Світ, який ви­явив­ся буль­ба­шкою

Звон­ко Ка­ра­но­вич — про «по­ла­ма­не» по­ко­лі­н­ня й від­по­відь лі­те­ра­ту­ри на ви­кли­ки вій­ни

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Олег КОЦАРЕВ, пе­ре­клад Зо­ря­ни ГУК

Се­ред пи­сьмен­ни­ків, що від­ві­да­ли Укра­ї­ну під час Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу, — по­стій­ний гість укра­їн­ських фе­сти­ва­лів Звон­ко КА­РА­НО­ВИЧ із Сер­бії. По­ет, про­за­їк, ха­ри­зма­ти­чна лю­ди­на з «ан­ти­си­стем­ни­ми» по­гля­да­ми. Без­по­се­ре­днім при­во­дом при­їзду Ка­ра­но­ви­ча став ви­хід йо­го ро­ма­ну «Три кар­ти­ни пе­ре­мо­ги» в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді Зо­ря­ни Гук у ви­дав­ни­цтві « Ко­мо­ра » . Це ча­сти­на три­ло­гії «Що­ден­ник де­зер­ти­ра», яка роз­по­від­ає про жи­т­тя­трьох мо­ло­дих лю­дей зі своє­рі­дно­го «втра­че­но­го по­ко­лі­н­ня» в серб­сько­му мі­сті Ніш на ме­жі ХХ і ХХІ сто­літь. Зокре­ма на тлі бал­кан­ських війн, що до них (як і до па­трі­о­ти­чної ри­то­ри­ки) ге­рої Ка­ра­но­ви­ча по­чу­ва­ють не­дво­зна­чну від­ра­зу. Суб­куль­ту­ра, бу­ден­ність, по­шу­ки се­бе в ре­аль­но­сті, що змі­ню­є­ться­не на кра­ще, лю­бов­ні при­го­ди... Все це Звон­ко Ка­ра­но­вич зо­бра­жує ко­ло­ри­тно та з до­во­лі по­хму­рою іро­ні­єю. Є тут і осо­бли­во ці­ка­ві від­те­пер для­укра­їн­ських чи­та­чів сце­ни вій­ни. Роз­мо­ва з серб­ським пи­сьмен­ни­ком ви­йшла до­сить три­ва­лою — Ка­ра­но­вич ці­ка­вий і на­тхнен­ний спів­ро­змов­ник. У йо­го сло­вах ви зна­йде­те чи­ма­ло за­сте­ре­жень, просто вар­тих ува­ги ду­мок і спо­га­дів, де­що не­спо­ді­ва­них і су­пе­ре­чли­вих тез (ска­жі­мо, про Юго­сла­вію сім­де­ся­тих-ві­сім­де­ся­тих як про­гре­сив­ну кра­ї­ну). А ще, на­пев­но ж, за­ува­жи­те, на­скіль­ки цей уже дав­но не юний чо­лов’ яга за­ли­ша­є­ться та­ким со­бі «рок-н-роль­ним ро­ман­ти­ком». Мо­же, са­ме то­му, як він ка­же, чи­та­чі по­справ­жньо­му ві­рять у йо­го пер­со­на­жів, а ін­ко­ли на­віть хо­чуть із ни­ми одру­жи­ти­ся?

«ІСНУЄ СТЕРЕОТИП, ЩО СЕРБИ — ПОГАНІ ХЛО­ПЦІ»

— Па­не Звон­ко, го­во­ря­чи про Бал­ка­ни і Сер­бію, не мо­жна, на жаль, не зга­да­ти чи­ма­ло сте­ре­о­ти­пів, пов’яза­них із ва­ши­ми кра­я­ми — від на­тхнен­них філь­ма­ми Ку­сту­рі­ци уяв­лень про ра­ді­сний му­зи­чний ба­ла­ган до обра­зу су­ціль­них вій­сько­вих зло­чин­ців. Як із ни­ми дає ра­ду серб­ський лі­те­ра­тор?

— Це дур­ну­ва­ті сте­ре­о­ти­пи. Сте­ре­о­ти­пи вза­га­лі — це при­мі­тив­ні урив­ки ду­мок, які ти­ра­жу­ють ЗМІ, сте­ре­о­ти­пи ма­ють ли­ше два ко­льо­ри — чор­ний і бі­лий. А зав­да­н­ня пи­сьмен­ни­ка — по­ка­за­ти всі від­тін­ки лю­ди­ни та її ду­ші. Є стереотип, що серби погані хло­пці; спо­ді­ва­ю­ся, я сво­ї­ми книж­ка­ми — та й ін­ші пи­сьмен­ни­ки — руй­ну­є­мо йо­го. Хо­ча до­во­ди­тьсяй да­лі з по­ді­бним зу­стрі­ча­ти­ся, зокре­ма у За­хі­дній Єв­ро­пі.

— Що для вас є вій­на як для лю­ди­ни і як для пи­сьмен­ни­ка?

— У ме­не в жит­ті тра­пи­ло­ся­та­ке не­ща­стя, що я був у вій­сько­вій фор­мі 72 дні на вій­ні, яка три­ва­ла 72 дні. Маю на ува­зі вій­ну в Ко­со­во. Сце­ни вій­ни, опи­са­ні в книж­ці «Три кар­ти­ни пе­ре­мо­ги», — це мій осо­би­стий до­свід. Бра­ти участь у вій­ні — це одне з най­стра­шні­ших від­чут­тів, від­чу­т­тя­без­си­л­ля. Як лю­ди­на, я ні­ко­ли й ні­ко­му не по­ба­жав би ма­ти та­кий до­свід — стрі­ля­ти у сво­їх бра­тів і се­стер. Але, з дру­го­го бо­ку, вій­на — це при­ро­дний стан лю­ди­ни. Лю­ди­на не­мо­жли­ва без агре­сії. За сло­ва­ми ві­до­мо­го фі­ло­со­фа, люд­ська ци­ві­лі­за­ці­я­за остан­ні дві ти­ся­чі ро­ків не про­жи­ла жо­дно­го дня без вій­ни. І оскіль­ки вій­на є ча­сти­ною на­шо­го жи­т­тя, во­на дає ду­же ба­га­то ма­те­рі­а­лу для­пи­сьмен­ни­ка. Я не хо­тів пи­са­ти про вій­ну, во­лів би вза­га­лі уни­кну­ти ці­єї те­ми, але во­на ста­ла та­ким уда­ром, що япро­сто му­сив на­пи­са­ти.

— Чи мо­же лі­те­ра­ту­ра лі­ку­ва­ти ра­ни, зав­да­ні вій­ною?

— Пи­са­н­ня­по­між ін­ших фун­кцій має й фун­кцію те­ра­пев­ти­чну. Те­ра­пев­ти­чну для са­мо­го автора. Але й для­чи­та­ча та­кож, зре­штою, до­свід ге­ро­їв книж­ки мо­же ви­яви­ти­ся ко­ри­сним. Ме­ні на вій­ні до­по­ма­га­ло те, що там є ба­га­то ча­су по­ду­ма­ти про ба­га­то ре­чей — про лю­бов, про жи­т­тя, про смерть, про сто­сун­ки з близь­ки­ми лю­дьми. Най­біль­ша про­бле­ма вій­ни — це час. Час, що ні­як не ми­нає. Ко­ли ми маємо ба­га­то ча­су, по­чи­на­є­мо ста­ви­ти со­бі за­пи­та­н­ня: хто я, що я? Ча­сом на­віть забагато за­пи­тань для­лю­ди­ни, яка жи­ве в су­ча­сно­му швид­ко­му сві­ті, де во­на пев­ним чи­ном від­да­ля­є­ться­від се­бе. Та­кі за­пи­та­н­ня­ста­вив со­бі мій ге­рой, во­ни при­зве­ли до йо­го про­бу­дже­н­ня, і зі мною це теж ста­ло­ся.

«ЮГОСЛАВІЯ У СІМДЕСЯТІ Й ВІСІМДЕСЯТІ БУ­ЛА ПРОГРЕСИВНОЮ КРА­Ї­НОЮ»

— У ва­шій три­ло­гії в ко­жній книж­ці дія від­бу­ва­є­ться в то­му са­мо­му се­ре­до­ви­щі, в то­му са­мо­му мі­сті Ніш, у той са­мий час, хоч і з пер­спе­кти­ви рі­зних пер­со­на­жів. Чо­му ви ви­рі­ши­ли так зо­се­ре­ди­тись у ча­со­про­сто­рі?

— Це ду­же ва­жли­во. Я зо­бра­зив ко­смо­по­лі­ти­чних мо­ло­дих лю­дей із Сер­бії, які у 1980-х ро­ках слу­ха­ли за­кор­дон­ну му­зи­ку, по­до­ро­жу­ва­ли, на­вча­ли­сяв уні­вер­си­те­тах. І те, що ста­ло­сяв 1990-х, просто стер­ло їх із ли­ця­зем­лі — ко­ли в Сер­бії роз­по­ча­ло­ся­на­ціо­на­лі­сти­чне без­ум­ство (йде­ться­про по­дії ча­сів роз­па­ду Юго­сла­вії та пе­ре­бу­ва­н­ня­при вла­ді в Сер­бії ре­жи­му Сло­бо­да­на Мі­ло­ше­ви­ча. — О.К.). Во­ни бу­ли най­кра­щи­ми пред­став­ни­ка­ми цьо­го су­спіль­ства, во­ни бу­ли про­єв­ро­пей­ськи на­ла­што­ва­ні. Ці лю­ди кро­ку­ва­ли в но­гу з ча­сом, а су­спіль­ство хо­ті­ло йти на­зад, до ар­ха­ї­ки. Ко­жен із них є окре­мим уні­вер­су­мом, який має свою жит­тє­ву істо­рію. Зо­бра­жу­ю­чи їх, ята­кож хо­тів по­ка­за­ти яко­мо­га біль­ше про­шар­ків то­ді­шньої суб­куль­ту­ри.

— Істо­рія «по­ла­ма­них» по­ко­лінь є до­бре зро­зумі­ло­юв Укра­ї­ні. Для та­ких лю­дей, я ду­маю, і в Укра­ї­ні, й у Сер­бії в ті ро­ки ду­же ва­жли­во­ю­бу­ли рок-му­зи­ка, за­хі­дна лі­те­ра­ту­ра, бі­тни­ки...

— Рок-му­зи­ка ві­ді­гра­ла на­два­жли­ву роль для­лю­дей, яким бу­ло то­ді по 17—18 ро­ків. Югославія у сімдесяті й вісімдесяті бу­ла ба­га­то в чо­му прогресивною кра­ї­ною, і, на­при­клад, но­вий аль­бом Де­ві­да Бо­ві з’явив­ся тут то­го ж дня, що й у Лон­до­ні чи Нью-Йор­ку. У кни­гар­нях бу­ли пе­ре­кла­ди всіх за­хі­дних кни­жок. Але те, що бу­ло най­го­лов­ні­ше, — це подорожі, мо­ло­ді юго­сла­ви мо­гли віль­но по­до­ро­жу­ва­ти Єв­ро­пою і зов­сім не від­рі­зня­ли­ся від сво­їх одно­лі­тків із За­хо­ду. Це по­ко­лі­н­ня, до яко­го на­ле­жу і я, ду­ма­ло, що так три­ва­ти­ме й на­да­лі, що жи­т­тя— це та­ка со­бі про­гу­лян­ка і що ні­чо­го стра­шно­го з на­ми не тра­пи­ться. Не бу­ло ва­жли­во, хто якої на­ціо­наль­но­сті — чи ір­лан­дець, чи аме­ри­ка­нець, чи укра­ї­нець, ми за­про­шу­ва­ли всіх до се­бе до­до­му, ман­дру­ва­ли ав­то­сто­пом і на­со­ло­джу­ва­ли­ся жи­т­тям. Але по­тім ми за­зна­ли по­раз­ки. Я вва­жаю, що ця­по­раз­ка зі­псу­ва­ла, зла­ма­ла, пе­ре­кре­сли­ла моє жи­т­тя, во­но пі­шло по­мил­ко­вою до­ро­гою. На­зва «Що­ден­ник де­зер­ти­ра» по­ка­зує, що ці троє ге­ро­їв не за­хо­ті­ли бра­ти участь у на­ціо­на­лі­сти­чно­му бо­же­віл­лі, яке на­ста­ло в Сер­бії у дев’яно­стих. Во­ни не де­зер­ти­ри з вій­ська і з вій­ни, а де­зер­ти­ри з су­спіль­ства, во­ни бу­ли ви­хо­ва­ні на ін­ших цін­но­стях, і вва­жа­ли, що слід бо­ро­ти­ся­са­ме за них. Але хоч во­ни й на­ма­га­ли­ся­жи­ти окре­мо, вла­сни­ми цін­но­стя­ми, їм не вда­лось оми­ну­ти ні вій­ни, ні ін­ших жа­хіть.

«ГО­ЛОВ­НА ТЕ­МА МО­ЄЇ ПО­Е­ЗІЇ — ЦЕ ПО­ШУК СВО­БО­ДИ»

— Звон­ко Ка­ра­но­вич більш ві­до­мий у Сер­бії як по­ет. Роз­ка­жіть про ва­шу фі­ло­со­фі­ю­по­е­зії, її ро­зу­мі­н­ня?

— Так, япе­ре­д­усім є по­е­том, і го­лов­на те­ма мо­єї по­е­зії — це по­шук сво­бо­ди. Че­рез по­е­зію, че­рез рок-му­зи­ку язав­жди пра­гнув зна­йти вті­ху і на­тхне­н­ня. У яко­мусь сен­сі мої вір­ші мо­жна на­зва­ти своє­рі­дною «бал­кан­ською від­по­від­дю» на по­е­зію бі­тни­ків. І тут сим­во­лі­чно, що цьо­го ро­ку у ме­не в Аме­ри­ці ви­хо­дять пе­ре­кла­ди вір­шів, що я пи­сав двад­цять ро­ків то­му. Пи­са­н­ня про­зи, до яко­го при­йшов пі­зні­ше, теж ста­ло ва­жли­вим до­сві­дом, який впли­нув на мою но­ву по­е­зію. Якщо ра­ні­ше го­лов­ни­ми бу­ли біт, му­зи­ка, по­шу­ки сво­бо­ди, то те­пер — по­шу­ки фор­ми. Фор­ма — це ду­же ва­жли­во, пев­на рі­зно­ма­ні­тність, і тут яс­про­бу­вав звер­ну­ти­ся­до сюр­ре­а­лі­зму. Зре­штою, це теж про­яв сво­бо­ди.

— По­вер­ні­мо­ся до ва­шої про­зи, до книж­ки «Три кар­ти­ни пе­ре­мо­ги», але й не бу­де­мо да­ле­ко від­хо­ди­ти від те­ми сво­бо­ди. Чи­та­ю­чи ро­ман, я звер­нув ува­гу на став­ле­н­ня йо­го ге­ро­їв до жі­нок. Чо­му во­но та­ке па­трі­ар­халь­но-сте­ре­о­ти­пне і зверх­нє?

— Це ці­ка­ва дум­ка. Мій ро­ман до­сить іро­ні­чний — йо­го вар­то чи­та­ти, спри­йма­ти са­ме в іро­ні­чно­му клю­чі. Я хо­тів по­ка­за­ти, що чо­ло­ві­ки, які вда­ють «ма­чо», є та­ки­ми ли­ше на­зов­ні або хо­чуть та­ки­ми бу­ти, а на­справ­ді ба­га­то в чо­му во­ни вра­зли­ві й на­віть ні­жні.

— На­скіль­ки об­ста­ви­ни та ре­а­лії ва­ших ро­ма­нів близь­кі до дій­сно­сті?

— Усі три ро­ма­ни то­чні. Зви­чки, лю­ди, гео­гра­фія, історичні по­дії. Якщо я пи­шу, що якийсь ви­ко­на­вець при­їхав до Ні­ша то­ді-то, зна­йте, що це так і бу­ло. Ма­кси­маль­но то­чно хо­тів зо­бра­зи­ти й своє по­ко­лі­н­ня— іден­ти­чність, по­ве­дін­ку, те, як во­ни слу­ха­ють му­зи­ку, п’ють... Там є клу­би, су­спіль­ні від­но­си­ни, чор­ний ри­нок, цер­ква, ар­мія, по­лі­ція, ко­рум­по­ва­на ме­ди­ци­на. І троє хло­пців, ко­трі не хо­ті­ли зми­ри­ти­сяз тим жи­т­тям, яке їм на­ки­да­ли. Са­ме то­му в одній ре­кла­мі мо­їх ро­ма­нів ска­за­но: «Во­ни спро­бу­ва­ли бу­ти віль­ни­ми у не­віль­ній кра­ї­ні». Во­ни жи­ли по-сво­є­му. Зві­сно, чи­ма­ло їхніх вчин­ків фа­кти­чно бу­ли зло­чи­на­ми — тор­гів­ля­пі­рат­ськи­ми ди­ска­ми, ма­ри­ху­а­ною, кра­де­ним одя­гом, та ро­би­ли во­ни це не за­ра­ди зба­га­че­н­ня. Во­ни ство­ри­ли свій вла­сний світ зі сво­ї­ми пра­ви­ла­ми, зі сво­бо­дою, але цей світ був буль­ба­шкою і не міг про­ти­сто­я­ти істо­рії, вій­ні, по­лі­ти­ці.

— Яко­ю­бу­ла ре­а­кція на «Що­ден­ник де­зер­ти­ра» у Сер­бії?

— Фан­та­сти­чна! Я отри­мав де­ся­тки ли­стів, бо ли­шав свою еле­ктрон­ну адре­су на ко­жній під­пи­са­ній книж­ці. Лю­ди за­хо­пи­ли­ся­бо­роть­бою цих хло­пців, хо­ті­ли бу­ти до них по­ді­бни­ми. Я на­віть отри­мав ли­ста від дів­чи­ни: во­на спи­та­ла, чи існує мій ге­рой на ім’яКор­то в ре­аль­но­сті —«Я б ви­йшла за ньо­го за­між». От­же, лю­ди по­ві­ри­ли мо­їм ге­ро­ям, іден­ти­фі­ку­ва­ли їх із со­бою.

«У НАС НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ЧИ­ТА­ЮТЬ І ПИ­ШУТЬ ІСТОРИЧНІ РО­МА­НИ»

— Чи мо­же­те по­ді­ли­ти­ся яки­мись ці­ка­ви­ми тен­ден­ці­я­ми су­ча­сної серб­ської лі­те­ра­ту­ри?

— Не тен­ден­ція, а кон­стан­та: у Сер­бії най­біль­ше і чи­та­ють, і пи­шуть історичні ро­ма­ни. Я спо­ча­тку в це не ві­рив, але мій друг, ко­трий пра­цює у ви­дав­ни­цтві, під­твер­див. Осо­бли­во по­лю­бля­ють се­ре­дньо­ві­чну істо­рію і, уявіть со­бі, на­віть істо­рію Рим­ської ім­пе­рії — тут по­трі­бно ска­за­ти, що чи­ма­ло рим­ських ім­пе­ра­то­рів на­ро­ди­ли­ся­на те­ри­то­рії ни­ні­шньої Сер­бії. А ще по­пу­ляр­ні книж­ки «те­ле­ві­зій­них облич» зі стра­шни­ми ти­ра­жа­ми по­над 50 ти­сяч. Ма­ма мо­го при­я­те­ля чи­тає та­кі книж­ки, де те­ле­зір­ки пи­шуть про не­вла­што­ва­ність сво­го осо­би­сто­го жи­т­тя, й зі­тхає: «Бо­же, яка гар­на й успі­шна ця­жін­ка, але як же їй не ща­стить». Це фе­но­мен остан­ніх ро­ків п’яти, щось на кшталт ре­а­лі­ті-шоу. Осте­рі­гай­те­ся, во­но мо­же прийти і до вас!

— Чу­до­ва по­ра­да для укра­їн­ських ви­дав­ців. А що ді­є­ться з серб­сько­ю­по­е­зі­єю ?

— Усе дис­пер­сив­но, не­має яки­хось го­лов­них на­прям­ків. Мо­лодь екс­пе­ри­мен­тує. У серб­ській по­е­зії від­чу­ва­є­ться­вплив сло­вен­сько­го по­е­та То­ма­жа Ша­ла­му­на. Чу­до­во, що по­е­тів у нас ду­же ба­га­то. Остан­ні­ми ро­ка­ми з’явив­ся ці­ка­вий фе­но­мен — пу­блі­чні чи­та­н­ня мо­ло­дих ав­то­рів у кав’яр­нях, по­ки­ну­тих кі­но­те­а­трах і по­ді­бних мі­сцях, на які ча­сом при­хо­дять со­тні лю­дей. Та­ка со­бі екс­пан­сія мо­ло­дої по­е­зії в мі­ський про­стір.

— Дав­но хо­тів за­пи­та­ти: як пра­кти­ку­ють ни­ні су­то лі­те­ра­тур­ні від­но­си­ни між бал­кан­ськи­ми кра­ї­на­ми, ко­трі в 1990—2000-ні пе­ре­во­ю­ва­ли між со­бою? Чи спіл­ку­ю­ться між со­бою, чи бе­руть участь у спіль­них про­е­ктах по­е­ти, про­за­ї­ки з Сер­бії, Хор­ва­тії, Бо­снії та ін­ших ко­ли­шніх га­ря­чих то­чок?

— На осо­би­сто­му рів­ні сто­сун­ки чу­до­ві. Але в куль­тур­но­му вза­є­мо­об­мі­ні є про­бле­ми. На­при­клад, хор­ват­ські та бо­сній­ські книж­ки ши­ро­ко при­су­тні в серб­ських кни­гар­нях, по­чи­на­ю­чи від то­го ж Мі­лен­ка Єр­ґо­ви­ча, а ось у Хор­ва­тії чи Бо­снії з серб­ськи­ми книж­ка­ми зна­чно скла­дні­ше. Во­ни ка­жуть, мов­ляв, серб­ська книж­ка за­над­то де­ше­ва, але ме­не та­ке по­ясне­н­ня не за­до­воль­няє. Так, у ме­не ви­хо­ди­ла книж­ка в Хор­ва­тії, ви­хо­ди­ли Ми­хай­ло Пан­тич, Дра­ґан Ве­ли­кич, але це рад­ше ви­ня­тки. Не­має по­стій­но­го по­то­ку.

— Ці­ка­во, що чи­тав серб­ський пи­сьмен­ник із укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри?

— З укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри мо­жу на­зва­ти три ре­чі. Це ан­то­ло­гі­я­по­стмо­дер­но­го опо­віда­н­ня, яку ме­ні не­що­дав­но до­во­ди­ло­ся чи­та­ти, це Та­рас Шев­чен­ко і це «Пер­вер­зія» Юрія Ан­дру­хо­ви­ча. Що ж до Укра­ї­ни за­га­лом, лю­блю тут бу­ва­ти, ме­ні зав­жди все по­до­ба­є­ться, ні­би зу­стрі­ча­є­шсяз дру­гом. Де­хто, прав­да, ка­же: «Що ти там ро­би­ти­меш? Там вій­на!» Але я із за­до­во­ле­н­ням спро­сто­вую та­кі істо­рії.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.