«Вій­на зав­жди має іде­о­ло­гі­чні при­чи­ни»

Елі­от Акер­ман — про зна­че­н­ня лі­те­ра­ту­ри для сол­да­та

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Лю­бов ЯКИМЧУК

Він має при­го­лом­шли­ву кар’єру вій­сько­во­слу­жбов­ця, а та­кож пи­сьмен­ни­цький успіх, зокре­ма ро­ман «Зе­ле­ні про­ти си­ніх» по­тра­пив у спи­сок бес­тсе­ле­рів від «Нью-Йорк Таймз». Ві­сім ро­ків у аме­ри­кан­ській ар­мії, зокре­ма служба в Іра­ку та Аф­га­ні­ста­ні. Як вій­сько­вий ра­дник, Елі­от Акер­ман ке­ру­вав за­го­ном аф­ган­ських сол­да­тів й від­по­від­ав за опе­ра­ції про­ти очіль­ни­ків Та­лі­ба­ну. Та­кож ке­ру­вав опе­ра­ці­єю з лі­кві­да­ції на­слід­ків ура­га­ну Ка­трі­на в Но­во­му Ор­ле­а­ні. Усе це да­ло не­пе­ре­сі­чний до­свід, до яко­го Акер­ман звер­та­є­ться у сво­їй про­зі.

Цьо­го ро­ку «Зе­ле­ні про­ти си­ніх» ви­йшли укра­їн­ською у ви­дав­ни­цтві «Ду­лі­би», і щоб пред­ста­ви­ти книж­ку, пи­сьмен­ник за­ві­тав до Ки­є­ва. «День» роз­пи­тав Елі­о­та Акер­ма­на про ро­ман та про агресію, що при­та­ман­на лю­ди­ні.

— Як ви на­ва­жи­ли­ся змі­ни­ти кар’єру вій­сько­во­слу­жбов­ця на пи­сьмен­ни­цьку?

— Моя ма­ти — пи­сьмен­ни­ця, я ви­ріс се­ред книг і вчив­ся на фа­куль­те­ті істо­рії лі­те­ра­ту­ри, то­му для ме­не бу­ло ду­же при­ро­дним пи­са­ти. Окрім то­го, є істо­рія вій­сько­вих, які пи­са­ли. Ко­ли ви­рі­шив за­ли­ши­ти вій­сько­ву слу­жбу, са­ме в цей день я й зро­бив пер­ші спро­би в пи­сьмен­ни­цтві. Це бу­ло опо­віда­н­ня. Але по­ки вда­ло­ся на­пи­са­ти щось вар­ті­сне, ми­ну­ло кіль­ка ро­ків.

«РЕЛІГІЯ ТА ДУХОВНІСТЬ ЧА­СТО НЕ МА­ЮТЬ НІ­ЧО­ГО СПІЛЬ­НО­ГО»

— Ко­ли в Укра­ї­ні по­ча­ла­ся вій­на, укра­їн­ські пи­сьмен­ни­ки від­чу­ли роз­ча­ру­ва­н­ня в то­му, що куль­ту­ра мо­же якось впли­ва­ти на лю­дей, що во­на мо­же щось змі­ни­ти. У чо­му сенс ста­ва­ти пи­сьмен­ни­ком пі­сля вій­ни? Що мо­же змі­ни­ти лі­те­ра­ту­ра, чи вза­га­лі во­на мо­же щось змі­ни­ти?

— Ко­ли я йшов у ар­мію, чи­тав ду­же ба­га­то ро­ма­нів, які на­пи­са­ли ве­те­ра­ни вій­ни. І то­ді це ду­же ба­га­то для ме­не озна­ча­ло. Ко­ли я по­вер­нув­ся з вій­ни, то пе­ре­чи­тав ті са­мі книж­ки і зов­сім іна­кше їх сприйняв. Тоб­то я вва­жаю, що ко­ли ти по­вер­та­є­шся з вій­ни та пи­шеш про це, ти ста­єш лю­ди­ною, яка транс­лює пам’ять та ін­фор­ма­цію про вій­ну, про яку пи­шеш. Якщо бу­де ще одна вій­на та будуть мо­ло­ді хло­пці, які за­хо­чуть на неї пі­ти, во­ни змо­жуть про­чи­та­ти цю книж­ку та прийня­ти вла­сне рі­ше­н­ня, ро­би­ти це чи ні.

— Тоб­то йде­ться про аб­со­лю­тно при­кла­дну фун­кці­ю­пи­са­ти пі­сля вій­ни, про ство­ре­н­ня емо­цій­но­го під­ру­чни­ка. Чи, мо­жли­во, є ще якийсь ін­ший сенс, на­при­клад, те­ра­пев­тич-

Pний, щоб пра­цю­ва­ти з пост­трав­ма­ти­чним син­дро­мом?

— Моє пи­сьмо не є те­ра­пі­єю, для те­ра­пії є ін­ші ме­то­ди. Я від­чу­ваю се­бе ав­то­ром, у яко­го є ба­жа­н­ня пи­са­ти, і я пи­шу про вій­ну. Як­би я не пі­шов на вій­ну, то одна­ко­во би пи­сав, ли­ше про щось ін­ше.

— Ваш ро­ман «Зе­ле­ні про­ти си­ніх» по­чи­на­є­ться епі­гра­фом із про­ро­ка Му­хам­ма­да «Вій­на-це ома­на». Яку роль на вій­ні грає релігія? Чи вза­га­лі релігія по­трі­бна у сві­ті, де є ба­га­то то­чних знань про вла­шту­ва­н­ня Все­сві­ту, тва­рин­но­го сві­ту, лю­ди­ни та її моз­ку, тоб­то де па­нує на­у­ко­вий по­гляд на світ?

— Це ду­же ве­ли­ке за­пи­та­н­ня. З одно­го бо­ку, іде­о­ло­гія на вій­ні дає при­чи­ни для бо­роть­би. Зав­жди є іде­о­ло­гі­чні при­чи­ни для вій­ни. Релігія мо­же бу­ти одні­єю з них, але та­кож мо­жуть нав’язу­ва­ти­ся і по­лі­ти­чні мо­ти­ви. На­при­клад, ра­ні­ше укра­їн­ці та аме­ри­кан­ці не лю­би­ли одне одно­го че­рез та­кі мо­ти­ви, а те­пер все змі­ни­ло­ся.

З ін­шо­го бо­ку, яку ж роль грає релігія у сві­ті, ко­ли є на­у­ка? Ме­не ви­хо­ва­ли в ду­же ре­лі­гій­ній сім’ї, але за­раз я агно­стик. Я вва­жаю се­бе ду­хов­ною лю­ди­ною, але це від­мін­не від ре­лі­гії, я ду­маю, релігія та духовність ча­сто не ма­ють ні­чо­го спіль­но­го. До­бре в лі­те­ра­ту­рі те, що во­на окре­слює пев­не пи­та­н­ня, але не дає від­по­віді на ньо­го. Є ба­га­то мі­сця у сві­ті для по­шу­ку ду­хов­но­сті, але релігія, осо­бли­во до­бре стру­кту­ро­ва­на релігія, у цьо­му пла­ні є не зов­сім хо­ро­шим ме­то­дом.

«МИ­СТЕ­ЦТВО — ЦЕ ЗАВ­ЖДИ ПРО ЕМПАТІЮ»

— Тоб­то релігія — це ча­сти­на іде­о­ло­гії? — У цих вій­нах — так. На­при­клад, і в Іра­ку, і в Си­рії му­суль­ма­ни вби­ва­ють одне одно­го. Одні є су­ні­та­ми, ін­ші — ши­ї­та­ми. Во­ни вби­ва­ють одне одно­го і від­рі­зня­ю­ться у по­гля­дах ли­ше з пи­та­н­ня, хто є на­сту­пни­ком про­ро­ка Му­хам­ма­да. Тоб­то має бу­ти зав­жди якась те­о­рія, іде­о­ло­гія, чо­му ми йде­мо на вій­ну. І ду­же ча­сто во­на по­тім ви­яв­ля­є­ться яко­юсь хи­бною. Ко­ли аме­ри­кан­ці во­ю­ва­ли у В’єтна­мі, їм зав­жди твер­ди­ли, що це для то­го, щоб В’ єтнам не став ко­му­ні­сти­чним. А на­справ­ді во­ни не зна­ли, що в’єтнам­ці бу­ли на­ціо­на­лі­ста­ми і про­сто хотіли бу­ти не­за­ле­жни­ми. У ре­зуль­та­ті де­сять ро­ків про­во­ю­ва­ли, п’ят­де­сят п’ять ти­сяч лю­дей за­ги­ну­ло і вре­шті-решт зро­зумі­ли, що во­ни й не хотіли бу­ти ко­му­ні­ста­ми, а про­сто хотіли бу­ти не­за­ле­жни­ми.

— Ре­цен­зен­ти ва­шої книж­ки вва­жа­ють її гар­но­ю­ри­со­ю­те, що на­ра­ція ве­де­ться від іме­ні аф­ган­ця. Як ви на­ва­жи­ли­ся озву­чи­ти го­лос аф­ган­ця — лю­ди­ни, якою ви не є?

— Я ду­маю, що зда­тність ем­па­тії до­зво­ляє ро­зу­мі­ти рі­зних лю­дей. Ми­сте­цтво — це зав­жди про емпатію, про те, як ми від­чу­ва­є­мо ін­ших лю­дей. І ко­ли я пи­сав книж­ку, я хо­тів роз­по­ві­сти про той бік, про який не роз­по­від­а­ють, про ба­че­н­ня са­ме аф­ган­ця­ми ці­єї вій­ни.

Ко­ли по­чи­нав пи­са­ти, го­лов­ним ге­ро­єм був аме­ри­ка­нець, яко­го я по­тім ви­клю­чив із книж­ки. За пер­шо­по­ча­тко­вим за­ду­мом, Азіз, який за­раз є в книж­ці, роз­по­від­ав свою істо­рію аме­ри­кан­це­ві. І пер­ший ви­да­вець, про­чи­тав­ши ру­ко­пис, ска­зав: «Ду­же кла­сна книж­ка, але я не впев­не­ний у цьо­му аме­ри­кан­сько­му пер­со­на­жі, на­ві­що він тут?»

І я сам се­бе за­пи­тав: на­ві­що я так стру­кту­ру­вав свою книж­ку, що Азіз роз­по­від­ає свою істо­рію цьо­му аме­ри­кан­цю? І зро­зу­мів, що ме­ні не ви­ста­ча­ло смі­ли­во­сті роз­по­ві­сти цю істо­рію від іме­ні аф­ган­ця Азі­за, я по­ви­нен за­бра­ти звід­ти цьо­го аме­ри­кан­сько­го пер­со­на­жа.

Ви за­че­пи­ли тон­ку те­му для аме­ри­кан­ців, яка на­зи­ва­є­ться « куль­тур­на апро­прі­а­ція» (прийня­т­тя або ви­ко­ри­ста­н­ня еле­мен­тів одні­єї куль­ту­ри но­сі­я­ми ін­шої). Ми­тець, який щось ма­лює, пе­ре­дає свої від­чу­т­тя на по­ло­тно, і ко­ли ви ди­ви­те­ся на це по­ло­тно, якщо йо­му вда­ло­ся, отри­му­є­те не­ймо­вір­ні емо­ції. Так са­мо й ре­жи­сер, ко­ли знімає фільм, за­кла­дає в ньо­го свої емо­ції, а ко­ли ви бу­де­те ди­ви­ти­ся цей фільм, то мо­же­те за­пла­ка­ти. Мо­жли­во, ко­ли ви бу­де­те чи­та­ти книж­ку, бу­де­те зво­ру­ше­ні нею. Я на­зи­ваю це пе­ре­да­чею емо­цій. І це те, що робить ми­сте­цтво. Хі­ба не ди­во­ви­жно?! Вва­жаю, що лю­ди, які на­кла­да­ють на ми­сте­цтво пра­ви­ла: «ро­біть так і не ро­біть так», на­справ­ді не зна­ють, для чо­го во­но ство­ре­но. Як­би ми їх слу­ха­ли, то не бу­ло б «Ве­не­ці­ан­сько­го ку­пця», «Отел­ло» Шек­спі­ра, не бу­ло б Ел­ві­са Пре­слі, «Ро­лі­нґ Сто­унз». Ми­тці тво­рять зі сво­єї пер­спе­кти­ви, мі­ксу­ють куль­тур­ні до­сві­ди.

— Чи хтось з аф­ган­ців про­чи­тав ваш ро­ман і ви­сло­вив вам сво­ю­дум­ку про ньо­го?

— Де­хто чи­тав, і від­гу­ки бу­ли по­зи­тив­ни­ми. Але та­ких бу­ло не ду­же ба­га­то, бо книж­ка не пе­ре­кла­де­на ні на пу­шту, ні на ін­ші мо­ви, яки­ми там чи­та­ють. Від­гу­ки в пре­сі бу­ли по­зи­тив­ни­ми, і це для ме­не ба­га­то зна­чить. У ме­не бра­ли ін­терв’ю на аф­ган­сько­му те­ле­ба­чен­ні.

«ВІЙ­НИ ПРИТАМАННІ ЛЮ­ДЯМ»

— Агре­сія — це одна з осо­бли­во­стей усьо­го тва­рин­но­го сві­ту. Як мо­жна ще пра­цю­ва­ти з агре­сі­єю, окрім як спря­мо­ву­ва­ти її на вій­ну?

— Я хо­чу щоб бу­ло мен­ше во­єн, але вва­жаю їх чи­мось, що при­та­ман­но лю­дям. Вій­ни будуть зав­жди, на жаль. Як ка­жуть, бу­ти про­ти вій­ни, це все одно, що бу­ти про­ти ура­га­нів. Ні в то­му, ні в то­му ви­пад­ку не­мо­жли­во ні­чо­го зро­би­ти.

— Лю­ди­на ра­зом із бо­но­бо та шим­пан­зе по­хо­дить від спіль­но­го пред­ка. Шим­пан­зе ви­рі­шу­ють про­бле­му стре­су, спря­мо­ву­ю­чи свою агре­сі­ю­на на­силь­ство, бо­но­бо спря­мо­ву­ють агре­сі­ю­на секс. Лю­ди в цьо­му пе­ре­бу­ва­ють десь по­се­ре­ди­ні. Агре­сія — це ви­до­ва якість лю­ди­ни. Лю­ди не по­збу­ду­ться агре­сії, але мо­жуть її спря­мо­ву­ва­ти... — Чо­му секс кра­ще за вій­ну? — Бо від се­ксу лю­ди на­ро­джу­ю­ться, а від вій­ни по­ми­ра­ють.

— Ду­маю, що ви схи­ля­є­те ме­не до від­по­віді на за­пи­та­н­ня: що кра­ще, секс чи агре­сія, і я від­по­вім, що, зви­чай­но, секс. Але якщо сер­йо­зно, я ро­зу­мію, що у лю­дей зав­жди бу­де агре­сія, і, на­пев­но, во­ни зав­жди будуть ски­да­ти її шля­хом вій­ни. Я не про­па­гую агресію, але ду­маю, що лю­ди будуть ви­рі­шу­ва­ти цю про­бле­му са­ме так.

ФО­ТО З САЙ­ТА WIKIMEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.