«Яма» для чо­ло­ві­ків

Den (Ukrainian) - - Культура - Іван БАБЕНКО

На­при­кін­ці се­зо­ну на Ка­мер­ній сце­ні сто­ли­чно­го Мо­ло­до­го те­а­тру з’яви­лась ще одна но­вин­ка

Це «Яма» за одно­ймен­ною по­ві­стю Оле­ксан­дра Ку­прі­на, ін­сце­ні­за­ція та по­ста­нов­ка Окса­ни Швець.

«Яма» — ли­ше дру­га її ро­бо­та на цій сце­ні. Окса­на де­бю­ту­ва­ла в Мо­ло­до­му те­а­трі по­ста­нов­кою «Ше­піт вбив­ці» десь пів­то­ра ро­ку то­му. Але зда­є­ться, що ми­ну­ло ці­лих пів­то­ра де­ся­ти­лі­т­тя — бо «Яму» змай­стро­ва­но з та­кою на­си­че­ною пов­но­тою й не­тер­пля­чою при­стра­стю, на­че по­ста­нов­ни­ця смер­тель­но ску­чи­ла за те­а­тром. Тут є зу­хва­ло-на­дмір­на ста­ран­ність, що го­ди­лась би для Шек­спі­ра, а не для Ку­прі­на. Че­рез те спо­ру­да спе­кта­клю зда­є­ться об’єм­ні­шою й про­сто­рі­шою, аніж ку­прін­ський фун­да­мент, на яко­му во­на сто­їть.

На афі­ші, під на­звою ви­ста­ви, за­зна­че­но, що це «ого­ле­на прав­да на дві дії». Та­кий за­ман­ли­вий ря­до­чок зда­тен спо­ку­си­ти гля­да­ча, і він не бу­де роз­ча­ро­ва­ний. Ви справ­ді зна­йде­те тут ба­га­то смі­ли­вої ті­ле­сної не­при­хо­ва­но­сті, адже все від­бу­ва­є­ться в пу­блі­чно­му до­мі. Одна­че, кра­єм ока по­мі­ча­єш див­ну річ, яку не одра­зу мо­жеш со­бі по­ясни­ти. А са­ме: якщо дів­ча­та в цій ви­ста­ві гар­но роз­дя­гне­ні, то чо­ло­ві­ки — по­га­но одя­гне­ні. Чо­мусь це зда­є­ться ва­жли­вим, але чо­му? Ти від­кла­да­єш це пи­та­н­ня на по­тім, а по­ки що слу­хня­но по­го­джу­є­шся з тим, до чо­го ве­де Ку­прін: мов­ляв, да­вай­те по­спів­чу­ва­є­мо не­ща­сним дів­ча­там, що по­тра­пи­ли в цю яму. Ну, що ж, да­вай­те. Але щось тут не так. Щось те­бе в цьо­му не вла­што­вує. Ду­ма­єш: чи вар­то бу­ло все це отак ви­шу­ка­но й ста­ран­но ро­би­ти за­ра­ди на­стіль­ки ба­наль­ної мо­ра­лі? І ли­ше зго­дом по­чи­на­єш пі­до­зрю­ва­ти: якщо у цій ви­ста­ві й є спів­чу­т­тя, то зов­сім не до дів­чат!

По­чне­мо з то­го, що са­ма «яма» на­га­дує тут не так бор­дель, як мі­фі­чний ла­бі­ринт Мі­но­тав­ра (сце­но­гра­фія Ві­ти Ша­по­ва­лен­ко). І в цьо­му хра­мі-ла­бі­рин­ті жи­вуть не убо­гі жер­тви об­ста­вин, а вер­ши­те­лі доль, сво­їх і чу­жих. Во­ни всі тут ви­щі спів­чу­т­тя, бо ко­жна з них — ва­кхан­ка, цар­ська до­чка, на­пів­бо­ги­ня, осо­ба не з на­шо­го сві­ту. На­віть Ем­ма Еду­ар­дів­на (ар­тис­тка Ган­на Ва­си­льє­ва) ви­да­є­ться му­зою зла, а не зви­чай­ною бан­дер­шею. Не ка­жу вже про роз­кі­шно-ар­ти­сти­чну ге­те­ру Оле­ну Ві­кто­рів­ну (ар­тис­тка Ві­кто­рія Ро­ма­шко). Отут-то й по­вер­та­є­шся до пи­та­н­ня про гар­но роз­дя­гне­них дів­чат і по­га­но одя­гне­них хло­пців. Бо у пер­ших їхня на­пів­одя­ген­ність — ари­сто­кра­ти­чна, ча­сом бо­же­ствен­на. А у дру­гих одя­гне­ність — пле­бей­ська, і спра­ва тут не в фа­со­ні ко­стю­ма. Це во­ни тут вар­ті спів­чу­т­тя — і фі­ло­соф-ім­по­тент Пла­то­нов (Ар­тем Ата­ма­нюк), і кін­че­ний ци­нік Со­ба­шні­ков (Сер­гій По­но­ма­рен­ко), і дур­ний ро­ман­тик Ли­хо­нін (Ана­толь Фон-Фі­лан­дра), і при­мі­тив­ний Ка­дет Ко­ля (Ігор Ла­гай). Всі во­ни за­блу­ди­ли­ся в хра­мі лю­бо­ві, що став для них пас­ткою, як ото яма для ма­мон­тів.

ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.