ва­ви­лон ХХ» і чи­ма­ло де­чо­го при­мі­ряв на се­бе: ану ж бо... «Та ме­ні, — го­во­рив він, — зро­би­ти хоч би один епі­зод, ко­ли тру­ну Шев­чен­ко­ву при­во­зять до Ки­є­ва».

Смерть бу­ла йо­го те­мою, йо­го ма­те­рі­а­лом уже від пер­шо­ї­ро­лі у « Ті­нях за­бу­тих пред­ків » . При­га­ду­є­те фі­нал, ко­ли мер­тве ті­ло Іва­на Па­лій­чу­ка стря­са­є­ться від ру­хів со­пле­мен­ни­ків на похо­ро­ні? По­то­му він грав роль По­е­та у стрі­чці « Перевірте сво­ї­го­дин­ни­ки», за сце­на­рі­єм Лі­ни Ко­стен­ко і Ар­ка­дія До­бро­воль­сько­го. Ста­вив фільм то­ді­шній де­бю­тант Ва­силь Іл­ля­шен­ко. По­ет йшов на вій­ну і ги­нув.

В епі­зо­ді похо­ро­ну сво­го ге­роя Ми­ко­лай­чук ви­рі­шив спро­бу­ва­ти, як во­но там, у тру­ні. І по­про­сив ре­жи­се­ра, аби той до­зво­лив «в на­ту­рі» уляг­ти­ся до гро­ба. По­над те ще й кри­шку за­кри­ли, цвя­ха­ми при­цмо­ка­ли і в мо­ги­лу опу­сти­ли. Ще й кіль­ко­ма ло­па­та­ми зе­мель­ки звер­ху при­тру­си­ли. Усе те ка­ме­ра за­філь­му­ва­ла.

В цю істо­рію я якось не ду­же по­ві­рив. Одна­че Іл­ля­шен­ко за­пев­нив: усе так і бу­ло. «Ви­тя­гли тру­ну з мо­ги­ли, від­дер­ли цвя­хи. Іван ле­жав блі­дий, яко крей­да. Пи­таю в ньо­го: «Ну, Іва­не, ще ду­блик?» Ні, ка­же, го­ді».

До ре­чі, фільм Іл­ля­шен­ко­ві не да­ли за­кін­чи­ти. Ко­мі­сія аж із са­мо­го ЦК пар­ті­ї­зна­йшла у відзня­то­му ма­те­рі­а­лі чи­ма­ло зло­ві­сних, ба на­віть во­ро­жих со­ці­а­лі­сти­чно­му устрою ню­ан­сів. Ре­жи­се­ра ра­зом із ди­ре­кто­ром Кі­но­сту­ді­їім. О.Дов­жен­ка Ва­си­лем Цвір­ку­но­вим ви­кли­ка­ли на са­му го­ру, на По­літ­бю­ро, й да­ли про­чу­хан­ки (сам Пе­тро Ше­лест, то­ді­шній пар­тій­ний «пре- зи­дент»). Так би мо­ви­ти, зві­ри­ли годинники з пар­тій­ни­ми «ті­кал­ка­ми» — і не зі­йшло­ся.

Бу­ло да­но вка­зів­ку філь­мо­вий ма­те­рі­ал спа­ли­ти. Що й бу­ло зро­бле­но. А стрі­чку по­ча­ли з ну­льо­вої по­зна­чки — з ін­шим ре­жи­се­ром, Ле­о­ні­дом Оси­кою ( у під­сум­ку з’яви­ла­ся не­ря­до­ва кар­ти­на «Хто по­вер­не­ться — до­лю­бить»). І з ін­шим ви­ко­нав­цем го­лов­но­ї­ро­лі, оскіль­ки Іван Ми­ко­лай­чук ка­те­го­ри­чно від­мо­вив­ся зні­ма­ти­ся — на знак про­те­сту про­ти та­ко­ї­на­ру­ги. Й Лі­на Ко­стен­ко за­жа­да­ла зня­ти її прі­зви­ще з ти­трів. Ота­ка істо­рія... За будь-яких об­ста­вин зна­хо­дя­ться лю­ди, які не го­во­рять про честь і гі­дність, а просто чи­нять так, щоб це ви­гля­да­ло со­ві­сно, щоб не бу­ло со­ром­но по­тім — че­рез ро­ки і де­ся­ти­лі­т­тя.

РЕАЛІЗМ — МАГІЧНИЙ

Ми­ко­лай­чу­ко­ві ці­ка­вою бу­ла не смерть са­ма по со­бі, а її ма­гі­чна, обря­до­ва ком­по­нен­та. Кі­но 1960-х від­на­йшло ту ком­по­нен­ту і вже її три­ма­ло­ся. Обряд вби­рав у се­бе ко­ло­саль­ну тра­ди­цію пі­зна­н­ня народом фун­да­мен­таль­них про­я­вів жи­т­тя і смер­ті. У вже зга­ду­ва­но­му фі­на­лі « Ті­ней... » смерть, по­кій­ник вклю­че­ні до обря­ду, який, тим са­мим, і ви­ко­нує об’єд­нав­чу, ін­те­граль­ну фун­кцію.

У ко­му­ні­сти­чній мі­фо­ло­гії смерть біль­шо­ви­цько­го ге­роя бу­ла за­зви­чай жер­тов­ною — в ім’я ко- ле­кти­ву, що ру­ха­є­ться у сві­тле омрі­я­не май­бу­т­тя. Від­так па­те­ти­ка, пла­сти­чна і зву­ко-шу­мо­ва ви­пру­же­ність. В «Укра­їн­сько­му По­е­ти­чно­му» (а то­чні­ше — Мі­фо­по­е­ти­чно­му) кі­но смерть аж ні­як не па­те­ти­чна, не па­фо­сна — рад­ше бу­ден­на, ру­тин­на річ. І тіль­ки лю­ди­на мо­же тро­хи пе­ре­фор­ма­ту­ва­ти сам мо­мент смер­ті, на­дав­ши їй ознак обря­до­во­ї­ма­гії .

Ска­жі­мо, ко­ли у « Ва­ви­ло­ні ХХ» ги­не По­ет (Ана­то­лій Хо­сті­ко­єв), бі­ля ньо­го з’ яв­ля­є­ться сам Іван Ми­ко­лай­чук в обра­зі сіль­сько­го му­дре­ця Фа­бі­а­на і про­ка­зує тро­хи па­те­ти­чні сло­ва про не­ор­ди­нар­ність по­е­то­во­ї­за­ги­бе­лі. І Ру­зя в ли­чи­ні актри­си Ра­ї­си Не­да­шків­сько­ї­так са­мо ча­тує смерть одно­сель­ців, аби тут же на­да­ти їй від­по­від­них обря­до­вих рям­ців. Одна­че це та­кий со­бі пер­со­наль­ний акт чи акція, які не со­тря­са­ють не­бе­са. І той же Фа­бі­ан, ри­ю­чи мо­ги­лу на цвин­та­рі, одра­зу го­тує й дру­гу...

На­ше спіл­ку­ва­н­ня в Ір­пе­ні від­бу­ва­ло­ся за п’ять із га­ком літ по­то­му, як пле­нум укра­їн­сько­го ЦК сво­єю по­ста­но­вою за­крив «По­е­ти­чне кі­но » , ви­зна­чив­ши йо­го основ­ну « хи­бу » : етно­гра­фізм, за­лю­бле­ність у ста­ро­ви­ну. Себ­то, чи­тай, на­ціо­на­лі­сти, оскіль­ки лю­блять своє, а це про­тив­но ду­ші ко­му­ні­стів, які лю­би­ли увесь світ, од « мол­да­ва­ни­на до фін­на » , від не­гра «пре­клон­них­го­дов» до яко­гось ав­стра­лій­сько­го або­ри­ге­на.

І по­тім — ко­му­нізм бу­ду­є­ться на іде­а­лі­зо­ва­но­му обра­зі май­бу­т­тя, а тут якісь до­істо­ри­чні ре­а­лії... Не по­ду­ма­ли, прав­да, чо­му от сей « на­ціо­на­лізм » екран­ний так по­до­ба­є­ться за­ру­бі­жним лю­дям? Гад­ки не ма­ли, що на­прям цей до­бре впи­су­є­ться в ево­лю­цію єв­ро­пей­сько­го і сві­то­во­го ми­сте­цтва і лі­те­ра­ту­ри. До­сить при­га­да­ти, що єв­ро­пей­ський аван­гард по­ча­тку ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя був так са­мо по­ве­де­ний на всі­ля­ких або­ри­ген­ських куль­ту­рах і їхніх ма­гі­ях, не ви­пад­ко­во ж усе­ре­ди­ні 1920- х на­віть ви­ни­кло по­ня­т­тя « магічний реалізм » , яке уже в 1960—1980-ті мі­цно при­лі­пи­ться до ла­ти­но­а­ме­ри­кан­сько­ї­лі­те­ра­ту­ри, су­пер­по­пу­ляр­но­їу сві­ті, і в на­шо­му так са­мо.

«ПОЇДЬТЕ ДО КИ­Є­ВА...»

Не раз звер­та­ли ува­гу на те, що « По­е­ти­чне » ( чи, знов- та­ки, Мі­фо­по­е­ти­чне) кі­но ви­бу­до­ву­ва­ло­ся на осно­ві ви­со­ко­про­фе­сій­них лі­те­ра­тур­них текс­тів Ми­хай­ла Ко­цю­бин­сько­го, Ми­ко­ли Го­го­ля, Ва­си­ля Сте­фа­ни­ка, Ва­си­ля Зем­ля­ка та ін­ших, себ­то текс­тів, де на­ро­дна куль­ту­ра бу­ла про­ро­бле­на зу­си­л­ля­ми су­то осо­би­сті­сни­ми. Та й по­тім — ма­гі­страль­ним сю­же­том тут є по­єди­нок окре­мо взя­то­ї­лю­ди­ни про­ти па­трі­ар­халь­но­го ко­ле­кти­ву. В «Ті­нях...» Іван по­стає про­ти не­по­ру­шно­го па­трі­ар­халь­но­го ка­но­ну про ро­до­ву пом­сту. «Ка­мін­ний хрест» Ле­о­ні­да Оси­ки, «Ве­чір на Іва­на Ку­па­ла» Юрія Іл­лєн­ка та ін­ші ше­дев­ри ві­тчи­зня­но­ї­кі­но­по­е­зі­ї­ма­ють су­го­ло­сні мо­ти­ви. А от се так са­мо не по­до­ба­лось пар­тій­ним бон­зам — бо ну­тром чу­ли « по­длян­ку » кі­не­ма­то­гра­фі­чну. Ко­му­ні­сти­чне су­спіль­ство бу­ло ж па­трі­ар­халь­ним, з во­ждем і не­по­ру­шні­стю ка­но­нів ко­ле­ктив­но­ї­по­ве­дін­ки, ба на­віть ко­ле­ктив­них снів.

Ми­ко­лай­чук вра­жав то­чні­стю сво­їх ре­фле­ксій, ро­зу­мі­н­ням куль­тур­но­го на­ціо­наль­но­го і сві­то­во­го кон­текс­ту. Са­ме він по­яснив ме­ні зна­че­н­ня укра­їн­сько­го ба­ро­ко і йо­го на­ро­дно­ї­скла­до­вої для « По­е­ти­чно­го кі­но » : на­дмір пла­сти­ки, на­дмір пси­хо­ло­гі­чно­го на­пру­же­н­ня ( в Ми­ко­лай­чу­ко­вих сце­на­рі­ях, на жаль, не­ре­а­лі­зо­ва­них, є цей мо­тив — лю­ди­на ла­дна зійти з кру­га узви­ча­є­но­го жи­т­тя, одна­че не від­дасть свою осі­бну су­ве­рен­ність).

Ми­тець шу­кав ви­зна­чень при­ро­ди сво­є­ї­твор­чо­сті. Ба­ро­ко­ви­ми бу­ли Го­голь і Бул­га­ков, які впли­ну­ли на той са­мий пів­ден­но­а­ме­ри­кан­ський ро­ман ( Г. Г. Мар­кес, М. Асту­рі­ас, А. Кар­пен­тер...), яким ми усі то­ді за­чи­ту­ва­ли­ся. І Ан­дрі­їв­ська цер­ква у Ки­є­ві. Ми­ко­лай­чук за­чи­тав ме­ні вго­лос ін­терв’ю з Кар­пен­те­ром, де той го­во­рить про вплив Го­го­ля на ла­ти­но­а­ме­ри­кан­ців. Не зна­є­те, хто та­кий Го­голь? — за­пи­ту­вав пи­сьмен­ник у жур­на­лі­ста. То­ді поїдьте до Ки­є­ва, по­ди­ві­ться на Ан­дрі­їв­ську цер­кву. І ви ді­зна­є­тесь все про наш ро­ман і йо­го дже­ре­ла... За­чи­ту­ю­чи ці сло­ва, Іван Ми­ко­лай­чук увесь сві­тив­ся. І го­во­рив про те, що ось же, укра­їн­ських кі­не­ма­то­гра­фі­стів зви­ну­ва­чу­ють за­ма­ло не в ху­то­рян­стві, в на­ціо­на­лі­сти­чній від­ру­бно­сті, а за кор­до­ном це ба­чать і від­чу­ва­ють по- ін­шо­му. Ми існу­є­мо у ве­ли­кій куль­тур­ній тра­ди­ці­ї­ко­ло­саль­но­ї­по­ту­ги — чи не за це й б’ють? Бо ж вла­ді ку­ди при­єм­ні­ші укра­їн­ці в обра­зі не­му­дря­щих хо­хлів, « бра­тів не­зря­щих, гре­чко­сі­їв», що існу­ють в та­кій со­бі «зо­ні осі­дло­сті» на сві­то­вих мар­гі­не­сах.

Іван Ми­ко­лай­чук — лю­ди­на сві­то­во­ї­куль­ту­ри, і він це не тіль­ки де­кла­ру­вав, а й вті­лю­вав у сво­їй пра­кти­ці ми­тця. Дай, Бо­же, зро­зу­мі­ти це сьо­го­дні, осо­бли­во тим, хто без­угав­но те­ре­ве­нить про «єв­ро­пей­ський ви­бір». Най­ви­да­тні­ші укра­їн­ські ми­тці дав­но вже у Єв­ро­пі і сві­ті, хі­ба не так?

А пев­на ма­гія нав­ко­ло Ми­ко­лай­чу­ко­во­го йме­н­ня три­ває. Ось же дня­ми пі­шла з жи­т­тя одно­кур­сни­ця Іва­на Ва­си­льо­ви­ча Ада Во­ло­ши­на. Кіль­ка літ, як са­ме 15 черв­ня по­ки­нув нас Юрій Іл­лєн­ко, по­ро­див­ши мі­сти­чне від­чу­т­тя то­го, що не­с­про­ста во­но все так...

Де ж ви ба­чи­ли, щоб у та­ла­но­ви­тих лю­дей бу­ло щось спро­ста?

ФО­ТО З ОСО­БИ­СТО­ГО АР­ХІ­ВУ ІВА­НА ГАВРИЛЮКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.