Ми­ко­ла Ха­ле­зiн

Ке­рів­ник ле­ген­дар­но­го бі­ло­ру­сько­го «Віль­но­го те­а­тру» — про ми­сте­цтво, ди­кта­ту­ру, то­таль­ний фут­бол і ме­жі мо­жли­во­го

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Ми­ко­ла Ха­ле­зін на­ро­див­ся 1964 ро­ку в Мін­ську. Пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли слу­жив у авіа­ції. 1984-го всту­пив на еко­но­мі­чний фа­куль­тет Ін­сти­ту­ту на­ро­дно­го го­спо­дар­ства, пі­сля тре­тьо­го кур­су по­ки­нув на­вча­н­ня, щоб зайня­ти­ся твор­чі­стю. Пра­цю­вав жур­на­лі­стом у га­зе­тах «Ім’я», «На­ша сво­бо­да», був одним із чле­нів орг­ко­мі­те­ту гро­ма­дян­ської іні­ці­а­ти­ви «Хар­тія’97», ху­до­жнім ке­рів­ни­ком цен­тру су­ча­сно­го ми­сте­цтва Vita Nova. Ав­тор п’єс, пе­ре­кла­де­них ба­га­тьма мо­ва­ми сві­ту, во­ло­дар низ­ки пре­мій на між­на­ро­дних дра­ма­тур­гі­чних кон­кур­сах.

2005 ро­ку Ха­ле­зін ра­зом з дру­жи­ною На­та­лі­єю Ко­ля­дою та мо­ло­дим ре­жи­се­ром На­ціо­наль­но­го те­а­тру іме­ні Ян­ки Ку­па­ли Во­ло­ди­ми­ром Щер­ба­нем, за­ру­чив­шись під­трим­кою та­ких зна­ме­ни­то­стей, як Ва­цлав Га­вел і Том Стоп­пард, за­сну­ва­ли «Віль­ний те­атр». Ро­бо­ти тру­пи тя­жі­ють до до­ку­мен­таль­но­го й со­ці­аль­но­го те­а­тру, в них пе­ре­ва­жа­ють ін­то­на­ції гра­ни­чної щи­ро­сті. Акто­ри «Віль­но­го те­а­тру» ча­сто са­мі пи­шуть ті текс­ти, які гра­ють, тож, як на­слі­док, спе­кта­клі за­зви­чай ма­ють від­чу­тний спо­від­аль­ний ха­ра­ктер.

22 сер­пня 2007 ро­ку всю тру­пу бу­ло за­а­ре­што­ва­но на кіль­ка го­дин ра­зом з гля­да­ча­ми пря­мо під час ви­ста­ви. 2011 ро­ку, пі­сля отри­ма­н­ня Ха­ле­зі­ним і Ко­ля­дою по­лі­ти­чно­го при­тул­ку у Ве­ли­ко­бри­та­нії, те­атр за­ре­є­стро­ва­ний у Лон­до­ні, хо­ча основ­ний склад про­дов­жує пра­цю­ва­ти в Бі­ло­ру­сі. На сьо­го­дні у про­е­кті бе­руть участь 25 осіб. Най­ві­до­мі­ші ви­ста­ви — «Пси­хоз 4.48», «Те­хні­ка ди­ха­н­ня в без­по­ві­тря­но­му про­сто­рі», «Бел­лі­вуд», «По­ко­лі­н­ня Jeans», «Бу­ти Га­роль­дом Пін­те­ром», «Ося­га­ю­чи лю­бов», «Ци­фри», «Па­ла­ю­чі две­рі».

З Ми­ко­лою Ха­ле­зі­ним ми роз­мов­ля­ли по скай­пу.

«ЩОРАЗУ МИ ПРОБУЄМО РЕ­ЧІ, НЕМОЖЛИВІ РА­НІ­ШЕ»

— Як ви при­йшли до те­а­тру? — Мій пер­ший те­а­траль­ний фах — сце­но­граф. Утрьох з дру­зя­ми, за­ро­бив­ши гро­ші на кі­но­з­йом­ках, ми ство­ри­ли «Аль­тер­на­тив­ний те­атр». Він мав куль­то­вий ста­тус, але йо­го по­гли­нув банк, яко­му на­ле­жа­ла бу­дів­ля. Па­ра­лель­но я пра­цю­вав у га­ле­реї, яка по­тім ста­ла цен­тром су­ча­сно­го ми­сте­цтва, але з при­хо­дом Лу­ка­шен­ка до вла­ди за­кін­чи­ли­ся і спон­со­ри, і по­ку­пці ми­сте­цтва. То­ді я зайняв­ся жур­на­лі­сти­кою — очо­лив га­зе­ту на за­про­ше­н­ня дру­га-ви­дав­ця. Її теж за­кри­ли. Вна­слі­док вто­ми від по­лі­ти­ки з’яви­лась дра­ма­тур­гія. Яо­три­мав хо­ро­ший го­но­рар від МХАТу за свою п’єсу, і ми на ці гро­ші ство­ри­ли дра­ма­тур­гі­чний кон­курс, із яко­го ви­ріс по­тім наш те­атр.

— На яких прин­ци­пах по­бу­до­ва­ний «Віль­ний те­атр»?

— Нас ці­ка­вить су­ча­сна дра­ма­тур­гія. Спе­ктакль за кла­си­чним ма­те­рі­а­лом — «Ко­роль Лір» — ми ви­пу­сти­ли ли­ше че­рез сім ро­ків, на про­по­зи­цію лон­дон­сько­го «Гло­бу­са». Ми ство­ри­ли свою ла­бо­ра­то­рію для на­вча­н­ня ви­ко­нав­ців, тож на­ші акто­ри ви­хо­ва­ні за уні­каль­ною ме­то­ди­кою. Мо­жуть зі­гра­ти, по­ста­ви­ти, про­да­ти спе­ктакль, на­пи­са­ти п’єсу. Ота­кі уні­вер­саль­ні сол­да­ти.

— Одві­чна ди­ле­ма те­а­траль­ної ре­жи­су­ри: чия си­сте­ма вам ближ­че — Бре­хта чи Ста­ні­слав­сько­го? Уда­ва­н­ня чи пе­ре­вті­ле­н­ня?

— У нас, ско­рі­ше, Мейєр­хольд, Ар­то, Гро­тов­ський. Не cпо­тво­ре­ний Ста­ні­слав­ський — теж. Акто­ри про­хо­дять сер­йо­зну фі­зи­чну та пси­хо­ло­гі­чну шко­лу. — Тож у чо­му суть ва­шо­го ме­то­да? — Це на­зи­ва­є­ться total immersion — то­таль­не за­ну­ре­н­ня. Актор за­ну­рю­є­ться у свої істо­рії. Ми одни­ми з пер­ших зайня­ли­ся пер­со­ною ви­ко­нав­ця, роз­кри­т­тям на сце­ні йо­го осо­би­сто­го до­сві­ду. До­хо­ди­ли до са­мих гли­бин. А за осно­ву, хоч як це див­но, бра­ли фут­бол. — На­віть так? — Це ідея то­таль­но­го фут­бо­лу, впро­ва­дже­на в 1970-х гол­ланд­ця­ми Йо­га­ном Крой­фом та Рі­ну­сом Мі­хел­со­ном... — ...і Ло­ба­нов­ським у нас. — Бе­зу­мов­но, він був най­силь­ні­шим в СРСР по­дви­жни­ком ці­єї те­ми. Так-от, там три прин­ци­пи: ан­сам­бле­ва гра, пре­синг по всьо­му по­лю — ти не від­пу­ска­єш гля­да­ча ні на мить, і швид­кий пе­ре­хід від обо­ро­ни до ата­ки — тоб­то ша­ле­на ди­на­мі­ка. За п’єса­ми Га­роль­да Пін­те­ра бу­ло ду­же ба­га­то по­ста­но­вок, але ні­хто не ро­бив та­ких ди­на­мі­чних спе­кта­клів. Як­би він ді­знав­ся за­зда­ле­гідь, то, ма­буть, за­бо­ро­нив би по­ста­нов­ку. У під­сум­ку ми удо­сто­ї­лись та­кої по­хва­ли від ньо­го, що на­віть ста­ло не по со­бі. І ми ще до­да­ли до тих трьох по­сту­ла­тів акту­аль­ність та щи­рість. Ти ма­єш го- во­ри­ти прав­ду, на­віть ху­до­жньо її при­кра­ша­ю­чи, і ма­єш пе­ре­бу­ва­ти в су­ча­сно­му кон­текс­ті. Та­кий під­хід по­ро­джує над­зви­чай­но ви­со­кі ви­мо­ги до акто­рів. На­при­клад, у но­во­му спе­кта­клі «Па­ла­ю­чі две­рі», де є істо­рія Сен­цо­ва і зву­чить му­зи­ка «Бум­бо­кса», основ­на уста­нов­ка — ді­йти до ме­жі фі­зи­чних мо­жли­во­стей ви­ко­нав­ця. Те­атр уже не мо­же йти в па­сто­раль­ній то­наль­но­сті. Він, з одно­го бо­ку, має бу­ти ви­до­ви­щним, а з дру­го­го — ки­да­ти ви­клик. Щоразу ти ускла­дню­єш зав­да­н­ня, про­бу­єш ре­чі, неможливі ра­ні­ше. І актор бе­ре цю но­ву ви­со­ту.

— Ча­сто вам до­во­ди­ться під­ви­щу­ва­ти го­лос на ре­пе­ти­ці­ях?

— Сто­сов­но на­ших акто­рів — пра­кти­чно ні­ко­ли. Сто­сов­но за­про­ше­них — тра­пля­ло­ся, але рід­ко. Ре­пе­ти­ція — це за­зви­чай по­тік етю­дів. У «Па­ла­ю­чих две­рях» під­го­тов­ле­но 202 ота­ких мі­кро­спе­кта­клі. Ко­жен по­тре­бує ве­ли­ких зу­силь, і це три­ває по де­сять го­дин що­дня. Там осо­бли­во го­во­ри­ти не­ма чо­го. Ядив­лю­ся, про­шу щось від­ки­ну­ти, щось роз­ви­ну­ти. Ми з Щер­ба­нем вза­га­лі мов­чу­ни. І ні­чо­го не по­ка­зу­є­мо акто­рам. Це за­бо­ро­не­но.

«ЦЕ НЕ БУ­ЛА ЕМІГРАЦІЯ, А ПОРЯТУНОК»

— Що спри­чи­ни­ло ва­шу емі­гра­цію? — Це бу­ла не еміграція, а порятунок. Нас ви­во­зи­ли та­єм­ни­ми стеж­ка­ми в Но­во­рі­чну ніч. Всі дру­зі опи­ни­ли­ся в тюр­мі КГБ 2010-го. Ми ду­ма­ли, що все бу­де як зав­жди, да­дуть по 10 — 15 діб, але всім ста­ли да­ва­ти ре­аль­ні тер­мі­ни — рік, два, п’ять. На нас з дру­жи­ною че­кав ви­рок. Ми по­да­ли про­ха­н­ня про по­лі­ти­чний ста­тус у день за­вер­ше­н­ня ві­зи. — Як ви пра­цю­є­те з те­а­тром? — У нас є дві дів­чи­ни, які ке­ру­ють у Мін­ську, ми кон­тро­лю­є­мо про­цес. Ко­ли ро­би­мо ве­ли­кий про­ект, то при­во­зи­мо тру­пу в Бри­та­нію або в ін­шу кра­ї­ну. Не­ве­ли­кі спе­кта­клі ста­ви­мо по скай­пу. У Мін­ську те­атр так і за­ли­шив­ся не­ле­галь­ним. А в Лон­до­ні він за­ре­є­стро­ва­ний, ві­до­мий. — Тож які у вас го­лов­ні скла­дно­сті? — Як і у всіх те­а­трів, основ­на про­бле­ма — фі­нан­си. Ми ж фа­кти­чно без­дом­ні. При­бу­тко­вим те­атр бу­ти вза­га­лі не мо­же, якщо це не Бро­двей. То­му по­кла­да­є­мо­ся на зов­ні­шню під­трим­ку, і 90% на­шо­го ро­бо­чо­го дня — це спро­би розв’яза­ти фі­нан­со­ві про­бле­ми. А так — за­раз ду­же хо­ро­ший ґрунт для твор­чо­сті. Чим біль­ший ко­шмар, тим го­стрі­ший дра­ма­тур­гі­чний кон­флікт. — Чо­му вас тер­плять у Мін­ську? — А як за­кри­ти не­ле­галь­ний те­атр? Бу­ли аре­шти, по­би­т­тя, лю­дей звіль­ня­ли з ро­бо­ти, ви­клю­ча­ли з уні­вер­си­те­тів. Аре­што­ву­ва­ли те­атр ра­зом з гля­да­ча­ми. — Так, зна­ме­ни­та істо­рія. — Ну, й да­лі що? Роз­стрі­лю­ва­ти? Ось ми від­кла­да­ли прем’єру, бо в нас актор си­дів. Від­си­дів де­сять діб, ви­йшов, зі­гра­ли. Ре­зо­нанс не­аби­який, про­від­ні ЗМІ пи­са­ли про це. Ко­жен пре­синг ви­кли­кає ре­а­кцію. І вла­да ро­зу­міє, що їй це очок не до­дає. Вра­хо­ву­ю­чи на­шу по­лі­ти­чну актив­ність, яка йде па­ра­лель­но те­а­траль­ній, во­ни ро­зу­мі­ють, що зли­ти нас — нев­дя­чне зав­да­н­ня. До нас сві­то­ві уря­ди до­слу­ха­ю­ться на­ба­га­то ува­жні­ше.

«ЯК­БИ РОСІЯ НЕ ПІДТРИМУВАЛА ЛУ­КА­ШЕН­КА, ТО ЙО­ГО НЕ ІСНУВАЛО Б УЖЕ 20 РО­КІВ»

— Чо­му ре­жим до­сі сто­їть? — Ме­ні зда­є­ться, що Укра­ї­на, Росія, Бі­ло­русь — єди­ний про­блем­ний ву­зол. Ті ва­рі­ан­ти, які об­ка­тав Лу­ка­шен­ко, бу­ли ре­а­лі­зо­ва­ні Пу­ті­ним і Яну­ко­ви­чем. Во­ни ме­то­ди­чно, хід за хо­дом, по­вто­рю­ва­ли йо­го. І з дру­го­го бо­ку, як­би Росія не підтримувала Лу­ка­шен­ка, то йо­го не існувало б уже 20 ро­ків. То­чно так са­мо три­мав­ся Яну­ко­вич.

— Сво­бо­да — най­скла­дні­ше випробування. Ви ду­ма­ли, що бу­де з ва­ми, ко­ли во­на на­ста­не?

— Нам і так уже все мо­жна. Жо­дно­го зв’яз­ку між на­ми і по­лі­ти­чною си­ту­а­ці­єю не­ма. Є ли­ше на­ша ре­а­кція — адже ди­кта­ту­ра дає ба­га­то при­во­дів го­во­ри­ти са­ме мо­вою те­а­тру. Бу­дья­кий жорс­ткий ре­жим по­ро­джує ге­ро­їзм і зра­дни­цтво. У на­шо­му ре­пер­ту­а­рі по­лі­ти­чних спе­кта­клів не­має, в жо­дній ви­ста­ві не фі­гу­ру­вав Лу­ка­шен­ко. Не то­му, що ми цьо­го бо­ї­мо­ся. Просто це пер­со­наж, не вар­тий ху­до­жньо­го осми­сле­н­ня. Він ба­наль­ний. Він на­віть не ство­рив вла­сної есте­ти­ки. На­ма­гав­ся ви­ко­ри­ста­ти ра­дян­ську — ви­яви­ло­ся, що на­се­ле­н­ня бай­ду­же до неї. І в під­сум­ку сьо­го­дні Лу­ка­шен­ко вдя­гає май­ку з ви­ши­ван­кою. При­йшов до то­го, про­ти чо­го бо­ров­ся. Він ди­ви­ться на вій­ну між Ро­сі­єю та Укра­ї­ною й під­три­мує бі­ло­ру­ську, бо ро­зу­міє: якщо по­чне­ться вій­на, то ре­аль­но опер­ти­ся мо­жна бу­де якраз на бі­ло­ру­сько­мов­них. А при сво­бо­ді жи­ти­ме­мо ща­сли­во, бо змо­же­мо обла­шту­ва­ти в Мін­ську ве­ли­кий те­а­траль­ний центр, і не тіль­ки са­мі там гра­ти­ме­мо, а й за­про­шу­ва­ти­ме­мо сво­їх дру­зів, се­ред яких ба­га­то зі­рок, які б хо­ті­ли гра­ти в Мін­ську, але при цьо­му ре­жи­мі во­ни ту­ди не по­їдуть.

До ре­чі, про дру­зів. Ми ба­га­то пра­цю­є­мо з Укра­ї­ною і хо­ті­ли б, що­би на­ша спів­пра­ця бу­ла актив­ні­шою, як­би у вас був по­слі­дов­ні­ший уряд. За­раз про­во­ди­мо се­мі­на­ри з ін­те­гра­ції укра­їн­сько­го те­а­тру в Єв­ро­пу і ро­би­мо спіль­ні му­зи­чні про­е­кти з тим же «Бум­бо­ксом». Тут ба­га­то вза­єм­них ін­те­ре­сів. — А як вам си­ту­а­ція в на­шо­му те­а­трі? — Не­що­дав­но ми при­їзди­ли до Ки­є­ва, і я був не в за­хва­ті від ре­жи­су­ри, а ось рі­вень під­го­тов­ки акто­рів ду­же спо­до­бав­ся. Якщо їх від­да­ти в до­брі ру­ки, то мо­же ви­йти чу­до­вий ре­зуль­тат. Ми 12 ро­ків про­во­ди­мо дра­ма­тур­гі­чний кон­курс, і за­раз Гран-прі одер­жа­ла Те­тя­на Кі­цен­ко — укра­їн­ський дра­ма­тург. По­тен­цій­но Укра­ї­на мо­же зро­би­ти те, що во­на вже за­раз здій­снює в му­зи­ці, а в му­зи­ці у вас не­ймо­вір­ний про­грес. Що середній еше­лон, що лі­де­ри. — Дя­кую на до­бро­му сло­ві... — Цей успіх по­ки що не оці­ню­ють укра­їн­ці, адже зав­жди зда­є­ться, що вдо­ма все по­га­но. Але з ін­шо­го краю ба­чиш, що в де­чо­му Укра­ї­на та­ки має успі­хи. Крім му­зи­ки, це ще ку­лі­на­рія — в ній ви се­ред лі­де­рів у Єв­ро­пі. Япро­сто за­хо­плю­ю­ся ку­лі­на­рі­єю, тож знаю, про що ка­жу.

«У ТЕ­А­ТРІ ЗАБАГАТО КОМПРОМІСІВ»

— Тож на­о­ста­нок, які у вас за­хо­пле­н­ня, крім ку­лі­на­рії?

— Те­атр для ме­не вза­га­лі на тре­тьо­му мі­сці. На пер­шо­му — ро­ди­на. На дру­го­му — ку­лі­на­рія та фо­то­гра­фія. — Чо­му? — У те­а­трі забагато компромісів, оскіль­ки це ко­ле­ктив­на спів­пра­ця. То­му я не ві­рю, ко­ли ре­жи­сер ка­же, що на 100% зро­бив те, що хо­тів. На­віть якщо ти й зро­бив, як хо­тів, ви­гля­дає це все одно не так, бо на ко­жно­му окре­мо­му ета­пі люд­ський фа­ктор мо­же все зни­щи­ти — до­сить одні­єї по­га­но зі­гра­ної сце­ни. І в те­а­трі мо­жна обма­ну­ти, а в ку­лі­на­рії чи фо­то­гра­фії — ні. Це ме­ні по­до­ба­є­ться.

ФОТО З ОСО­БИ­СТО­ГО АРХІВУ МИКОЛИ ХАЛЕЗІНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.