Оле­ксандр ЗIМБА: «Ду­же ва­жли­вою є для ме­не дум­ка ді­тей»

Про те, як про­фе­сій­ний спортс­мен по­чав пи­са­ти тво­ри для ма­ле­чі

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Львів. Чер­вень. Ви­да­вець Ста­ні­слав Ди­кий зна­йо­мить ме­не з вро­дли­вим, ви­со­ким чо­ло­ві­ком (а я зу­пи­нив­ся бі­ля ви­дав­ни­цтва «Ві­сім ла­пок»): «Це — ди­ре­ктор цьо­го ви­дав­ни­цтва Оле­ксандр Зім­ба. А «Ве­се­лі при­го­ди Бров­ка та Мур­чи­ка» — йо­го, Оле­ксан­дра Іва­но­ви­ча, книж­ка. Як і ін­ші. Ду­маю, вам бу­де про що по­го­во­ри­ти».

■ Зви­чай­но! Ба­ча­чи схви­льо­ва­ність па­на Оле­ксан­дра, ці­кав­люсь, у чо­му при­чи­на. «Ме­ні бо­лить стан у на­шій пе­да­го­гі­ці й осві­ті, — го­во­рить він, — у стру­кту­рах, які опі­ку­ю­ться на­ши­ми ді­тьми. Стан здо­ров’ я ді­тей жа­хли­вий. При­чи­на — шко­ла з про­гра­мою, що ста­ла об­тя­жли­вою. Ді­ти до 10 ве­чо­ра що­дня го­ту­ють уро­ки.

■ Із 11 лю­то­го я мав 49 зу­стрі­чей із ді­тьми: у шко­лах, ди­тя­чих бу­дин­ках, бі­бліо­те­ках — по Львів­ській обла­сті; у бі­бліо­те­ках Тер­но­піль­ської, Хар­ків­ської обла­стей, в Ки­є­ві. Ві­дни­ні Хер­сон­ська обла­сна бі­бліо­те­ка про­во­дить озна­йом­ле­н­ня з мо­ї­ми книж­ка­ми. А у ве­ре­сні за­про­сять ме­не в го­сті.

■ Щоб у ді­тей не зни­кло ба­жа­н­ня роз­ви­ва­ти­ся, їх не слід пе­ре­об­тя­жу­ва­ти рі­зни­ми скла­дни­ми, не зро­зумі­ли­ми для них ре­ча­ми. Бо ві­діб’єш ба­жа­н­ня — і лю­ди­на втра­че­на. Я зна­йо­мий з ба­га­тьма лю­дьми у ви­дав­ни­чій га­лу­зі. До­сить ча­сто во­ни пи­шуть не для ді­тей, а для вла­сної вті­хи. На зу­стрі­чах я, зви­чай­но, не чи­таю книж­ки чи з кни­жок, а спіл­ку­ю­ся з ді­тьми. Ка­жу, що не вва- жаю їх ді­тьми, бо во­ни — лю­ди, які просто по­ки що не до­ро­слі, але ду­же хо­чуть ни­ми бу­ти. Зна­є­те, ді­ти ду­же до­бре від­чу­ва­ють, якщо лю­ди­на го­во­рить одне, а ро­бить чи має на ме­ті — ін­ше. То­му я вже по­над 10 ро­ків не вжи­ваю спир­тно­го, не па­лю. Про­во­джу дні в на­пру­же­но­му ри­тмі: під­йом о п’ятій, три­чі на ти­ждень за­йма­ю­ся на тре­на­же­рах у спор­тив­но­му за­лі. Вну­чку во­джу на тан­ці в «Го­ри­цвіт». Це дає по­штовх. Тож і ко­ле­ктив у ви­дав­ни­цтві « Ві­сім ла­пок » вда­ло­ся ство­ри­ти мо­ло­ді­жний».

■ За­пи­тую, як Оле­ксандр Зім­ба пі­ді­йшов до твор­чо­сті для ді­тей. «Че­рез зна­йом­ство з Ми­ко­лою Пе­трен­ком. По­тім Ста­ні­слав Ди­кий за­про­по­ну­вав на­пи­са­ти книж­ку. Я ін­ту­ї­тив­но по­чав пи­са­ти для ді­тей. До­по­ма­га­ли Хри­сти­на Ру­снак — сту­ден­тка Ін­сти­ту­ту комп’ ютер­них те­хно­ло­гій Львів­ської по­лі­те­хні­ки, ху­до­жни­ця Ка­рі­на Че­пе­ла, яка за­кін­чи­ла фа­куль­тет ми­стецтв Кри­во­різь­ко­го на­ціо­наль­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту. Вже на­пи­са­но і ви­да­но 23 книж­ки у вір­шо­ва­но­му ва­рі­ан­ті й дві у про­зі — про ві­чну бо­роть­бу до­бра із злом, з еле­мен­та­ми су­ча­сних на­у­ко­вих до­ся­гнень. На­пи­сав ще дві книж­ки про Бров­ка та Мур­чи­ка, за­ли­ши­ло­ся ли­ше ви­да­ти», — від­по­від­ає пи­сьмен­ник.

■ Ці­кав­лю­ся: «То ве­се­ло жи­ти, па­не Оле­ксан­дре? » Від­по­від­ає: «Я ро­блю те, що по­до­ба­є­ться ме­ні та, маю на­дію, ді­тям. Адже для ме­не є ду­же ва­жли­вою дум­ка ді­тей. Вва­жаю, що слід бу­ти до­сту­пним для кри­ти­ки. Щоб, як ка­жуть, не за­но­си­ло » . Роз­по­вів пи­сьмен­ник і тро­хи фа­ктів зі сво­єї біо­гра­фії: « На­ро­див­ся у Слов’ ян­ську До­не­цької обла­сті. Ко­ли ме­ні ви­пов­ни­ло­ся сім ро­ків, на­ша сім’я пе­ре­їха­ла в мі­сто Чи­стя­ко­ве ці­єї ж обла­сті. На­вча­н­ня в шко­лі да­ва­ло­ся лег­ко. По­до­ба­ли­ся тво­ри Майн Рі­да, Гер­бер­та Велл­са, Валь­те­ра Скот­та, Жуль Вер­на... Зі шкіль­них пре­дме­тів за­хо­плю­вав­ся істо­рі­єю. В той час у шко­лі ви­ру­ва­ло спор­тив­не жи­т­тя. За­хо­пив­ся на­стіль­ним те­ні­сом, а по­тім, по чер­зі — рі­зни­ми ви­да­ми лег­кої атле­ти­ки, во­лей­бо­лом, ба­скет­бо­лом, фут­бо­лом. У 19 ро­ків по­чав від­ві­ду­ва­ти зал важ­кої атле­ти­ки. Ду­же вдя­чний мо­є­му шкіль­но­му вчи­те­ле­ві фіз­куль­ту­ри, ви­пу­скни­ко­ві Львів­сько­го ін­сти­ту­ту фі­зи­чної куль­ту­ри До­но­во­му Ві­кто­ро­ві Іва­но­ви­чу, який про­во­див у нас тре­ну­ва­н­ня. А ще — ко­ле­зі по штан­зі Ва­ле­рію Сло­бо­де­ня­ко­ві, який ске­ру­вав ме­не на вступ до Львів­сько­го ін­сти­ту­ту фі­зи­чної куль­ту­ри, на що я без ва­гань по­го­див­ся. У 1966 ро­ці, двад­ця­ти­рі­чним, я став сту­ден­том Львів­сько­го ін­фі­зу... Я — ща­сли­ва лю­ди­на. Маю ща­стя — п’яте­ро вну­ків. Своє жи­т­тя я роз­ді­ляю умов­но на дві ча­сти­ни. До 20 ро­ків — я на Дон­ба­сі, пі­сля двад­ця­ти — у Льво­ві. Двад­цять три ро­ки сво­го жи­т­тя ( від 20 до 43 ро­ків) я пе­ре­бу­вав у про­фе­сій­но­му спор­ті. Се­ред мо­їх ви­хо­ван­ців — май­стри спор­ту, чем­піо­ни Укра­ї­ни, СРСР, Єв­ро­пи та сві­ту. До кін­ця сво­го жи­т­тя бу­ду пам’ ята­ти пре­зи­ден­та фут­боль­но­го клу­бу « Кар­па­ти » Юлі­а­на Кор­ді­я­ка, лю­ди­ну сло­ва. А да­лі, щоб ба­га­то чо­го із сво­єї ді­яль­но­сті не пе­ре­лі­чу­ва­ти, ска­жу так: у рі­зних мі­стах Со­ю­зу пра­цю­вав на рі­зних ро­бо­тах. Жи­т­тя ви­про­бо­ву­ва­ло на стій­кість».

■ Не мо­жу не за­пи­та­ти: « А як ви все ж та­ки при­йшли до вір­шів? » « Зна­є­те, щоб усе на сві­ті зна­ти, тре­ба вмі­ти що? Чи­та­ти. Чи­тав, чи­тав... А по­тім мої пер­ші спро­би ви­не­сти свою дум­ку на па­пір і опу­блі­ку­ва­ти у книж­ко­во­му фор­ма­ті від­бу­ли­ся три ро­ки то­му. Я по­чав за­пи­су­ва­ти вір­ші, які пе­ре­ро­бляв один за одним у про­це­сі спіл­ку­ва­н­ня зі сво­ї­ми ону­ча­та­ми ( три, чо­ти­ри, шість ро­чків). Ре­зуль­тат — « Я на­вчи­ла­ся чи­та­ти», моя книж­ка, мо­жна ска­за­ти — ро­дин­но-осо­би­ста. От­же, пер­ший крок зро­бле­но: ме­ні якраз ви­пов­ни­ло­ся 67 ро­ків. По­пе­ре­ду ці­ка­ве жи­т­тя...» — за­вер­шує Оле­ксандр Зім­ба.

Бо­г­дан ЗАЛІЗНЯК, ке­рів­ник прес-цен­тру на­у­ко­вої жур­на­лі­сти­ки ЗНЦ НАН Укра­ї­ни і ЛООН Укра­ї­ни, член НСПУ і НСЖУ, Львів

ФОТО З САЙТА BROVCHYK.COM.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.