Ви­ща ди­пло­ма­тія в зам­ку Лю­бар­та

Про Лу­цький з’їзд єв­ро­пей­ських мо­нар­хів 1429 р.

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Аб­стра­кті істи­ни істо­рії по­тре­бу­ють « зри­мих » , ре­аль­них, кон­кре­тних під­твер­джень. Якщо цьо­го не­має, во­ни не­ми­ну­че пе­ре­тво­рю­ю­ться на на­бір схе­ма­ти­чних де­кла­ра­цій, не­спро­мо­жних ані в ін­те­ле­кту­аль­но­му, ані в ети­чно­му сен­сі зба­га­ти­ти людину-гро­ма­дя­ни­на.

Ось пе­ре­кон­ли­вий та до­ре­чний при­клад. Ми ствер­джу­є­мо (з пов­ни­ми на те під­ста­ва­ми), що Укра­ї­на зав­жди бу­ла за­лу­че­на до єв­ро­пей­сько­го по­лі­ти­чно­го та куль­тур­но­го про­сто­ру, що са­ме Єв­ро­па — наш сві­то­гля­дний « дім » , що ві­тчи­зня­на істо­рія, от­же, впро­довж сто­літь, із ча­сів Ру­сі по­чи­на­ю­чи, бу­ла не­від’єм­ною скла­до­вою за­галь­но­єв­ро­пей­сько­го істо­ри­чно­го про­це­су. І це по­зна­ча­ло­ся на усіх сфе­рах жи­т­тя як укра­їн­ців, так і єв­ро­пей­ців; зокре­ма і на ди­пло­ма­тії Ста­ро­го Сві­ту (при­найм­ні, йо­го Схі­дно­ї­та Цен­траль­но­ї­ча­стин). Впли­во­ві се­ре­дньо­ві­чні єв­ро­пей­ські дер­жа­ви бу­ли за­лу­че­ні до ва­жли­вих ди­пло­ма­ти­чних за­хо­дів, що від­бу­ва­ли­ся са­ме на на­ших те­ре­нах, ве­ли пе­ре­мо­ви­ни з очіль­ни­ка­ми дер­жав, до скла­ду яких вхо­ди­ла Укра­ї­на — якщо не як основ­не, си­сте­мо­утво­рю­ю­че ядро (за­раз ми го­во­ри­мо кон­кре­тно про Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське ХІV-ХVІ ст.), то, при­найм­ні, як одна з трьох по­лі­ти­чних опор, «не­су­чих кон­стру­кцій» ці­є­ї­бал­то-слов’ян­ської (бал­то-ру­ської) ім­пе­рії. І най­пе­ре­кон­ли­ві­ший до­каз цьо­му — ві­до­мий на єв­ро­пей­ських те­ре­нах, про­те, зда­є­ться, й до­сі не пов­ною мі­рою оці­не­ний у нас З’ ї зд єв­ро­пей­ських мо­нар­хів 1429 ро­ку, що від­був­ся в Лу­цьку, в зна­ме­ни­то­му зам­ку Лю­бар­та. То­ді­шні вла­до­мож­ці (ми їх не­вдов­зі на­зве­мо) обго­во­рю­ва- ли у сла­ве­тно­му мі­сті на Во­ли­ні (а то­ді Луцьк фа­кти­чно був дру­гою, пів­ден­ною сто­ли­цею Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го) да­ле­ко не «до­ма­шні», ло­каль­ні спра­ви, а дій­сно про­бле­ми за­галь­но­єв­ро­пей­сько­го зна­че­н­ня.

Се­ред та­ких про­блем:

Ко­ро­ну­ва­н­ня Ве­ли­ко­го кня­зя Ли­тов­сько­го Ві­тов­та (Ві­та­у­та­са), що мо­гло б до­ко­рін­но змі­ни­ти по­лі­ти­ко-ди­пло­ма­ти­чний роз­клад сил у Схі­дній Єв­ро­пі, адже то­ді бу­ло б утво­ре­но (на про­ти­ва­гу як Ре­чі По­спо­ли­тій, так і Мо­сков­ській дер­жа­ві, яка вже під­ні­ма­ла го­ло­ву) Ли­тов­сько-Ру­ське ко­ро­лів­ство (вже не кня­зів­ство), фа­кти­чно — най­біль­ша дер­жав­на по­ту­га цьо­го ре­гіо­ну. Зро­зумі­ло, що Поль­ська Ко­ро­на, по­си­ла­ю­чись на Крев­ську унію 1385 р., де де­кла­ру­ва­ло­ся май­бу­тнє об’єд­на­н­ня Ре­чі По­спо­ли­то­ї­та Ли­тви, ви­сту­пи­ла ка­те­го­ри­чно про­ти ко­ро­ну­ва­н­ня.

Ство­ре­н­ня ан­ти­ту­ре­цької ко­а­лі­ції. Річ у тім, що мо­нар­хи, які ма­ли сво­їін­те­ре­си на Бал­ка­нах або по­бли­зу Ду­наю, бу­ли за­не­по­ко­є­ні ту­ре­цькою за­гро­зою, яка яв­но зро­ста­ла, осо­бли­во з ура­ху­ва­н­ням по­мі­тно­го по­сла­бле­н­ня по­зи­цій Ві­зан­тії (че­рез 24 ро­ки пі­сля з’їзду Кон­стан­ти­но­поль бу­де за­хо­пле­ний тур­ка­ми).

До­ля мол­дав­ських зе­мель, на які пре­тен­ду­ва­ли по­ля­ки, угор­ці та тур­ки. Був по­трі­бний ком­про­міс.

Ре­лі­гій­ні пи­та­н­ня. На з’їзді де­ба­ту­ва­ли­ся про­бле­ми унії (об’єд­на­н­ня) ка­то­ли­цько­ї­та пра­во­слав­но­ї­цер­ков. Ві­товт пра­гнув ма­ти у сво­є­му Ве­ли­ко­му кня­зів­стві са­мо­стій­ну цер­ков­ну ор- га­ні­за­цію; унію біль­шою чи мен­шою мі­рою під­три­му­ва­ли пап­ські по­сли. Про­те ду­хо­вен­ство, а над­то поль­ське, від­мо­ви­ло­ся на­віть всту­па­ти в дис­ку­сію що­до цьо­го, отож, спра­ва за­кін­чи­ла­ся ні­чим. Ду­же актив­но обго­во­рю­ва­ли­ся та­кож пи­та­н­ня роз­ко­лу Ка­то­ли­цько­ї­цер­кви і ді­яль­но­сті гу­си­тів у Че­хії.

Обго­во­рю­вав­ся стан справ у Ган­зей­сько­му Со­ю­зі — еко­но­мі­чно­му та по­лі­ти­чно­му об’єд­нан­ні пів­ні­чно-ні­ме­цьких кня­зівств, та сто­сун­ки цьо­го Со­ю­зу зі скан­ди­нав­ськи­ми мо­нар­хі­я­ми та ні­ме­цькою ім­пер­ською вла­дою.

Хто ж, вла­сне, при­був до Лу­цька, в за­мок Лю­бар­та на з’їзд мо­нар­хів? Спи­сок був вра­жа­ю­чий. Це: а) Ве­ли­кий князь Ли­тов­ський Ві­товт, во­ло­дар пе­ре­ва­жно­ї­ча­сти­ни то­го­ча­сних укра­їн­ських зе­мель, про яко­го ми вже зга­ду­ва­ли; б) ко­роль Поль­ський Вла­ди­слав Ягай­ло; в) ім­пе­ра­тор Ні­меч­чи­ни ( ін­ші дже­ре­ла іме­ну­ють йо­го « ко­ро­лем Ні­меч­чи­ни » ) Си­гі­змунд, він же ко­роль Че­хії, він же ко­роль Угор­щи­ни. Са­ме він був най­більш актив­ним при­хиль­ни­ком ко­ро­ну­ва­н­ня Ві­тов­та; г) ко­роль дан­ський і швед­ський Ерік VІІ; д) ве­ли­кий князь мо­сков­ський Ва­силь ІІ Тем­ний ( був ослі­пле­ний по­лі­ти­чни­ми во­ро­га­ми, звід­си прі­зви­сько; до ре­чі, пра­дід Іва­на Гро­зно­го!). Як ба­чи­мо, склад до­во­лі пред­став­ни­цький, не бу­ло ли­ше про­від­них мо­нар­хів За­хі­дної Єв­ро­пи — ко­ро­лів ан­глій­сько­го та фран­цузь­ко­го, але вар­то на­га­да­ти, що якраз то­ді в роз­па­лі бу­ла Сто­лі­тня вій­на між ци­ми дво­ма ко­ро­лів­ства­ми, і са­ме 1429 ро­ку роз­по­ча­ла сво­ї­зна- ме­ни­ті ви­зволь­ні по­хо­ди Жан­на д’ Арк. От­же, цим обом мо­нар­хам бу­ло не до Лу­цька, що ціл­ком зро­зумі­ло. Окрім зга­да­них во­ло­да­рів, у зам­ку Лю­бар­та бу­ли та­кож пред­став­ле­ні: па­па Рим­ський Мар­тин V (в осо­бі ле­га­та Ан­дрія До­мі­ні­ка­на), пов­но­ва­жний по­сол ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Іо­ан­на VІІІ Лев Кан­та­ку­зін, ма­гі­стри Лі­вон­сько­го та Тев­тон­сько­го ор­де­нів ( від­по­від­но Зіг­фрід Шпан­гайм та Гер­хард фон Бал­гі). Отож, на «не­до­ста­тньо пред­став­ни­цький» склад уча­сни­ків фо­ру­му не слід на­рі­ка­ти — то був справ­ді все­єв­ро­пей­ський захід, і від­бу­вав­ся він на зем­лі Укра­ї­ни.

Як про­хо­ди­ло обго­во­ре­н­ня, за яких са­ме об­ста­вин від­бу­вав­ся з’ їзд? Ба­га­то про що ми ді­зна­є­мось з « Істо­рі­ї­Поль­щі » Яна Длу­го­ша, зна­ме­ни­то­го то­го­ча­сно­го хро­ні­ста. Спо­ча­тку до Лу­цька при­бу­ла поль­ська де­ле­га­ція ( ра­зом із ко­ро­лем Вла­ди­сла­вом Ягай­лом при­бу­ли лю­ди з йо­го « бли­жньо­го ко­ла » : кра­ків­ський єпис­коп Збі­гнєв Оле­сни­цький, ар­хі­єпис­коп Ян Тар­нав­ський, се­на­тор Вой­цех Яст­жем­бець та ін­ші). Де­ле­га­ти з ба­га­тьох кра­їн по­ча­ли з’ їжджа­ти­ся в мі­сто на по­ча­тку сі­чня 1429 ро­ку. Для них при­го­ту­ва­ли дво­ри і бу­дин­ки не тіль­ки в Лу­цьку, а й у йо­го око­ли­цях, со­тні бо­чок ви­на і пи­ва, на стіл по­да­ва­ли сві­же м’ясо з «вжи­ва­них згі­дно з по­тре­бою» стад ло­сів, зу­брів, ди­ких ка­ба­нів, до­ма­шніх во­лів, ба­ра­нів... За­га­лом до Лу­цька при­бу­ло 15 ти­сяч осіб, що пе­ре­ви­щу­ва­ло на­се­ле­н­ня мі­ста в де­кіль­ка ра­зів! Ві­товт як господар вла­што­ву­вав не­скін­чен­ні бен­ке­ти.

Ян Длу­гош пи­ше, що « ко­роль рим­ський і угор­ський Зи­гмунд ( вже зга­да­ний Си­гі­змунд. — І. С.) при­був на з’ їзд пі­зні­ше. Він, однак, при­слав за­вча­сно по­слів, аби це якось ви­пра­вда­ло йо­го за­пі­зні­ле при­бу­т­тя. Щоб не мар­ну­ва­ти ча­су на зу­пин­ку в Лу­цьку, ко­роль Вла­ди­слав по­дав­ся з Лу­цька по­лю­ва­ти на угі­д­дя між Лу­цьком і Жи­то­ми­ром і про­був там кіль­ка днів, аж по­ки йо­му не до­по­ві­ли про при­бу­т­тя до Лу­цька ко­ро­ля Рим­сько­го Зи­гмун­да... Ви­йшли йо­му на­зу­стріч на від­стань одні­є­ї­ми­лі князь Ві­товт зі сво­їм по­чтом па­нів, а пі­сля йо­го при­їзду ко­роль поль­ський Вла­ди­слав уві­йшов до ка­ре­ти, в якій їха­ла ко­ро­ле­ва рим­ська Бар­ба­ра, і в’їхав до Лу­цька. По­тім за кня­зем Ві­тов­том по­спі­шав на ко­ні ко­роль рим­ський Зи­гмунд, бі­ля яко­го був єпис­коп кра­ків­ський Збі­гнєв, а тим ча­сом тру­би та ін­ші рі­зні ін­стру­мен­ти зву­ча­ли по­ту­жно».

Без­по­се­ре­дні ди­пло­ма­ти­чні за­сі­да­н­ня від­бу­ва­ли­ся у кня­зів­сько­му па­ла­ці ( Вер­хній за­мок Лу­цька). Ду­же коротко про їхні ре­зуль­та­ти. Осо­бли­во ва­го­мим се­ред пе­ре­лі­че­них бу­ло пи­та­н­ня ко­ро­на­ці­ї­Ве­ли­ко­го кня­зя Ві­тов­та. Аби від­вер­ну­ти пре­тен­зі­ї­Ві­тов­та на Че­ське ко­ро­лів­ство ( що йо­му про­по­ну­ва­ли са­мі че­хи), а та­кож з ме­тою по­сла­би­ти Поль­щу, ім­пе­ра­тор та ко­роль Си­гі­змунд здав­на під­три­му­вав на­мі­ри Ві­тов­та ста­ти « ко­ро­лем Ли­тов­ським та Ру­ським». Ві­товт, зро­зумі­ло, ба­чив у цьо­му мо­жли­вість по­си­ли­ти роль сво­є­ї­дер­жа­ви. Ко­ро­ну­ва­н­ня Ві­тов­та бу­ло ви­гі­дно і дав­ньо­укра­їн­ським кня­жим ро­дом, адже ли­тов­ці при­хиль­но ста­ви­ли­ся до куль­ту­ри дав­ньої Укра­ї­ни- Ру­си. Про­те ка­те­го­ри­чно про­ти ви­сту­пи­ли по­ля­ки, які по­си­ла­ли­ся на те, що ли­тов­ці не ма­ють пра­ва не­хту­ва­ти уній­ни­ми зо­бов’ яза­н­ня­ми 1385 ро­ку. Аби в жо­дно­му ра­зі не допу­сти­ти ко­ро­на­ції, Річ По­спо­ли­та вда­ла­ся до ви­про­бу­ва­но­го за­хо­ду: від­кла­сти пи­та­н­ня на яко­мо­га дов­ший тер­мін ( бу­ло за­яв­ле­но, що в прин­ци­пі ні­хто не за­пе­ре­чує, але оста­то­чне рі­ше­н­ня бу­де ухва­ле­но на на­сту­пно­му з’їзді мо­нар­хів у Віль­но во­се­ни 1430 ро­ку. А тим ча­сом ко­ро­на, що її вже ви­сла­ли Ві­тов­ту па­па та ім­пе­ра­тор, бу­ла за­три­ма­на, по су­ті, ви­кра­де­на у Поль­щі на шля­ху до Віль­но, а сам Ві­товт ра­пто­во по­мер у жов­тні 1430 ро­ку. Істо­рія Схі­дної Єв­ро­пи, Укра­ї­ни зокре­ма, мо­гла би бу­ти іна­кшою, як­би Ве­ли­кий князь Ли­тов­ський то­ді до­міг­ся сво­го...).

З біль­шо­сті ін­ших пи­тань, що по­ру­шу­ва­ли­ся на з’їзді єв­ро­пей­ських мо­нар­хів 1429 ро­ку, не вда­ло­ся ді­йти зго­ди — бра­ку­ва­ло єд­но­сті (хро­ні­чна хво­ро­ба мо­жно­влад­ців то­го ча­су, і не ли­ше то­го ча­су). Про­те су­во­рі й прекрасні ве­жі зам­ку Лю­бар­та, зда­є­ться, за­пе­ре­чу­ють про­ти зне­ва­жли­во­го став­ле­н­ня до зу­стрі­чі ім­пе­ра­то­рів, ко­ро­лів й кня­зів, що від­бу­ла­ся май­же 600 ро­ків то­му. Бо, во­і­сти­ну, не чи­ніть суд над істо­рі­єю, якщо хо­че­те, щоб не чи­ни­ли суд і над ва­ми!

З’їзд мо­нар­хів у Лу­цьку. Кар­ти­на су­ча­сно­го ху­до­жни­ка Ар­ту­ра Ор­льо­но­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.