Арт-ате­льє іме­ні ба­тька

Як 93-рі­чна донь­ка ві­до­мо­го єв­ро­пей­сько­го ху­до­жни­ка Ге­ор­гі­я­Ко­смі­а­ді від­кри­ла у Рів­но­му йо­го му­зей

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Тут мо­жна по­ба­чи­ти не ли­ше кар­ти­ни ху­до­жни­ка-но­ва­то­ра, сві­тли­ни, пла­тів­ки з улю­бле­ною му­зи­кою, а йосо­би­сті сі­мей­ні ре­чі — ви­ши­ту бі­се­ром те­а­траль­ну су­мо­чку дру­жи­ни, кру­глу ко­роб­ку для її ка­пе­лю­хів, важ­ку лю­стру з їхньої ві­таль­ні, скринь­ку, в якійГе­ор­гійКо­смі­а­ді збе­рі­гав ли­сти жі­нок, ко­трі йо­го обо­жню­ва­ли. Є тут і не­зви­чне ге­не­а­ло­гі­чне дерево, на­ма­льо­ва­не ху­до­жни­ком нав­па­ки — з пра­щу­ра­ми у кро­ні йна­щад­ка­ми в ко­рін­ні. «Я тут під но­ме­ром 44, — по­смі­ха­ю­чись, — роз­по­від­ає На­дія КОСМІАДІ. — Для ко­гось ці ре­чі мо­жуть ви­да­ти­ся див­ни­ми, але на­справ­ді тут все має сенс». Ці пре­дме­ти дбай­ли­во збе­рі­гав її ба­тько, пі­сля йо­го смер­ті — ма­тір, а по­тім і во­на са­ма. Жін­ка дав­но мрі­я­ла від­кри­ти Арт-ате­льє Ге­ор­гія Косміаді, де бу­ла б від­тво­ре­на атмо­сфе­ра їхньо­го до­му. Що­би вті­ли­ти цей­про­ект, більш ніж пів­ро­ку то­му 93-рі­чна па­ні На­дія пе­ре­їха­ла з Ні­меч­чи­ни у мі­сто її ди­тин­ства та юно­сті — у Рів­не. Адже тут її ро­ди­на бу­ла ща­сли­вою...

У РІВ­НО­МУ ПРОЖИВ 24 РО­КИ

Ге­ор­гійКо­смі­а­ді на­ро­див­ся на Кав­ка­зі, пев­ний­пе­рі­од був у Мо­скві, де про­дов­жу­вав осві­ту, пра­цю­вав. У Рів­но­му він прожив 24 ро­ки. Був не ли­ше ху­до­жни­ком, а йар­хі­те­кто­ром, акто­ром- ре­жи­се­ром- де­ко­ра­то­ром і вчи­те­лем- но­ва­то­ром. Пра­цю­вав ви­кла­да­чем ма­лю­ва­н­ня, кре­сле­н­ня, ка­лі­гра­фії в усіх гім­на­зі­ях мі­ста (укра­їн­ській, поль­ській, ро­сій­ській, єв­рей­ській), ху­до­жній шко­лі та ін­ших на­вчаль­них за­кла­дах. Щоб віль­но спіл­ку­ва­ти­ся з учня­ми, швид­ко ви­вчив укра­їн­ську й поль­ську мо­ви. Ін­ко­ли ді­ти при­хо­ди­ли ма­лю­ва­ти до­до­му до вчи­те­ля. Са­ме зав­дя­ки Ге­ор­гію Косміаді ма­люн­ки рів­нен­ських шко­ля­рів 1936 ро­ку по­ба­чи­ли в Па­ри­жі на пре­сти­жній­ви­став­ці. Пе­ред вій­ною ро­ди­на ху­до­жни­ка зму­ше­на бу­ла пе­ре­їха­ти до Ні­меч­чи­ни, де ме­шка­ли ро­ди­чі дру­жи­ни. У Рів­не він біль­ше так і не по­вер­нув­ся, але не за­бу­вав йо­го ні­ко­ли і зга­ду­вав до кін­ця жи­т­тя.

«Мій­ба­тько при­їхав до Рів­но­го 1916 ро­ку. Він взяв із со­бою кар­ти­ну з Мо­скви. На сьо­го­дні це най­дав­ні­ша ро­бо­та, яка збе­рі­га­є­ться в Ар­та­те­льє, — роз­по­чи­нає екс­кур­сію га­ле­ре­єю На­дія Косміаді. — Ба­тько лю­бив не тіль­ки ма­лю­ва­ти, а й «гра­ти­ся». Ра­птом йо­му спа­да­ло на дум­ку зро­би­ти щось із ме­та­лу чи де­ре­ва. Так з’явив­ся ма­кет ка­пли­чки, який­по­тім сто­яв у на­шо­му сад­ку. Цей­ви­твір ми­лу­вав око... А ще ба­тько лю­бив ка­мі­н­ня і су­хі ро­сли­ни, він у них щось ба­чив. Са­ме то­му тут, в Арт-ате­льє, є та­кож су­хі кві­ти. Ко­ли ми ви­їха­ли до Ні­меч­чи­ни, ба­тько пра­цю­вав ху­до­жни­ком у дер­жав­ні­йо­пе­рі. А ви­кла­да­ти і пра­цю­ва­ти з мо­лод­дю, як бу­ло тут, йо­му не до­зво­ли­ли. То­му він ба­га­то «грав­ся». Ма­лю­вав на всьо­му, що зна­хо­див. У то­му чи­слі на по­су­ді. І ро­бив це в рі­зних сти­лях».

Вза­га­лі Ге­ор­гійКо­смі­а­ді був із тих ху­до­жни­ків, ко­трі ма­лю­ють тіль­ки під на­стрійі в жо­дно­му ра­зі не на за­мов­ле­н­ня. Кар­ти­ну він пи­сав упро­довж одно­го дня, не дов­ше. Адже на зав­тра на­стрій­міг бу­ти зов­сім ін­шим, тож її тре­ба бу­ло за­вер­ши­ти сьо­го­дні, по­яснює йо­го донь­ка.

«ВДО­МА СЕКРЕТІВ НЕ БУ­ЛО»

В Арт-ате­льє зі­бра­ні ро­бо­ти рі­зних пе­рі­о­дів. Є де­кіль­ка кар­тин, які пов’яза­ні з Мо­сквою. Йо­му бу­ло до­ві­ре­но ар­хі­те­ктур­ний­до­гляд за Крем­лем. Є во­лин­ські кра­є­ви­ди. Є і зо­бра­же­н­ня рів­нен­сько­го бу­дин­ку, де ме­шка­ла сім’я. А в де­яких кар­ти- нах від­чу­ва­є­ться сму­тний­на­стрій , бо бу­ла вій­на, по­яснює па­ні На­дія.

Вза­га­лі Ге­ор­гійКо­смі­а­ді на­пи­сав по­над 5000 ро­біт. Як по­тім ка­зав ди­ре­ктор га­ле­реї в Гам­бур­зі, ху­до­жник по­стій­но ма­лю­вав — і ко­ли роз­ри­ва­ли­ся бом­би, і ко­ли до­во­ди­ло­ся го­ло­ду­ва­ти.

«Тут ба­тько ви­ко­ри­сто­ву­вав олій­ні фар­би, іно­ді аква­рель (за­зви­чай­це бу­ли кар­ти­ни в по­да­ру­нок). А в Ні­меч­чи­ні — тіль­ки тем­пе­ру (це фар­би, які го­ту­ю­ться на осно­ві су­хих по­ро­шко­вих мі­не­раль­них пі­гмен­тів). Її він впер­ше спро­бу­вав са­ме там. Се­ред йо­го ро­біт є й мо­но­ти­пії. Це рі­зно­вид гра­фі­ки. Зо­бра­же­н­ня на­но­си­ться на скло, а по­тім пе­ре­би­ва­є­ться на па­пір. Для ньо­го ця те­хні­ка теж бу­ла ці­ка­ва, — по­яснює па­ні На­дія. — І, зви­чай­но, ба­тько ма­лю­вав жі­нок. Він їх лю­бив, ми це зна­є­мо, то не був се­крет. То­ді їх на­зи­ва­ли «ба­ба­ми». І тут не бу­ло йна­тя­ку на щось обра­зли­ве. Чо­ло­ві­ки, опи­су­ю­чи «баб», ка­за­ли: «Ці­ка­ва, кру­пна, вро­дли­ва, ро­зум­на, ах!» Це бу­ло при­єм­не сло­во. Ну, а за­раз, зви­чай­но, йо­го кра­ще не вжи­ва­ти, бо від­ті­нок зна­че­н­ня ду­же змі­нив­ся. У нас в сім’ї зна­ли, що та­то лю­бить жі­нок, а ма­ма лю­бить та­та. Це був наш за­кон. Ма­ма ка­за­ла, що во­на пер­ша з тих, хто обо­жнює Ге­ор­гія Косміаді. А він ка­зав, що йо­го Фрі­да (так зва­ли ма­му) — це йо­го ске­ля, де він зна­хо­дить по­ря­ту­нок».

З май­бу­тньою дру­жи­ною Бри­гіт­тою-Фрі­дою Ге­ор­гійКо­смі­а­ді по­зна­йо­мив­ся в Мо­скві, у ве­ге­та­рі­ан­сько­му клу­бі. На той­час він був до­во­лі успі­шним і по­пу­ляр­ним. Са­ме в цьо­му клу­бі ху­до­жник зу­стрів і своє пер­ше ко­ха­н­ня — На­дію Со­ро­кі­ну. Але во­на за­хво­рі­ла і по­мер­ла. А на її честь Ге­ор­гійКо­смі­а­ді на­звав свою донь­ку.

«Ба­тько іно­ді по­вто­рю­вав: «Ах, моя На­дя! » — а ми зна­ли, що він має на ува­зі своє пер­ше ко­ха­н­ня. Все- та­ки вдо­ма секретів не бу­ло», — зга­дує жін­ка.

ХУ­ДО­ЖНИК НЕ ХО­ТІВ ЇХА­ТИ В НІМЕЧЧИНУ

1940 ро­ку сім’я Косміаді му­си­ла ті­ка­ти з Рів­но­го, бо ба­тько ж був офі­цер. Во­ни їха­ли до Ні­меч­чи­ни.

«Пам’ятаю, як то­ді на вок­за­лі лю­ди по­да­ру­ва­ли нам книж­ку. Її за­раз мо­жна по­ба­чи­ти в га­ле­реї. Це був сі­чень, хо­лод, ми в шу­бах. Від них за­ли­ши­ло­ся тіль­ки це...» — жін­ка ви­тя­гає з ко­ро­бо­чки ста­ро­вин­ні за­щіб­ки, що рад­ше на­га­ду­ють бро­шки.

У той­час ба­га­то чо­го про­сто не до­зво­ля­ли бра­ти з со­бою. А ху­до­жни­ко­ві хо­ті­ло­ся ма­ти пам’ять про Рів­нен­щи­ну. Ге­ор­гійКо­смі­а­ді зро­бив зі сво­їх кар­тин ящик із по­двій­ним дном і за­хо­вав ту­ди ма­люн­ки сво­їх учнів. Так во­ни по­тра­пи­ли за кор­дон.

Тим ча­сом на однійіз пер­ших ро­біт, яку ху­до­жник на­ма­лю­вав у Ні­меч­чи­ні, зо­бра­же­ний­храм. Він лю­бив цер­кви. Це бу­ла йо­го те­ма. Та- кож там Ге­ор­гійКо­смі­а­ді роз­пи­сав одну із цер­ков усе­ре­ди­ні. Все-та­ки у ньо­го був осо­бли­вий­стиль, по­яснює па­ні На­дія.

До ре­чі, пер­ша ви­став­ка ро­біт Ге­ор­гія Косміаді в Ні­меч­чи­ні від­бу­ла­ся то­го ж 1940 ро­ку. Йо­го ро­ди­на ще пе­ре­бу­ва­ла в та­бо­рі (їх від­пу­сти­ли тіль­ки че­рез чо­ти­ри мі­ся­ці), а кар­ти­ни пред­ста­ви­ли на за­гал.

Вза­га­лі ху­до­жник не хо­тів їха­ти в Німеччину, роз­по­від­ає па­ні На­дія, по­ка­зу­ю­чи до­ку­мен­ти ба­тька і ма­те­рі, які до­зво­ля­ли їм пе­ре­тну­ти кор­дон. Ге­ор­гійКо­смі­а­ді ка­зав, мов­ляв, як він ту­ди по­їде, якщо тут лю­ди роз­мов­ля­ють, як він, їдять, як він, ра­ді­ють, як він, і сва­ря­ться теж так, як він. До ре­чі, до кін­ця жи­т­тя ні­ме­цької до­ско­на­ло він так і не ви­вчив. І за­ли­шив­ся та­ким же ху­до­жни­ком, як і був. Вза­га­лі кар­ти­ни Ге­ор­гія Косміаді від­рі­зня­ли­ся від ро­біт там­те­шніх ав­то­рів. Во­ни бу­ли зов­сім ін­ши­ми, то­му йпо­до­ба­ли­ся.

«ТУТ МЕ­НІ ПОДОБАЮТЬСЯ ЛЮ­ДИ»

Ге­ор­гійКо­смі­а­ді біль­ше так і не по­тра­пив на Во­линь. А ось йо­го донь­ка при­їха­ла сю­ди 52 ро­ки по то­му. Во­на не зна­ла, що тут по­ба­чить і ко­го зу­стрі­не.

«Пам’ятаю, як за­пи­та­ла та­кси­ста, чи за­ли­шив­ся у мі­сті со­бор. Адже стіль­ки ро­ків ми­ну­ло, бу­ла вій­на. Ба­га­то чо­го мо­гло ста­ти­ся. Але та­ксист від­по­вів, що со­бор сто­їть», — при­га­дує жін­ка. Від­то­ді во­на ста­ла пе­рі­о­ди­чно при­їжджа­ти в Рів­не. Спо­ча­тку при­ве­зла ро­бо­ти учнів Ге­ор­гія Косміаді, а по­тім і ча­сти­ну йо­го кар­тин. А те­пер і са­ма пе­ре­се­ли­ла­ся сю­ди.

«Ме­не за­пи­ту­ва­ли, чо­му я їду в Рів­не. На­справ­ді все ду­же про­сто. По- пер­ше, я тут на­ро­ди­ла­ся і тут ме­ні бу­ло до­бре. А по-дру­ге, тут ме­ні подобаються лю­ди. На За­хо­ді все зов­сім по-ін­шо­му. Там лю­ди де­да­лі біль­ше від­да­ля­ю­ться одне від одно­го. Не знаю, чо­го во­ни бо­я­ться, але ду­же від­чу­ва­є­ться за­мкну­тість. А тут з лю­дьми мо­жна по­си­ді­ти і по­го­во­ри­ти. Зві­сно, ко­жен має свої тур­бо­ти. Але в мо­мент зу­стрі­чі все це від­кла­да­є­ться. І на­стає при­єм­на пе­ре­р­ва, яка на­ди­хає і до­дає енер­гії, — роз­по­від­ає На­дія Косміаді. — У Ні­меч­чи­ні я вла­што­ву­ва­ла ви­став­ки ра­зом із ба­тьком. Пі­зні­ше, ко­ли йо­го не ста­ло, — з ма­мою. А по­тім са­ма. У якийсь мо­мент я зро­зумі­ла, що мої ді­ти і вну­ки ці­єї тра­ди­ції не про­дов­жать. А для Рів­но­го ро­бо­ти мо­го ба­тька ці­ка­ві йпо­трі­бні. Одно­го ра­зу тут ме­не за­пи­та­ли про ща­стя. Це бу­ло до­во­лі не­спо­ді­ва­но. Я від­по­ві­ла, що це ду­же цін­на річ. Не ко­жен у жит­ті її має. Але, як на ме­не, во­но по­чи­на­є­ться з від­чу­т­тя за­до­во­ле­н­ня со­бою. Мій­ба­тько умів бу­ти ща­сли­вим».

ФО­ТО ОЛЕ­КСАН­ДРА ХАРВАТА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.