У фі­лар­мо­нію з... ди­тсад­ка

Про кре­а­тив­ні й ам­бі­тні твор­чі про­е­кти «Дню» роз­ка­зує Оле­ксандр Дра­ган (м. Хмель­ни­цький)

Den (Ukrainian) - - Культура - Оль­га ГОЛИНСЬКА, му­зи­ко­зна­вець Алі­са АНТОНЕНКО

Чи ба­га­то ми зна­є­мо про ді­яль­ність обла­сних фі­лар­мо­ній? Упев­не­на, що на­віть про сто­ли­чну — на­ціо­наль­ну — ма­ють уяв­ле­н­ня да­ле­ко не всі ки­я­ни. Го­ді й ка­за­ти про кро­пив­ни­цьку, тер­но­піль­ську, пол­тав­ську, жи­то­мир­ську та ін­ші. А між тим — са­ме від цих твор­чих осе­ред­ків за­ле­жить му­зи­чне жи­т­тя кра­ї­ни.

« День » по­спіл­ку­вав­ся з ди­ре­кто­ром Хмель­ни­цької обла­сної фі­лар­мо­нії Оле­ксан­дром ДРАГАНОМ. Йо­го роз­по­відь що­до сьо­го­де­н­ня й пер­спе­ктив за­кла­ду вра­зи­ла мас­шта­ба­ми ді­яль­но­сті цьо­го ко­ле­кти­ву.

— Оле­ксан­дре, ви ста­ли ди­ре­кто­ром 2009 р., пі­ді­бра­ли мо­ло­ду ко­ман­ду і про­дов­жу­є­те ви­сту­па­ти як ди­ри­гент ка­мер­но­го ор­ке­стру...

— Ну, не зов­сім. Я вів йо­го до яко­гось мо­мен­ту, але ор­кестр по­тре­бує пов­но­цін­ної ре­пе­ти­цій­ної ро­бо­ти над ре­пер­ту­а­ром, про­гра­ма­ми. Я за те, щоб ко­ле­ктив роз­ви­вав­ся, і, ро­зу­мі­ю­чи мі­ру сво­го адмі­ні­стра­тив­но­го за­ван­та­же­н­ня, пе­ре­дав ор­кестр ко­ле­зі. Та­рас Мар­ти­ник — пре­кра­сний ди­ри­гент, який пра­цю­вав у До­не­цько­му опер­но­му те­а­трі, який че­рез на­ва­лу «ру­сько­го ми­ра» зму­ше­ний був ви­їха­ти.

— Але як му­зи­кант ви все ж та­ки ре­а­лі­зу­є­те­ся?

— Це — під­трим­ка фор­ми, ду­хов­но­го ста­ну, про­фе­сій­но­го ста­ту­су. Об’єктив­но ро­зу­мію, що сьо­го­дні я ди­ре­ктор, а зав­тра ним мо­жу не бу­ти. Маю фах, який ду­же ці­ную, то­му ди­ри­гую час до ча­су.

— Ви пра­гне­те ство­ри­ти у Хмель­ни­цько­му бу­ди­нок опе­ри й фі­лар­мо­нію, тоб­то пла­ну­є­те но­ву фор­му ор­га­ні­за­ції — те­атр і фі­лар­мо­нія одно­ча­сно?

— Це моє стра­те­гі­чне зав­да­н­ня. На­при­клад, у Ні­меч­чи­ні й Поль­щі по­ді­бне пра­кти­ку­є­ться у не­ве­ли­ких мі­стах, де є сим­фо­ні­чний ор­кестр, який по­чер­го­во об­слу­го­вує кон­цер­ти й спе­кта­клі. Але в Укра­ї­ні та­ко­го не­має.

Ін­фра­стру­кту­ра й твор­чий ка­дро­вий по­тен­ці­ал нам до­зво­ля­ють це зро­би­ти, й ба­жа­н­ня ми ма­є­мо. Є ці­ка­ві ідеї. У на­шо­му ре­пер­ту­а­рі вже ма­є­мо «За­по­ро­жець за Ду­на­єм», «То­ску», «На­за­ра Сто­до­лю», «Укра­де­не ща­стя», «Ле­тю­чу ми­шу» — за два ро­ки ми по­ста­ви­ли п’ять пов­но­цін­них ви­став.

Ар­ти­стів, які в нас не пе­ред­ба­че­ні за шта­тним роз­кла­дом, ми бе­ре­мо на ро­бо­ту за уго­да­ми, одно­ча­сно ви­вча­є­мо мо­жли­вість вне­се­н­ня змін до шта­тно­го роз­кла­ду. Але це вже зму­сить за­че­пи­ти ді­ю­чий за­кон про те­атр.

Ни­ні є на­галь­не пи­та­н­ня — обла­шту­ва­н­ня ор­ке­стро­вої ями, бо за­раз ми зні­ма­є­мо кіль- ка ря­дів си­дінь у за­лі, аби по­са­ди­ти під сце­ною ор­кестр. У ме­не вже го­то­ва вся прое­кт­но-ко­што­ри­сна до­ку­мен­та­ція. Мо­ва не йде про якісь ко­смі­чні су­ми, але ми хо­че­мо, що­би ця яма пе­рі­о­ди­чно на­кри­ва­ла­ся за до­по­мо­гою пев­но­го ме­ха­ні­зму й ор­кестр сі­дав звер­ху на сце­ні.

Те­а­траль­ний жанр ви­кли­кає ве­ли­кий ін­те­рес у пу­блі­ки, до то­го ж — це но­вий вид ді­яль­но­сті для ор­ке­стру та й за­га­лом усьо­го ко­ле­кти­ву. При­мі­ром, у фі­лар­мо­нії є Ака­де­мі­чний ан­самбль пі­сні й тан­цю «Ко­за­ки По­ді­л­ля». При всій по­ва­зі й лю­бо­ві до на­ро­дних ко­ле­кти­вів ми зна­є­мо, що во­ни не зав­жди ма­ють від­по­від­ний роз­ви­ток, ду­же ча­сто є за­кон­сер­во­ва­ни­ми в пла­ні ре­пер­ту­а­ру. Ви би ба­чи­ли, з яким зав­зя­т­тям хор і ба­лет узя­ли­ся до ро­бо­ти в «Укра­де­но­му ща­сті», «На­за­рі Сто­до­лі», як бли­ску­че справ­ля­ли­ся з му­зи­чним ма­те­рі­а­лом!

У ви­пад­ку з «Ле­тю­чою ми­шею» від­зна­чу брак чи­сто те­а­траль­ної май­стер­но­сті, але зав­дя­ки їхній від­да­чі, ба­жан­ню, а та­кож ен­ту­зі­а­зму, енер­гії мо­ло­дої ре­жи­сер­ки Бо­г­да­ни Ла­тчук усе ви­гля­да­ло до­сить при­стой­но. Пу­блі­ка лю­бить опе­ре­ту. Якщо на пер­шу ви­ста­ву був за­пов­не­ний зал на 80%, то на дру­гу вже до­став­ля­ли стіль­ці. По­ста­нов­ка ма­ла ве­ли­кий ре­зо­нанс, і за­раз ми отри­му­є­мо ду­же ба­га­то дзвін­ків і звер­нень що­до її по­вто­ре­н­ня.

— А вза­га­лі у Хмель­ни­цько­му пу­блі­ка хо­дить до фі­лар­мо­нії?

— Ми чи­ма­лий ре­сурс вкла­да­є­мо у про­мо­цію. Лю­ди тут ду­же щи­рі, те­плі, від­вер­ті — це не та пу­блі­ка, яка є у ве­ли­ких мі­стах, де по­ло­ви­на ау­ди­то­рії си­дить і вну­трі­шньо кри­ти­кує чи пи­ше ре­цен­зії на по­чу­те й по­ба­че­не. На­ші лю­ди спри­йма­ють усе більш ін­ту­ї­тив­но, емо­цій­но, я їх ду­же ці­ную. Ко­ли я при­ймав рі­ше­н­ня при­їха­ти сю­ди жи­ти, основ­ним фа­кто­ром бу­ла щи­рість лю­дей. Ста­ра­є­мо­ся їх не роз­ча­ро­ву­ва­ти. — У вас що­дня від­бу­ва­ю­ться кон­цер­ти? — Так! Ми ба­га­то ім­през да­є­мо по всій обла­сті. Є спе­ці­аль­ні про­гра­ми для шкіл і ди­тя­чих са­до­чків. У нас є транс­порт, ми їзди­мо ра­йон­ни­ми цен­тра­ми і се­ла­ми обла­сті. Якщо ж го­во­ри­ти про кон­цер­ти у фі­лар­мо­нії, то це — два-три рі­зно­жан­ро­вих, рі­зно­пла­но­вих те­ма­ти­чних ве­чо­ри на ти­ждень. Окрім ве­ли­ко­го кон­цер­тно­го за­лу, в нас є ще ор­ган­ний і ка­мер­ний за­ли. Одна пу­блі­ка при­хо­дить на ор­ган­ні кон­цер­ти, ін­ша — на на­ро­дні ко­ле­кти­ви, сим­фо­ні­чні, ака­де­мі­чні про­гра­ми. Пра­кти­ку­є­мо та­кож сим­фо­рок, сим­фо­джаз. Зби­ра- ємо пов­ні за­ли. Ви­сту­па­є­мо у свя­та на ву­ли­ці за­для по­пу­ля­ри­за­ції ми­сте­цтва.

У нас пра­цює ко­ман­да ме­не­дже­рів. Ми ста­ра­є­мо­ся ма­те­рі­аль­но за­охо­чу­ва­ти тих, хто за­лу­чить біль­ше пу­блі­ки на кон­церт. Тож чи­сель­ність слу­ха­чів від по­ча­тку мо­єї ді­яль­но­сті збіль­ши­ла­ся у два ра­зи, а при­бу­тки — у 10. — Чи під­ви­щу­є­те ці­ни на кви­тки? — Ні, ми ці­ни ра­ди­каль­но не змі­ню­є­мо. Якщо ди­ви­ти­ся із бі­зне­со­вої то­чки зо­ру, то не зав­жди ці­на дасть біль­ший при­бу­ток. По­де­ко­ли ро­зум­ним дем­пін­гом мо­жна біль­ше за­ро­бля­ти, ніж шту­чно за­ви­щу­ва­ти вар­тість кви­тків. Для учнів му­зи­чних шкіл і сту­ден­тів у нас роз­ро­бле­но си­сте­му або­не­мен­тів. За сим­во­лі­чну пла­ту во­ни мо­жуть про­хо­ди­ти на всі кон­цер­ти.

Ми ро­зу­мі­є­мо ва­жли­вість по­ко­лінь, які йти­муть за на­ми. Іна­кше мо­же­мо їх еле­мен­тар­но втра­ти­ти і по­тім не ма­ти для ко­го пра­цю­ва­ти.

Ді­тей, які ма­ють слу­хо­вий, куль­тур­ний до­свід, по­трі­бно ви­хо­ву­ва­ти. То­му пер­ше, що ми зро­би­ли, — ство­ри­ли ди­тя­чу тан­цю­валь­ну сту­дію при на­ро­дно­му ан­сам­блі, яка пра­цює на са­мо­оку­пно­сті. Ко­ли ми по­чи­на­ли кіль­ка ро­ків то­му, в нас бу­ло не так ба­га­то охо­чих, а ни­ні — кон­курс, що­би по­тра­пи­ти на­вча­ти­ся. Це ста­ло ду­же пре­сти­жним у мі­сті. Ді­ти бе­руть участь у ве­чір­ніх кон­цер­тах, ду­же ба­га­то га­стро­лю­ють, на­віть за кор­до­ном. За­раз сту­дія на­лі­чує 120 ді­тей.

За­про­ва­ди­ли мій проект «Кон­цер­ти на по­ду­шках». Він по­пу­ляр­ний в опер­них те­а­трах і фі­лар­мо­ні­ях Ні­меч­чи­ни. Зов­сім ма­лень­кі ді­тки (від 3 до 6 ро­ків) при­хо­дять, сі­да­ють на по­ду­шки, роз­кла­да­ють ігра­шки, а му­зи­кан­ти гра­ють для них... На­ша му­зи­ко­зна­вець Аня Кос роз­ро­би­ла про­гра­му — це не­ви­му­ше­ні роз­мо­ви, не­нав’язли­ві зна­н­ня. Так у фор­мі роз­по­віді, гри ді­ти до­лу­ча­ю­ться до му­зи­ки...

Ще 2012 ро­ку, зда­є­ться, бу­ли роз­мо­ви, що всі му­зи­чні шко­ли пе­ре­ве­дуть на са­мо­оку­пність... — За­раз зно­ву ця хви­ля зді­йма­є­ться... — Це — ка­та­стро­фа! По­зи­тив­ний до­свід не мо­жна від­ки­да­ти. Дер­жа­ва по­вин­на це фі­нан­су­ва­ти, якщо ми хо­че­мо ма­ти пов­но­цін­не по­ко­лі­н­ня здо­ро­вих, ду­хов­но роз­ви­ну­тих ді­тей.

У ме­не з’яви­ла­ся ідея за­по­ча­тку­ва­ти ди­тя­чу фі­лар­мо­нію. Ми ро­зі­сла­ли ли­сти у му­зи­чні шко­ли мі­ста й обла­сті з про­по­зи­ці­єю: най­кра­щі ді­ти гра­ти­муть з ор­ке­стром. Зво­ро­тна від­по­відь спо­ча­тку бу­ла не ду­же вті­шною. То­ді ми сі­ли в ав­то­бус і об’їзди­ли з ка­мер­ним ор­ке­стром май­же всі му­зи­чні шко­ли. За­охо­чу­ва­ли ба­тьків, учнів, учи­те­лів міст і ра­йо­нів, що­би во­ни під­три­ма­ли цю ідею.

Ре­пер­ту­ар ді­тей у му­зи­чних шко­лах не є яки­мось кон­цер­тним. Ми са­мі ро­би­ли аран­жу­ва­н­ня тих п’єс, які гра­ють ді­ти, для ор­ке­стру, що­би це бу­ло на при­стой­но­му рів­ні. От за­раз три­ває, на­пев­но, вже че­твер­тий се­зон ди­тя­чої фі­лар­мо­нії. Ді­ти з усі­єї обла­сті що­мі­ся­ця при­їздять до нас.

Я ду­же пи­ша­ю­ся цим про­е­ктом. У та­кий спо­сіб ми ви­хо­ву­є­мо свою пу­блі­ку, до­лу­ча­є­мо ма­ле­чу до ми­сте­цтва.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.