Бре­хня вби­ває!

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПОЛІЩУК, «День»

Дра му Ген рі ха Іб­се на по ста ви ла По лі на Мед ве дє ва, яка та кож є ав­то­ром сце­ні­чної вер­сії, а укра­їн­ський пе­ре­клад зро­бив Дми­тро Дроз довсь кий. На га да є мо, « При ма - ри» пи­сьмен­ник на­пи­сав у 1881 ро­ці. Ге­рої п’єси пе­ре­жи­ва­ють при­стра­сті най ви що го на пру жен ня і гір ко роз - пла­чу­ю­ться за них. Ще су­ча­сни­ки дра ма тур га від зна ча ли схо жість «При­мар» із дав­ньо­гре­цьки­ми тра­ге­ді­я­ми, де те­ма ро­до­во­го про­кля­т­тя — одна з цен­траль­них. По­ру­ше­ні про­бле­ми мо­раль­ної спад­ко­во­сті, про­ви­ни і від­по­від­аль­но­сті за неї про­зву­ча­ли в Нор­ве­гії кін­ця ХІХ ст., не­мов ви­бух. Кри­ти­ки пі­сля прем’єри пи­са­ли, що «ви­ста­ва — як ви­клик су­спіль­ній мо­ра­лі». Шо­ку­вав фан­та­сти­чний фе­но­мен, про­де­мон­стро­ва­ний Іб­се­ном, — фа­таль­ність успад­ку­ва­н­ня бре­хні й по­ро­ку. Го­лов­ні ге­рої у «При­ма­рах» — це лю­ди­на і йо­го ду­ша, яка, пе­ре­бу­ва­ю­чи дов­гий час під гні­том обма­ну й облу­ди, спо­тво­рю­є­ться, руй­ну­ю­чи вну­трі­шній світ осо­би­сто­сті...

Для ре­жи­се­рів ста­ви­ти тво­ри Іб­се­на — це не­мов зда­ва­н­ня твор­чо­го ек­за­ме­ну, і не всім вда­є­ться роз­кри­ти гли­бо­ко фі­ло­соф­ські й мо­раль­ні те­ми, які під­ні­має дра­ма­тург. У « Су­зір’ ї » не по­бо­я­ли­ся скла­дно­щів, і свою сце­ні­чну вер­сію пред­ста­ви­ла актор­ська ко­ман­да, яка має рі­зні шко­ли. Ви­йшов ці­ка­вий екс­пе­ри­мент, у яко­му по- но­во­му роз­кри­ли­ся до­свід­че­ні май­стри — Іри­на Мель­ник ( фру Ал­вінг) і Дми­тро За­вад­ський ( Па­стор), та мо­лодь — Оле­ксандр Бе­гма (Освальд) і Ге­ле­на Сер­гу­ті­на (Ре­гі­на).

«ТЕ­МА БАТЬКІВ І ДІТЕЙ —

АКТУАЛЬНА У ВСІ ЧАСИ!»

По­лі­на МЕДВЕДЄВА,

ре­жи­сер:

— Те, що го­лов­ну ге­ро­ї­ню бу­де гра­ти Іри­на Мель­ник, я ви­рі­ши­ла від­ра­зу. Ми з нею зна­йо­мі ще зі сту­дент­ських ро­ків — вчи­ли­ся у шко­лі-сту дії МХАТу. Ми у Мо­скві бу­ли дві дів­чи­ни з Укра­ї­ни і три­ма­ли­ся ра­зом. Я — зі Льво­ва, а Іра при­їха­ла з Ки­є­ва. Ми то­ва­ри­шу­ва­ли ( я на курс бу­ла стар­ша за Іри­ну). Мель­ник — чу­до­ва лю­ди­на і та­ла­но­ви­та актри­са. УКи­їв­сько­му те­а­трі дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра, в яко­му во­на пра­цює, я пе­ре­ди­ви­ла­ся всі її ро­лі й пе­ре­ко­на­ла­ся, що са­ме та­кою у мо­їй по­ста­нов­ці має бу­ти фру Ал­вінг: гар­на, мо­ло­да і при­ва­бли­ва жін­ка, яка пов­на сил та енер­гії.

На ін­ші ро­лі ми про­ве­ли ка­стинг, і я від­кри­ла для се­бе та­ла­но­ви­то­го мо­ло­до­го ар­ти­ста — Оле­ксан­дра Бе­гму. Він — чу­до­вий му­зи­кант- про­фе­сіо­нал, за­кін­чив На­ціо­наль­ну му­зи­чну ака­де­мію, а ни­ні опа­но­вую ще одну про­фе­сію — актор­ську. Бе­гма ду­же пе­ре­кон­ли­во грає роль Осваль­да, си­на го­лов­ної ге­ро­ї­ні.

У « При­ма­рах » зайня­ті акто­ри рі­зних шкіл. Так, Дми­тро За­вад­ський (Па­стор) — із На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І. Фран­ка, а Ге­ле­на Сер­гу­ті­на (Ре­гі­на) — з Ро­сій­ської дра­ми, але во­ни ра­зом із О. Бе­гмою та І. Мель­ник, які ви­сту­па­ють на лі­в­обе­ре­жній сце­ні, ство­ри­ли ці­ка­вий твор­чий ан­самбль.

Для ці­єї по­ста­нов­ки су­ча­сний пе­ре­клад укра­їн­ською мо­вою зро­бив Дми­тро Дро­здов­ський. Ре­жи­сер­ським хо­дом ста­ло те, що Освальд — єди­ний із ге­ро­їв ви­ста­ви го­во­рить ро­сій­ською мо­вою. І в цьо­му тра­ге­дія, бо ще ма­лень­ким се­ми­рі­чним хло­пчи­ком ма­ти від­пра­ви­ла си­на з до­му, а по­вер­нув­ся він у рі­дні « пе­на­ти » тіль­ки че­рез два де­ся­тки ро­ків, ко­ли став до­ро­слим чо­ло­ві­ком, ху­до­жни­ком. Він сфор­му­вав­ся в зов­сім ін­шо­му се­ре­до­ви­щі, з чу­жою мо­вою... Ма­ти і син ро­зу­мі­ють одне одно­го, але роз­мов­ля­ють рі­зни­ми мо­ва­ми. І са­ме це під­кре­слює ще біль­шу ди­стан­цію між ге­ро­я­ми і фа­таль­ну по­мил­ку, яку ба­га­то ро­ків то­му зро­би­ла фру Ал­вінг...

Уцій ви­ста­ві сце­ні­чна пло­ща « Су­зір’ я » зна­чно роз­ши­ри­ла­ся — дія від­бу­ва­є­ться не тіль­ки у гля­да­цькій за­лі, а й двох хо­лах, на­віть на бал­ко­ні, а две­рі по­стій­но грю­ка­ють, і це створює від­чу­т­тя, що бу­ди­нок жи­ве. Акто­ри при­сто­со­ву­ю­ться до ці­єї пло­щад­ки і зна­хо­дять тон­кі ню­ан­си для роз­кри­т­тя обра­зів сво­їх пер­со­на­жів. Ни­ні зі­гра­ли ли­ше три ви­ста­ви, а вва­жа­є­ться, що тіль­ки пі­сля де­ся­тої по­ста­нов­ка на­би­рає мі­цно­сті, як гар­не ви­но з ро­ка­ми стає кра­щим. Зна­є­те, ко­жна ви­ста­ва — ін­ша, і в цьо­му є ма­гія те­а­тру, бо все від­бу­ва­є­ться са­ме в цю мить, і це жи­ве ми­сте­цтво!

«ЦЕ ВИ­СТА­ВА ПРО БРАК

ЛЮБОВІ Й РОЗУМІННЯ»

Дми­тро ДРО­ЗДОВ­СЬКИЙ,

пе­ре­кла­дач:

— « При ма ри » Г. Іб­се на — це ін - те­ле­кту­аль­на ви­ста­ва. По­лі­на Ме­две дє ва як ре жи сер ви яви ла твор чу смі­ли­вість, за­про­по­ну­вав­ши по­ста­ви ти цю річ на сце ні « Су зір’ я » . «При­ма­ри» — це істо­рія про те, які мо то рош ні кіс тя ки мо жуть бу ти схо­ва­ні у ша­фах на пер­ший погляд вель ми бла го прис той них, « по ряд - них » лю дей, які ма ють сус піль ну по­ва­гу й ви­зна­н­ня. Це осві­че­ні лю­ди, ін те лек ту а ли, мит ці, пред с тав - ни­ки ін­те­лі­ген­ції. Про­те в «при­ва­тних » ар хі вах най шля хет ні ших ви - яв ля ють ся сю же ти про тва рин ну жор с то кість, зра ди, чис лен ні пер - вер­зії та бо­же­ві­л­ля.

Істо рія го лов ної ге ро ї ні — фру Ал­вінг (Іри­на Мель­ник) — це роз­по­відь жін ки, якій до ве ло ся пе ре жи - ти «до­ма­шнє пе­кло», зну­ща­н­ня над со бою з бо ку дес по тич но го й амо - раль­но­го чо­ло­ві­ка. Су­спіль­ство ви­яв ля єть ся не спро мож ним за хис ти - ти жін ку. Ро дин ний пас тор ( Дмит - ро За вадсь кий) уже за дов го пі сля смер­ті чо­ло­ві­ка одно­го ве­чо­ра до­від­у­є­ться від фру Ал­вінг про ті жа­хіт - тя, че рез які прой ш ла йо го ста ра доб ра при ятель ка. Про те во на не мог ла ні ко му ні чо го роз по віс ти, бо ж, на­пев­но, у то­му, що від­бу­ва­ло­ся, лю ди ста ли б на бік чо ло ві ка. Фру Ал­вінг — це ого­ле­ний нерв, на­дрив­ний і ви­стра­ж­да­ний. Во­на жи­ве лю­бов’ю до си­на Осваль­да (Оле­ксандр Бе­гма), про­те фа­тум ба­ви­ться з нею. Її син за­ко­ху­є­ться у плід роз­пу­сти її по­кій­но­го чо­ло­ві­ка.

«При­ма­ри» — це істо­рія про те, що по­трі­бно ро­би­ти, аби не зійти зі шля­ху. Ва­жли­во на­вчи­ти­ся лю­би­ти се­бе, свій дім, по­трі­бно жи­ти з усві­дом лен ням лю бо ві як най ви що го при зна чен ня людсь кої ду ші. Зда - єть ся, що у прос тір лю бо ві ге рої п’єси так і не пе­ре­хо­дять: ка­мер­ди­нер Ал­вінг не на­вчив­ся лю­би­ти, ви­яв ля ю чи щось ін с тин к тив но- тва - рин­не за­мість любові. Ал­вінг за­пі­зно зро­зумі­ла най­ви­щий смисл любові, по­ба­чив­ши, яка тра­ге­дія ста­ла­ся з її ко ха ним си ном. Ре ґі на ( Ге ле на Сер­гу­ті­на) хо­ті­ла б по­лю­би­ти, про­те її ко хан ня до Осваль да пе ре тво - рю­є­ться на ін­цест. Грі­хи ми­ну­ло­го ма­ють дов­гі ті­ні.

Твір Г.Іб­се­на дра­жли­вий; він, як на ме не, су го лос ний з іде­єю, яку ста вив пе ред со бою Д. Лінч у « Твін Пі­ксі»: по­ка­за­ти, як у ма­лень­ко­му ти­хо­му мі­сте­чку у жит­ті ма­лень­ких не при міт них лю дей мо жуть бу ти жа­хли­ві, гро­те­ско­ві, гі­пер­тро­фо­ва­ні схо­ван­ки. Іб­сен по­ка­зує, що, по­при все, важ ли во про го во рю ва ти про­бле­ми, на­віть якщо вже й за­пі­зно щось змі­ни­ти у жит­ті. Му­сить бу­ти бо­дай хтось, хто зна­ти­ме прав­ду.

Вра жає сце ног ра фія ви ста ви, ори­гі­наль­ні ре­жи­сер­ські зна­хід­ки. На по чат ку в різ них кут ках сце ни гри­ма­ють две­рі, на­че у прос тір ні­звід­ки ври­ва­ю­ться при­ма­ри. Все від­бу ва єть ся нав про ти ве ли чез но го дзер ка ла — клю чо во го сим во лу у ви ста ві. Хто ж во ни, ці при ви ди? Мо­же, ті, хто не на ко­ну, а ті, чиї го­ло­ви від­обра­жа­ю­ться у сві­ча­ді? Ці­ка вим є і му зич ний суп ро від у ви - ста ві, який ро бить по ста нов ку справ­ді мо­дер­ною.

Ме­ні до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти над пе­ре кла дом цьо го тек с ту, тож знаю, що По­лі­на Медведєва хо­ті­ла зро­би­ти ви­ста­ву су­ча­сною. Це по­зна­че­но у мо ві, якою пе ре кла де но твір: без « ба ро ко вос ті » , склад них ре чень, при­та­ман­них ми­ну­ло­му ча­су, в яко­му жи­ли ге­рої Іб­се­на. «При­ма­ри» — це твір і про лю дей ХХІ сто літ тя, яким до во дить ся пе ре жи ва ти ро - дин­ні ка­та­стро­фи. Жи­т­тя під­ки­дає та­кі кар­ко­лом­ні сю­же­ти, про які не про чи та єш у книж ках. Лі те ра ту ра ча сом без си ла пе ред ди вац т ва ми жит тя. « При ма ри » — це ви ста ва про брак лю бо ві й ро зу мін ня, про те, що лю­ди­на про­грає фа­ту­му, якщо не звіль­ни­ться від при­мар ми­ну­ло­го, від тих бе­ко­нів­ських де­мо­нів « по ряд нос ті » , « бла го чес тя » , які роз ри ва ють лю ди ну зсе ре ди ни. Іб­сен і сьо год ні на го ло шує на важ - ли­во­сті звіль­ни­ти­ся від умов­но­стей со ці аль но го прос то ру і не бо я ти ся йти су­про­ти су­спіль­но­го осу­ду, якщо ти до­сте­мен­но зна­єш справ­жню сут ність ре чей. Біль шість жи ве у сві­ті си­му­ля­крів та імі­та­цій прав­ди, на­то­мість ва­жли­во від пер­шої осо­би роз­по­ві­сти прав­ду, а не хо­ва­ти біль у гли­би­нах сво­єї ду­ші. Від цьо­го ні­ко­му, зре­штою, не бу­де до­бре.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.