По­до­ро­жні в Му­ка­че­ві

Про не­ви­пад­ко­ві зу­стрі­чі під час спон­тан­ної по­їзд­ки до За­кар­па­т­тя

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Му­ка­че­ве — мі­сто, об­пле­те­не тро­ян­да­ми. Ві­ти з чер­во­ни­ми, ро­же­ви­ми, рід­ше бі­ли­ми кві­та­ми про­ти­ска­ю­ться між ре­ші­тка­ми пар­ка­нів і тя­гну­ться до пе­ре­хо­жих. Якщо лю­ди­на по­до­ба­є­ться ро­сли­ні, на її го­ло­ву си­плю­ться пе­люс­тки. А якщо йти та­кою ву­ли­чкою з тем­ни­ми дум­ка­ми, ши­пи вче­пля­ться в одяг або на­віть мо­жуть по­дря­па­ти те­бе. За цим но­ров­ли­вим са­дом до­гля­да­ють май­же 86 ти­сяч жи­те­лів мі­ста. Зві­сно, во­ни мо­жуть ма­ти й якусь ін­шу роботу, про­те са­ме са­ди — го­лов­не їхнє за­ня­т­тя.

Ско­рі­ше, це фан­та­зія, але са­ме та­ке вра­же­н­ня за­ли­ши­лось у ме­не пі­сля Му­ка­че­ва (фо­то 1).

Зна­йом­ство з мі­стом бу­ло не­за­пла­но­ва­ним. То­чні­ше, за­пла­но­ва­ним, але не мною. Не­що­дав­но в Укра­ї­ні з’яви­лась ініціатива «Се­кре­тний кви­ток». Якщо хо­чеш йо­го отри­ма­ти, десь за мі­сяць ро­биш вне­сок, роз­по­від­а­єш про свої впо­до­ба­н­ня, при­зна­ча­єш да­ту по­їзд­ки і за­бу­ва­єш про це. Тим ча­сом ор­га­ні­за­то­ри ку­пу­ють кви­тки до яко­гось укра­їн­сько­го мі­ста, під­шу­ку­ють жи­тло і ро­блять до­бір­ку по­рад. Ку­ди то­бі до­ро­га — ді­зна­є­шся ли­ше на­пе­ре­до­дні. От­же, нам з при­я­тель­кою ви­па­ло Му­ка­че­ве.

Від Ки­є­ва це мі­сто в За­кар­пат­ській обла­сті роз­ді­ляє від­стань у май­же 770 кі­ло­ме­трів. Тем­пе­ра­тур­ний ре­жим у ва­го­ні був по­мір­ним, зран­ку ми в до­бро­му гу­мо­рі ви­йшли на охай­но­му вок­за­лі з ма­сив­ни­ми скуль­пту­ра­ми тру­да­рів при вхо­ді. На­ша до­ро­га до се­ре­дмі­стя про­ля­гла се­ред тро­янд і лип, які са­ме цві­ли і зна­дли­во па­хли.

Ча­рів­ність ма­лень­ких міст кри­є­ться в то­му, що ни­ми мо­жна пе­ре­су­ва­ти­ся пі­шки. Ве­ли­ку ча­сти­ну Му­ка­че­ва ми обі­йшли на сво­їх двох, ско­ри­ста­ли­ся ав­то­бу­сом тіль­ки під час по­їзд­ки до Чи­на­ді­йо­ва. Мі­сце­ві жи­те­лі теж не над­то ко­ри­сту­ю­ться гро­мад­ським транс­пор­том: за­зви­чай хо­дять пі­шки або їздять ве­ло­си­пе­да­ми, яких на ву­ли­цях чи­ма­ло.

Мі­сто справ­ляє вра­же­н­ня спо­кій­но­го ку­рор­ту. Пло­ща зі сві­тло-зе­ле­ною ра­ту­шею (фо­то 2) по­ді­бна до се­ре­дмі­стя угор­сько­го Еґе­ра. До ре­чі, ви­яви­лось, що це ку­рор­тне мі­сте­чко є по­бра­ти­мом Му­ка­че­ва. Ти­ша, че­пур­ні бу­дин­ки з че­ре­пи­чни­ми да­ха­ми — в та­кій роз­сла­бле­ній об­ста­нов­ці на­ро­джу­ю­ться бій­ці у рі­зних сен­сах цьо­го сло­ва. Так, з га­зе­ти «Му­ка­че­ве» ді­зна­ла­ся: не­що­дав­но мі­сце­вий хло­пець Олег Ха­лі­лов здо­був брон­зо­ву ме­даль на Чем­піо­на­ті Єв­ро­пи з гре­ко-рим­ської бо­роть­би се­ред мо­лод­ших юна­ків. Ін­ший уро­дже­нець мі­ста, про яко­го тут ча­сто зга­ду­ють, — Свя­то­слав Ва­кар­чук. Уро­джен­ка, про яку зга­ду­ють ма­ло, — Ло­лі­та Мі­ляв­ська. Та­кож Му­ка­че­ве — рі­дне мі­сто ху­до­жни­ка Ті­бе­рія Сіль­ва­ші.

У стро­ка­то­му ка­фе ми з при­я­тель­кою ви­яви­лись пер­ши­ми від­ві­ду­ва­чка­ми. Господар, мо­ло­дий і до­во­лі су­во­рий у ро­бо­ті, пе­ре­ві­ряв, як все пра­цює, да­вав на­ста­но­ви пра­ців­ни­кам і сам по­рав­ся по го­спо­дар­ству. А ми при­че­пи­лись до офі­ці­ан­та, щоб той по­ра­див, що по­ди­ви­ти­ся в мі­сті й нав­ко­ло — крім, зві­сно, па­ла­цу Па­ла­нок. Хло­пець зга­дав про на­бе­ре­жну рі­чки Ла­то­ри­ці. По­яснив: «Пра­цю­вав без ви­хі­дних два ти­жні, вчо­ра при­йшов ту­ди і про­сто пів­го­ди­ни про­си­дів, див­ля­чись на во­ду. Якось по­лег­ша­ло...»

От­же, про­гу­лю­є­мось ви­хі­дним ран­ко­вим Му­ка­че­вим. Зви­чай­на ки­їв­ська роз­ва­га — за­гля­да­ти у дво­ри­ки — тут мо­же зійти за на­хаб­ство. В ар­ці, яка ве­де до кіль­кох по­ме­шкань у цен­трі, лі­тня па­ні про­да­ва­ла з зем­лі шкар­пе­тки та ін­ший крам. За­про­по­ну­ва­ла ку­пи­ти, а по­тім на­сва­ри­ла за те, що хо­че­мо прой­ти все­ре­ди­ну дво­ру, на при­ва­тну те­ри­то­рію. Про­те са­мі ці дво­ри­ки «дра­жнять» пе­ре­хо­жих, бо з-за пар­ка­нів ви­зи­ра­ють при­на­дні ха­щі жа­сми­ну та лі­лей, гор­тен­зій, ні­би з пор­це­ля­ни. Ін­ко­ли по­се­ред са­ду, який бу­яє чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми, ба­чиш по­ре­па­ний бу­ди­нок. Ро­сли­нам бай­ду­же, чо­му го­спо­да­рі за­не­дба­ли осе­лю, — во­ни за­пов­ню­ють про­стір і ро­блять йо­го пре­кра­сним.

До Па­лан­ку йде­мо дов­гою ву­ли­цею Іло­ни Зрі­ні. Ця кня­ги­ня в Му­ка­че­ві є куль­то­вою по­ста­т­тю. Хоч би що ви ро­би­ли в мі­сті — не ма­є­те по­ки­ну­ти йо­го, якщо не ді­зна­є­тесь про те, що з 1685-го до 1688 ро­ку во­на ке­ру­ва­ла обо­ро­ною Му­ка­чів­сько­го зам­ку від ав­стрій­ців. Біль­ше то­го, по су­ті, якийсь час во­на очо­лю­ва­ла угор­ський ви­зволь­ний рух. Істо­рія ці­єї жін­ки вра­зи­ла Єв­ро­пу та Осман­ську ім­пе­рію. У Фран­ції ро­би­ли ли­стів­ки з Іло­ною Зрі­ні, во­на ста­ла єди­ною в істо­рії Ту­реч­чи­ни жін­кою, яка одер­жа­ла від сул­та­на осо­бли­ву по­че­сну гра­мо­ту. Але що ці ком­плі­мен­ти про­ти по­ту­жної ар­мії? Без вій­сько­вої до­по­мо­ги Іло­ні Зрі­ні зре­штою до­ве­лось під­пи­са­ти ка­пі­ту­ля­цію.

У Па­лан­ку прохо­ло­дно і спо­кій­но, хоч по­стій­но при­бу­ва­ють но­ві гру­пи ту­ри­стів, фо­то­гра­фу­ю­ться мо­ло­дя­та з го­стя­ми. Усю­ди пі­стря­ві­ють чер­во­но-бі­ло-зе­ле­ні — тоб­то в ко­льо­рах угор­сько­го пра­по­ра — стрі­чки. Вза­га­лі угор­ці ро­блять чи­ма­ло іні­ці­а­тив на те­ри­то­рії зам­ку — пам’ятні та­бли­чки, екс­по­зи­ції. На одно­му з ба­стіо­нів Па­лан­ку близь­ко де­ся­ти ро­ків то­му з’явив­ся по­ста­мент з мі­фі­чним пта­хом Ту­ру­лом, при­кме­тним на­ціо­наль­ним сим­во­лом Угор­щи­ни. Цей птах, схо­жий на ор­ла, уосо­блює від­най­де­н­ня угор­ця­ми Ба­тьків­щи­ни. Си­дя­чи на па­ра­пе­ті під Ту­ру­лом і вдив­ля­ю­чись у бру­на­тно-зе­ле­ну па­но­ра­му, на­ма­га­юсь уяви­ти дум­ки більш ніж 20 ти­сяч лю­дей, для яких Па­ла­нок став в’язни­цею. Адже з 1782 ро­ку по­над сто­лі­т­тя тут бу­ла по­лі­ти­чна тюр­ма Ав­стрій­ської ім­пе­рії.

А не­за­ба­ром са­ма від­чу­ваю се­бе не­мов­би під вар­тою. У під­ніж­жя зам­ку до нас із при­я­тель­кою прив’язу­ю­ться двій­ко со­бак — бру­дно-бі­лий та бру­дно-сі­рий. Во­ни йдуть з на­ми десь п’ять кі­ло­ме­трів. На­че йдуть по­пе­ре­ду, але вар­то нам зу­пи­ни­ти­ся, як теж зу­пи­ня­ю­ться і че­ка­ють. За­хо­ди­мо в ма­га­зин — во­ни вар­ту­ють на ви­хо­ді. Обгав­ку­ють ве­ло­си­пе­ди­стів, які їдуть нам на­зу­стріч. Моя су­пу­тни­ця за­пев­няє, що так во­ни за­хи­ща­ють нас. На ме­не ці сло­ва ні­як не ді­ють — я бо­ю­ся со­бак. Зре­штою вже у цен­трі мі­ста бру­дно-сі­рий пес вв’язу­є­ться у бій­ку в яко­мусь дво­ри­ку й там за­ли­ша­є­ться. Бру­дно­бі­лий про­стує з на­ми аж до пар­ку на бе­ре­зі Ла­то­ри­ці, але до­ро­гою за­си­нає у тра­ві, і я вмов­ляю при­я­тель­ку вте­кти від цьо­го по­до­ро­жньо­го. За­спо­ко­ї­лась я, ли­ше ко­ли ми про­йшли ще з пів­то­ра кі­ло­ме­тра, а пес так і не ви­йшов на наш слід.

Не­діль­не Му­ка­че­ве дзве­нить. У цер­квах рі­зних кон­фе­сій чи­та­ють про­по­віді, спів­а­ють, ку­рять ла­дан, оша­тно вбра­ні па­ра­фі­я­ни тов­пля­ться бі­ля хра­мів, а пі­сля слу­жби гу­ля­ють мі­стом. Ре­лі­гій­ність впли­ває на мар­ке­тинг. Про­дав­щи­ця у крам­ни­чці з одя­гом на­хва­лю­ва­ла ба­вов­ня­ний шарф: «Ду­же м’який, на го­ло­ві ледь від­чу­ва­є­ться. І в цер­кві з во­лос­ся не зі­сков­зне». У цер­кви я за­зви­чай за­хо­джу як ту­рист, але річ справ­ді бу­ла гар­на, та й про­дав­щи­ця ми­ла, тож шарф взя­ла й одра­зу за­мо­та­лась у ньо­го від сон­ця.

Це свя­то жи­т­тя ми з при­я­тель­кою по­ки­ну­ли за­ра­ди Чи­на­ді­йо­ва, мі­сте­чка у 12 кілометрах від Му­ка­че­ва. Ста­рий ав­то­бус і роз­би­ті до­ро­ги — укра­їн­ська кла­си­ка. Хтось по­бли­зу слу­хає но­сталь­гій­ний єв­ро­пей­ський рок 1990-х, і я не про­сто під­стри­бую, а ще й при­тан­цьо­вую. На­ша ме­та — по­ба­чи­ти за­мок Сент-Мі­клош (фо­то 3). Йо­го істо­рія роз­по­чи­на­є­ться з XVсто­лі­т­тя. Зго­дом і тут не обі­йшло­ся без Іло­ни Зрі­ні. За опо­від­ка­ми, у Чи­на­ді­їв­сько­му зам­ку во­на по­зна­йо­ми­лась зі сво­їм дру­гим чо­ло­ві­ком Ім­ре Те­ке­лі. Ка­жуть, це бу­ло ве­ли­ке ко­ха­н­ня.

У наш час Сент-Мі­клош за­жив но­вим жи­т­тям зав­дя­ки лю­бо­ві до ньо­го за­кар­пат­сько­го ми­тця Йо­си­па Бар­то­ша. На по­ча­тку 2000-х ро­ків він узяв на­пів­зруй­но­ва­ну бу­дів­лю в кон­це­сію і те­пер з дру­жи­ною Те­тя­ною від­ро­джує її. По­сту­по­во при­ве­ли до ла­ду пер­ший по­верх зам­ку. На дру­го­му по­вер­сі ба­чу сюр­ре­а­лі­сти­чне по­єд­на­н­ня по­би­тих ча­сом скле­пінь, щер­ба­тих му­рів з ка­мі­н­ня й це­гли, а на них — кар­ти­ни за­кар­пат­ських ху­до­жни­ків. А сьо­го­дні тут ре­гу­ляр­но від­бу­ва­ю­ться пле­не­ри, ми­тці при­їздять сю­ди за на­тхне­н­ням.

Від зам­ку спу­ска­є­мось до Ла­то­ри­ці. Тут во­на швид­ка і ка­ла­му­тна. Па­хне тю­тюн­ця­ми та яки­мись тра­ва­ми. Ки­да­є­мо мо­не­тки, щоб по­вер­ну­ти­ся. І на­про­чуд при­єм­но по­чу­ти плю­скіт ко­пі­йок у во­ді. По­пе­ре­ду — ін­ша сі­є­ста на бе­ре­зі Ла­то­ри­ці, але в Му­ка­че­ві, і вок­зал.

Бі­ля вок­за­лу, ко­ли з при­я­тель­кою за­би­ра­є­мо ре­чі з ка­ме­ри схо­ву (при­йшли по па­кун­ки за де­сять хви­лин пі­сля її за­кри­т­тя), по­мі­ча­є­мо бру­дно-сі­ро­го со­ба­ку. Зда­є­ться, одно­го з «кон­во­ї­рів» від Па­лан­ку. Він уже не та­кий на­стир­ли­вий, про­во­джає до по­тя­га хі­ба що по­гля­дом.

Спе­ка сплу­тує дум­ки і вра­же­н­ня. Але вно­чі, ко­ли си­джу бі­ля про­чи­не­но­го ві­кна ва­го­на в ком­па­нії здо­ро­вен­но­го ру­до­го мі­ся­ця і за­па­хи лип та тро­янд май­же ви­ві­три­ли­ся, ро­зу­мію — так, му­ка­чів­ські по­до­ро­жні бу­ли прекрасні.

ФО­ТО З САЙ­ТА ZAKARPATTYA.NET.UA

ФО­ТО З САЙ­ТА TOURISTCLUB.KIEV.UA

ФО­ТО З САЙ­ТА PROKARPATY-TOUR.INFO

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.