Спра­ви рук «ка­тів одно­кла­со­вих»

До 80-річ­чя по­ча­тку Ве­ли­ко­го Те­ро­ру в СРСР і Укра­ї­ні

Den (Ukrainian) - - Тема «дня» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ми­ки­та Сер­гі­йо­вич Хру­щов у сво­їх «Спо­га­дах» з іно­ді при­та­ман­ною йо­му мо­то­ро­шною обра­зні­стю зга­ду­вав, як у сі­чні 1938 ро­ку він при­був до Ки­є­ва, щоб обійня­ти за ста­лін­ською вка­зів­кою по­са­ду Пер­шо­го се­кре­та­ря ЦК КП (біль­шо­ви­ків) Укра­ї­ни. «По Укра­ї­ні не­на­че Ма­май про­йшов», — зі­зна­вав­ся Хру­щов, від­зна­ча­ю­чи, що пар­тій­ні ка­дри на рів­ні обла­стей і ра­йо­нів бу­ли 1937 ро­ку ви­ни­ще­ні су­ціль, і по де­кіль­ка ра­зів: роз­стрі­лю­ва­ли й тих, хто за­сту­пив на мі­сце не­вдов­зі пе­ред цим роз­стрі­ля­них...

«Спо­га­ди» Ми­ки­ти Хру­що­ва є, без­пе­ре­чно, цін­ним дже­ре­лом (за умо­ви йо­го кри­ти­чно­го ана­лі­зу). Але є при­найм­ні три ре­чі, що про них лі­дер СРСР у 1953— 1964 р. р. де­лі­ка­тно про­мов­чав. По-пер­ше, про свою осо­би­сту роль у ре­пре­сі­ях — а во­на є не­при­пу­сти­мою і зло­чин­ною (є під­ста­ви ду­ма­ти, що Хру­щов чу­до­во ро­зу­мів, що він на­ко­їв, і, хто­зна, мо­же, якраз це і ста­ло спо­ну­кою для йо­го ві­до­мих «ан­ти­ста­лін­ських» кро­ків). По­дру­ге, і це ду­же ва­жли­во зро­зу­мі­ти, «Ма­май про­йшов» Укра­ї­ною не тіль­ки й не стіль­ки у 1937 ро­ці, а у 1918—1921 ро­ках, а най­жа­хли­ві­ше — на по­ча­тку 1930-х (від­ра­хо­ву­ю­чи від про­це­су Спіл­ки ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни, да­лі — Го­ло­до­мор — ге­но­цид 1932— 1933 р р. та «кі­ров­ські» ре­пре­сії кін­ця 1934 р.). І, на­ре­шті, по-тре­тє, М. С. Хру­щов не роз­крив (чи пра­гнув роз­кри­ти?) го­лов­не: ме­ха­нізм та «ана­то­мію» те­ро­ру.

В ці дні Укра­ї­на ма­ла б вша­ну­ва­ти 80-ті ро­ко­ви­ни офі­цій­но­го по­ча­тку Ве­ли­ко­го Те­ро­ру (5 сер­пня 1937 ро­ку за на­ка­зом НКВС СРСР № 00447 по­ча­лась ре­а­лі­за­ція по­ста­но­ви По­літ­бю­ро ЦК ВКП (б) від 2 ли­пня 1937 ро­ку «Про ан­ти­ра­дян­ські еле­мен­ти»). То бу­ла на­йма­со­ві­ша за всю ра­дян­ську до­бу «чис­тка» су­спіль­ства від «еле­мен­тів», які «не го­ди­ли­ся» для бу­дів­ни­цтва ко­му­ні­зму. Для Укра­ї­ни це озна­ча­ло тре­тє (!) ви­ни­ще­н­ня елі­ти: пер­ше 1917— 1921 рр. бу­ло роз­пра­вою над елі­тою УНР та на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань, дру­ге (1930— 1934 рр.) бу­ло ге­но­ци­дним ви­ни­ще­н­ням че­рез ма­со­вий го­лод еко­но­мі­чно й со­ці­аль­но не­за­ле­жно­го ба­га­то­міль­йон­но­го укра­їн­сько­го се­лян­ства та роз­пра­вою над на­ціо­наль­ною ін­те­лі­ген­ці­єю (па­ра­лель­но, що є вкрай ва­жли­вим). І ось — Ве­ли­кий Те­рор 1937—1938 рр. Тут ви­ни­щу­ва­лась пе­ре­дов­сім (хо­ча не тіль­ки!) вже вла­сне «ра­дян­ська елі­та»: пар­тій­на, го­спо­дар­ська, вій­сько­ва, на­у­ко­ва, яка бу­ла ціл­ком ло­яль­на Ра­дян­ській вла­ді (хоч уби­ва­ли то­ді й яскра­вих пред­став­ни­ків ста­рої, «до­біль­шо­ви­цької» укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції: за­ги­ну­ли і Мар­ко Во­ро­ний, і Ми­ко­ла Ку­ліш, і Ми­ко­ла Зе­ров, і Юрій Ко­цю­бин­ський, і Ма­твій Явор­ський...). Ста­лін ви­рі­шив зни­щи­ти їх, бо йо­му бу­ли по­трі­бні аб­со­лю­тно раб­ські від­да­ні, слу­хня­ні мо­ло­ді ка­дри («бре­жнєв­сько­го при­зо­ву», між ін­шим), а не ті, хто за­ба­га­то пам’ятав.

Мо­жна на­зи­ва­ти ци­фри роз­стрі­ля­них в той час (да­ле­ко не всі з них бу­ли «не­вин­но убі­єн­ни­ми»). Ви­ста­ча­ло се­ред них і тих, ко­го Пав­ло Ти­чи­на ще 1926 ро­ку на­звав «ка­та­ми одно­кла­со­ви­ми» — мов­ляв, «як­би то бу­ли ге­не­ра­ли, ми зна­ли б, що з ни­ми ро­бить», а тут... Ці на­про­чуд то­чні сло­ва Ти­чи­ни (з вір­шо­ва­но­го ли­ста до Ра­бін­дра­на­та Та­го­ра, «бра­та за ду­хом», во­ни ба­га­то що по­ясню­ють у тра­ге­дії Укра­ї­ни та СРСР за­га­лом) ви­гля- да­ють ще дра­ма­ти­чні­ше, якщо зга­да­ти, що по­ет 1918 ро­ку вра­жа­ю­че оспі­ву­вав ге­ро­їв Крут, а 1933-го (!!), сла­вив «пре­кра­сний час, не­по­втор­ний час»... А Ти­чи­на ж був не про­сто «елі­тою» — ге­ні­аль­ним, без пе­ре­біль­ше­н­ня, по­е­том...

Отож ва­го­мі­шим за будь-які ци­фри бу­де ро­зу­мі­н­ня то­го, що від­бу­ло­ся з на­шою елі­тою (не май­но­вою, не «мо­жно­вла­дною», а ін­те­ле­кту­аль­ною, ті­єю, що го­то­ва взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність) у ХХ сто­літ­ті. Три­чі (!) во­на по­тра­пля­ла під ніж — і це не вра­хо­ву­ю­чи вже більш «то­чко­ві» ре­пре­сії про­ти на­ціо­наль­ної ін­те­лі­ген­ції 60— 70-х ро­ків. Ось у та­ко­му ста­ні Укра­ї­на здо­бу­ла не­за­ле­жність 1991-го. Не вра­хо­ву­ва­ти цьо­го бу­ло б не­про­сти­мою на­їв­ні­стю або ци­ні­змом. Зна­ний су­ча­сний пи­сьмен­ник Ан­дрій Кур­ков на­пи­сав у «Фейс­бу­ці» про те, що «під час спіл­ку­ва­н­ня із су­ча­сною елі­тою Ли­тви з’ясо­ву­є­ться, що пра­кти­чно ко­жен дру­гий або ж ко­жна дру­га на­ро­ди­лись на за­слан­ні, у Си­бі­ру або в Ка­зах­ста­ні. При спіл­ку­ван­ні із су­ча­сною елі­тою (Кур­ков не взяв це сло­во в ла­пки. — І. С.) Укра­ї­ни ду­же лег­ко ро­зу­мі­єш, чо­му в нас сво­бо­ду і ре­аль­ну не­за­ле­жність ці­ну­ють зов­сім не так, як у Ли­тві». Тут, без­умов­но, ба­га­то прав­ди, але не вся прав­да. Бо, по-пер­ше, і у нас є укра­їн­ці, які на­ро­ди­ли­ся на за­слан­ні, в «Си­бі­ру не­і­схо­ди­мо­му». І са­ме ці лю­ди бу­ли у пер­шо­му скла­ді Вер­хов­ної Ра­ди, який про­го­ло­сив не­за­ле­жність Укра­ї­ни. А че­рез три ро­ки від­бу­ва­лась «контр­ре­во­лю­ція чер­во­но­го ди­ре­кто­ра­ту».

Крім то­го, річ у тім, що ли­тов­ці — всі без ви­ня­тку! — пам’ята­ли про те, що во­ни — віль­ний на­род зі сво­єю мо­гу­тні­стю, а не «спіль­ною» з Мо­сквою істо­рі­єю. Ра­дян­ські «по­ряд­ки» па­ну­ва­ли там ли­ше 45 ро­ків, до 1990-го. І, на­ре­шті, у нас в Укра­ї­ні «то­та­лі­тар­ний ніж» зна­чно глиб­ше, не­ща­дні­ше й кри­ва­ві­ше уві­йшов у ті­ло на­ції...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.