Пер­со­на

Den (Ukrainian) - - Культура -

По­мер­ла Жан­на Мо­ро. Їй бу­ло 89 ро­ків.

Пер­ша її роль, яку я за­пам’ятав одра­зу, — Ка­трін у «Жю­лі і Джи­мі» Фран­суа Трюф­фо (1962). Дво­є­го­лов­них ге­ро­їв за­ко­ху­ва­ли­ся в Ка­трін, по­ба­чив­ши в ній ціл­ко­ви­ту по­ді­бність до ра­ні­ше ба­че­ної древ­ньої ста­туї, тоб­то роз­пі­зна­ва­ли в її осо­бі куль­тур­ний ар­хе­тип, по­за­сві­до­му си­лу, якій не­мо­жли­во опи­ра­ти­ся, тож са­мо­руй­ну­ва­н­ня ста­ва­ло єди­но мо­жли­вим шля­хом для всіх трьох.

По­тім я ба­чив ін­ші ве­ли­кі ро­бо­ти Мо­ро: Фло­ранс у «Лі­фті на еша­фот» і Ма­рія у «Ві­ва, Ма­рія! Луї Ма­ля, Це­ле­сті­на в «Що­ден­ни­ку по­ко­їв­ки» Бу­ню­е­ля, Жан­на у «Валь­су­ю­чих» Бер­тра­на Бліє. Але ви­то­ком мо­єї гля­да­цької лю­бо­ві ли­ши­ла­ся Ка­трін — облич­чя бо­же­ства, за­над­то віль­но­го для цьо­го сві­ту. Пер­со­на, ре­rsonа, пре­кра­сна ма­ска, яка і єсу­т­тю. Ре­шта — по­дро­би­ці біо­гра­фії.

У 2005 на Мо­сков­сько­му фе­сти­ва­лі ме­ні ви­па­ло по­ста­ви­ти Жан­ні Мо­ро кіль­ка за­пи­тань на прес-кон­фе­рен­ції. Ось кіль­ка ци­тат з її від­по­від­ей.

Не­зва­жа­ю­чи на ро­ки, я ві­чна шко­ляр­ка. І до кін­ця шля­ху бу­ду скла­да­ти іспи­ти.

Ко­ро­ле­ви на­ро­джу­ю­ться, жи­вуть і вми­ра­ють з ван­та­жем ве­ли­че­зної від­по­від­аль­но­сті, з якою да­ле­ко не зав­жди справ­ля­ю­ться. На­справ­ді це від­чу­т­тя зна­є­будь-яка жін­ка.

Ме­не ди­ву­єв­се. І моя ме­та за­раз — пе­ре­да­ва­ти це ін­шим.

Я валь­су­ва­ла, тан­цю­ва­ла тан­го й усе ін­ше, що мо­жна стан­цю­ва­ти, на­віть рок. Це три­ма­є­ме­не у фор­мі.

Я ди­тя остан­ньої вій­ни. Я ду­же швид­ко зро­зумі­ла при­ро­ду лю­ди­ни й те, як ця при­ро­да чи­нить опір, сти­ка­ю­чись із ви­про­бу­ва­н­ня­ми. Я від­кри­ла для се­бе ре­чі най­при­крі­ші, і най­оги­дні­ші, і най­пре­кра­сні­ші, і най­зво­ру­шли­ві­ші. Я зав­жди ба­чу те, що не­гар­но, але на­даю пе­ре­ва­гу то­му, що під­но­сить — на­стіль­ки, на­скіль­ки це до­зво­ля­є­жи­т­тя.

Дру­гої мо­ло­до­сті не­має. У ме­ні зав­жди за­ли­ша­є­ться ди­тин­ство. Са­ме це від­чу­т­тя ди­тин­ства не вар­то втра­ча­ти.

Я зу­стрі­ча­ла зна­ме­ни­то­стей, але бу­ли зу­стрі­чі і з лю­дьми геть не­ві­до­ми­ми, які да­ли ме­ні гли­бин­ні си­ли. І на­йосо­бли­ві­ше, що я здій­сни­ла і здій­снюю, не­зва­жа­ю­чи на мо­мен­ти де­пре­сій і сум­ні­вів, — це до­ві­ра, ба­жа­н­ня існу­ва­ти гі­дно — до тої ми­ті, ко­ли жи­т­тя по­ки­не ме­не.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.