Ро­до­на­чаль­ни­ки до­му Острозь­ких

Як від­ро­джу­ва­ли Ко­ро­лів­ство Ру­ське

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Пе­тро КРАЛЮК, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук

Ім’я кня­зя Да­ни­ла, пер­шо­го ві­до­мо­го пред­став­ни­ка ди­на­стії Острозь­ких, гу­би­ться у гли­би­ні ві­ків. Зна­є­мо про ньо­го не­ба­га­то. Але на­віть ті ску­пі ві­до­мо­сті, які ді­йшли до нас, вка­зу­ють на те, що це бу­ла не­пе­ре­сі­чна лю­ди­на, яка зі­гра­ла в істо­рії Укра­ї­ни XIV ст. по­мі­тну роль.

Пер­ша згад­ка про ньо­го при­па­дає на 1340 р. То­ді бу­ло отру­є­но пра­ви­те­ля Ру­сько­го ко­ро­лів­ства Юрія-Бо­ле­сла­ва Трой­де­но­ви­ча. Пі­сля се­бе він не за­ли­шив спад­ко­єм­ців. Цим ско­ри­став­ся поль­ський ко­роль Ка­зи­мир ІІІ, який мав де­я­кі пра­ва на пре­стол ці­єї дер­жа­ви. Зі­брав­ши вій­сько, він пі­шов на зем­лі Ру­сі. Йо­му вда­ло­ся за­хо­пи­ти Пе­ре­мишль, а по­тім Львів. Поль­ські хро­ні­сти пи­са­ли, ні­би Ка­зи­мир ви­віз зі Льво­ва ве­ли­кі скар­би, зокре­ма дві ко­ро­ни та ін­ші ко­ро­лів­ські ре­га­лії. На­скіль­ки ця ін­фор­ма­ція про по­гра­бу­ва­н­ня ко­ро­лем Льво­ва від­по­від­ає дій­сно­сті, ска­за­ти скла­дно. Львів хо­ча й був ве­ли­ким тор­го­вим (а, від­по­від­но, за­мо­жним) мі­стом, все ж пра­ви­те­лі ко­ро­лів­ства Ру­сько­го ма­ли со­бі за ре­зи­ден­цію ін­ше мі­сто — Во­ло­ди­мир на Во­ли­ні. При­найм­ні Юрій-Бо­ле­слав та йо­го по­пе­ре­дни­ки пра­ви­ли са­ме з цьо­го мі­ста.

■ Про­те за­гар­ба­н­ня по­ля­ка­ми Льво­ва ста­ло силь­ним уда­ром по ко­ро­лів­ству Ру­сько­му. Адже на се­ре­ди­ну XIV ст. це мі­сто бу­ло не ли­ше про­від­ним тор­го­вим, а й по­лі­ти­чним цен­тром Га­ли­чи­ни. Хто во­ло­дів Льво­вом, той міг пре­тен­ду­ва­ти на цю зем­лю.

По­при ха­ос, який уста­но­вив­ся в Ру­сько­му ко­ро­лів­стві пі­сля кон­чи­ни Юрія-Бо­ле­сла­ва, зна­йшли­ся си­ли, що ви­рі­ши­ли бо­ро­ти­ся про­ти екс­пан­сії по­ля­ків. Їх очо­лив бо­я­рин Дми­тро Дедь­ко (чи Дядь­ко) й князь, який фі­гу­рує в до­ку­мен­тах як Daniel de Ostrow. Цьо­го кня­зя ото­то­жню­ють з Да­ни­лом Острозь­ким, вва­жа­ю­чи, що хро­ні­сти сплу­та­ли на­пи­са­н­ня Ostrow з Ostrog. Хо­ча на по­гра­нич­чі між Во­лин­ню й Га­ли­чи­ною існувало мі­сте­чко Острів (ко­ло Бел­за), звід­ки по­хо­дить га­ли­цький шля­хет­ський рід Остров­ських.

■ Та все ж бу­де­мо вва­жа­ти, як і біль­шість до­слі­дни­ків, що в по­ві­дом­ле­н­нях хро­ні­стів про по­дії 1340 р. йде­ться са­ме про Да­ни­ла Острозь­ко­го. При­найм­ні про існу­ва­н­ня кня­зів (не шля­хти­чів!) Остров­ських нам ні­чо­го не ві­до­мо. Роз­по­від­а­є­ться про те, що Да­ни­ло Острозь­кий ра­зом із Дми­тром Дядь­ком по­да­ли­ся до та­тар, їхньо­го пра­ви­те­ля — ха­на Узбе­ка. Остан­ній на­ле­жав до най­більш мо­гу­тніх мо­жно­влад­ців Зо­ло­тої Ор­ди. Ма­ю­чи зна­чні вій­сько­ві си­ли, він втру­чав­ся в спра­ви Схі­дної Єв­ро­пи.

Дми­тру й Да­ни­лу вда­ло­ся до­мо­ви­ти­ся з ха­ном Узбе­ком про вій­сько­ву до­по­мо­гу. Зав­дя­ки їй во­ни про­гна­ли поль­ських оку­пан­тів. Су­дя­чи з до­ку­мен­тів, що ді­йшли до нас, ре­аль­ним пра­ви­те­лем на Га­ли­чи­ні став Дми­тро Дедь­ко. Яка бу­ла роль кня­зя Да­ни­ла, ска­за­ти щось пев­не не мо­же­мо. Та­ка си­ту­а­ція збе­рі­га­ла­ся до 1349 р., по­ки не вмер Дедь­ко. Са­ме цьо­го ро­ку ко­роль Ка­зи­мир зно­ву вла­шту­вав на­їзд на Га­ли­чи­ну.

Роз­по­ча­ла­ся три­ва­ла бо­роть­ба за спад­щи­ну Ру­сько­го ко­ро­лів­ства між Ка­зи­ми­ром, з одно­го бо­ку, та кня­зем Лю­бар­том, який мав під­трим­ку на Во­ли­ні. Да­ни­ло Острозь­кий во­ю­вав на бо­ці остан­ньо­го. Про це, зокре­ма, за­свід­чує уго­да між Лю­бар­том і ко­ро­лем Ка­зи­ми­ром, яку да­ту­ють 1366 р. Ця уго­да роз­по­ді­ля­ла зем­лі ко­ли­шньо­го Ру­сько­го ко­ро­лів­ства між ци­ми дво­ма мо­жно­влад­ця­ми. З бо­ку Лю­бар­та во­на бу­ла скрі­пле­на пе­ча­тка­ми п’яти най­зна­чні­ших осіб кня­зів­ства. Се­ред них — пе­ча­тка «кня­зя Да­ни­лія». Во­на є дру­гою (пі­сля лу­цько­го єпис­ко­па Ар­се­нія) та пер­шою се­ред осіб світ­ських. По­ка­зо­во, що се­ред чо­ти­рьох світ­ських дер­жав­ців, які скрі­пи­ли сво­ї­ми пе­ча­тка­ми уго­ду, ли­ше Да­ни­ло на­зва­ний кня­зем. Тоб­то він на­ле­жав до кня­жо­го ро­ду, який, імо­вір­но, мав мі­сце­ве по­хо­дже­н­ня.

■ У кін­ці XVI — на по­ча­тку XVII ст. в істо­ри­чних пра­цях та тво­рах па­не­гі­ри­стів по­ши­ре­н­ня на­бу­ває те­за, що кня­зі Острозь­кі по­хо­дять від Да­ни­ла Ро­ма­но­ви­ча. Цьо­го кня­зя на­віть ото­то­жню­ва­ли з Да­ни­лом Острозь­ким. Су­ча­сні до­слі­дни­ки за­га­лом схи­ля­ю­ться до дум­ки, що Острозь­кі по­хо­ди­ли з ро­ду во­лин­ських кня­зів Ро­ма­но­ви­чів. Якщо це справ­ді так, то Да­ни­ло ні­би був «остан­ком» Ру­сько­го ко­ро­лів­ства. Ро­ма­но­ви­чі в хо­ді вій­ни за спад­щи­ну ці­єї дер­жа- ви утра­ти­ли ве­ли­ко­кня­зів­ський пре­стол, але Да­ни­ло ви­рі­шив роз­бу­до­ву­ва­ти своє кня­зів­ство. Із до­ку­мен­тів ві­до­мо, що йо­му на­ле­жа­ли та­кі по­сі­ло­сті на Во­ли­ні, як Ко­рець, За­слав, Хла­по­тин, Іва­нин (до скла­ду яко­го вхо­ди­ло Ду­бно), Кре­сто­ви­чі, Кра­сне, Кру­па. До­мо­на­чаль­ним гра­дом Да­ни­ла та йо­го на­сту­пни­ків ста­ло мі­сто Острог, яке роз­бу­ду­вав цей князь. На­пев­но, са­ме він по­чав спо­ру­джу­ва­ти тут за­мок, ко­трий йо­го на­щад­ки пе­ре­тво­ри­ли в зна­чну твер­ди­ню.

Князь Да­ни­ло мав свою пе­ча­тку з гер­бом, який вклю­чав основ­ні еле­мен­ти ве­ли­ко­го гер­ба кня­зів Острозь­ких. Остан­ній ді­йшов до нас і є до­бре ві­до­мим до­слі­дни­кам. За­га­лом Да­ни­ла мо­жна тра­кту­ва­ти як ав­то­ном­но­го пра­ви­те­ля, що на­да­вав пи­сьмо­ві роз­по­ря­дже­н­ня, гра­мо­ти, скрі­плю­ю­чи їх сво­єю пе­ча­ткою. Мав він і свої зброй­ні за­го­ни, які ви­ко­ри­сто­ву­вав у вій­ні з по­ля­ка­ми.

■ Ро­збу­до­ва Да­ни­лом сво­го кня­зів­ства з ча­сом да­ла ефект. Во­ло­ді­н­ня Острозь­ких за йо­го на­щад­ків по­мі­тно збіль­ши­ли­ся. У кін­ці XVI — на по­ча­тку XVII ст. во­ни охо­плю­ва­ли зна­чні те­ре­ни су­ча­сної Укра­ї­ни й Бі­ло­ру­сі. Острозь­кі ста­ли одни­ми з най­впли­во­ві­ших кня­зів-ма­гна­тів у Ре­чі По­спо­ли­тій, а їхній двір зна­чним осе­ред­ком по­лі­ти­чно­го, куль­тур­но­го й ре­лі­гій­но­го жи­т­тя. Та­ка ді­яль­ність ні­би «від­ро­ди­ла» Ру­ське ко­ро­лів­ство. Острозь­кі де-фа­кто вва­жа­ли се­бе не­за­ле­жни­ми пра­ви­те­ля­ми. І справ­ді, ти­по­ло­гі­чно їхнє кня­зів­ство ні­чим прин­ци­по­во не від­рі­зня­ло­ся від ана­ло­гі­чних дер­жав­них утво­рень — кня­зівств та гер­цогств Свя­щен­ної Рим­ської ім­пе­рії чи Фран­цузь­ко­го ко­ро­лів­ства до­би Се­ре­дньо­віч­чя.

ЗАГАДКИ СВЯ­ТО­ГО ФЕДОРА

До од них із пер ших кня зів ди нас тії Острозь­ких на­ле­жав Фе­дір (Федь­ко). Він був си­ном кня­зя Да­ни­ла, який мав свої во­ло­ді­н­ня на Во­ли­ні, зокре­ма й Острог. Від­по­від­но до гра­мот, на­да­них ко­ро­лем Ягай­лом у 1386-го та 1390-х рр., а та­кож ко­ро­ле­вою Ядві­гою у 1393 р., Фе­до­ру, окрім Остро­га, на­ле­жа­ли зем­лі на пів­ден­ній Во­ли­ні. Вва­жа­є­ться, що в остан­ні ро­ки жи­т­тя князь ві­ді­йшов від мир­ських справ, прийняв чер­не­чий по­стриг під іме­нем Фе­о­до­сія в Ки­є­во-Пе­чер­сько­му мо­на­сти­рі, став схим­ни­ком, вів пра­ве­дне жи­т­тя і йо­го по­хо­ва­ли в даль­ніх пе­че­рах ці­єї оби­те­лі. Су­дя­чи із за­пи­сів Ки­є­во- Пе­чер­сько­го пом’яни­ка, чер­не­чий чин прийня­ла та­кож йо­го дру­жи­на Ага­фія (у чер­не­цтві — Агри­пи­на).

■ Пі­сля смер­ті кня­зя Федора Острозь­ко­го йо­го ка­но­ні­зу­ва­ли як пре­по­до­бно­го Фе­о­до­сія (день ша­ну­ва­н­ня свя­то­го при­па­дає на 11/24 сер­пня, вша­но­ву­є­ться він та­кож у со­бо­рі Во­лин­ських свя­тих 10/23 жов­тня). В одно­му з дав­ніх кон­да­ків го­во­ри­ться про Фе­до­ра­Фе­о­до­сія, що він мав, став­ши чен­цем, «сми­рен­ний по­слух та без­мов­не жи­т­тя». Іко­на із зо­бра­же­н­ням пре­по­до­бно­го зна­хо­ди­ла­ся в П’ятни­цькій цер­кві Остро­га.

Однак у пра­во­слав­ній лі­те­ра­ту­рі кін­ця XVI — по­ча­тку XVII ст., де про­слав­ля­ю­ться кня­зі Острозь­кі, ім’я свя­то­го Фе­о­до­сія від­су­тнє. Згад­ка про цьо­го кня­зя є в по­е­мі при­двор­но­го по­е­та кня­зів Острозь­ких, яка на­зи­ва­є­ться «Про Острозь­ку вій­ну під П’яткою про­ти ни­зо­вих» (1600). У цій по­е­мі князь пред­став­ле­ний не як бла­го­че­сти­вий пра­во­слав­ний по­дви­жник, а як пол­ко­во­дець: «Федора, кня­зя Острозь­ко­го, до­блесть во­єн­на ча­сті­ше Ся­я­ла: хай же за­свід­чить По­ді­л­ля, ба­га­те по­ля­ми, Скіль­ки во­ро­жих військ ба­чив і скіль­ки роз­би­тих за­го­нів». ■ Де­я­кі істо­ри­ки вва­жа­ють, що Фе­дір був за­хи­сни­ком Віль­на (Віль­ню­са), сто­ли­ці Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, від військ хре­сто­но­сців, очо­лю­ва­них Кон­ра­дом Вал­лен­ро­дом. Та­кож він вва­жа­є­ться уча­сни­ком Грюн­вальд­ської би­тви 1410 р., обо­ро­няв укра­їн­ські зем­лі від та­тар­ських на­па­дни­ків. Не да­рем­но в по­е­мі «Про Острозь­ку вій­ну під П’яткою про­ти ни­зо­вих» про ньо­го го­во­ри­ться, що він во­ю­вав на По­діл­лі. А са­ме цей край ча­сто ста­вав по­лем бою між ру­ськи­ми вій­ська­ми й та­та­ра­ми. От­же, до­ку­мен­таль­ні свід­че­н­ня, рад­ше, да­ють нам під­ста­ви вва­жа­ти, що Фе­дір про­сла­вив­ся вій­сько­ви­ми по­дви­га­ми, а не бла­го­че­стям.

Не збе­ре­гло­ся й на­ро­дних ле­генд, де би Фе­дір по­ста­вав як рев­ни­тель пра­во­слав’я.

■ Існує дум­ка, ні­би Федора (у чер­не­цтві Фе­о­до­сія) ка­но­ні­зу­ва­ли уже пі­сля то­го, як рід Острозь­ких при­пи­нив своє існу­ва­н­ня — тоб­то не за­ли­ши­ло­ся йо­го на­щад­ків по чо­ло­ві­чій лі­нії. Ста­ло­ся це за ча­сів ми­тро­по­ли­та Пе­тра Мо­ги­ли. Цей іє­рарх на­ма­гав­ся ви­тво­ри­ти пан­те­он пра­во­слав­них свя­тих, пов’яза­них із Ки­є­во-Пе­чер­ською лав­рою. Для ньо­го ва­жли­во бу­ло ка­но­ні­зу­ва­ти та­кож пред­став­ни­ків ру­ських ари­сто­кра­ти­чних ро­дів. Тим са­мим де­мон­стру­ва­ло­ся, що Русь — це не ли­ше се­ля­ни, пле­беї, а й та­кож кня­зі. Осо­бли­во ва­жли­во бу­ло ка­но­ні­зу­ва­ти пред­став­ни­ка до­му Острозь­ких. Адже до­не­дав­на кня­зі ці­єї ди­на­стії бу­ли ві­до­мі як рев­ни­те­лі пра­во­слав’я, фун­да­то­ри пра­во­слав­них хра­мів і мо­на­сти­рів. Для цьо­го до­бре на­да­ва­ла­ся по­стать кня­зя Федора, оскіль­ки він був по­хо­ва­ний чен­цем у Ки­є­во-Пе­чер­сько­му мо­на­сти­рі.

Прав­да, чо­мусь ця осо­ба фі­гу­рує як свя­тий Фе­дір, а не Фе­о­до­сій. І це ви­да­є­ться див­ним.

■ Хо­ча не ли­ше це. Ка­то­ли­ка­ми по­ча­ли­ся по­ши­рю­ва­ти­ся чу­тки, ні­би Фе­дір ви­яв­ляв по­ва­гу до ка­то­ли­цтва й на­віть де­мон­стру­вав свою при­хиль­ність до цьо­го ві­ро­ви­зна­н­ня. Йо­му при­пи­су­ва­ли за­сну­ва­н­ня ко­сте­лу й мо­на­сти­ря до­мі­ні­кан­ців у Остро­зі. Однак всі ці ві­до­мо­сті про сим­па­тії Федора ма­ють, рад­ше, ле­ген­дар­ний ха­ра­ктер. До­ку­мен­таль­но во­ни не під­твер­дже­ні.

Мо­жна при­пу­сти­ти, що ім’я Федора ста­ло об’єктом іде­о­ло­гі­чно­го про­ти­сто­я­н­ня між пра­во­слав­ни­ми й ка­то­ли­ка­ми. Де­я­кі на­щад­ки кня­зів Острозь­ких на­ма­га­ли­ся пред­ста­ви­ти Острозь­ких як та­ких, що бу­ли при­хиль­ни­ми до ка­то­ли­ци­зму. Ді­йшло на­віть до то­го, що вну­чка «стов­па пра­во­слав’я» Ва­си­ля-Костянтина Острозь­ко­го, Ан­на-Ало­ї­за Ход­ке­вич, на­віть пе­ре­хре­сти­ла за ка­то­ли­цьким обря­дом остан­ки сво­го ба­тька — Оле­ксан­дра. Від­по­від­но, аде­пти пра­во­слав’ я, зокре­ма ми­тро­по­лит Пе­тро Мо­ги­ла, в ото­чен­ні яко­го бу­ло чи­ма­ло остро­жан, теж пре­тен­ду­ва­ли на ідей­ний спа­док до­му Острозь­ких. У цьо­му кон­текс­ті ціл­ком зро­зумі­лою є ка­но­ні­за­ція цим іє­рар­хом кня­зя Федора.

■ Як ба­чи­мо, цей князь уже за­дов­го пі­сля смер­ті «про­дов­жив своє жи­т­тя», але вже як пев­ний сим­вол і як об’єкт бо­роть­би між пра­во­слав­ни­ми й ка­то­ли­ка­ми за ре­лі­гій­но-куль­тур­ну спад­щи­ну до­му Острозь­ких.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

За­мок кня­зів Острозь­ких у їхньо­му ро­дин­но­му «гні­зді» — мі­сті Остро­зі. Ця пам’ятка, по­чи­на­ю­чи з ран­ньо­го пе­рі­о­ду істо­рії Поль­щі та Ли­тви, бу­ла свід­ком ба­га­тьох кон­флі­ктів і ка­та­клі­змів до­би

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.