Прин­ци­пи та спад­щи­на Гель­му­та Ко­ля

Про ва­жли­вість розуміння то­го, що Ні­меч­чи­на ма­ла бу­ти най­кон­стру­ктив­ні­шим, якщо не най­ще­дрі­шим, чле­ном єв­ро­пей­сько­го клу­бу

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії - Крі­сто­фер БЕРТРАМ

Зі смер­тю Гель­му­та Ко­ля нас по­ки­ну­ла «най­ви­зна­чні­ша фі­гу­ра на єв­ро­пей­сько­му кон­ти­нен­ті за де­ся­ти­річ­чя», як на­зи­вав Білл Клін­тон ко­ли­шньо­го кан­цле­ра Ні­меч­чи­ни. Коль мав без­ліч та­лан­тів успі­шно­го по­лі­ти­ка — ам­бі­тність, не­ща­дність, на­по­ле­гли­вість, та­кти­чну май­стер­ність, а та­кож розуміння на­стро­їв про­стих лю­дей. На від­мі­ну від двох по­пе­ре­дни­ків, Віл­лі Бранд­та і Гель­му­та Шмід­та, у ньо­го не бу­ло ха­ри­зми (у Бранд­та її бу­ло вдо­сталь) чи та­лан­ту кра­сно­мов­ства. Та за­те у ньо­го бу­ло, на від­мі­ну від на­сту­пни­ків, чі­тке уяв­ле­н­ня про май­бу­тнє сво­єї кра­ї­ни. Са­ме це і до­зво­ли­ло Ко­лю до­сяг­ти то­го, що ра­ні­ше зда­ва­ло­ся не­ймо­вір­ним: возз’єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни все­ре­ди­ні об’єд­на­ної Єв­ро­пи.

Ба­га­то хто, осо­бли­во в Ні­меч­чи­ні, зга­ду­ю­чи ті не­ймо­вір­ні мі­ся­ці в кін­ці 1989-го і по­ча­тку 1990 ро­ків, ко­ли зник ра­дян­ський кон­троль над Схі­дною Єв­ро­пою, до цих пір, зда­є­ться, ди­ву­ю­ться з то­го, як ця, ні­би­то про­він­цій­на і до ну­дно­го нор­маль­на лю­ди­на змо­гла ско­ри­ста­ти­ся шан­сом об’єд­на­ти свою роз­ко­ле­ну кра­ї­ну та вмі­ло обі­гра­ла всіх су­про­тив­ни­ків. Во­ни, на­пев­но, ду­ма­ють, що Ко­лю по­ща­сти­ло опи­ни­ти­ся в по­трі­бно­му мі­сці в по­трі­бний час.

Але успіх у ди­пло­ма­тії рід­ко є спра­вою ви­пад­ку; на успіх не­об­хі­дно за­слу­жи­ти. Влі­тку 1989 ро­ку Коль був так са­мо зди­во­ва­ний швид­кі­стю роз­ви­тку по­дій, як і всі ін­ші. Про­те він ви­тра­тив весь час з мо­мен­ту всту­пу на по­са­ду кан­цле­ра 1982 ро­ку на під­го­тов­ку до цьо­го ві­ро­гі­дно­го по­кли­ку істо­рії.

Вну­трі­шньо­по­лі­ти­чні пи­та­н­ня не­ми­ну­че ви­ма­га­ли від Ко­ля ува­ги і май­стер­но­сті. Як­би це бу­ло іна­кше, на­вряд чи він став би до­мі­ну­ю­чою фі­гу­рою в сво­їй пар­тії й у кра­ї­ні, при­чо­му дов­ше, ніж будь-який ін­ший ні­ме­цький кан­цлер, по­чи­на­ю­чи з ча­сів От­то фон Бі­смар­ка. Про­те в йо­го дум­ках на пер­шо­му мі­сці за­ли­ша­ла­ся ме­та га­ран­ту­ва­ти май­бу­тнє Ні­меч­чи­ни в мир­ній Єв­ро­пі, і це ста­ло йо­го най­біль­шим та­лан­том. Пра­цю­ю­чи на той час жур­на­лі­стом ні­ме­цько­го ти­жне­ви­ка Die Zeit, я ча­сто осо- би­сто спіл­ку­вав­ся з Ко­лем у йо­го бонн­сько­му офі­сі. «Зов­ні­шня по­лі­ти­ка, — ка­зав він ме­ні, — ва­жли­ві­ша за вну­трі­шню по­лі­ти­ку, то­му що по­мил­ки в ній мо­жуть ду­же до­ро­го ко­шту­ва­ти».

Го­лов­ним ме­то­дом Ко­ля, який до­по­ма­гав йо­му не до­пу­ска­ти та­ких по­ми­лок, бу­ло ство­ре­н­ня до­вір­чих сто­сун­ків з усі­ма дер­жа­ва­ми, ве­ли­ки­ми і ма­лень­ки­ми, які ма­ли зна­че­н­ня для бла­го­по­луч­чя Ні­меч­чи­ни. Більш то­го, Ні­меч­чи­ні бу­ла не­об­хі­дна зов­ні­шня під­трим­ка за будь-яко­го ва­рі­ан­та на­ціо­наль­ної ре­ін­те­гра­ції, як­би та­кий ва­рі­ант з’явив­ся. То­ді як для Шмід­та клю­чо­вим стра­те­гі­чним ін­стру­мен­том бу­ла впев­не­ність у по­лі­ти­чних роз­ра­хун­ках, для Ко­ля та­ким ін­стру­мен­том бу­ло ство­ре­н­ня до­ві­ри. І він актив­но за­ймав­ся йо­го змі­цне­н­ням і фор­му­ва­н­ням.

Коль пра­гнув до ма­кси­маль­но ті­сних від­но­син із го­лов­ним і не­за­мін­ним со­ю­зни­ком кра­ї­ни — США — з са­мо­го по­ча­тку сво­го прав­лі­н­ня. Пі­сля па­ді­н­ня уря­ду Шмід­та 1982 ро­ку че­рез ма­со­ві на­ро­дні про­те­сти про­ти роз­мі­ще­н­ня аме­ри­кан­ських ядер­них ра­кет се­ре­дньої даль­но­сті, Коль три­мав­ся твер­дої по­зи­ції, ро­зу­мі­ю­чи, що, ді­ю­чи під су­спіль­ним ти­ском і не ви­ко­нав­ши зо­бов’ яза­н­ня Ні­меч­чи­ни, він пі­дір­ве по­ва­гу та до­ві­ру з бо­ку США, а та­кож свій ав­то­ри­тет в очах Мо­скви.

Ро­ки по­то­му, ко­ли сті­ни Єв­ро­пи да­ли трі­щи­ну, Коль на­ла­го­див уні­каль­но до­вір­ли­ві від­но­си­ни з Ва­шинг­то­ном. В осо­бі пре­зи­ден­та Джор­джа Бу­ша він зна­йшов твер­до­го та рі­шу­чо­го при­хиль­ни­ка возз’єд­на­н­ня, який міг га­ран­ту­ва­ти, що Ні­меч­чи­на ви­йде з цьо­го про­це­су, за­ли­шив­шись твер­до прив’яза­ною до За­хо­ду.

Тим ча­сом, хо­ча ста­рі­ю­чий СРСР і йо­го не­мі­чне ко­му­ні­сти­чне ке­рів­ни­цтво да­ва­ли ма­ло при­во­дів для на­дії на про­грес, Коль про­дов­жу­вав по­лі­ти­ку роз­ряд­ки на­пру­же­но­сті, по­ча­ту Бранд­том і Шмід­том, хо­ча про­ти неї актив­но ви­сту­па­ла йо­го вла­сна пар­тія. Ко­ли до вла­ди при­йшов Ми­хай­ло Гор­ба­чов, Коль спо­ча­тку по­ста­вив­ся до смі­ли­вих про­по­зи­цій но­во­го ра­дян­сько­го лі­де­ра про ско­ро­че­н­ня озбро­єнь як до ба­наль­ної про­па­ган­ди а-ля Йо­зеф Геб­бельс.

Про­те як тіль­ки Коль по­ба­чив сер­йо­зність на­мі­рів Гор­ба­чо­ва, він швид­ко ско­ри­став­ся сво­єю стра­те­гі­єю фор­му­ва­н­ня до­ві­ри і на­ла­го­див осо­би­сті ті­сні від­но­си­ни з лю­ди­ною, без якої жо­дні мир­ні змі­ни на кар­ті хо­ло­дної вій­ни в Єв­ро­пі бу­ли б не­мо­жли­ві. Втім, ко­ли та­кий шанс ви­пав, укла­де­на у ре­зуль­та­ті уго­да, ду­же ви­да­тна на тлі то­ді­шньо­го по­лі­ти­чно­го клі­ма­ту, ста­ла мо­жли­вою ли­ше то­му, що Коль зав­жди ду­мав про фі­наль­ну ме­ту.

Для Ко­ля пи­та­н­ня ті­сно­го об’єд­на­н­ня Єв­ро­пи бу­ло вкрай емо­цій­ним, це бу­ла клю­чо­ва умо­ва для ми­ру в Єв­ро­пі та про­цві­та­н­ня Ні­меч­чи­ни. Він зу­мів за­во­ю­ва­ти до­ві­ру фран­цузь­ко­го пре­зи­ден­та Фран­суа Міт­те­ра­на та дру­жбу Жа­ка Де­ло­ра, го­ло­ви Єв­ро­пей­ської ко­мі­сії й ар­хі­те­кто­ра єв­ро­пей­сько­го спіль­но­го рин­ку.

Не менш зна­чи­мою бу­ла і ме­ре­жа кон­та­ктів, яку Коль на­ла­го­див із усі­ма кра­ї­на­ми, що ото­чу­ють Ні­меч­чи­ну. Він ба­га­то чи­тав про істо­рію цих кра­їн і добре ро­зу­мів, як істо­рія впли­ну­ла на їх став­ле­н­ня до Ні­меч­чи­ни. Він був пе­ре­ко­на­ний, що, бу­ду­чи кра­ї­ною з най­біль­шою еко­но­мі­кою в Єв­ро­пі, Ні­меч­чи­на ма­ла бу­ти най­кон­стру­ктив­ні­шим, якщо не най­ще­дрі­шим чле­ном єв­ро­пей­сько­го клу­бу.

Одного дня, на мій по­див, Коль за­пи­тав ме­не, чи не укрі­плює стра­хи пе­редд омі­ну­ва­н­ням Ні­меч­чи­ни йо­го ве­ли­ка ма­са: у ньо­го був зріст 193 см, а ва­га — по­над136 кг. Ме­ні бу­ло не­важ­ко йо­го пе­ре­ко­на­ти. Ко­ли 1989 ро­ку від­кри­ла­ся пер­спе­кти­ва возз’єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни, ба­га­то­рі­чна ро­бо­та Ко­ля над ство­ре­н­ням до­вір­чих сто­сун­ків бу­ла на­го­ро­дже­на: за­спо­ко­їв­ши три­во­ги в рі­зних єв­ро­пей­ських ко­лах, він зміг за­ру­чи­ти­ся не­об­хі­дною під­трим­кою.

Сьо­го­дні стра­те­гія Ко­ля що­до ви­бу­до­ву­ва­н­ня до­ві­ри до цих пір від­чу­тна в офі­цій­ній ні­ме­цькій ри­то­ри­ці, хо­ча на пра­кти­ці во­на про­во­ди­ться менш по­слі­дов­но. Мар­но спе­ку­лю­ва­ти на те­му то­го, як би він ре­а­гу­вав на від­чу­же­н­ня Ро­сії від­За­ход у в той час, ко­ли цьо­му ще мо­жна бу­ло за­по­біг­ти, або від­по­вів би він, на від­мі­ну від­кан­цле­ра Ан­ге­ли Мер­кель, не­гай­ним про­я­вом со­лі­дар­но­сті, при­чо­му швид­шим і більш ді­є­вим, на гре­цьку бор­го­ву кри­зу 2010 ро­ку. Став би Коль у від­по­відь на по­ве­дін­ку пре­зи­ден­та До­наль­да Трам­па пу­блі­чно ди­стан­ці­ю­ва­ти­ся від США? Або ж він, нав­па­ки, спро­бу­вав би укрі­пи­ти осно­ви транс­а­тлан­ти­чних зв’яз­ків?

Одне ба­чи­ться оче­ви­дним: Коль не пра­гнув би до одних ли­ше ко­ро­тко­стро­ко­вих і по­пу­ляр­них усе­ре­ди­ні кра­ї­ни рі­шень. За­мість цьо­го він оці­ню­вав би всі ці про­бле­ми з по­гля­ду їх впли­ву на єв­ро­пей­ський по­ря­док, го­лов­ну ви­го­ду від яко­го отри­му­ва­ла (і отри­мує) Ні­меч­чи­на. І він би ін­те­гру­вав будь-які по­лі­ти­чні рі­ше­н­ня в дов­го­стро­ко­ву стра­те­гію май­бу­тньо­го Ні­меч­чи­ни та Єв­ро­пи.

Са­ме за цю не­за­мін­ну якість справ­жньо­го дер­жав­но­го ді­я­ча, а не ли­ше за йо­го за­слу­ги у возз’єд­нан­ні Ні­меч­чи­ни, Коль за­слу­го­вує на те, щоб йо­го пам’ята­ли й опла­ку­ва­ли.

Проект Син­ди­кат для «Дня»

Крі­сто­фер БЕРТРАМ, екс­ди­ре­ктор Ні­ме­цько­го ін­сти­ту­ту між­на­ро­дної по­лі­ти­ки і без­пе­ки в Бер­лі­ні.

ФОТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.