«Iн­ва­лі­дність – не ви­рок, а ли­ше пе­ре­шко­да»

Рів­нен­ська тан­ців­ни­ця на віз­ку На­та­лія Ко­ле­со­ва, яка ви­гра­ва­ла «зо­ло­то» на най­пре­сти­жні­ших зма­га­н­нях сві­ту, за­йма­ти­ме­ться за­хи­стом прав лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Жін­ка єди­на з Укра­ї­ни ста­ла пе­ре­мо­жни­цею на­вчаль­ної про­гра­ми фон­ду Джор­джа Со­ро­са. Та­ким чи­ном во­на отри­ма­ла мо­жли­вість здо­бу­ти сту­пінь ма­гі­стра в одно­му з уні­вер­си­те­тів США. На­та­лія Ко­ле­со­ва ви­вча­ти­ме осо­бли­во­сті ін­клю­зив­ної осві­ти та за­хи­сту прав ін­ва­лі­дів. Пі­сля цьо­го жін­ка змо­же бра­ти участь і в за­ко­но­твор­чій ді­яль­но­сті у цій сфе­рі. Во­на вва­жа­є­це ще одним до­ся­гне­н­ням, та­ким, як ме­даль на Куб­ку сві­ту.

«Се­ред пе­ре­мож­ців ці­єї про­гра­ми — 15 осіб. Я єди­на з ін­ва­лі­дні­стю. Ме­ні під­шу­ка­ли уні­вер­си­тет у Сі­ра­ку­зах, це у шта­ті Нью-Йорк. Нав­ча­ти­му­ся там упро­довж пів­то­ра ро­ку. Бу­ду ви­вча­ти те­о­рію і, що ду­же ва­жли­во, про­хо­ди­ти пра­кти­ку», — по­ясню­є­На­та­лія Ко­ле­со­ва.

Кон­курс був важ­ким та до­во­лі ви­сна­жли­вим. Го­ту­ва­ти­ся до­во­ди­ло­ся і но­ча­ми. Ко­ли ж на одно­му з ета­пів від­бо­ру про­во­ди­ли ін­терв’ю, жін­ка роз­по­ві­ла, що пра­цю­є­на чо­ти­рьох ро­бо­тах — єспортс­мен­кою, під­при­єм­цем, за­йма­є­ться ре­пе­ти­тор­ством і про­во­дить тре­нін­ги. Во­на роз­ка­за­ла про роз­клад дня, ко­ли про­ки­да­є­ться, ко­ли по­вер­та­є­ться до­до­му. Ре­а­кці­єю на цю істо­рію бу­ло зди­ву­ва­н­ня, мов­ляв, як це все мо­жли­во?

«Я по­ясни­ла, що від­чу­ваю біль, що зму­ше­на ков­та­ти пі­гул­ки, тоб­то у ме­не ті ж про­бле­ми, що й у будь-якої лю­ди­ни з ін­ва­лі­дні­стю. Але я маю ба­жа­н­ня, які хо­чу вті­ли­ти. Ро­зу­мію, що це про­сто так не впа­де з не­ба, то­му по­трі­бно пра­цю­ва­ти», — роз­по­ві­ла жін­ка.

Ко­ли На­та­лії був 21 рік, во­на по­тра­пи­ла в ава­рію і отри­ма­ла трав­му хреб­та. Від­то­ді жін­ка при­ку­та до віз­ка. Упро­довж 8 ро­ків во­на за­ли­ша­ла­ся вдо­ма — бу­ла су­пер­ма­мою, го­спо­ди­нею, ре­пе­ти­то­ром. Але їй ду­же хо­ті­ло­ся ви­йти за ме­жі до­му. Зре­штою, це вда­ло­ся.

«За­раз єм­рія за­йма­ти­ся ін­клю­зив­ним лі­дер­ством в Укра­ї­ні і ви­йти на рі­вень за­ко­но­твор­чо­сті. Го­лов­не — щоб це ді­я­ло на пра­кти­ці. За кор­до­ном це все ду­же по­ту­жно, а в нас за­ко­ни існу­ють, а спе­ці­а­лі­стів, які ма­ли б по­ясню­ва­ти, як все це діє, не­ма. Я хо­чу по­єд­на­ти вла­сний до­свід ін­клю­зії та ін­те­гра­ції у су­спіль­ство із за­кор­дон­ною пра­кти­кою та ди­пло­мом між­на­ро­дно­го стан­дар­ту, — ка­же На­та­лія Ко­ле­со­ва. — У рам­ках кон­кур­су по­трі­бно бу­ло на­пи­са­ти есе. В ньо­му я ви­кла­ла увесь свій шлях і за­ду­ми, які хо­чу вті­ли­ти в май­бу­тньо­му».

Жін­ка хо­че бу­ти спе­ці­а­лі­стом із за­хи­сту ін­клю­зив­них прав. Це сто­су­є­ться і шкіл, і ди­тсад­ків. Ва­жли­во, щоб для ді­ток із осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми ство­рю­ва­ли не окре­мі за­кла­ди, а да­ва­ли мо­жли­вість за­йма­ти­ся зі сво­ї­ми одно­лі­тка­ми, вва­жає во­на. Адже в іна­кше це — від­ме­жу­ва­н­ня від су­спіль­ства. По­трі­бно, щоб со­ці­ум ро­зу­мів, що єй та­кі лю­ди, що ін­ва­лі­дність мо­же на­ста­ти в будь-який мо­мент. Ва­жли­во, аби бу­ла по­ва­га до ці­єї ка­те­го­рії лю­дей.

«Ін­ва­лі­дом мо­жна ста­ти у мо­ло­ді ро­ки, як тра­пи­ло­ся зі мною, або ж у стар­шо­му ві­ці. Що то­ді лю­ди­ні ро­би­ти? У неї ж пов­ні­стю руй­ну­є­ться жи­т­тя. І тут ду­же ва­жли­во зро­зу­мі­ти, що мо­жна на­вча­ти­ся в ін­сти­ту­ті, пе­ре­ква­лі­фі­ку­ва­ти­ся, пра­це­вла­шту­ва­ти­ся. І по­трі­бно до­би­ва­ти­ся цих прав. Я хо­чу опі­ку­ва­ти­ся та­ким за­ко­но­дав­ством, яке до­зво­ля­ло б ін­ва­лі­дам рі­зних ві­ко­вих ка­те­го­рій ро­зу­мі­ти, що во­ни мо­жуть бу­ти за­лу­че­ні в су­спіль­ство в ба­га­тьох ви­дах ді­яль­но­сті. І щоб для цьо­го бу­ли не­об­хі­дні ін­стру­мен­ти і ме­то­ди­ки. Ін­ва­лі­дність не єви­ро­ком. Це пе­ре­шко­да, але її мо­жна по­до­ла­ти. То­ді лю­ди­на мо­же від­чу­ва­ти се­бе пов­но­прав­ним чле­ном су­спіль­ства, — вва­жа­є­жін­ка. — У на­шій кра­ї­ні ні­би й ба­га­то чо­го змі­ню­є­ться, але ті, хто без­по­се­ре­дньо не сти­кав­ся з про­бле­мою, все одно до кін­ця не ро­зу­мі­ють, що це та­ке. Знаю це по со­бі. Адже до­ки я у пев­ний пе­рі­од не ста­ла при­ку­та до ліж­ка, а по­тім до ін­ва­лі­дно­го віз­ка, — не зна­ла, що єта­кі лю­ди, що це мо­же бу­ти так бо­лі­сно, що на­справ­ді в та­кій си­ту­а­ції руй­ну­є­ться пси­хо­ло­гія. Ча­сто ви­ни­ка­є­хи­бне сприйня­т­тя та­ких лю­дей, мов­ляв, якщо єфі­зи­чна ва­да, то з’яв­ля­є­ться і ро­зу­мо­ва. Це за­зви­чай ото­то­жню­є­ться. На­при­клад, мої учні спо­ча­тку див­ля­ться на ме­не із ши­ро­ко роз­плю­ще­ни­ми очи­ма. Все-та­ки вчи­тель­ка на ві­зо­чку. Але в про­це­сі на­вча­н­ня це змі­ню­є­ться. За­раз ді­ти су­му­ють, що я їду в США. Во­ни ві­та­ють ме­не, але ра­зом із тим їх бен­те­жить, що ж ро­би­ти­муть без ме­не.

Я у сво­є­му жит­ті ду­же ба­га­то бо­ро­ла­ся са­ма. У ме­не бу- ло ві­сім ро­ків стра­шно­го без­ро­бі­т­тя. Ме­ні до­по­ма­га­ли і рі­дні, й дру­зі. Але я бу­ла не­ре­а­лі­зо­ва­на, бо су­спіль­ство ме­не не спри­йма­ло. А хо­ті­ло­ся ж не ли­ше си­ді­ти вдо­ма, а й хо­ди­ти ву­ли­ця­ми, їзди­ти на ро­бо­ту. Я пе­ре­жи­ла всі ре­а­кції, як те­бе мо­жуть роз­гля­да­ти. Тож я ду­маю, ця те­ма не про­сто акту­аль­на, во­на пе­ку­ча. У нас єчи­ма­ло за­ко­но­дав­чих актів, що сто­су­ю­ться ці­єї сфе­ри, але во­ни не зав­жди ви­ко­ну­ю­ться. Для цьо­го не­об­хі­дні пра­виль­ні ін­стру­мен­ти. На да­ний час во­ни по­оди­но­кі. Як і лю­ди, які від­сто­ю­ють се­бе, а по­тім ді­ля­ться вла­сним до­сві­дом».

Та­кою єй істо­рія На­та­лії Ко­ле­со­вої. Ко­ли по­трі­бно бу­ло до­ма­га­ти­ся вла­сних прав, во­на сту­ка­ла в усі две­рі.

«Зві­сно, ме­не під­три­му­ва­ла сім’я і дру­зі. Во­ни не втом­лю­ва­ли­ся по­вто­рю­ва­ти, що все ви­йде. Але хо­ті­ло­ся ви­що­го рів­ня. Зав­дя­ки зма­га­н­ням із тан­ців на віз­ках я по­ба­чи­ла, як жи­вуть ін­ва­лі­ди за кор­до­ном. Там во­ни по­чу­ва­ю­ться зна­чно за­ти­шні­ше і ком­фор­тні­ше. Зві­сно, там є свої ню­ан­си, лю­ди бо­рю­ться за свої пра­ва, але ра­зом із тим існу­ють і ді­є­ві ме­ха­ні­зми, як це ро­би­ти. Ін­те­гра­ція й ін­клю­зія за кор­до­ном — зви­чні ре­чі. У нас теж єуспі­шні при­кла­ди, але по­ки що це рід­кість, а не за­галь­на пра­кти­ка, — пе­ре­ко­на­на На­та­лія. — Спо­ді­ва­ю­ся, що осві­та до­зво­лить ме­ні за­яви­ти про ці пра­ва на більш ви­со­ко­му рів­ні. І до­по­ма­га­ти ін­шим».

ФОТО З АРХІВУ НА­ТА­ЛІЇ КО­ЛЕ­СО­ВОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.