Йо­му бу­ло ли­ше 19

На Рів­нен­щи­ні в се­лі Го­ро­док від­кри­ли пам’ятну до­шку бій­цю Та­ра­со­ві Прон­чу­ку

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Цьо­го­річ у сер­пні йо­му ма­ло ви­пов­ни­ти­ся 20. Се­ред по­бра­ти­мів Та­рас був най­мо­лод­шим. Він міг не йти на вій­ну, але під­пи­сав кон­тракт, як тіль­ки став пов­но­лі­тнім. Йо­му кіль­ка ра­зів про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти пе­ре­до­ву, але він не по­го­див­ся — вва­жав, що му­сить бо­ро­ни­ти Укра­ї­ну. Він ря­ту­вав по­ра­не­них по­бра­ти­мів, а сам за­ги­нув від во­ро­жої ку­лі в лю­то­му цьо­го ро­ку.

Ме­мо­рі­аль­ну до­шку Та­ра­со­ві Прон­чу­ку від­кри­ли на фа­са­ді шко­ли, яку за­кін­чив. Щоб вша­ну­ва­ти пам’ять ге­роя, при­йшли рі­дні, дру­зі, по­бра­ти­ми, вчи­те­лі. «Та­рас жив у се­лі Хо­тин, а в Го­ро­до­цькій шко­лі на­вчав­ся з п’ято­го кла­су. Він зав­жди був смі­ли­вий, — при­га­дує вчи­тель­ка Ал­ла Сма­глюк, яка бу­ла йо­го кла­сним ке­рів­ни­ком. — Та­рас ду­же лю­бив фут­бол. Пі­сля уро­ків хо­див на спор­тив­ну се­кцію, і че­рез це до­до­му, в су­сі­днє се­ло, му­сив ді­ста­ва­ти­ся пі­шки, бо шкіль­ний ав­то­бус від­прав­ляв­ся ра­ні­ше, ніж там за­кін­чу­ва­ли­ся за­ня­т­тя. А ще він по­до­ро­слі­шав, ма­буть, швид­ше, ніж йо­го одно­лі­тки. УТа­ра­са Прон­чу­ка — ще троє мо­лод­ших бра­тів. Ма­ма їх ви­хо­ву­ва­ла са­ма. Ду­же про них пі­клу­ва­ла­ся. І Та­рас тур­бу­вав­ся про свою сім’ю. Пам’ятаю, як ми з ним го­во­ри­ли про пла­ни на май­бу­тнє, і він роз­по­від­ав, що пі­де зі шко­ли пі­сля дев’ято­го кла­су, щоб швид­ше здо­бу­ти про­фе­сію. Він хо­тів пра­цю­ва­ти й до­по­ма­га­ти ма­мі».

Та­рас Прон­чук справ­ді за­кін­чив 9-й клас і всту­пив до Рів­нен­сько­го те­хні­чно­го ко­ле­джу НУВГП. А в ли­сто­па­ді 2015 ро­ку пі­шов до лав Зброй­них сил Укра­ї­ни. Слу­жив у ба­таль­йо­ні мор­ської пі­хо­ти. Стар­ший ма­трос Та­рас Прон­чук за­ги­нув 16 лю­то­го по­бли­зу се­ла Са­хан­ка на До­неч­чи­ні. Він ви­ко­ну­вав бо­йо­ве зав­да­н­ня. Був на­го­ро­дже­ний ме­да­ля­ми «За жер­тов­ність та лю­бов до Укра­ї­ни», «Ві­два­га і честь», «Обо­ро­на Ма­рі­у­по­ля», а та­кож ор­де­ном «За му­жність» III сту­пе­ня.

«Та­рас ви­ріс на мо­їх очах, бо з йо­го сім’єю жи­ве­мо по су­сід­ству. Він був за­пов­зя­тли­вий і не бо­яв­ся ні­якої ро­бо­ти. Ко­ли щось по­про­сиш — зав­жди до­по­мо­же. А ще при­слу­жу­вав у цер­кві. Якщо по­трі­бно бу­ло щось зро­би­ти бі­ля хра­му — брав­ся за ро­бо­ту. Він був стар­шим си­ном у сім’ї і ріс тур­бо­тли­вим, — при­га­дує Шпа­нів­ський сіль­ський го­ло­ва Ми­ко­ла Сто­ляр­чук. — Ко­ли я ді­знав­ся, що Та­рас їде в зо­ну АТО, че­сно ка­жу­чи, зди­ву­вав­ся. Він міг і не ро­би­ти цьо­го, але ви­рі­шив по-ін­шо­му. За­раз на­ша мо­лодь та­ка — має свою по­зи­цію й го­то­ва її від­сто­ю­ва­ти. Та­рас був ду­же на­по­ри­стим хло­пцем, на­ле­жав до ті­єї ко­гор­ти лю­дей, які, якщо тре­ба ро­би­ти ді­ло, то во­ни за ньо­го ві­зьму­ться й не по­ли­шать. Ми спіл­ку­ва­ли­ся з ним і ко­ли він при­їздив у від­пус­тку. Та­рас ду­же по­до­ро­слі­шав і зму­жнів. А йо­му бу­ло всьо­го 19 ро­ків. Та­рас за­ги­нув як ге­рой. Ду­же жаль, що так ста­ло­ся».

Во­лон­тер Ян Осо­ка на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ці» на­пи­сав про Та­ра­са Прон­чу­ка, що остан­нє в йо­го жит­ті ли­сту­ва­н­ня зі сво­єю дів­чи­ною за­вер­ши­ло­ся так: «Не має зна­че­н­ня те, що я мо­ло­дий. Я хо­чу, щоб мої ді­ти жи­ли у віль­ній кра­ї­ні з мир­ним не­бом. Якщо моя до­ля — тут по­ляг­ти, зна­чить, так і бу­де, якщо ні — я по­вер­нусь, і ми бу­де­мо жи­ти ра­зом у кра­ї­ні, де не­має вій­ни».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.