Від во­до­граю до мо­на­сти­ря у ске­лі

Про одну пі­шу ман­дрів­ку Бой­ків­щи­ною

Den (Ukrainian) - - Маршрут №1 - Дми­тро ПЛАХТА, Львів, фото автора

Де­ся­тки ро­ків то­му Львів­ська за­лі­зни­ця зня­ла зу­пин­ку в се­лі Ду­би­на Ско­лів­сько­го ра­йо­ну Львів­ської обла­сті. Шко­да, бо то­ді до пер­шо­го пун­кту на­шої ман­дрів­ки ча­рів­ною Бой­ків­щи­ною доби­ра­ти­ся зі Льво­ва бу­ло б зна­чно про­сті­ше — на 5 км мен­ше хо­дьби. З ін­шо­го бо­ку, від цьо­го пі­ший по­хід ли­ше ці­ка­ві­ший.

Отож, ви­хо­ди­мо з еле­ктри­чки у Ско­ле. За­лі­зни­чна стан­ція роз­та­шо­ва­на на краю мі­ста, а нам пря­му­ва­ти на йо­го про­ти­ле­жний кі­нець, то­му до­ро­гою всти­га­є­мо по­зна­йо­ми­ти­ся і з цим ра­йон­ним цен­тром. По­ки­нув­ши ме­жі мі­ста, про­дов­жу­є­мо йти узбіч­чям тра­си. Це най­ко­ро­тша до­ро­га не без ці­ка­вих вра­жень. Зу­пи­ня­є­мо­ся на пе­ре­ва­лі Ту­холь­ські во­ро­та, що в на­ро­ді кли­чуть Ко­лод­кою. Тут і мі­сце­вий ри­нок, і ве­ли­че­зний пам’ятник двох трем­бі­та­рів, який ми­ну­ло­го ро­ку до­пов­ни­ла скуль­пту­ра Ар­хі­стра­ти­га Ми­ха­ї­ла. Спу­стив­шись із пе­ре­ва­лу, звер­та­є­мо пра­во­руч, де на нас че­кає пер­ша пе­ре­пра­ва че­рез стрім­ку кар­пат­ську рі­чку.

КАМ’ЯН­КА

Пе­ре­йшов­ши міст че­рез рі­ку Опір, ми опи­ня­є­мо­ся пря­мі­сінь­ко пе­ред входом до на­ціо­наль­но­го при­ро­дно­го пар­ку «Ско­лів­ські Бе­ски­ди». Май­те на ува­зі, що, мо­жли­во, до­ве­де­ться ви­йма­ти га­ма­нець. Так, вхід на те­ри­то­рію пар­ку пла­тний, та є одне «але». Схо­же, що в бу­дні дні мі­сце­вий «КПП» за­ли­ша­є­ться без на­гля­ду, а «да­ни­на» зби­ра­є­ться з від­ві­ду­ва­чів зде­біль­шо­го на ви­хі­дних. При­найм­ні під час ман­дрів­ки, по­ча­ток якої при­пав на п’ятни­цю, на вхо­ді нас зу­стрі­ла тіль­ки люб’язно від­чи­не­на бра­ма. Шлях да­лі один, і ні­ку­ди звер­та­ти з ньо­го ми не пла­ну­є­мо. На по­ча­тку до­ро­га ще має пре­тен­зії на те, щоб на­зи­ва­ти­ся асфаль­то­ва­ною, про­те да­лі починається без­до­ріж­жя. Для пі­шо­го по­хо­ду це ве­ли­кої ро­лі не грає, а ось ту­ри­стам, які по­до­ро­жу­ють на чо­ти­рьох ко­ле­сах, це слід ма­ти на ува­зі. Па­ра­лель­но з до­ро­гою те­че рі­чка Кам’ян­ка, яка й на­тя­кає, що до пер­шо­го пун­кту при­зна­че­н­ня вже не да­ле­ко. Втім, ту­ри­сти­чних та­бли­чок з на­пи­са­ми «До во­до­спа­ду Кам’ян­ка — 2 км» не ви­ста­чає.

Мі­сце­ві ме­шкан­ці здав­на облю­бу­ва­ли те­ри­то­рію бі­ля во­до­спа­ду для ім­про­ві­зо­ва­них яр­мар­ків. Ку­пи­ти тут мо­жна все, що зав­го­дно: від гри­бів, ме­ду і на­сто­я­нок до в’яза­них шкар­пе­ток та рі­зно­ма­ні­тних ху­тря­них ви­ро­бів. Та­кож мо­жна при­го­сти­ти­ся га­ря­чим ша­шли­ком та ін­ши­ми сма­ко­ли­ка­ми. Жи­т­тя тут просто ви­рує — по­де­ко­ли аж за­над­то, адже ту­ри­стів більш ніж до­сить. То­му ра­ди­мо вам при­їжджа­ти на Кам’ян­ку під час ро­бо­чо­го ти­жня, а не на ви­хі­дних.

По­бу­то­во­му га­мо­ру від не­ве­ли­чко­го яр­мар­ку не до сна­ги за­глу­ши­ти дзюр­ко­та­н­ня во­до­спа­ду, до яко­го ве­де якось обла­што­ва­на для спу­ску стеж­ка. І ось він пе­ред на­ми — кра­сень-во­до­грай. Про цей во­до­спад є ле­ген­да: мов­ляв, не­ща­сли­ве ко­ха­н­ня па­сту­ха до ба­га­тої дів­чи­ни при­зве­ло йо­го до фа­таль­но­го кін­ця. Ба­тько дів­чи­ни був про­ти цьо­го ко­ха­н­ня, то­му... хло­пця вби­ли. Ось не- стрим­ні сльо­зи дів­чи­ни і утво­ри­ли во­до­спад, дзюр­кіт яко­го на­га­дує нам про цю істо­рію... Сло­вом, до­во­лі по­ши­ре­на ле­ген­да. До­сить просто за­мі­ни­ти па­сту­ха на бо­ко­ра­ша, і бу­де ле­ген­да для яко­гось ін­шо­го во­до­спа­ду. Хо­ча до чо­го цей сар­казм, ко­ли тут та­ка кра­са, чи не так? Кра­са до­сить скром­на — в го­рах на час ман­дрів­ки до­щу не бу­ло, то­му во­до­спад роз­ма­хом не вра­жав.

ЖУРАВЛИНЕ, АБО МЕРТВЕ, ОЗЕ­РО

Крім во­до­спа­ду, не оми­ніть ува­гою ту­те­шніх скель, які не­мов­би за­хи­ща­ють сво­єю мо­гу­тні­стю не­ве­ли­чку рі­чень­ку Кам’ян­ку, яка їх оми­ває. Опі­сля ж екс­кур­сії око­ли­ця­ми во­до­спа­ду ви­ру­ша­є­мо до Жу­рав­ли­но­го або ж, як ка­жуть у на­ро- ді, Мер­тво­го озе­ра. Йти ту­ди не­да­ле­ко — ли­ше 500 ме­трів. Утім, не все так просто, адже десь зо три со­тні ме­трів за­ймає стрім­кий під­йом, пі­сля яко­го ви опи­ня­є­те­ся... в каз­ці. Гу­стий пра­дав­ній сме­ре­ко­во-яли­це­вий ліс, мов на сто­ро­жі, сто­їть дов­ко­ла озе­ра, яке вра­жає сво­єю не­зви­чай­ною кра­сою. Та­кі мі­сця не­мо­жли­во від­чу­ти і зба­гну­ти під час пе­ре­сі­чної екс­кур­сії з га­ла­сли­вою ком­па­ні­єю, ко­ли не ви­йде на са­мо­ті вслу­ха­ти­ся в за­во­ро­жли­ву ти­шу...

Ні­хто до­сте­мен­но не знає ні як це озе­ро утво­ри­ло­ся, ні чо­му йо­го на­зи­ва­ють Жу­рав­ли­ним. Одна із вер­сій пов’яза­на з тим, що нав­ко­ло ці­єї за­бо­ло­че­ної мі­сце­во­сті ра­ні­ше ро­сло ба­га­то кар­пат­ської яго­ди жу­рав­ли­ни. Ще мо­жна по­чу­ти роз­по­віді про те, що ко­лись тут во­ди­ло­ся ба­га­то жу­рав­лів. Мі­сце­ві ме­шкан­ці ро­ка­ми оми­на­ли озе­ро, бід­ка­ю­чись на те, що ду­же ча­сто по­до­ро­жні не по­вер­та­ли­ся звід­си, зни­ка­ю­чи в ту­те­шніх бо­ло­тах. Ажу­рав­лів та­єм­ни­чість озе­ра не ля­ка­ла — ось во­ни й се­ли­ли­ся на вер­хів­ках ту­те­шніх де­рев.

Чо­му озе­ро Мертве? Пе­ре­ка­зи про по­до­ро­жніх, яким не вда­ва­ло­ся зна­йти дорогу на­зад, ми вже чу­ли. Однак до­сто­вір­ні­шою ви­да­є­ться ін­ша від­по­відь, на якій на­по­ля­гає на­у­ка. Вна­слі­док по­стій­но­го про­це­су гни­т­тя ор­га­ні­чних ре­шток на дні озе­ра утво­рю­ю­ться ву­гле­ки­слий газ та сір­ко­во­день. То­му во­да на­бу­ває чор­но­го за­барв­ле­н­ня і в ній ні­що не ро­сте й ні­хто не жи­ве. Та схо­же, з ро­ка­ми Мертве озе­ро стає жи­вим. Ха­ра­ктер­но­го за­па­ху сір­ко­во­дню вже пра­кти­чно не чу­ти, а на озе­рі на­віть осе­ли­ла­ся сім’я ка­че­чок...

По­се­ред озе­ра роз­та­шо­ва­ний острів — не про­стий, а ру­хо­мий. Він утво­ре­ний зі ску­пче­н­ня ко­рі­н­ня, за­со­хлих ро­слин та де­рев, які, впав­ши на дно озе­ра, утво­ри­ли не­ве­ли­ку гре­блю. Ру­хає цей острів са­ма ма­тін­ка-при­ро­да, а не та­єм­ни­чі при­ви­ди, як пе­ре­ко­ну­ють мі­сце­ві ле­ген­ди. А за ін­ши­ми чу­тка­ми, у Мер­тво­го озе­ра не­має дна. На­справ­ді ж, дно во­до­йми скла­да­є­ться з по­ва­ле­них де­рев та гі­лок, то­му її то­чну гли­би­ну ви­зна­чи­ти не­мо­жли­во. Схо­же, че­рез ле­ген­ди і мі­сти­ку, яки­ми опо­ви­те озе­ро, ні­хто й не на­ва­жу­є­ться ґрун­тов­но йо­го до­слі­ди­ти.

РОЗГІРЧЕ

Тим ча­сом наш по­хід три­ває. На­сту­пний пункт при­зна­че­н­ня — Скель­ний мо­на­стир по­бли­зу се­ла Розгірче. На ви­бір два шля­хи. Пер­ший — ви­сна­жли­вий шлях гір­ським хреб­том, що вкри­тий лі­сом, то­му на осо­бли­ві кра­є­ви­ди роз­ра­хо­ву­ва­ти не до­во­ди­ться. Дру­гий — по­вер­ну­ти­ся до Ско­ле й під’їха­ти до се­ла Ни­жня Сти­на­ва еле­ктри­чкою або ав­то­бу­сом. У нас пе­ре­ва­жи­ло ра­ціо, то­му пря­му­є­мо до ско­лів­сько­го за­лі­зни­чно­го вок­за­лу.

Отож, схо­ди­мо з еле­ктри­чки на стан­ції в Ни­жній Сти­на­ві. На го­дин­ни­ку вже о пів на сьо­му ве­чо­ра. До­ро­гою до се­ла Розгірче за­пла­но­ва­но мі­сце для но­чів­лі. Пе­ре­хо­ди­мо (хви­лин з 10!) дов­же­ле­зний пі­ший міст че­рез рі­ку Стрий, який про­стяг­ся ра­зом з га­зо— і на­фто­про­во­дом. На бе­ре­зі Стрия, не­по­да­лік від мо­ста, ми роз­кла­да­є­мо па­ла­тку. А по­тім — сма­чна ве­че­ря, при­го­то­ва­на на во­гні, а на де­серт — дов­го­ж­да­ний со­лод­кий сон.

Зран­ку ви­ру­ша­є­мо до се­ла Розгірче. Ка­жуть, що са­ме тут за­кін­чу­ю­ться, роз­гор­та­ю­ться го­ри, роз­гір­чу­ю­ться гір­ки й пе­ре­хо­дять у рів­ни­ну, і то­му — Розгірче. Скель­ним мо­на­сти­рем тут по пра­ву пи­ша­ю­ться, про­те до обла­шту­ва­н­ня до­ро­го­вка­зів ще не ді­йшли — їхню роль ви­ко­ну­ють мі­сце­ві ме­шкан­ці.

Сам мо­на­стир роз­та­шо­ва­ний на па­гор­бі, звід­ки від­кри­ва­є­ться пре­кра­сний кра­є­вид на всю нав­ко­ли­шню мі­сце­вість. Ком­плекс мо­на­сти­ря — уні­каль­ний зра­зок на­скель­но­го са­краль­но­го бу­дів­ни­цтва XIII — XVI сто­літь, хоч є ві­до­мо­сті, що істо­рія ці­єї спо­ру­ди ся­гає пе­рі­о­ду VII ст. до н. е., ко­ли ще пер­ші язи­чни­ки зна­хо­ди­ли тут при­ту­лок. Ві­ро­гі­дні­ше, що мо­на­стир за­сну­ва­ли чен­ці, ко­трі вті­ка­ли із зруй­но­ва­них та­та­ра­ми міст та се­лищ Ки­їв­ської Ру­сі. Тут во­ни зна­йшли не­при­мі­тне важ­ко­до­сту­пне мі­сце й ви­дов­ба­ли у ске­лях мо­на­стир.

Скель­ні пе­че­ри мо­на­сти­ря роз­та­шо­ва­ні у два яру­си. На ни­жньо­му яру­сі бу­ли жи­тло­ві при­мі­ще­н­ня, а на верх­ньо­му — цер­ква. На дру­гий по­верх за­раз ве­дуть схо­ди, сто­пта­ні ча­сом і ти­ся­ча­ми ніг. Збо­ку від схо­ди­нок ске­ля ря­сно за­ро­сла мо­хом. На ка­мін­ні тут на­віть ро­стуть по­оди­но­кі кві­то­чки, їхньою жа­гою до жи­т­тя щи­ро за­хо­плю­є­шся...

Що ж, час ви­ру­ша­ти до­до­му. По­спі­ша­є­мо на еле­ктри­чку до Льво­ва, про­те всти­га­є­мо ще на­бра­ти пля­ше­чку мі­не­раль­ної во­ди з про­бу­ре­ної від­кри­тої свер­дло­ви­ни, яку на­зи­ва­ють «Со­лен­кою». Зу­стрі­ча­є­мо тут мі­сце­во­го ді­ду­ся, ко­трий при­йшов до дже­ре­ла з не­ве­ли­кою скля­ною бан­кою: «Так, хло­пці, во­да ця з ці­лю­щи­ми вла­сти­во­стя­ми. Одні ка­жуть, що ко­ри­сна для ни­рок, дру­гі ка­жуть, що во­на від пе­чін­ки. Сло­вом, ду­же ко­ри­сна во­да». Ро­змов­ля­є­мо з ним ще хви­лин зо п’ять і про­ща­є­мо­ся. А нав­здо­гін дід ще до­дає: «При­їздіть сю­ди, ко­ли схо­че­те! Во­да тут зав­жди є, і ту­ри­стам зав­жди ра­ді».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.