Ар­хи­пен­ко і ХХI сто­лі­т­тя

Den (Ukrainian) - - Культура - У пу­блі­ка­ції ви­ко­ри­ста­но ма­те­рі­а­ли з аль­бо­мів-ка­та­ло­гів тво­рів О. Ар­хи­пен­ка 1920—1930-х ро­ків Ро­ман ЯЦІВ, про­ре­ктор Львів­ської ака­де­мії ми­стецтв

Усві­ті, що швид­ко змі­ню­є­ться, на­ко­пи­чу­валь­ні куль­тур­ні ре­сур­си по­стій­но ре­ві­зу­ю­ться з по­гля­ду акту­аль­но­сті. У су­ча­сність ін­те­гру­ю­ться аж ні­як не всі твор­чі чи ін­те­ле­кту­аль­ні ідеї ми­ну­ло­го, а ли­ше ті, які у свій час ма­ли ви­со­кий ко­е­фі­ці­єнт но­ви­зни. Са­ме та­кою фун­да­мен­таль­ною си­лою на три­ва­лу пер­спе­кти­ву во­ло­діє твор­чість ге­ні­аль­но­го укра­їн­ця Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка (1887—1964), 130 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня яко­го ми­ну­ло 30 трав­ня.

...Есте­ти­чний чин­ник є не­від’єм­ним від ду­хо­во-ети­чно­го та етно­пси­хо­ло­гі­чно­го кон­текс­ту, до яко­го тя­жів Ар­хи­пен­ко уже са­мим фа­ктом сво­го по­хо­дже­н­ня. Ко­жне фун­да­мен­таль­не від­кри­т­тя у сфе­рі пла­сти­чної фор­ми ма­ло «свою то­чку ки­пі­н­ня» гли­бо­ко на під­сві­до­мо­му рів­ні. Ме­та­фі­зи­чна суб­стан­ція ні­ко­ли не бу­ває та­кою со­бі аб­стра­кці­єю, пу­сто­тли­вою грою чи­є­їсь уяви. «А що ми­сте­цтво є від­би­т­тям ду­ха, то ясно, що існує на­ціо­наль­не ми­сте­цтво, — ска­же він 1934 ро­ку. — Хто­зна, чи я ду­мав би так, як­би укра­їн­ське сон­це не за­па­ли­ло в ме­ні по­чу­ва­н­ня ту­ги за чи­мось, чо­го я сам не знаю... «Жур­би за­спі­ва­ти!» — мо­же це мій го­лов­ний ім­пульс до твор­чо­сті ?»

Оле­ксандр Ар­хи­пен­ко на­ро­див­ся в Ки­є­ві, в сім’ї про­фе­со­ра ме­ха­ні­ки Ки­їв­сько­го ім­пе­ра­тор­сько­го уні­вер­си­те­ту св. Во­ло­ди­ми­ра. Не­пов­них чо­ти­ри ро­ки вчив­ся в Ки­їв­сько­му ху­до­жньо­му учи­ли­щі, пе­ре­бу­ва­ю­чи у спіль­но­му про­фе­сій­но­му се­ре­до­ви­щі з ро­ве­сни­ка­ми (Оле­ксан­дра Ек­стер, Оле­ксандр Бо­го­ма­зов, Абрам Ма­не­вич та ін­ші), що тя­жі­ли до рі­шу­чих пе­ре­мін у мор­фо­ло­гії ми­сте­цтва. Пер­вин­ною лан­кою йо­го вхо­дже­н­ня в іде­а­лі­сти­чну при­ро­ду твор­чо­сті став сим­во­лізм, в ме­то­до­ло­гії якої й бу­ли ви­ко­на­ні йо­го пер­ші скуль­птур­ні тво­ри. Де­які з них по­ка­зу­ва­ли на ки­їв­ській ви­став­ці 1906 ро­ку, вла­што­ва­ній спіль­но з О. Бо­го­ма­зо­вим. І все ж тем­пи зро­ста­н­ня фа­хо­вих ін­те­ре­сів спо­ну­ка­ли О. Ар­хи­пен­ка до по­шу­ків ін­ших, більш «вул­ка­ні­чних», куль­тур­них ланд­ша­фтів. На­ко­ро­тко за­три­мав­шись у Мо­скві, де про­дов­жив про­фе­сій­ну осві­ту в Учи­ли­щі жи­во­пи­су, скуль­пту­ри та ар­хі­те­кту­ри (1906—1908), він пе­ре­їздить до Па­ри­жа, де й ре­а­лі­зує свої пер­ші ва­жли­ві ре­фор­ма­тор­ські ідеї.

Цей пе­ре­лом­ний пе­рі­од сво­єї твор­чої біо­гра­фії 21-рі­чний укра­їн­ський ху­до­жник роз­по­чав зі шко­ли Ecole des Beaux-Arts та в ін­тен­сив­ній са­мо­осві­ті у Лув­рі (що­ден­ні від­ві­ди­ни), в ін­ших му­зе­ях Па­ри­жа. У се­ре­до­ви­щі бо­гем­но­го Мон­пар­на­са, у ми­сте­цькій ко­ло­нії «La Ruche» («Ву­лик»), че­рез без­по­се­ре­дні кон­та­кти з Гі­йо­мом Апол­лі­не­ром, Бле­зом Сан­дра­ром, Аме­део Мо­ді­лья­ні, Фер­на­ном Лє­же, Па­бло Пі­кас­со та ін­ши­ми на­тхнен­ни­ка­ми но­вих есте­ти­чних форм у лі­те­ра­тур­них і ми­сте­цьких пра­кти­ках Оле­ксандр Ар­хи­пен­ко скрі­плю­вав свою но­ва­тор­ську твор­чу ме­то­до­ло­гію. Ста­ді­аль­но во­на вві­бра­ла у се­бе го­лов­ні «фор­ма­лі­сти­чні кли­чі» аван­гар­ду, з ра­ди­ка­лі­за­ці­єю пла­сти­чної фор­ми, пе­ре­гля­дом обра­зно-зна­ко­вої мо­ви ві­зу­аль­них ми­стецтв у ці­ло­му, роз­ши­ре­н­ня екс­пе­ри­мен­таль­но­го «по­ля» у по­шу­ках ав­тор­сько­го сти­лю (на­сам­пе­ред — у скуль­пту­рі), ви­вче­н­ня ме­та­фі­зи­чної суб­стан­ції твор­чо­го акту то­що.

Со­лі­да­ри­зу­ю­чись із ко­ле­га­ми-аван­гар­ди­ста­ми по­лі­куль­тур­но­го Па­ри­жа в за­галь­ній лі­нії по­шу­ків спіль­них мор­фо­ло­гі­чних зна­мен­ни­ків, укра­ї­нець усе ж бу­ду­вав вла­сну суб’єкти­во­ва­ну ме­то­до­ло­гі­чну стра­те­гію, в осно­ві якої — не руй­ну­ва­н­ня ми­ну­лих ми­сте­цьких шкіл, а кон­це­пту­а­лі­за­ція ви­щих куль­тур­них до­сві­дів люд­ства. Са­ме че­рез те фор­ма­лі­сти­чні від­кри­т­тя Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка не слід ло­ка­лі­зу­ва­ти ви­клю­чно ку­бі­змом, кон­стру­кти­ві­змом чи осно­ва­ми аб­стра­кціо­ні­зму — зна­че­н­ня йо­го ми­сте­цтва є зна­чно шир­шим.

Одним із кон­кре­тних дже­рел, на які взо­ру­вав­ся ми­тець, бу­ла до­хри­сти­ян­ська ме­мо­рі­аль­на скуль­пту­ра з те­ри­то­рії Укра­ї­ни (так зва­ні «скіф­ські ба­би»), а та­кож ри­ту­аль­ні ста­ту­е­тки з рі­зних ре­гіо­нів ко­ло­ні­аль­ної Афри­ки. До основ­них ви­на­хо­дів мис­тця на­ле­жа­ли: по­єд­на­н­ня об’єм­ної скуль­пту­ри і жи­во­пи­су («скуль­пто-ма­ляр­ство»), по­лі­хро­мія кру­глої скуль­пту­ри, ком­бі­ну­ва­н­ня рі­зних ма­те­рі­а­лів для кру­глої скуль­пту­ри і ре­льє­фів, на­да­н­ня сво­їм тво­рам кі­не­ти­чних вла­сти­во­стей (при­стрій, що на­да­лі отри­мав на­зву «ар­хи­пен­ту­ра»).

За­ко­но­дав­цем кон­це­пту­аль­них пе­ре­мін у сві­то­во­му обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві в 1910-х ро­ках ста­вав уже він сам, оскіль­ки не зов­ні­шня оша­тність скуль­птур­них рі­шень, а кон­стру­кція обра­зу в ці­лі­сно­му, син­кре­ти­чно­му сен­сі, ви­зна­ча­ла суть йо­го пла­сти­чних мо­ди­фі­ка­цій. Трі­ум­фаль­на хо­да укра­їн­ця роз­по­ча­ла­ся з ви­став­ки Salon des Independants XXVI на­ве­сні 1910 ро­ку, де йо­го чо­ти­ри скуль­пту­ри і один ма­ляр­ський твір бу­ли по­ка­за­ні по­ряд із тво­ра­ми Мар­се­ля Дю­шам­па, Ро­бе­ра Де­ло­не, Ан­дре Ло­та, Жа­на Ме­син­же­ра, Ан­дрі Ле Фо­ко­ньє, Фер­на­на Лє­же та ін­ших про­від­них аван­гар­ди­стів Па­ри­жа. Ку­бі­сти вва­жа­ли Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка «сво­їм», один із лі­де­рів іта­лій­сько­го фу­ту­ри­зму — Ум­бер­то Боч­чіо­ні — осо­би­сто від­ві­ду­вав мис­тця у йо­го твор­чій ро­бі­тні, хо­ча сам ав­тор не вва­жав се­бе при­на­ле­жним до жо­дної з цих ми­сте­цьких груп.

...Хро­но­ло­гія ми­сте­цької актив­но­сті О. Ар­хи­пен­ка упро­довж цьо­го де­ся­ти­лі­т­тя бу- ла на рід­кість на­си­че­ною. З-по­між го­лов­них по­дій на­ле­жить зга­да­ти від­кри­т­тя йо­го при­ва­тної ми­сте­цької шко­ли в Па­ри­жі (1912), пер­шу ін­ди­ві­ду­аль­ну ви­став­ку тво­рів у Бер­лі­ні (1913), пе­ре­їзд на пів­день Фран­ції (по­бли­зу Ніц­ци) на час три­ва­н­ня Пер­шої сві­то­вої вій­ни (1914—1918), по­яву по­е­ми з при­свя­тою Ар­хи­пен­ко­ві са­мо­го Бле­за Сан­дра­ра (1918). В бо­гем­них се­ре­до­ви­щах єв­ро­пей­ських міст, на сто­рін­ках най­біль­ших фа­хо­вих ча­со­пи­сів рі­зни­ми мо­ва­ми роз­мов­ля­ють про та­кі йо­го не­зви­чні тво­ри, як «Ге­о­ме­три­чна ста­ту­е­тка» (1914, брон­за), «Хо­да» (1914—1915, брон­за), «Жін­ка, що роз­чі­сує во­лос­ся» (1915, брон­за), «Си­дя­ча чор­на вгну­тість» (1916, брон­за) та ін­ші.

У США йо­го пер­ша на но­во­му кон­ти­нен­ті ви­став­ка від­бу­ла­ся 1921 ро­ку. Про­бу­ю­чи об­ґрун­ту­ва­ти спе­ци­фі­ку фор­маль­но­го ми­сле­н­ня укра­їн­ця, 1925 ро­ку американський ча­со­пис Chicago Evening Post пи­сав: «Го­стро­ін­те­ле­кту­аль­ним, по­ді­бно до Пі­кас­со, є Ар­хи­пен­ко, і по­ді­бно до ньо­го він має ма­те­ма­ти­чний ро­зум, в яко­му аб­стра­кції розв’язу­ю­ться у кон­кре­тних фор­мах, які без­на­дій­но зро­зу­мі­ти то­му, для ко­го ду­хов­на су­тність ма­те­ма­ти­ки не існує». Десь та­ким, ме­та­фі­зи­чно ускла­дне­ним, і ви­зна­чав­ся йо­го твор­чо-пси­хо­ло­гі­чний ґрунт на даль­шу — аме­ри­кан­ську — пер­спе­кти­ву.

У 1920-х ро­ках ху­до­жник біль­ше тя­жіє до аб­стра­ктно­го ми­сте­цтва, пра­цю­ю­чи над віль­ни­ми фор­ма­ми скуль­пту­ри. Ра­зом з тим, він пе­ре­гля­дає своє став­ле­н­ня до ре­а­лі­сти­чної ме­то­до­ло­гії ми­сте­цтва, ство­рю­ю­чи ряд порт­ре­тів кон­кре­тних осіб та істо­ри­чних пер­со­на­лій в обра­зній си­сте­мі не­о­ре­а­лі­зму. 1923 ро­ку оста­то­чно пе­ре­їхав­ши до США, він від­кри­ває у Нью-Йор­ку вла­сну ми­сте­цьку шко­лу. На­сту­пно­го ро­ку ін­ди­ві­ду­аль­ні ви­став­ки Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка від­бу­ва­ю­ться у Нью­Йор­ку, Ден­ве­рі, Сан-Ді­є­го, Лос-Ан­дже­ле­сі, Пор­тлен­ді, Чи­ка­го та ін­ших ве­ли­ких мі­стах. По­за тим, пра­цює вкрай ін­тен­сив­но над но­ви­ми тво­ра­ми, по­гли­блю­ю­чи гу­ма­ні­сти­чний стри­жень сво­їх роз­мір­ко­ву­вань про Лю­ди­ну.

На­сту­пна ва­жли­ва мі­тка твор­чої біо­гра­фії Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка — ін­ди­ві­ду­аль­на екс­по­зи­ція в Укра­їн­сько­му па­віль­йо­ні Все­сві­тньої ви­став­ки в Чи­ка­го (1933). Від то­го ча­су він де­да­лі актив­ні­ше кон­та­ктує з укра­їн­ськи­ми куль­тур­но-ми­сте­цьки­ми ін­сти­ту­ці­я­ми, стає чле­ном Асо­ці­а­ції не­за­ле­жних укра­їн­ських мис­тців у Льво­ві, ли­сту­є­ться з ди­ре­кто­ром На­ціо­наль­но­го му­зею у Льво­ві Іла­ріо­ном Свєн­ці­цьким, да­рує до йо­го збір­ки свою скуль­пту­ру та ри­сун­ки. 1935 ро­ку з’яв­ля­є­ться йо­го «Та­рас Шев­чен­ко», тро­хи пі­зні­ше — ряд сим­во­лі­чних скуль­птур «Ма», з при­свя­тою «ко­жній Ма­те­рі, ко­жно­му, хто лю­бить і стра­ждає від лю­бо­ві, ко­жно­му, хто тво­рить у ми­сте­цтві і на­у­ці, ко­жно­му ге­рою, ко­жно­му, ко­го про­бле­ми за­гна­ли в кут, ко­жно­му, хто від­чу­ває і знає ві­чність і без­ме­жність».

По­гли­бле­н­ня те­ма­ти­чно-сми­сло­во­го ве­кто­ра по­шу­ків — одна з го­лов­них осо­бли­во­стей уже зрі­ло­го, а по­тім — і за­вер­шаль­но­го пе­рі­о­ду твор­чо­сті Оле­ксан­дра Ар­хи­пен­ка на аме­ри­кан­сько­му кон­ти­нен­ті.

Оле­ксандр Ар­хи­пен­ко всі 1930, 1940 — 1950-ті й по­ча­ток 1960-х ро­ків (до са­мої смер­ті 25 лю­то­го 1964 ро­ку в Нью-Йор­ку) не втом­лю­вав­ся за­гли­блю­ва­ти­ся в та­ї­ни твор­чо­го по­тен­ці­а­лу Лю­ди­ни.

У цей за­вер­шаль­ний пе­рі­од твор­чо­сті Оле­ксандр Ар­хи­пен­ко ба­га­то ро­біт ви­ко­нав на за­мов­ле­н­ня укра­їн­ських ін­сти­ту­цій. 1940-го він пра­цю­вав над обра­за­ми св. кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, Та­ра­са Шев­чен­ка та Іва­на Фран­ка для Укра­їн­сько­го куль­тур­но­го пар­ку в м. Клів­ленд, штат Ога­йо (США). То­ді ж здру­жив­ся з ві­до­мим укра­їн­ським гро­мад­сько-куль­тур­ним ді­я­чем Лу­кою Ми­шу­гою, який на­да­лі в рі­зний спо­сіб по­пу­ля­ри­зу­вав ім’я услав­ле­но­го зем­ля­ка. 18 гру­дня 1953 ро­ку в Укра­їн­сько­му лі­те­ра­тур­но-ми­сте­цько­му клу­бі в Нью-Йор­ку від­бу­ла­ся Уро­чи­ста ака­де­мія з від­зна­че­н­ня 50-річ­чя твор­чої ді­яль­но­сті Ар­хи­пен­ка за уча­стю са­мо­го Юві­ля­ра. Са­ме то­ді схви­льо­ва­ний кла­сик сві­то­во­го ми­сте­цтва ска­зав ва­жли­ві сло­ва, які бу­ли адре­со­ва­ні май­бу­тнім по­ко­лі­н­ням укра­їн­ців: «Я сам ві­рю в ме­та­фі­зи­чні си­ли, що їх ми, укра­їн­ці, ба­чи­мо в та­кій ре­аль­ній фор­мі, як укра­їн­ське сон­це, укра­їн­ський чор­но­зем і го­лов­но укра­їн­ський хліб. Во­ни, ці си­ли, на­си­чу­ють нас твор­чою сна­гою. Хто їв укра­їн­ський хліб, той чер­пав з не­ви­чер­пної скар­бни­ці укра­їн­сько­го ду­ха. Цю ме­та­фі­зи­чну укра­їн­ську си­лу я во­зив із со­бою по сві­ті й при­віз її до Аме­ри­ки. Ці си­ли, що їх я ви­ко­ри­сто­вую в сво­їй твор­чо­сті, я чер­паю з тої укра­їн­ської ду­хо­во­сти, що має своє дже­ре­ло в укра­їн­ській зем­лі, в укра­їн­ській істо­рії і тра­ди­ції. Де б ми не бу­ли і в яких об­ста­ви­нах не жи­ли б, нам тре­ба збе­рі­га­ти укра­їн­ську ду­хов­ність не тіль­ки тра­ди­цій­но, але й твор­чо. Один з до­по­від­а­чів під­кре­слив, що я ін­те­ре­су­ю­ся уні­вер­саль­ним твор­чим про­це­сом. Це прав­да. Нам тре­ба ста­ра­ти­ся схо­пи­ти і зі­бра­ти най­кра­ще з ду­хо­во­сти ін­ших на­ро­дів, але при цьо­му ми за вся­ку ці­ну по­вин­ні збе­рі­га­ти на­шу вла­сну, укра­їн­ську ду­хо­вість, бо тіль­ки во­на мо­же бу­ти для нас го­лов­ним дже­ре­лом твор­чо­сти. На­ша зор­га­ні­зо­ва­ність по­вин­на до­по­мог­ти нам в одно­му і в дру­го­му: в збе­ре­жен­ні на­шої ду­хо­во­сти і в про­дов­жу­ван­ні на­шої твор­чо­сти...».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.