Про «справ­жню Укра­ї­ну»

Жи­те­лі Кро­пив­ни­цько­го отри­му­ють за­до­во­ле­н­ня від то­го, що вда­є­ться зро­би­ти для мі­ста

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Для ко­гось Кро­пив­ни­цький — рі­дне мі­сто, хтось по­чав на­зи­ва­ти йо­го сво­їм до­мом пі­сля то­го, як ви­му­ше­но по­ки­нув свою ма­лу ба­тьків­щи­ну. Та ба­га­тьох кро­пив­ни­чан об’єд­нує спіль­не пра­гне­н­ня — збе­рег­ти мі­сто чи­стим і на­пов­не­ним до­бром. Ко­жен це робить по-сво­є­му.

Оле­ксан­дра БУР’ЯНЕНКО,

ви­пу­скни­ця, пе­ре­се­лен­ка з Лу­ган­щи­ни:

— Остан­нім ча­сом я від­чу­ваю, на­скіль­ки на­си­че­ним і не­спо­ді­ва­ним мо­же бу­ти жи­т­тя. Пі­сля пе­ре­їзду з Ан­тра­ци­та до Кро­пив­ни­цько­го на­ша ро­ди­на зно­ву отри­ма­ла ви­про­бу­ва­н­ня: не­що­дав­но ми ді­зна­ли­ся, що ме­ні не­об­хі­дно ро­би­ти опе­ра­цію. На це тре­ба по­над двад­цять ти­сяч гри­вень, які нам са­мим не зі­бра­ти. Ві­до­ма у Кро­пив­ни­цько­му во­лон­тер­ка Те­тя­на Си­ла за­про­по­ну­ва­ла на­шій ро­ди­ні ого­ло­си­ти про збір ко­штів, і ми по­го­ди­ли­ся. Ми з ба­тька­ми бу­ли ду­же вра­же­ні, на­скіль­ки по­ча­ли від­гу­ку­ва­ти­ся лю­ди. Де­хто дзво­нив і ба­жав уда­чі, де­хто ски­дав гро­ші на кар­тку ано­нім­но, але най­го­лов­ні­ше — ми від­чу­ли, що не одні! По­ки­нув­ши дім у Лу­ган­ській обла­сті, ми здо­бу­ли йо­го тут, у Кро­пив­ни­цько­му. Нам ли­ши­ло­ся зі­бра­ти ще зов­сім тро­хи і ви­ру­ша­ти­ме­мо в Ки­їв, в Ін­сти­тут трав­ма­то­ло­гії. А по­ки що­ве­чо­ра моя ма­ма пи­ше у ФБ звіт і дя­кує за ко­жну грив­ню, яку нам по­жер­тву­ва­ли. Але ми спо­ді­ва­є­мо­ся і на се­бе. На­при­клад, щоб не си­ді­ти на ши­їу ба­тьків, я пі­шла пра­цю­ва­ти офі­ці­ан­ткою. Ме­ні по­ща­сти­ло — всі мо­ї­ко­ле­ги по­ста­ви­ли­ся до мо­є­їі­сто­рі­їз ро­зу­мі­н­ням, зна­ють, що я з Дон­ба­су, під­три­му­ють... Ме­ні по­до­ба­є­ться Кро­пив­ни­цький. Ко­ли укра­їн­ські вій­сько­ві звіль­нять Дон­бас від оку­пан­тів, я б не хо­ті­ла по­вер­та­ти­ся на­зад у Лу­ганськ (хо­ча ба­тьки мрі­ють, що по­вер­ну­ться в Ан­тра­цит, по­бу­ду­ють бу­ди­нок, три­ма­ти­муть го­спо­дар­ство...). Ме­ні зда­є­ться, що по­трі­бно ду­же ба­га­то ча­су, щоб там ста­ло ком­фор­тно жи­ти, не ли­ше в пла­ні ін­фра­стру­кту­ри, а й морально, і ду­хов­но. Ін­ко­ли ме­ні зда­є­ться, що ма­ють змі­ни­ти­ся ці­лі по­ко­лі­н­ня, щоб там, на Лу­ган­щи­ні й До­неч­чи­ні, з’яви­ла­ся справ­жня Укра­ї­на. Це будуть лю­ди, які не сум­ні­ва­ти­му­ться, «за» чи «про­ти» во­ни ро­сій­сько­го впли­ву, а про­сто жи­ти­муть на сво­їй зем­лі, в Укра­ї­ні. Для цьо­го тре­ба ба­га­то ча­су, а в ме­не йо­го не­має...

Те­тя­на ТКАЧЕНКО-СУХАНОВА,

ди­ре­ктор Кі­ро­во­град­сько­го обла­сно­го ху­до­жньо­го му­зею:

— Те, що не мо­гло не ра­ду­ва­ти ні ми­ну­ло­го ти­жня, ні цьо­го, — що вже зов­сім ско­ро наш му­зей отри­має но­ве облич­чя, адже у Кро­пив­ни­цько­му три­ває кон­курс «Му­рал-ар­ту» зі ство­ре­н­ня ескі­зу сті­но­пи­су фа­са­дно­їсті­ни му­зею. Пер­ше за­сі­да­н­ня кон­кур­сно­ї­ко­мі­сі­ї­бу­ло ду­же бур­хли­вим і емо­цій­ним, ми ви­слу­ха­ли всі за­ува­же­н­ня і по­ба­жа­н­ня й че­ка­є­мо на на­сту­пне обго­во­ре­н­ня, та все ж сті­ну вже під­го­то­ви­ли під роз­пис. Та­кож очі­ку­є­мо і на змі­ни те­ри­то­рі­ї­бі­ля му­зею. За­раз ми зби­ра­є­мо кре­а­тив­ні іде­ї­що­до її­о­бла­шту­ва­н­ня, кро­пив­ни­ча­ни ви­яви­ли­ся актив­ни­ми — це не мо­же не ра­ду­ва­ти. Зна­чить, жи­те­лям мі­ста не бай­ду­же, в яко­му се­ре­до­ви­щі жи­ти... До ре­чі, цю те­му ми під­ні­ма­є­мо не впер­ше і на­ре­шті отри­ма­ли під­трим­ку й мі­сько­ї­вла­ди. Спо­ді­ва­є­мо­ся, най­ближ­чим ча­сом змо­же­мо вті­ли­ти у жи­т­тя цей мас­шта­бний про­ект.

А за­га­лом пла­нів, як зав­жди, і на­віть на лі­то, ду­же ба­га­то... Се­ред них — пре­зен­та­ція но­во­го со­ці­аль­но­го фо­то­про­е­кту Сер­гія Жо­лон­ка «Бе­ре­ги Сі­вер­сько­го Дін­ця» (про­ект ре­а­лі­зу­є­ться за під­трим­ки Про­гра­ми на­ціо­наль­них обмі­нів, роз­по­від­ає про су­ча­сне жи­т­тя міст Лу­ган­щи­ни, їхнє від­ро­дже­н­ня пі­сля актив­них вій­сько­вих дій), ще одно­го па­трі­о­ти­чно­го фо­то­про­е­кту «Жи­т­тя на ну­лі» та пов­но­мас­шта­бно­го ми­сте­цько­го ви­став­ко­во­го про­е­кту «СПЕЦФОНД 1937 — 1939», з ко­ле­кці­ї­На­ціо­наль­но­го ху­до­жньо­го му­зею Укра­ї­ни, який по­зна­йо­мить по­ці­но­ву­ва­чів ми­сте­цтва із тво­ра­ми спе­ці­аль­но­го се­кре­тно­го фон­ду — так зва­ним «за­бо­ро­не­ним ми­сте­цтвом» — ро­бо­та­ми укра­їн­ських ху­до­жни­ків 30 — 40-х ро­ків ХХ ст., що роз­кри­ва­ють ма­ло­ві­до­мі сто­рін­ки істо­рі­їукраї нсько­го обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва. Та­кож бу­де­мо пре­зен­ту­ва­ти й ін­ші не менш ці­ка­ві ви­став­ки та куль­тур­но-ми­сте­цькі, осві­тні й со­ці­аль­ні про­е­кти.

А от про по­га­не хо­че­ться не ду­ма­ти, во­но в ме­не гло­баль­не і мас­шта­бне: нам про­сто ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає му­зей­них площ — ні для збе­рі­га­н­ня, ні для екс­по­ну­ва­н­ня... В екс­по­зи­ці­ї­пред­став­ле­но ли­ше 4% пре­дме­тів із на­ших фон­дів, з ча­су від­кри­т­тя му­зею для від­ві­ду­ва­н­ня 9 трав­ня 2001 ро­ку ко­ле­кція му­зею збіль­ши­ла­ся у шість ра­зів (з 2 тис. екс­по­на­тів до 12 тис.). По­га­но, що ми про­дов­жу­є­мо пра­цю­ва­ти у ста­ні не­за­вер­ше­но­го ре­мон­ту... Про­блем, зві­сно, ба­га­то, та хо­че­ться ду­ма­ти про хо­ро­ше. Ми на­ма­га­є­мо­ся ро­би­ти все для то­го, щоб ці про­бле­ми не за­ва­жа­ли на­шим го­стям отри­му­ва­ти на­со­ло­ду від від­ві­дин му­зею.

Ан­дрій МАКСЮТА,

на­чаль­ник спе­цін­спе­кції Кі­ро­во­град­ської мі­ської ра­ди:

— По­не­ді­лок ми­ну­ло­го ти­жня для ме­не роз­по­чав­ся ду­же ра­но: о 5.30 я вже ви­їхав на ін­спе­кту­ва­н­ня те­ри­то­рії Кро­пив­ни­цько­го. Три го­ди­ни ву­ли­ця­ми мі­ста, й о 9.00 — я вже на апа­ра­тній на­ра­ді в мі­сько­го го­ло­ви, а в 10.30 — на на­ра­ді з пи­тань жи­тло­во-ко­му­наль­но­го го­спо­дар­ства. Кро­пив­ни­цький — гар­не мі­сто, тут жи­вуть гар­ні лю­ди, про­те час від ча­су тут тра­пля­ю­ться не­при­єм­ні сюр­при­зи, які ме­ні до­во­ди­ться озву­чу­ва­ти. Най­бо­лю­чі­ше — це те, що ми са­мі, жи­те­лі мі­ста, вла­сни­ми ру­ка­ми псу­є­мо облич­чя на­шо­го рі­дно­го до­му...

Так от, що­до не­при­єм­них сюр­при­зів — ми­ну­ло­го ти­жня ви­явив зна­хід­ку, яка про­сто шо­ку­ва­ла: не­да­ле­ко від цен­тру мі­ста ку­па ме­ди­чних від­хо­дів — го­лок, шпри­ців, ска­ри­фі­ка­то­рів, це все про­сто не­ба! По­лі­ція на ви­клик не від­ре­а­гу­ва­ла вза­га­лі, а фа­хів­ці еко- та спе­цін­спе­кці­ї­ви­зна­ли зна­хід­ку не­без­пе­чни­ми від­хо­да­ми кла­су «Б». Це ду­же сер­йо­зно. Від­хо­ди при­бра­ли та ути­лі­зу­ва­ли че­рез дві до­би, ко­ли про цю но­ви­ну на­пи­са­ли ба­га­то мі­сце­вих і все­укра­їн­ські ЗМІ. На­при­кін­ці ти­жня про бла­го­устрій Кро­пив­ни­цько­го го­во­ри­ли у пе­ре­да­чі «Ра­діо­май­дан» на мі­сце­во­му ка­на­лі «Кі­ро­во­град».

За­га­лом ти­ждень про­йшов ду­же актив­но та про­ду­ктив­но. Мій ро­бо­чий день пра­кти­чно зав­жди три­ває з 8.00 до 20.00, а в по­не­ді­лок — з 5.30. І це не ра­зо­во, на­сту­пно­го по­не­діл­ка бу­де так са­мо. Су­бо­та для ме­не, пра­кти­чно зав­жди, та­кож ро­бо­чий день.

Та я лю­ди­на, а не ро­бот. І ро­зу­мію, що від­по­чи­ва­ти та­кож по­трі­бно. У не­ді­лю при­ді­ляю час сім’ї, їзди­мо на ри­бал­ку, ман­дру­є­мо ін­ши­ми мі­ста­ми. Там на­ма­га­є­шся по­ба­чи­ти щось по­зи­тив­не та кре­а­тив­не і при­вез­ти йо­го до Кро­пив­ни­цько­го. Змі­ню­єш кар­тин­ку і від­чу­ва­єш, як роз­ши­рю­є­ться сві­то­гляд. На­ма­га­є­шся по­тім з но­ви­ми си­ла­ми та з но­ви­ми іде­я­ми пра­цю­ва­ти на ро­бо­ті, яку ду­же лю­блю. Отри­мую за­до­во­ле­н­ня від то­го, що вда­є­ться зро­би­ти для мі­ста.

Ін­на ТІЛЬНОВА, Кро­пив­ни­цький

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.