Бо­бри та лю­ди

Змі­ни в при­ро­ді ви­сві­тли­ли і про­бле­ми ви­ми­ра­ю­чих во­лин­ських сіл

Den (Ukrainian) - - Суспільство - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Не­що­дав­но в се­лі Щи­тин­ська Во­ля, що в Ра­тнів­сько­му ра­йо­ні на Во­ли­ні, чо­ло­ві­ка... по­ку­сав бо­бер. Про це ме­ні роз­ка­зав Ми­ко­ла Сте­па­но­вич Де­ни­сюк, ко­ли­шній учи­тель мі­сце­вої шко­ли, мі­сце­вий кра­є­зна­вець і лі­то­пи­сець, ве­ли­кий лю­би­тель при­ро­ди. Там, де люд­ські по­ме­шка­н­ня «ближ­че до лоз», бо­бри на­ха­бно обла­што­ву­ють свої ха­тки. «Ло­зи» — це ко­ли­шні осу­ше­ні зем­лі, які по­за­ро­ста­ли ча­гар­ни­ка­ми. «Те­пер тут не прой­ти і не про­їха­ти. А мі­сци­на ста­ла справ­жнім за­по­від­ни­ком для бо­брів, — ка­же Ми­ко­ла Сте­па­но­вич. — На­ші лю­ди обла­шту­ва­ли вже до двад­ця­ти ста­во­чків бі­ля сво­їх обійсть. То му­сять на ніч прив’язу­ва­ти тут со­бак, щоб ті сво­їм гав­ко­том від­ля­ку­ва­ли бо­брів. Прав­да, у со­бак це не над­то ви­хо­дить: не бо­я­ться бо­бри вже і їх, бо ж на прив’язі». На ву­ли­ці Ле­сі Укра­їн­ки бо­бри ме­шка­ють за яки­хось 50 — 70 ме­трів від лю­дей.

ВСИХАЄ НА­ВІТЬ ВІЛЬХА

А Ми­ко­ла Мель­ник, ди­ре­ктор Ра­тнів­сько­го дер­жав­но­го лі­со­ми­слив­сько­го го­спо­дар­ства, роз­ка­зав ме­ні бу­валь­щи­ну, ре­аль­ну істо­рію, яка тра­пи­ла­ся з одним із їхніх пра­ців­ни­ків. Ішов чо­ло­вік до­ро­гою — і впав у бо­бро­ву яму аж по шию... Бо­бри умі­ло під­ри­ва­ють до­ро­ги, яму не зра­зу по­мі­тиш, так і всту­пив у неї.

Сьо­го­дні вже ні­хто не ска­же, звід­ки у Щи­тин­ській Во­лі за­ве­ли­ся бо­бри. Одні ка­жуть, що при­йшли са­мі з су­сі­дньої Бі­ло­ру­сі, Ми­ко­ла Мель­ник чув, що з Бі­ло­ру­сі їх ко­лись за­ве­зли «для екс­пе­ри­мен­ту»: як ви­жи­ва­ти­муть у на­ших умо­вах. А що во­лин­ські та бі­ло­ру­ські лі­си та бо­ло­та ні­чим не від­рі­зня­ю­ться, то роз­жи­ли­ся ці ми­лі на пер­ший погляд тва­рин­ки так, що ни­ні від них одна тіль­ки шко­да. Ми­ко­ла Де­ни­сюк роз­ка­зує, що ще 1995 ро­ку лі­сник Ми­ко­ла Мар­ти­нець по­ка­зу­вав йо­му два де­ся­тки за­ва­ле­них в ур­очи­щі Гу­ра бо­бра­ми осик ді­а­ме­тром 20 — 30 сан­ти­ме­трів. «Ча­сти­на з них бу­ла роз­чле­но­ва­на на шма­тки рі­зної дов­жи­ни, а де­я­кі — вже сплав­ле­ні до Ха­ба­ри­щен­сько­го ка­на­лу, де і ме­шка­ли на той час бо­бри. Ці тру­дя­ги не по­бо­я­лись ве­ли­кої від­ста­ні, а ще рі­зних пе­ре­шкод — ви­со­ких ку­пин, гу­сто­го оче­ре­ту, що тра­пля­лись на їхньо­му шля­ху», — і до­сі ди­ву­є­ться з пра­це­лю­бно­сті та на­стир­ли­во­сті бо­брів Де­ни­сюк. До­ки на Во­ли­ні (як і за­га­лом в Укра­ї­ні) ді­я­ли кол­го­спи, то за­лу­хів­ське сіль­сько­го­спо­дар­ське під­при­єм­ство, на­при­клад, осу­шу­ва­ло бо­ло­та. Та ме­лі­о­ра­тив­ні ка­на­ли вже дав­но за­ро­сли, їхні бе­ре­ги за­се­ли­ли бо­бри. За­га­лом цей шма­ток Во­ли­ні для них ду­же спри­я­тли­вий: це за­пла­ва рі­чки Прип’ять, тут бу­яє ро­слин­ність, є кор­мо­ва ба­за для бо­брів, і умо­ви для їхньо­го по­ши­ре­н­ня ни­ні скла­ли­ся що­най­кра­щі.

«Ми ха­тки бо­брів не руй­ну­є­мо, за це — ве­ли­кий штраф, але роз­би­ра­є­мо їхні за­га­ти, — ка­же Ми­ко­ла Мель­ник. — Бо че­рез їхні гре­блі втра­ча­є­мо ба­га­то ре­сур­су, а лі­со­ве го­спо­дар­ство для Во­ли­ні — бю­дже­то­утво­рю­ю­ча сфе­ра. Всихає на­віть вільха, ко­тра най­кра­ще пе­ре­но­сить во­ло­гу, мо­же пе­ре­бу­ва­ти у во­ді до со­ро­ка днів. І лі­си че­рез бо­брів пе­ре­тво­рю­ю­ться на кла­до­ви­ща де­рев, які ще й за­бра­ти на су­шу — проб- лем­но. Для біо­рі­зно­ма­ні­т­тя бо­бри, зві­сно, по­трі­бні, але на­ра­зі до­во­ди­ться ду­ма­ти, як ви­жи­ти з та­ки­ми су­сі­да­ми лю­ди­ні».

УКРА­Ї­НА ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КВІТУЧОГО ОБІЙСТЯ

«І як ви тут жи­ве­те? Тут же край сві­ту!» — ма­ло яка но­ва лю­ди­на, втра­пив­ши у се­ла За­лу­хів­ської сіль­ра­ди, не ска­же ці­єї фра­зи, на що мі­сце­ві ма­ють свою тра­ди­цій­ну від­мов­ку: «Тут — не кі­нець сві­ту. Світ із нас починається!» І починається цей світ, починається Укра­ї­на з край­ньої від кор­до­ну з Бі­ло­рус­сю ха­ти в се­лі Ха­ба­ри­ще, бі­ля якої, за сло­ва­ми Де­ни­сю­ка, «ро­сте стіль­ки кві­тів, що в усьо­му Ра­тнів­сько­му ра­йо­ні не­ма».

Про істо­рію рі­дно­го краю він на­пи­сав книж­ку «За бо­ло­том Лу­хо­вим». За­лу­хів­ська сіль­ська ра­да — одна з най­мен­ших у Ра­тнів­сько­му ра­йо­ні, на її те­ри­то­рії про­жи­ває ли­ше 910 осіб, це у п’яти се­лах: вла­сне За­лу­хів, Щи­тин­ська Во­ля, По­ча­пи, За­прип’ять, Ха­ба­ри­ще. Ра­ні­ше біль­ше ме­шкан­ців бу­ло у са­мій тіль­ки Щи­тин­ській Во­лі — 960. У мі­сце­вій шко­лі на­вча­ло­ся по­над 200 учнів, а ни­ні — ли­ше 19. І не­ма на те ра­ди: у ві­сім­де­ся­тих ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя з пів­ні­чних ре­гіо­нів Во­ли­ні, які впри­тул до Бі­ло­ру­сі, від­бу­ло­ся ма­со­ве пе­ре­се­ле­н­ня. Ми­ко­ла Де­ни­сюк по­ра­ху­вав, що бі­ло­ру­ськи­ми гро­ма­дя­на­ми тіль­ки з Щи­тин­ської Во­лі ста­ло 305 чо­ло­вік.

«Ви ду­ма­є­те, на­ші лю­ди там здо­бу­ли якісь над­зви­чай­ні про­фе­сії?.. — ка­же Лю­дми­ла Ка­це­вич, яка пі­сля утво­ре­н­ня Са­ма­рів­ської об’єд­на­ної те­ри­то­рі­аль­ної гро­ма­ди вже не за­лу­хів­ський сіль­ський го­ло­ва, а ви­ко­ну­вач обов’яз­ків за­лу­хів­сько­го ста­ро­сти. — Їх при­йма­ли до­яр­ка­ми, тра­кто­ри­ста­ми, па­сту­ха­ми — у кол­го­спи, але да­ва­ли гар­ні бу­дин­ки для про­жи­ва­н­ня, гі­дні зар­пла­ти, ну і со­ці­аль­на сфе­ра у бі­ло­ру­сів зав­жди бу­ла кра­щою, ніж у нас».

Лю­дми­ла Ка­це­вич ще пам’ятає, як у са­мо­му За­лу­хо­ві був кол­го­спний по­ло­го­вий бу­ди­нок. Хай що б ка­за­ли про ра­дян­ську вла­ду, але якщо не бу­ло до­ріг між се­ла­ми, то ме­ди­чну до­по­мо­гу на­бли­жа­ли до се­лян. То­рік у се­лах ко­ли­шньої За- лу­хів­ської сіль­ра­ди на­ро­ди­ло­ся всьо­го ше­сте­ро ді­тей, 18 чо­ло­вік ві­ді­йшли у ві­чність. Ба­га­то пу­сток, і Щи­тин­ська Во­ля, зокре­ма, тут та­кож у « пе­ре­до­ви­ках » , пу­сток тут най­біль­ше. Остан­нім ча­сом їх по­ча­ли ви­ку­пля­ти лу­ча­ни: за­ра­ди да­чі, ри­бал­ки, по­лю­ва­н­ня, пре­кра­сної при­ро­ди, мі­сце­вих озер. Мі­сце­ві та­кож тро­хи бу­ду­ю­ться (за­ро­бив­ши в Ро­сії), май­же до ко­жної ха­ти у Щи­тин­ській Во­лі під­ве­де­но во­до­про­від. Але де­мо­гра­фі­чна си­ту­а­ція від цих благ ци­ві­лі­за­ції не по­кра­щи­ться: не­ма лю­дям ро­бо­ти, то­му в ін­ших кра­ях шу­ка­ють, де за­ро­би­ти на хліб і до хлі­ба. У спіл­ці з бо­бра­ми (бо ви­ко­пу­ють уро­жай) се­ля­ни ви­ро­щу­ють мор­кву, кар­то­плю. Ви­жи­ва­ють. Як за­ве­де­но в укра­їн­ців ка­за­ти: да­ють со­бі ра­ду.

Бу­ли спо­ді­ва­н­ня на при­єд­на­н­ня до Са­ма­рів­ської те­ри­то­рі­аль­ної гро­ма­ди. Во­на об’ єд­на­ла чо­ти­ри сіль­ра­ди, 19 сіл і кіль­ка де­ся­тків ху­то­рів. Про­те на по­са­ду го­ло­ви ОТГ ба­ло­ту­вав­ся всьо­го один чо­ло­вік: го­ло­ва то­ді­шньої Са­ма­рів­ської сіль­ра­ди Ми­ко­ла Мар­гес. Він і пе­ре­міг. По­ки не чу­ти, щоб жи­т­тя в гро­ма­ді кар­ди­наль­но змі­ни­ло­ся. Та геть не змі­ни­ло­ся, ка­же Лю­дми­ла Ка­це­вич. До Са­ма­рів із За­лу­хо­ва — ці­лих 25 кі­ло­ме­трів, спо­лу­че­н­ня пра­кти­чно не­ма, один ав­то­бу­сний мар­шрут. О 5.30 мо­жна цим рей­сом ви­їха­ти із За­лу­хо­ва у Са­ма­ри, а зво­ро­тний рейс ли­ше о 18-й го­ди­ні. То­му, щоб по­їха­ти на­віть на се­сію в ОТГ, за­лу­хів­ці му­сять на­йма­ти якийсь транс­порт. До­ро­ги ж тут та­кі, що во­се­ни — на­ве­сні пе­ре­тво­рю­ю­ться в бо­ло­то.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.